Версiя для друку Обговорити в форумi

Перед вибором...

І
Оці два гострих і часом надто дошкульних запитання («Хто винен?» та «Що робити?») неминуче постають перед кожним із нас, коли стикаємось із якимись важкими проблемами в своєму житті. Не знайшовши точної відповіді на перше запитання, годі відповісти й на друге, бо знову наступиш на ті ж самі граблі.
Якщо взяти наших високих посадовців, то вони в усіх нинішніх негараздах України звинувачують, як правило, лише своїх попередників, причому в усіх мислимих і немислимих гріхах, ну а себе, звісно, чимдуж вихваляють. Багато журналістів у ЗМІ теж необ’єктивно висвітлюють події, бо прислуговують лише якійсь одній політичній чи економічній силі, а на інших не шкодують чорної фарби й брехні, або ж просто замовчують позитивні здобутки. Все це особливо помітно перед кожними виборами.
Щоправда, не все так погано в нашому українському домі, бо одним із яскравих променів світла в «темному царстві» є така цікава й об’єктивна газета, як «Кримська світлиця», яка послідовно й відважно тримає патріотично-державницький курс. Є в газеті й приваблива сторінка для школярів («Джерельце»), щоб наші діти зростали гідними громадянами своєї країни. Шкода лише, що «Кримська світлиця» має далеко не таке фінансування, як у потужних російськомовних видань, а після погрому редакції в 2010 році вона ще й значно втратила свій тираж і, здається, в жодному кіоску у Криму тепер не продається. Крім того, газета нині друкується не в Сімферополі, як було раніше, а в Києві, тож і надходить вона до кримських читачів часом із значною затримкою, а це вже погано, якщо свіжа інформація запізнюється.
Для «Кримської світлиці» характерно, що багато дописувачів та інших авторів газети щиро вболівають за долю своєї рідної Вітчизни, захищають її національні інтереси, щиро радіють з певних успіхів, а також постійно вказують на причини наших численних духовно-економічних бід і негараздів та пропонують шляхи виходу з них...
Якщо більш-менш уважно переглянемо сторінки «Кримської світлиці» лише за 2012 рік, то побачимо там чимало слушних думок і пропозицій різних авторів щодо «Хто винен?» і «Що робити?». Одні сподіваються, що «серед підростаючої молоді таки визріє та критична маса, яка не захоче бачити свою Батьківщину обідраною, приниженою». Інші «світличани» радять уже зараз «вичавити з себе раба», або: «...не шукаймо винних деінде, а почнімо з себе... Шануймося. Гуртуймося». Є неодноразові пропозиції щодо «створення державницького інформаційного простору», а також присутнє переконання, що найголовніші завдання в країні має вирішувати державна влада, адже це її пряме призначення.
Професор Роман Яремійчук у своїй статті «Вітчизна тривоги нашої...» каже про головних винуватців наших бід таке: «Ще на зорі незалежності України до влади прийшла колишня партноменклатура та радянські підпільні мільйонери, а за ними ринули тисячі і тисячі енергійних людей з числа безбатченків, у душах яких не було Батьківщини. Бо почуття приналежності до свого народу було витравлено більшовицьким «інтернаціоналізмом», зневагою до рідної мови, незнанням власної історії...».
Власне, про це ж саме говорить і поетеса Наталя Баклай у вірші «Кати», де з емоційною щирістю вона досить відверто й сміливо дає відповідь на давнє запитання Василя Симоненка: «Де зараз ви, кати мого народу?».
Сидять при владі
 й роблять там «погоду»,
Як ошукать й брехнею досягти.
Оце і є кати мого народу —
Теперішні взаконені кати.
Вони пролізли в кабінети й крісла,
Щоб рити під народ, немов кроти,
Їм поміж нас незатишно і прісно,
Своя в них каста,
 зграя, гурт — кати...
А от у вірші Івана Левченка «Ляльковод» ідеться вже про міжнародні проблеми України, а точніше, про складні взаємини з нашим північним сусідом, який ніяк не хоче чи не може змиритися з тим, що ми «незалежно хочем жить», тож і тримає в наших водах свій флот, втручається в наші внутрішні справи:
А він за ниточку сіп-сіп:
— Ач осміліли як хахли!
— Та не хахли ми — українці!
— Ну, це своїй розкажеш жінці!
Хахли ви є, як і були:
Бо в вас тепер знов наша влада.
І зачиняй свій балаган!
Професор Степан Вовканич у своїй розлогій статті «Без яких стовпів не обійтися українству?» («КС», № 28 за 24.02.2012 р.) наголошує, що Україні особливо «потрібна тверда духовно-національна еліта», добросовісні журналісти, власний національний інформаційний простір тощо, бо наша країна перебуває у вкрай несприятливому як зовнішньому середовищі (зодноріднююча світова глобалізація та постімперсько-реваншистська Росія), так і внутрішньому, де місцеві п’ятиколонники ще й досі ностальгують за імперським минулим. Найголовніше в кожного народу — це його провідник, «відповідальний за долю країни, справжній її лідер, політик і патріот». Проте «Мойсея не видно... А чи годні ми його упізнати і, найголовніше, не отруїти — підтримати?». А тому «сподіваймося тільки на себе».
Поетесу Любов Проць теж неабияк хвилюють сучасні проблеми України:
Чи будем вічні недотепи
На нашій — не своїй землі?..
Ні Дорошенка, ні Мазепи...
А ми без духу їх — малі...
За відсутністю сьогодні справжнього українського лідера жалкує і поет Руслан Морозовський: «Табачник є — Тютюнника нема»; «Вставай, Богдан, Богун, вставай, Бандера!»; «Чи нам гукнути батечка Махна?».
Взагалі чи не кожен вірш із книги Р. Морозовського «Поклик роду» («КС», № 34 за 24.08.2012 р.) дає відповідь на те, хто саме найбільше винен у наших бідах, — це і ми самі, бо «вчасно не здолали скверни» та надто чемні й довіряємо «нахабній брехні чужоземній», це і «кодло Кабали», і всіляка «шантрапа» й «відморозки» з нашими ж капіталами. А також поет дає чітку відповідь, що нам робити: «Виручаймо козак козака», «нас порятує тільки рідний розум», «шануймо одне одного, живі, і супостата підлого долаймо»...
«Хто в комуністах був, а хто в УПА,
Старих не нагнітай страхополохів,
Бо вража зграя, лютістю тупа,
Перетворити хоче нас на лохів».
Та все ж мене особисто найбільше вразив вірш «Професіонали» (подаю його дещо скорочено):
Не хочу пити, ані їсти,
А хочу знати тільки суть —
Юристи та економісти
Яку нову біду несуть?

...Вони брехали,
що ринкова —
Це економіка «на ять»!..
І нас, мов язиком корова,
Злизала міліонів п’ять.
...Вони кричали про закони,
Щось белькотіли про режим;
А золота накрали —
 тонни! —
Не в Київ, а в Єрусалим!
Якого ще на вуха «ізму»
Вчепити мусить нам шпана —
Лібералізму? Екстремізму?
Мондіалізму? Глобалізму?
Яку голодоморну клізму?
Щоб стало ясно —
Це — війна!

ІІ
Як відомо, нація являє собою стійку історичну спільноту людей, об’єднаних між собою єдиною мовою, походженням, територією, психологією, культурою, ментальністю, побутом тощо. За своєю структурою кожна нація складається із сімей та окремих індивідів, і, по суті, вона сама є однією великою сім’єю, адже й походить від якогось одного пращура та його прасім’ї. До речі, в наших давніх переказах і літописах навіть згадується, що ми, русичі-українці, є внуками Дажбога...
Найкращі умови для свого нормального розвитку має лише незалежна державна нація, бо вона всі свої проблеми вирішує самостійно, без несприятливого зовнішнього тиску. Але свою свободу і право на життя потрібно повсякчас твердо відстоювати в конкурентній боротьбі з іншими націями, які теж наполегливо борються за своє власне виживання, або й за зверхність над сусідами. А тому кожна нація має бути сильною, організованою та волелюбною, бо інакше — то шлях у небуття. Тож величезне значення в житті кожного народу має його мудрий, розважливий і сміливий провідник, вождь, лідер. Недаремно ж у народі кажуть, що краще лев на чолі отари баранів, аніж баран на чолі зграї левів.
Звісно, що народи світу не лише завзято конкурують між собою та нерідко й воюють, але вони також і продуктивно співпрацюють, взаємозбагачуються позитивним досвідом у своєму розвитку й певних досягненнях, рухаючи таким чином вперед усю світову цивілізацію....
На шляху своєї багатотисячолітньої історії (від Трипілля і до наших днів) український народ знав і періоди злету, і періоди спаду. Часом, не маючи в себе видатних своїх провідників, наш народ завжди уперто намагався оберігати й далі розвивати свою рідну мову й культуру, прекрасно відчуваючи й розуміючи їхнє виняткове значення для збереження своєї власної самобутності й порятунку від асиміляції іншими народами. Щоправда, татаро-монгольські завойовники, спочатку вчинивши страшенний погром, усе ж не посягали на українську мову й культуру, обмежуючись у 1240-1362 роках нашою політичною залежністю та економічним тиском — даниною в 10% від прибутків; а в часи Великого князівства Литовського (1362-1569 рр.) тодішня українська книжна мова була навіть державною мовою всього князівства.
Після Люблінської унії в 1569 р. українці відразу ж потрапили під великий соціальний, релігійний і національний гніт шляхетсько-католицької Польщі, яка запровадила в Україні тяжку селянську панщину, утискувала православну релігію та намагалася всіх асимілювати (полонізувати), передовсім місцеву князівсько-боярську еліту. Українці стали завзято оборонятися...
Зовсім не краще стало жити в Україні й після Переяславської угоди в 1654 році гетьмана Богдана Хмельницького із православною царською Москвою, бо автономію України згодом було повністю ліквідовано, козацько-старшинську еліту зрусифіковано, а селян знову закріпачено. Про українську мову царський міністр внутрішніх справ Валуєв заявив, що її «не было, нет и быть не может», а щодо української культури, то в 1876 р. уже сам цар Олександр ІІ видав нищівний, таємний Емський указ, який забороняв навіть українські концерти, вистави й читання. Доходило до того, що українські пісні на концертах потрібно було виконувати російською або французькою мовами...
Стосовно московського комуністичного режиму, то він, знищивши у війнах 1917-1921 років Українську Народну Республіку, показав себе лютим ворогом українства. Щоправда, потім на кілька років була дозволена українізація, але вже незабаром комуністи здійснили «розкуркулення» найбільш працьовитих і заможних українських селян та їхню депортацію за межі України. В 1933 році комуністи вчинили в нас жахливий штучний голодомор-геноцид, а під час Другої світової війни вони зумисно винищували щойно мобілізованих з визволених територій українських солдатів-новобранців, масово посилаючи їх у бій, іще не навчених воювати, неозброєних, а часто навіть іще й не переодягнених у військову форму.
Крім того, 22 червня 1944 року в Москві уже був підписаний зловісний таємний «Приказ № 0078/42» про депортацію з України практично всіх українців «в отдельные края Союза ССР» відразу ж після того, «как будет собран урожай и сдан государству». Але, на наше щастя, в той період часу Українська Повстанська Армія на чолі з легендарним Романом Шухевичем іще не була повністю розгромлена комуністичним режимом і продовжувала свою героїчну боротьбу за незалежну Україну, тож кремлівські верховоди змушені були в таких несприятливих для себе умовах скасувати свій наказ. Певно, тому комуністи, «совки» й усі інші україноненависники іще й досі люто ненавидять повстанців-бандерівців і за їхній дійовий патріотизм, і за їхній порятунок українців від запланованої Сталіним депортації восени 1944 року.
У 1946-1947 роках в Україні знову був голод (багато в чому штучний), але все ж не такий лютий, як у тридцять третьому.
У 1970-1980 роках комуністи «ощасливили» вже усіх громадян Союзу РСР тим, що стали спішно створювати одномовний «единый советский народ», намагаючись у такий спосіб асимілювати-русифікувати всі корінні національності велетенської країни. Мабуть, великодержавні шовіністи забули російське ж прислів’я, що «жадность фраера погубит», тож їхня «імперія зла» й не витримала такої великої напруги, і в 1991 році вона розвалилася на 15 самостійних, незалежних держав, серед яких, звісно, постала і наша рідна Україна...
Певно, тут варто зауважити, що протягом лише останніх віків боротьби українського народу за своє існування й повну незалежність чи не всі наші найкращі провідники загинули від рук чужинців або ж були ними відправлені на заслання (щоправда, часом і діти України допомагали чужинцям «матір катувати»). Скажімо, турки вбили Байду-Вишневецького й смертельно поранили Петра Сагайдачного, а поляки закатували Северина Наливайка, Івана Сулиму й Івана Гонту. Що стосується наших «старших братів», то лише в ХХ столітті на їхньому сумлінні є смерть Миколи Міхновського, Симона Петлюри, Юрка Тютюнника, Михайла Грушевського, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Степана Бандери та багатьох інших великих українців.
Навіть у новітній історії України вже маємо передчасну й загадкову смерть В’ячеслава Чорновола в 1999 році, а також і не менш загадкове отруєння в 2004 році Віктора Ющенка, якого лише чудом врятували австрійські лікарі. Тож українцям украй необхідно, по-перше, навчитись надійно охороняти своїх справжніх лідерів, а, по-друге, рішуче заявити всім явним і прихованим недругам, що відтепер ми будемо супроти них діяти адекватно. «Де потрібна твердість, там м’якість недоречна» (Сааді)...
Часом згадую нашу ейфорію після 24 серпня, а особливо після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, коли українській Незалежності сказали «Так!» аж 90,3% наших громадян, хоча етнічних українців в Україні було близько 75%. Відповідно до своєї поінформованості й особистого погляду вважаю, що в критичний період української історії 1990-1991 років Леонід Макарович Кравчук показав себе достойним провідником України, спочатку як Голова Верховної Ради, а потім і як перший Президент незалежної України, тоді як перший секретар ЦК КПУ т. В. А. Івашко в 1990 р. чомусь втік у Москву до М. Горбачова.
По-перше, Л. Кравчук тоді досить активно й уміло боровся за незалежність України та утвердження її найвищих державних символів (Прапор, Герб, Гімн).
По-друге, в Біловезькій Пущі наш Президент зумів домовитись із російським лідером Б. Єльциним та з білоруським найвищим посадовцем С. Шушкевичем про мирний демонтаж Союзу РСР.
По-третє, Л. Кравчук здійснив деякі дуже вдалі кадрові призначення (Анатолій Зленко — міністр закордонних справ, Костянтин Морозов — міністр оборони), що дало змогу новоутвореній країні швидко підняти свій імідж у світі, а також стати справді обороноздатною.
По-четверте, коли Росія, незважаючи на попередні домовленості, раптово перестала надсилати в Україну відповідну суму іще радянських рублів, що могло б паралізувати нашу економіку, то Л. Кравчук досить оперативно зробив тодішні додаткові купоно-карбованці тимчасовою національною валютою (шкода лише, що ті гроші потім почали швидко знецінюватись).
Були й інші позитивні рішення Л. Кравчука для розбудови України. Але, на превеликий жаль і подив, буквально вже на початку 1992 року Л. Кравчука ніби підмінили, бо він чомусь (чи то свідомо, чи несвідомо, чи під якимось сильним тиском) став робити майже все не так, як потрібно було Україні, а пізніше він навіть свою партію назвав «Не так!» (влітку 1994 року Л. Кравчук склав повноваження Президента України).
Першою і найбільшою помилкою Л. Кравчука є те, що він, ставши Президентом України, відразу ж не розігнав тодішню Верховну Раду, обрану ще за часів Союзу, і в якій домінувала антиукраїнська комуністична більшість, так звана «Група-239». Явні й перефарбовані комуністи цієї групи майже відразу ж після 24 серпня стали чимдуж гальмувати державотворчий процес. (До речі, Президент сусідньої Росії Б. Єльцин застосував навіть танки для розгону свого парламенту, і відтоді росіяни практично не мають проблем зі своїм законодавчим органом). У 1991 році і на початку 1992 р. український народ був на гребені національно-патріотичної хвилі, тож, безперечно, він зумів би тоді обрати до Верховної Ради України патріотичну більшість народних депутатів, можливо, навіть і конституційну більшість.
По-друге, Л. Кравчук чомусь вважав, що «Україні потрібен не флот, а флотішко», тому легковажно й проґавив Чорноморський флот, який після розпаду СРСР мав увесь належати нашій країні. Але той військовий флот почали «по-братськи» ділити, і ми тепер маємо великі проблеми з базуванням російського ЧФ на нашій території.
По-третє, Л. Кравчук разом із Верховною Радою злочинно віддали Росії майже задурно всю тактичну й стратегічну ядерну зброю, яка в той час уже належала Україні й коштувала незліченні мільярди доларів США. В результаті тієї ганебної акції залишилася наша країна, на подив усьому світові, і беззахисною, і збіднілою...
По-четверте, невідомо куди поділися дуже потужні торговельний та риболовецький флоти, які за часів Союзу базувалися в українських портах.
По-п’яте, Президент України Л. Кравчук та його часто змінювані уряди разом із Верховною Радою були першопричиною обвальної супергіперінфляції, яка розпочалася вже з 1992 р. й закінчилася 2.09.1996 року, коли була введена в обіг справжня національна валюта — гривня. Дійшло до того, що буханка хліба стала коштувати 100.000 купоно-карбованців, тоді як у 1970-1980 роках її ціна була 20 копійок, тобто маємо знецінення в півмільйона (?!) разів. Для порівняння можна зауважити, що навіть після Жовтневого перевороту й тривалої громадянської війни, коли влада в Росії переходила до комуністів, загальна інфляція підняла ціни порівняно з 1913 роком «всього лише» в 160 000 разів.
Зазвичай, усі наші високопосадовці та ЗМІ одностайно роз’яснювали нам, нетямущим, що найголовнішою причиною такої шаленої інфляції в Україні є розрив економічних зв’язків між колишніми партнерами в Союзі РСР, хоча іноді згадували також і про деякі помилки наших урядів, і про загальний світовий спад виробництва тощо.
А от деякі визначні зарубіжні економісти й політологи відкрито стверджують, що будь-яка значна інфляція має такі дві причини: 1) певні економічні проблеми, значення яких загалом мізерне; 2) цілеспрямована емісія грошей з боку правлячих кіл. Тобто інфляція не є наслідком економічних проблем, а це є дієвий засіб перерозподілу в будь-якій країні влади, власності і грошей. І як тільки все це (влада, власність, гроші) в основному розподілиться поміж новими господарями, інфляція відразу ж кудись зникає надовго. Аж до нового перерозподілу...
Всі наступні після Л. Кравчука наші президенти та їхні уряди разом із Верховною Радою чомусь (?!) постійно ігнорували українські збройні сили: дуже погано фінансували, недоброякісно озброювали, надто мало споруджували пристойних помешкань для кадрових офіцерів, постійно скорочували й зараз продовжують скорочувати оптимальну чисельність захисників Вітчизни і т. д., і т. п. Але ж загальновідомо, що коли народ не хоче щиро турбуватись про свою власну армію, то потім обов’язково буде змушений щедро годувати й озброювати за власний рахунок уже чужу армію або ж навіть і служити в ній на шкоду власним національним інтересам. Невже ми цього хочемо?..

ІІІ
У Конституції України записано, що єдиним органом законодавчої влади в нашій країні є парламент — Верховна Рада України, що складається з 450 народних депутатів, які обираються народом через кожних п’ять років. Працює Верховна Рада сесійно і має дуже багато великих повноважень.
А кому багато дано, від того, ясна річ, багато й очікується та вимагається. Тож і йтиметься тут не про деякі значні здобутки, а про певні великі недоліки в роботі нашої Верховної Ради, яку в народі нерідко називають «Верховною Зрадою». Бо, як це не дивно, в уже незалежній Україні її патріотичні громадяни змушені були 4 вересня 1991 р. штурмувати Верховну Раду, щоб примусити її підняти над куполом своєї будівлі синьо-жовтий Державний Прапор України.
А як можна пояснити, що Верховна Рада України уперто не хоче ставити перед Москвою питання про повернення знятих з рахунків українського Ощадбанку у січні 1991 року 84,1 мільярда карбованців, або 150 млрд. доларів США? Про це було заявлено Президентом України Л. Д. Кучмою іще в серпні 1999 року, що й повідомляли тоді, мабуть, усі наші газети... Не менш дивно, що цього року Україна виділила зі свого куцого бюджету нам, колишнім українським вкладникам Ощадбанку, аж 6 млрд. гривень для погашення частини старих російських боргів (по тисячі гривень на одного вкладника). Невже в Україні немає своїх власних боргів, що вона почала виплачувати вже й чужі борги? Пожаліймо хоча б російських можновладців, бо вони там ще й повмирають від реготу з нас...
24 вересня цього року на телеканалі «Інтер» у програмі «Подробности. Неформат» повідомлялося, що деякі наші народні депутати періодично викликаються в деякі іноземні посольства в Києві для отримання там відповідних інструкцій. Щоправда, не називалося жодного прізвища чи назви країни, але тут ясно одне, що з такими повідомленнями не жартують. А тому виникає запитання: як саме реагують на це наші СБУ, Президент України та Генеральний прокурор? Мабуть, ніяк, бо в Конституції України є стаття 80: «Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність... Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані».
А ще в тій же статті 80 є й такий пункт: «Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». Виходить таке, що депутати заборонили самі собі ображати одне одного (в дійсності вони частенько навіть чубляться), зате вони мають повну можливість безкарно ображати весь український народ, паплюжити його національних героїв і борців за незалежну Україну. Деякі депутати безкарно глузують із голодоморів і депортацій, закликають нас знову йти в якийсь оновлений союз або ж віддати Росії частину української території тощо.
Досить непевною є також і конституційна стаття 15, в якій узаконено ідеологічну багатоманітність, а ще сказано: «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова»... Як це — «жодна»?! Якщо в Союзі колись панувала ідеологія, то це зовсім не означає, що сьогодні в Україні теж не повинно бути зовсім іншої, але теж однієї-єдиної загальнодержавної ідеології, скажімо, такої, як ідеологія загальнонаціонального патріотизму, що базується на усвідомленні й захисті національних інтересів України. Кожен свідомий громадянин повинен їх знати й надійно захищати, бо це основа основ для нормального життя народу.
Ось приблизний перелік основних пунктів національних інтересів нашої країни: 1) досконале знання української державної мови і національної культури; 2) повна незалежність і надійна обороноздатність; 3) територіальна цілісність; 4) внутрішня єдність і злагода в суспільстві; 5) успішна економіка, працевлаштованість і добробут усього народу; 6) мудре управління й справедливе правосуддя; 7) високий рівень освіти і науки; 8) безпечна екологія і високоефективна медицина; 9) патріотичне виховання молоді; 10) мудра зовнішня політика й далекоглядна стратегія розвитку країни і т. д.
Така, обов’язкова для всіх, загальнодержавна ідеологія національного патріотизму сьогодні просто необхідна ще й тому, що Україна надто довго перебувала в колоніальному становищі, а її поневолювачі не шкодували своїх зусиль та чужих коштів для широкого нав’язування нашому народові своєї мови й культури. Так, скажімо, вчителям російської мови платили з українського бюджету на 15% більшу зарплату, аніж педагогам інших дисциплін... Тож і не дивно, що на теренах України стало багато перевертнів та всіляких «п’ятиколонників», які поки що скоса дивляться на українську незалежність або ж ігнорують її. А от у демократичній Америці існує відповідний закон про надання громадянства (натуралізацію) і досить чіткий рецепт: «Люби Америку, або забирайся геть!».
Будь-яка ідеологія покликана виховувати в своєму дусі всіх громадян, у тому числі й молоде покоління. А коли тих ідеологій багато, то це вже дуже нагадує відоме прислів’я про сімох няньок-виховательок, в яких дитина виростає калікою.
Відсутність головної, загальнодержавної ідеології за наявності багатьох рівноправних та різновекторних ідеологій призводить суспільство до неминучого його поділу на частини та взаємної ворожнечі, що ми й маємо сьогодні в Україні. «Поділяй і володій!» — це давнє золоте правило всіх поневолювачів. А чи ми вирішили їм підігрувати й допомагати себе поневолити?..
Цікаво, про що саме думали Олександр Мороз та очолювана ним Верховна Рада, приймаючи в ніч на 28 червня 1996 року Конституцію України із такими злоякісними статтями, як 15-та і 80-та?
Стараються не відставати від отих «морозівців» і нинішні народні депутати Верховної Ради, де більшість становлять регіонали з перебіжчиками та комуністи. В останні кілька місяців ця депутатська більшість збурила всю країну, коли якось несподівано, ніби партизанським наскоком, і за відсутності в залі Голови Верховної Ради п. В. Литвина прийняла 3 липня 2012 року Закон України «Про засади державної мовної політики». Авторами законопроекту є представники Партії регіонів України — С. Ківалов та В. Колесніченко.
Незважаючи на гучні протести нашої патріотичної громадськості, цей «мовний» закон набув чинності вже 10 серпня цього року. Українській державній мові завдано дошкульного удару, бо відтепер у різних місцевостях нашої країни будуть задіяні аж 18 регіональних мов, а вплив інших держав, передовсім Росії, на Україну ще більше посилиться.
«Різномов’я руйнує державу» — стверджував іще в давнину великий китайський мудрець Конфуцій. А в наші часи слушність цього твердження доводять двомовні Канада і Бельгія, які періодично балансують на межі розколу надвоє, а от США — світова мішанина народів і рас — є стійким державним утворенням, бо там панує одна державна мова.
Підступний поділ Верховною Радою нашого суспільства за мовними ознаками — це несправедливе діяння ще й тому, що за класифікацією ООН і ЮНЕСКО Україна належить до однонаціональних країн світу. Адже за даними Всеукраїнського перепису населення в 2000 році українці становлять 77,82% від загальної кількості, що значно перевищує необхідний мінімальний поріг у дві третини (66, 67%).
Парламентська більшість зараз дуже втішається своїм «мовним» законом, на втілення в життя якого знадобиться багато мільярдів гривень. До того ж регіонали вже відкрито заявляють, що другим їхнім кроком уже в новому парламенті буде закон про надання російській мові статусу другої державної. Очевидно, що в такому випадку ще не зміцніла після московського лихоліття українська мова опиниться за межею виживання, подібно білоруській мові в Білорусі, де російська мова уже стала другою державною мовою, підім’явши під себе місцеву білоруську мову.
Історія людства засвідчує, що, втративши свою рідну мову й культуру, будь-яка нація порівняно швидко асимілюється іншими, сильнішими націями і згодом перестає існувати. Наша геніальна поетеса Ліна Костенко застерігає: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку у них відбирають мову».
Якщо запровадити в Україні другу державну мову, то нею може бути лише кримськотатарська мова (на території Криму) як мова теж корінної національності. І в українців, і в кримських татар більше ніде в світі немає своєї рідної батьківщини, окрім України. То де ж і запроваджувати свої рідні державні мови, як не на землі своїх предків?..
Стосовно представників багатьох національних меншин в Україні, то Конституція гарантує їхнім рідним мовам «вільний розвиток, використання і захист». Але при цьому громадяни мають не забувати, що вони живуть в Україні, де мова титульної національності, найчисленнішої з усіх, є державною мовою, і що мовне «вавилонське стовпотворіння» вигідне лише затятим українофобам, які хочуть зруйнувати державу...
Ось уже незабаром 28 жовтня, коли в нас відбудуться чергові вибори до Верховної Ради України. І знову перед кожним із нас постає непросте запитання: а за яку саме партію та якого саме кандидата-мажоритарника варто проголосувати цього разу?
Неймовірно, але факт, що за весь період існування незалежної України іще жодного разу ми так і не змогли обрати навіть просту, але стійку парламентську більшість із патріотичних і сумлінних народних депутатів, не кажучи вже про конституційну більшість у 300 голосів. А потім іще й дивуємось та нарікаємо на когось, що нам недобре живеться матеріально та ще й із духовністю не все гаразд у такій багатій природними ресурсами країні.
На превеликий жаль, багато українських виборців не вміють чи не хочуть добряче подумати під час виборчого процесу, щоб зробити правильний вибір. Натомість вони легковажно довіряють хитрим і лукавим обіцянкам недобросовісних кандидатів та їхніх агітаторів, а також нерідко піддаються і на звичайний підкуп чи то гречкою й макаронами, чи то й за чималенькі гроші, накрадені у них же, у виборців... Невже й цього разу в нашому новообраному парламенті знову запанує антиукраїнська більшість, а чимало наших легковажних виборців уже вкотре будуть невинно виправдовуватись: «Та коли б нас вчергове не купили, хіба б же ми вчергове продались?..»
Негативним явищем нашого суспільства є й той факт, що деякі ліниві, байдужі або ж геть розчаровані у всьому люди взагалі не ходять на вибори...
П’ятиколонники всіх мастей загалом є дуже ідейними й активними виборцями, але голосують та агітують вони, як правило, тільки за недругів української незалежності, бо все ще ностальгують за імперським минулим...
Національно свідомі виборці голосують, звісно, за національно свідомих кандидатів та за патріотичні партії, які не лише на словах, але й на ділі дбають про національні інтереси України (мову й культуру, повну незалежність від будь-якого супостата, достойний добробут усього народу, суспільну злагоду тощо). Шкода лише, що таких надійних для країни виборців усе ще малувато, тож і маємо саме те, що зараз маємо.
То що ж конкретно може здійснити кожен небайдужий громадянин нашої країни на парламентських виборах 28 жовтня 2012 року, щоб дійсно «не вмерла Україна» та щоб уже незабаром покращало наше життя?
По-перше, окрім багатьох інших бід та неприємностей з боку антиукраїнської парламентської більшості, всі твердо пам’ятаймо про нещодавно прийнятий регіоналами й комуністами «мовний» закон, який збурює всю Україну й ділить її на окремі частини за мовними ознаками. А тому — жодного голосу за тих, хто розколює Україну!!
По-друге, прийдімо всі на виборчі дільниці!
По-третє, не спокушаймось підкупами українофобів і не біймось їхніх залякувань, а голосуймо тільки за національно-патріотичні партії й таких же кандидатів-мажоритарників!
(Надзвичайно важливим актом є чесний підрахунок голосів виборців. А тому всі порушення на будь-яких дільницях і вище мають бути суворо покарані...)
Твердо переконаний, що нашим справжнім громадянам не потрібна ні російська Україна, ні американська, ні будь-яка інша чужоземна Україна. Нам потрібна лише Українська Україна — рідна мати усіх порядних, чесних і справедливих її громадян. Хай живе Українська Україна!

Віктор ТИХЕНКО,
пенсіонер,
небайдужий українець
с. Видне
Красногвардійського району
АР Крим

Віктор Дмитрович Тихенко в редакції «КС»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2012 > Тема "З потоку життя"