Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово про Вчителя

Нещодавно в одній із розмов зі своїм давнім колегою я почув, що, навчаючись у школі, він не любив уроків з ботаніки та зоології. У мене ж було не так — я і мої однокласники в Заболотівській школі на Івано-Франківщині любили ці уроки. Викладав їх нам вчитель Іван Кирилович Щербатюк, якого ми називали «Кирилом». Чому б він нас не вчив, все було дуже цікавим, хоча нас, сільських дітлахів, здивувати було нелегко, бо ми бачили, як проростає рослина чи квітка, як вона цвіте та відцвітає, як плодоносить. А про тваринок, рибок, жабок, черв’ячків ми теж багато знали, бо вони жили поряд з нами. Ми чули клекіт бузьків, цвірінькання горобців, крякання ворон, скрегіт сорок, спів жайворонків, спостерігали злети ластівок, бачили поряд з собою овець, корів, кіз, коней. Тобто нас оточувало все те, про що нам оповідав наш «Кирило». Він говорив нам, що кожна рослина вміє себе захищати — шипи в ожині, троянді та в інших рослинах є для того, щоб «мацапура», тобто ми, дітлахи, їх не зривали. І таких розповідей було багато, і залишилися вони в пам’яті на довгі роки.
Я пішов із Заболотівської школи після закінчення 7-го класу вчитися в Дрогобицький нафтовий технікум. А мої однокласники продовжували навчання там ще три роки. У класі нас було п’ять відмінників. Ми любили і знали математику, яку нам викладала вчителька Лідія Хаєцька. А з 8-го класу цей предмет почала викладати інша. Очевидно, вона вчила не так, як попередня вчителька, і мої товариші так незлюбили математику, що ледве скінчили школу і вибрали для себе філологічну освіту. А мені пощастило у Дрогобичі — ціле сузір’я найпрекрасніших учителів навчали нас точним наукам. З 24 учнів лише декілька були «міщанами», тобто вчилися до того у містах. Решта були селюки. Але який би предмет нам не читали, він був для нас не лише цікавим, але й легким для сприйняття. Математика і хімія були такими ж цікавими, ніби ми були створені для їх пізнання. Гідравліка, теоретична механіка, опір матеріалів, деталі машин і механізмів... Це складні інженерні дисципліни, їх нам викладав Олександр Васильович Соколов, вони є базою інженерної освіти. Але наш Соколов не лише вмів їх викладати, вмів нас «принуждать к знаниям», але був для нас якимось особливим вчителем — красивим, справедливим, добрим. Через кілька років ці дисципліни я, вже як студент Львівської політехніки, вивчав знову на новому рівні. В це важко повірити, але рівень моїх знань базувався на лекціях цього викладача. Усе своє життя я згадую цю людину, цього прекрасного педагога.
У Львівській політехніці теж було багато прекрасних викладачів – доцентів, професорів. Часто згадую доцента Мейзлера, який викладав нам п’ять семестрів вищу математику. Був він невеличкого зросту, лисий, з довгим носом, до того ж заїкався. Читав нам загальний лекційний курс для п’яти груп (125 студентів), а в нашій групі вів ще й практичні заняття. Незрозуміло, як це йому вдавалося, але через місяць він уже знав нас усіх за прізвищем. Курс математики був таким же легким для засвоєння, як і курс  Соколова в технікумі.
Ми майже всі курили у той час і наш доцент також був затятим курцем. В перерві між парами він стояв з нами у «курилці» і слухав наші теревені. Його вимоги були високими. Контрольні роботи проводилися через кожні дві-три лекції, не вчити математику було неможливо. Але вона для нас ніколи не була «страшилкою».
Хімію (органічну і неорганічну) викладав нам тоді доцент, а пізніше професор, Михалевич. Це був кремезний чоловік, носив взуття 48 розміру, одягав «толстовську сорочку», підперезану мотузкою. Його лекція була першою з лекцій в інституті і запам’яталася мені на все життя. Він читав її так, ніби ми знаходилися в театрі і слухали монолог артиста. В кінці лекції на довгому металевому столі спалахнув вогонь, а позаду лектор кричав у зал: «Пусть в ваших сердцах зажжется пламя науки!». Він не лише викладав прекрасно, але один-два рази на тиждень організовував двогодинні консультації, не шкодуючи свого часу, бо хотів, щоб ми знали і любили хімію.
Повертаюся до технікуму. Уроки з української мови вів викладач Іван Степанович Косольха. Він читав нам вірші, прозові уривки українських поетів та письменників, а все, що писалося у підручниках з хрестоматії, ми мусили прочитати самі. Терпляче роз’яснював слова іншомовного походження.  Російській мові і літературі навчала нас вчителька, яку ми називали «Коробочкою» (на жаль, її прізвище не пам’ятаю). Але все, що ми вивчали, — Пушкіна, Гоголя, Тургенєва, інших поетів і письменників, перетворювалося в театральне дійство. Не любити ці мовні предмети ми не могли.
Ці уроки перетворили нас із селюків, якими ми прийшли вчитися у свої 14-15 років, в освічених хлопців, які знали літературу, мову, поезію, привчилися до читання книг у бібліотеках міста.
Молода людина вчиться всьому. Важливо, щоб учитель хотів та міг передати свої знання з любов’ю до своїх учнів. Якщо вчитель сам не володіє знаннями, то це завдає величезної шкоди учням. Людина більшу частину свого життя вчиться, бо треба опанувати свою професію, навчитися спілкуванню зі своїми підлеглими, вміти швидко приймати рішення в критичних ситуаціях.
Особливо велика роль вчителя у науковій діяльності. Професор і аспірант — це величезне поле, що притягує одне до одного. Чому одних аспірантів спрямовує доля до одного вчителя, інших до другого, є незбагненним. Можливо, це кимось запрогнозовано. Я спостерігав за багатьма моїми знайомими аспірантами, що переймали від свого наукового керівника не лише наукову ідею, а і його поведінку, жести, тональність мови. В одних молодих науковців після захисту дисертацій закріплювалося бажання залучити таких до наукової роботи, підказати їм ідею, допомогти перебороти свою несміливість. У інших — створити будь-які перешкоди на шляху до захисту молодших колег, зосереджуватися на дрібних недоліках інших аспірантів, щоб довести іншим свою вищість, навіть у тих питаннях, до яких вони не мали відношення.
Я міг би скласти цілу піраміду таких прикладів, аналізуючи внесок тих чи інших наукових керівників у підготовку наукових кадрів. У одних – це створити якусь математичну залежність, що не підкріплюється ні експериментом, ні практикою, залишається лише викладом формул у науковому журналі. Для інших — створити нові технології, напрямки удосконалення існуючого сьогодні. Від одних залишається схоластика, псевдонауковість, від інших – продовження життя. І це передається у спадок.
Пощастить тим молодим науковцям, які виконають свої дослідження під керівництвом не лише відомого вченого, а й людини шляхетної, доброї, людини, котра любить своїх учнів та пишається ними.
Якби моя воля, то я би призначив нашим учителям найбільші в країні зарплати...

Роман ЯРЕМІЙЧУК,
доктор технічних наук, профессор

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2012 > Тема "Українці мої..."