Версiя для друку Обговорити в форумi

Хто не знає минулого...


КІНОСЦЕНАРІЙ ЗА ТРИЛОГІЄЮ «КАРА ІСТОРІЇ»

(Продовження. Поч. у № 38-42)

А буде в нього перевага в Президії — він щось не звичне, не буденне влаштує. От він і справу лікарів поверне навпаки, і ще багатьох реабілітує. Можна і тих, кого в 1937-1938 роках арештували. Оте допомогло б підняти його авторитет! Та про це — поки що нікому ні слова. Бо раптом хтось інший на трон проскочить, то теж так владу свою візьметься зміцнювати.
Після цієї думки він аж засовався в кріслі: та це те саме, що треба! Адже таке звільнення з-під арештів буде доказом, що він до тих арештів був і раніше не причетним. Хай тоді люди здогадуються, хто ті арешти здійснював. А од себе ту тінь убивці я тим самим таки одведу. А всядусь на троні, тоді і цим, і всім іншим знову кулака покажу.
А цій думці він порадів і аж усміхнувся замріяно. Так, йому тепер належить тільки не проґавити момент, тільки поспішати, аби його мрія здійснилася.

СЦЕНА П’ЯТА.
КЛОПОТИ ОБЛИСІЛОГО ПОЛІТИКА
Цього ж дня в подібному кріслі в кабінеті п’ятого секретаря ЦК КПРС сидів занурений у свої роздуми ще один з гурту поплічників Коби-Сталіна. Москва приймала з неба дрібні крихтиночки білих сніжинок, березневий холод тихо заглядав у вікна будинку ЦК, але облисілий товстенький чоловік, колишній республіканський партійний секретар України, а нині вже діяч-службовець центрального апарату управління колючими комуністичними вітами всієї радянської держави, прохолоди не відчував.
Батареї системи опалення, як завжди, були досить теплими, а його всерадянський партійний гонор підігрівала радість: на днях запустили першу навколоземну ракету. Отож ці події гріли душу. І тіло грілось. А от мозок під лисиною натоптаного політикою п’ятого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова холонув і дрижав від бурі висококремлівських політичних інтриг. Головний заводій радянщини, відходячи в останню путь, не сказав кому він заповідає цей корабель-криголам радянської системи. І всі тепер на цьому капітанському містку свердлять очима, як ворожими піками, одне одного. Хто ж найсміливіший, хто набереться найбільшого нахабства і скоріше інших вчепиться за кермо?
Чесно кажучи, і йому, сивуватому хитруну, як бувалому корабельникові, що побував в різних політичних штормах, подолав і люту спеку гніву, і холод гострих підозр найвищого керманича-капітана, теж хочеться вчепитись за те кермо. Тільки б вчепитися. А потім він зуміє виявити всіх прагнучих цього містка і відсіяти геть насінинки і ворошиловського давнього полину, і молотовських колишніх лопухів.
Згадалось йому, як виступав на Дев’ятнадцятому з’їзді Хазяїн. Всі — і в залі, і за столом президії чекали його програмної промови. Адже скільки років усі його виступи і навіть окремі слова та зауваження сприймались як залізне правило. Не тільки в ідеях його керівних настанов, а й в самих інтонаціях його голосу дзвеніли готові сталеві закони. А трапилось зовсім неочікуване. На трибуну повільно, наче на хворих ногах, майже накульгуючи, вийшов старий чоловік, став перед мікрофоном і заявив абсолютно протилежне тому, що делегати чули од усіх раніше виступаючих:
— Тут усі говорили про єдність наших партійних лав. Навпаки, цього зараз у нас немає. У нашому ЦК, навіть у Президії ЦК немає жодної єдності. У нас зараз повний розвал.
Вся зала, яка щойно при появі Хазяїна партії і держави гриміла бурхливими вітальними аплодисментами, завмерла. Тиша, як свідок і супроводжувач будь-якої смерті, наче почула наближення розвалу всієї партії і всього радянського соціалізму, і після таких слів вождевого зізнання заволоділа всією великою залою партійного Палацу. І майже кожен з делегатів подумав:
«Та що ж це він каже? Та невже його словами говорить з нами, кращими партійцями, його трагічне провіщення?»
«А може, він, звиклий до повної покірності, так сприймає найпростіше обговорення питань на засіданнях і пленумах?..»
«Невже старість довела його до останнього берега, що сам почав плести антипартійні вигадки?..»
Хтось думки такі вплітав у свою голову, хтось остовпів мозком від незвичності, але всі завмерли. Що ж іще видасть, чим здивує Сам? А він покахикав і за правом заслуженого інваліда всього радянського соціалізму виголосив зовсім неждане:
— Я — вже старий. Обирайте іншого лідера.
Микита Хрущов був певен, що всі найближчі до Сталіна, хто готувався на найвищу посаду, тоді відразу налякались. Страх, який скільки ось сталінських літ підточував їхні кролячі душі, зараз охопив кожного з них ще міцніше. Саме так, не задоволення, що ось і він може попасти на омріяну, а тепер вільну посаду, а страшний переполох заволодів кожним з них. А Маленков, голова Ради Міністрів, мабуть, взагалі налякався аж до втрати свідомості.
Чому? Що так налякало поплічників Хазяїна і особливо першого його заступника?
З усталеної практики керівні діячі радянської держави чітко знали, що буде далі з тим, хто насмілиться оголосити про своє бажання замінити Вождя. Такого чекає або жорстоке пряме знищення, або хитра перестановка кудись на окраїну держави. Вищого радянського керманича пересувати нікуди, отже, такому бажаючому його замінити залишається тільки знищення. Підтверджень цьому було вже багато, починаючи від трагічного прикладу з Кіровим і закінчуючи усуненням від влади знаменитого військовика Жукова.
Ось чому затремтів смертельною тряскою Маленков: боявся, що йому доведеться приймати на себе обов’язки мстивого Генералісимуса.
Та сам Сталін тепер усіх відразу з цього питання заспокоїв — пішов із життя. І тепер, коли на дивані ближньої дачі той головний тиран лежав зі своїм передсмертним хрипом і щось кричав у агонії, можна й собі подумати, як би таки вчепитися за те диктаторське кермо.
«Але, скоріше, мабуть, вчепиться Лаврентій. Бо в нього, бач, не якийсь гуманний напрям діяльності, як у мене, а головна посада Держбезпеки — найгостріша і найвогняніша зброя соціалізму. Та все одно я покажу, на що я здатен. Я сидіти і чекати чогось не буду. Боротись — так боротись!» — роздумував Микита Сергійович.
А коли він ще й дізнався, що Берія хоче випустити на свободу арештованих у 1937-1938 роках, то твердо вирішив добитись посади Генсека. Тоді вже він сам розкаже народові, хто ж найбільше розстріляв невинних за завданням нашого Хазяїна. Цього хитруна Лаврентія треба розкрити повністю. Ні! Такому не місце на нашій верхівці. Треба чесно розказати людям про вчинки і самого Берії, й інших наркомів, і міліції, і держбезпеки, коли вони без суду і слідства тільки згідно з планами, встановленими Кремлем, арештовували громадян і позбавляли їх життя. І цю роботу треба не тягнути, не відкладати в довгий ящик, а відразу ж її прискорити. Бо він теж не мовчатиме, налагодить свої відомчі ЗМІ — і потонуть всі скіпки істини в морях партійної гуртової балаканини.
Отже, потрібно не проґавити момент, коли цьому вискочці Берії можна буде вставити палицю в його колеса.
Але той діяч із закривавленими руками теж має свою хитру голову на плечах. Він може взятись глибоко переглядати всі випадки насильства над народом, все копане ще раз перекопувати. А перетрушуючи давні факти підлих вчинків, залишить неприглядні в своєму кадебістському решеті. Та все потім руками своїх слідчих зліпить в одну велику купу.
Колишньому вождику республіканського значення Микиті Хрущову це все було добре зрозуміло. В областях України при його керівництві тоді, в 1937-1938-му роках, доблесні органи НКВС ого-го скільком громадянам антирадянської діяльності понавигадували! Отже, справи можуть обернутися так, що все ще раз перевірять. А значить, йому, секретареві ЦК КПРС, не можна втрачати жодної днини.
Так, з цієї миті за всіма діями Берії почали стежити і фіксувати, а людей, які спілкувались з ним, фотографувати на плівках. Так само стежив і Берія за Хрущовим. Розквітло знову мистецтво підслуховування телефонних розмов і організації найогидніших інтриг. Замість взаєморозуміння між членами Президії ЦК — збільшувалась напруга.
Хрущов це все бачив і з кожним днем все більше впевнювався, що далі чекати не можна. Жодних чесних стосунків, навіть відвертої розмови між ними, двома членами Президії КПРС, вже не буде. Якщо Берія спеціально відклав виклик лікарів до хворого Сталіна і тим прискорив його смерть, то він, Берія, ще гірше вдіє з іншим членом Президії, зокрема з ним, якщо вся влада буде зосереджена в одних його руках. Ні, далі терпіти не можна. Треба діяти, не відкладаючи цю справу на колись. Те, що визріло сьогодні, розумні люди ніколи не відкладають на завтра.
Микита Хрущов вважав себе одним із плеяди розумних і ділових. Тому, як справжній лев-хижак, рвонувся на свого супротивника.
Першого заступника Голови Ради Міністрів міністра внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берію генералами Москаленком і Батицьким на 26 червня 1953 року було запрошено в одну із військових частин Московського військового округу начебто для оцінки бойової підготовки персоналу. Там його і арештували.
Хитрість Хрущова допомогла йому позбавитись претендента на найвищий пост у Радянському Союзі — Лаврентія Берії.
Суд над Берією відбувся у грудні 1953 року. Вирок — за антидержавну змову розстріляти.
У СРСР, особливо в Грузії, ходили чутки, що на грудневому суді 1953 року був присутній лише двійник Берії, а сам Берія начебто був убитий ще під час арешту 26 червня 1953 року.

СЦЕНА ШОСТА.
ГІРКЕ ЗІЗНАННЯ

На з’їзд поїхали всі разом з двома секретарями обкому. Зі Старобешівського райкому пощастило туди попасти йому, Трясилу С. С. А може, він дійсно того заслужив. Недаремно ж старався. Що вимагали — робив. Вказівки обкомівців виконував. Тепер і в Москві на з’їзді побуває, палац той великий їхній, недавно побудований, побачить.
Як їхали гуртом, так і в залі місця поряд дали. І там обласні організації мають бути вкупі. Сидір Сидорович розуміє, що нагляд обласних парткерівників за підлеглими і тут має здійснюватись. Тим більше, що засідання це якесь незвичайне, чогось їх усіх вночі з 24 на 25 лютого зібрали.
Дивуватись делегати перестали, коли з президії цього, вже Двадцятого з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, ведучий проголосив порядок денний: «Про культ особи та його наслідки» — доповідь Першого секретаря ЦК КПРС Хрущова М. С.
Микита Сергійович майже з самого початку доповіді, не приховуючи свого темпераменту, рвонувся з місця в кар’єр. Двома фразами віддавши належне заслугам Сталіна як багаторічного керівника Радянського Союзу і Комуністичної партії, Перший секретар ЦК КПРС сказав, що з іменем цього керівника стали пов’язувати всі наші досягнення, забуваючи про весь наш народ і його керівників у республіках і областях. Таке вихваляння запаморочило йому голову. Він і справді подумав, що ніким не замінний, що тільки він може керувати урядом держави, а без нього нашу радянську тоталітарну систему вже давно могли стерти з лиця землі. Його всі підтримували, вважаючи, що без нього у нас не було б жодного руху вперед. Так склався його культ.
— Ми не маємо права не розповісти про це всім комуністам, щоб у майбутньому ніхто із вищих партійних посадовців не надумав, що він теж не замінний, — різко, не приховуючи своєї особистої неприязні до Вождя, робив убивчий висновок поведінці колишнього генсека новий секретар ЦК. — Адже дійшло до того, що ми в Політбюро тодішнього ЦК не могли внести щось своє при обговоренні питань, — боялись йому заперечити. Так він сам, одноосібно наказав багатьох керівників наркоматів і окремих великих підприємств арештувати. Так він насаджував свій страшний метод управління людьми — метод залякування. Так було — серед народу і серед нас, вищих кадрів, панував страх. Та згадайте, перед війною скількох не стало знаних наших воєначальників. Адже тоді було повністю знищено штаб Київського військового округу, який очолював Якір! А в Харківському військовому окрузі за 1936 і 1937 роки безпідставно репресували 150 осіб командного складу вищого рангу!

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2012 > Тема ""Білі плями" історії"