Версiя для друку Обговорити в форумi

Подвижники Слова

Кожна людина має на карті життя кілька місць, що стають духовними опорами, й на них, як на фундаменті, зводить людина свою духовну фортецю, власну ноосферу частинки великого людського духовного океану. Але найчастіше та ноосфера лишається загадкою для інших, бо лише одиниці свідомо прагнуть матеріалізувати її у власних спогадах, записах, щоденниках чи дослідженнях... І тоді виникають сторінки книжок, які стають цікавими не тільки для автора, бо несуть у собі крихітку небайдужої душі, схвильованої натури, щирих роздумів, чи й просто тихого подиву... На жаль, не часто зустрічаємо саме таких особистостей.
А причини цього явища лежать на поверхні: після перемоги Жовтневого перевороту 1917 року в Петербурзі нашу історію нам писали й підносили за партійними постановами та комуністичною ідеологією, кожна людина вважалася гвинтиком, якого треба було уявляти отам, на сторінках тих затверджених у Москві «Історій». Минуле українського народу й нашої державності було викладене в прокрустове ложе так званої «Історії СРСР», писаної з погляду російської імперської ідеї, для якої не існувало України та нашого народу як самодостатнього історичного явища, — то що вже було казати про окрему особистість... Відразу знання навіть свого роду нам обмежили в кращому разі дідусями та бабусями, а якщо вони стали часткою сибірських таборів, то й про них нічого не знали. А відповідно й поняття краєзнавства, матеріали про твори відомих письменників зникло з нашого життя. Часом воно ще виходило на сторінки деяких газет у роки так званої «відлиги», коли державні імперські ідеологи попускали віжки, але, щоб, приміром, у такому обласному центрі, як Херсон, виходили об’єктивно достовірні книги про місто чи земляків, знаних майстрів пера, написані неофіційним, «самодіяльним», скажімо так, автором, щось таке пригадати важко. Лише розпад СРСР та утворення незалежної держави Україна принесли нам видання, про які не можна було і мріяти. Авторами ж цих книжок стали віддані українському слову, духовно багаті особистості…
Сталося так, що в життєвій долі краєзнавця, відмінника народної освіти, літературознавця Павла Кіндратовича Параскевича постали три духовні опори життя – його село Лапківці на Хмельниччині, де побачив світ у селянській родині, Херсон, де вже як вчений завідував кафедрою української літератури у Херсонському педагогічному інституті (тепер держуніверситет), і творчість Олеся Терентійовича Гончара, про якого випускає книги, статті й творчість якого й нині пропагує та доносить кожному українцеві. Павло Кіндратович — автор численних посібників, зокрема — «М. М. Коцюбинський. Життя і творчість в портретах, ілюстраціях, фотографіях, документах», «Микола Чернявський. Життєвий і творчий шлях», «Сторінки літературної Херсонщини», «Олесь Гончар і Херсонщина» та інші.
Так, тема — Гончар і Таврійський край — то особливі пошуки для П. Параскевича, які так глибоко, досконало та наполегливо упродовж десятиріч ніхто й не досліджує. Олесь Терентійович не один раз представляв цей край у Верховних Радах – як колишній Союзній, так і України, тому знав його достеменно та не раз освідчувався в любові. У статті «На землях Таврії» («Правда», 1957, 26 жовтня) письменник напише: «У дитинстві доводилось мені багато чути оповідань про Таврію, і завжди в самому цьому слові «Таврія» чулось мені щось сумовите, як в печальній, задумливій пісні народній. Усний батрацький епос, легенди, перекази, розповіді про цей край несли в собі біль страждань, гіркоту нездійсненних надій». І він захоплено розповідає про Каховку часів будівництва ГЕС, про ті зміни, які відбулись тут з того часу. «Коли дивишся на це місто, в житті якого гармонійно поєднались праця, молодість і краса, стає зрозумілим, чому так любив його чудовий художник нашого часу О. Довженко». Гончар згадує гірке минуле Каховки, робочий каторжний ринок, «куди йшли з Росії, Білорусії, України безземельні, безкінні, безхлібні продавати в Каховці свою силу, свої робочі руки. Старівся батько, йшли сини, старілась мати, йшли дочки, щоб пройти цю степову батрацьку каторгу, яка безжально випивала їхню красу, їхню молодість». Ці та інші думки потім знайдуть своє художнє втілення у дилогії «Таврія», «Перекоп» та інших творах. Ось як згадує Олесь Терентійович про роботу над цими романами: «Древня Таврія дивно помолоділа. Помолоділи красень Херсон і Асканія-Нова. Херсон... Я знаю і люблю його давно — і в цьому є, звичайно, свої особисті причини: декілька літ наполегливої праці я провів під його гостинним дахом, працюючи над романами «Перекоп» і «Таврія», а пізніше — над «Тронкою». Книги ці, як відомо, народжувались із життя, із історичної достовірності, яка тут, у «степу під Херсоном» і в самому місті постійно обступала мене».
Іще одна радість і печаль Павла Кіндратовича Параскевича — донька, яку по-батьківському ніжно й благородно називав «Лана Світ», — Світлана Павлівна Параскевич (1956-2011), кандидат педагогічних наук, доцент, знаний фахівець своєї справи, яка проклала стежини до розвитку нової концепції комп’ютерної творчості — ейдографіки. Працюючи в Херсонському державному університеті на кафедрі алгебри, геометрії та математичного аналізу, писала вірші, вербальні портрети, акровірші, казки. Її лірична душа прагнула гармонії не тільки в строгих математичних формулах, а й в людських стосунках, вимальованих уявою образів та відчуттям непередбаченого:
Життя коротке й довге одночасно,
Тому не відкладайте добрих справ,
А поспішайте, щоб сказати вчасно
Слово подяки тим, хто чути його мав.
Нагороджена знаком «Відмінник освіти України» (1996), удостоєна звання спеціаліста вищої кваліфікації та вчителя-методиста, Світлана Павлівна в останні роки життя тремтливо будувала дитячі вірші, де кожне слово – радісна усмішка й бентега малечі. Упорядковуючи архів Лани, батько натрапив на проникливі дитячі казки, з якими Світлана не поспішала до юних читачів, вдосконалюючи їхній духовний та художній рівень. І коли Лана Світ пішла у далекі світи, з’являється завдяки батькові книжечка «Журавликові пригоди», де натрапляємо на бентежні рядки:
Летіли журавлі додому
Великим і згуртованим ключем,
Забули негаразди і утому,
Хоч іноді стрічали й сніг з дощем…
Її Журавлик-Павлик сьогодні нестримно летить у неозорний простір, стверджуючи одвічні людські духовні цінності: любов, добро, правду, красу, вірність, волю... На його шляху трапляються різні пригоди та перешкоди. Та він завдяки наполегливості, кмітливості, добродушності долає їх, щоб допомогти тим, хто потребує цього, хто в біді не може зарадити собі. І Журавлик-Павлик виправдовує їхні сподівання. Він рятує з вогню дитину, яка виявилася єдиним нащадком короля, визволяє з неволі красуню Лану та допомагає верховинцю Первоцвіту поєднати з нею свою долю. Звільняє з полону Журавочку Біле-Пір’ячко, викриває злочинні дії хакера Підлоуса і повертає гроші на весілля королівни, дружачи з Удавом-велетом, звільняє від чаклуна Журавочку, злагоджено діє з ковалем Тарасом-Викрутасом...
Журавлик-Павлик дуже любить рідну землю, і робить все, що в його силах, щоб на ній панувало щастя. І зове у свій політ усіх сміливців, щоб допомагати людям, творити добро. І хто прочитає про нього, стане його однодумцем і спільником. Стане сильнішим, красивішим, щедрішим і буде готовий з ним до польоту. «3 Журавликом-Павликом я полечу», — ймовірно, останні думки-мрії талановитої поетеси.
А так багато пишу про Світлану Павлівну тому, що вона навчалася в аспірантурі й захищалася в Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова, якому присвятила вірш, про неї викладачі згадують з теплом і шаною. Тут видали її три книжки: «Дивосплетіння ліній», «Астроїд» — це цікаво» і «Сім уроків астроарту», які й сьогодні не залежуються на поличці бібліотеки – студенти вдячні авторці, вона живе у своїх творах. «Творчість — це дуже жорстокий марафон. Про це слід пам’ятати і розраховувати свої сили», — занотує Світлана Павлівна у нотатнику справедливий афоризм.
…Чим більше лягає на плечі років, тим настирливіше насідають спогади. За перекатами валів ковили у херсонському степу, гамірного південного міста та краю, оспіваного Гончарем, озивається спомином у серці невтомного Параскевича минуле, зроблене в школі та ВНЗ, надруковане на сторінках газет і журналів, книжок і монографій, мовлене на багатьох творчих вечорах. І ніяк не заспокоїться цей невтомний трудяга, відданий родині й українському слову. І тому його видання та публікації цікаво читати не лише нині, а й захоплююче — майбутнім поколінням, бо там – правда, там формуються собори людських душ.
Насамкінець зазначу – Павлові Кіндратовичу нині дев’яносто один рік…

Віктор ЖАДЬКО,
доктор філософських наук, професор Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова, радник міністра культури України, письменник

Олесь Гончар серед херсонців

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2012 > Тема "Душі криниця"