Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ДОБРОПОРЯДНОГО Й НЕБАЙДУЖОГО ДО УКРАЇНСЬКИХ МОВНИХ ТА ОСВІТЯНСЬКИХ ПРОБЛЕМ АНАТОЛІЯ ПОГРІБНОГО, ЯКИЙ ПІШОВ У ВІЧНІСТЬ 9 ЖОВТНЯ 2007 РОКУ

Ми з Вами навіки попрощалися в Національній філармонії – такого велелюддя давно не бачила ця поважна київська споруда. В черзі стояли студенти, вчені, політики, шанувальники творчості, пересічні громадяни… Гори квітів лягали біля труни – як кожному було боляче на серці в ті хвилини при одній думці, що це остання з Вами зустріч…
9 жовтня — цю дату наводжу неспроста, бо Ваше ставлення до молоді, особливо – студентської, її воістину вікопомних вчинків – історичне. Саме 9 жовтня 1990 року Ви та письменник і громадський діяч Олесь Терентійович Гончар прийшли по обіді на тодішню площу Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності), де з 2 жовтня тривала «Революція на граніті», або як її ще називали — «Студентська революція на граніті» — кампанія протестного голодування української молоді. Її вимоги – перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі, недопущення підписання нового Союзного договору, проходження військової служби юнаками-українцями на території України й відставка Голови Ради Міністрів УРСР. Організовували непокору Українська студентська спілка та Студентське братство. Серед мітингуючих — Олесь Доній, Марічка Бурмака, В’ячеслав Кириленко, Вахтанг Кіпіані, Анжеліка Рудницька, Маркіян Іващишин…
Незабутні слова Олеся Гончара, звернені до студентів: «Ви — цвіт нації! Прошу, прошу – бережіть себе, ви так потрібні для майбутнього України», як і Ваші, Анатолію Григоровичу:
— Ця революція, діти, відбулася і в серцях багатьох українців. Повірте, Україна зміниться після студентського голодування, тому що відбувається щось таке, чого раніше не відбувалося. Молоді люди піднімають національний прапор єдності та незалежності й це – історична подія й ми вас підтримаємо!
Потім, після зустрічі з нескореними студентами, в парку Шевченка біля університету Ви з Гончарем довго розмовляли про зміни, які негайно треба проводити в Україні, про роль молоді в побудові нової, демократичної країни і… крах комуністичної ідеології. І тоді Ви зізналися Олесеві Терентійовичу про те, що іще влітку, вслід за Віталієм Дончиком і його однодумцями, написали заяву про вихід із партії. І повторили Вінграновського: «Ми на Вкраїні хворі Україною, ми на Вкраїні в пошуках її». Невідомо, що стало поштовхом для Олеся Терентійовича Гончара, але о шостій ранку наступного дня відомий письменник Вам зателефонував і зізнався: «Я також написав заяву про вихід із партії»…
А 12 жовтня 1991 року, на другий день після затвердження Верховною Радою постанови про проведення Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення Незалежності України, Ви вже палко виголошуєте доповідь на Форумі української інтелігенції. Там багато говорено було про найнагальніші національні потреби – творення власного війська, вихід із «рубльової зони», але Ваш виступ був присвячений проблемі найнагальнішій з нагальних – випрацюванню нової концепції національної освіти. Так і знайте, Анатолію Григоровичу, саме з того Вашого виступу й розпочалася битва інтелігенції за національну освіту, бо хто, як не професор Погрібний, добре усвідомлював – без української освіти Української держави не збудуєш і українське слово в Україні не утвердиш – протягом віків свого побутування воно ж було нерозривно пов’язане зі школою та освітою.
Та й Ваші перші кроки в шкільну освіту – родинні, від матері, Софії Петрівни Зимбалевської. Вона, вчителька початкової школи з села Мочалище на Чернігівщині, сама, без чоловіка, — Григорій Федотович Погрібний загинув на фронті під Волховим, — виховуючи дітей, дала змогу відчути й безпосередньо пережити живу, органічну єдність українського слова й українського терену, їхню високу симфонічність, у якій римуються слова і дерева, вірші – і лінія обрію за полем. Ось звідки у Вас патріотичне, материнське бажання зберегти мову, повсякчас стоячи на її сторожі, й тому написали твори, які стали в Україні класикою. «Поклик дужого чину» — це відверта, інколи до щему в серці, розмова письменника і громадсько-культурного діяча Анатолія Погрібного про мову, її сьогодення та завтра для духовного відродження народу. Це видання продовжує та доповнює його попередні гостроактуальні публіцистично-наукові видання — «Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба» (1999), «По зачарованому колу століть» (2001), «Раз ми є, то де» (2003), книжки, що здобули широкий суспільний резонанс, зацікавленість проблемою шанувальників українського слова.
Пам’ятається: у Вашому Спілчанському кабінеті на Банковій, 2 ми розмовляли про національну ідею, і я запитав:
— Хіба українська ідея така неприваблива сьогодні, що не має вагомої підтримки в суспільстві?
— Річ не в тому, чи вона гірша за єврейську або російську ідею, — запально відповідали. — Справа в іншому: головна ідея грошей, які панують нині у нас, переважає суспільство споживачів. А в суспільстві споживачів нема місця жодному креативному початку. Ми як мислителі, митці — нікому не потрібні, ми потрібні лише як покупці, що купуватимуть «Неміров», «Кока-Колу». Ми часто-густо думаємо не головою, а шлунком. Тому вся надія на молодь, яка сьогодні показує приклад мислячого індивіда.
Ви й у поважному віці були з молодечим запалом, нестримною енергією діяльності. Бо з 1964 року, коли навчалися на філологічному факультеті Державного університету імені Тараса Шевченка, – це час, коли Ви формувалися в період «хрущовської відлиги», шістдесятництва, коли з’явився цілий масив раніше замовчуваного, цензурованого, забороненого. Непідцензурні вечори пам’яті Василя Симоненка, Лесі Українки, Максима Рильського, Соломії Крушельницької, – де Ви не учасник, а безпосередній організатор.
І впродовж наступних десятиріч Ви, Анатолію Григоровичу, — в перших лавах свідомої творчої інтелігенції, незалежно від того, яку обіймаєте посаду.
Ви з однодумцями творили перші осередки Народного Руху України та Товариства української мови «Просвіта», були одним з організаторів підняття над Хрещатиком національного прапора. Як депутат демократичної фракції Київради – координували допомогу голодуючим студентам у жовтні 90-го, а після падіння ГКЧП опечатували Дарницький райком КПУ, парткоми Академії наук та Спілки письменників України…
Треба справедливо сказати: навесні 1992 року, коли журнал «Україна» під рубрикою «Бібліотечка «України» почав друкувати уривки з щоденників і книжок Докії Гуменної, саме з Вашого вступного слова «Повернення Докії Гуменної» відкрилося «материковій» Україні одне із замовчуваних офіційною радянською критикою імен, розпочалося знайомство з творчим доробком письменниці. Тієї унікальної творчої особистості, якій належить честь відкриття для нашої художньої словесності золотого міту Трипілля. Прочитавши друковану в часописі «Україна» Вашу статтю, Докія Кузьмівна потрактує її як дорогий для неї духовний подарунок і потужну моральну опору, якої вона чекала від грядущих поколінь та яка прийшла вже аж тепер. «Вразило, що Ви в розмірно невеликій сторінками статті охопили загальну сильветку та повний мій образ», — скаже при зустрічі з Вами у Нью-Йорку.
…На постаменті надгробку на Вашій могилі Байкового некрополя написано: «Якби ми вчились так, як треба». Як тут не згадати Шевченкове пророче: «Я на сторожі коло їх поставлю Слово». Видається, що й з того світу письменник і громадсько-культурно-освітній діяч Анатолій Григорович Погрібний бореться за українське слово, криком кричить, волає, аби дослухалися до оголених як мовних, так і національно-духовних проблем сьогодення України чиновники та держава.

Віктор ЖАДЬКО,
професор, письменник

(Фото для публікації надані дружиною А. Г. Погрібного — Галиною Григорівною)

Зустріч з Докією Гуменною. Нью-Йорк.
31.03.1990 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2012 > Тема "Українці мої..."