"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
#35 за 31.08.2012
В╤РН╤СТЬ КЛЯТВ╤
Рядки, обпален╕ в╕йною
╤ван МЕЛЬНИКОВ
(З КНИГИ «╥М НЕ ВРУЧАЛИ ПОВ╤СТОК...»)
(Продовження. Поч. у № 33-34)
Б╕йц╕ допомогли ╖й п╕дняти пораненого на бруствер, пот╕м опустили на землю. — Нехай щастить, сестричко! — побажали вони. — Дотягни ком╕сара до переправи, ╕ сама залишись живою! ...Яким же довгим видався ╖й цей шлях! А коли вона дотягла майора до берега, то побачила, що на вод╕ нема╓ жодного катера, лише гумовий човен гойдався на хвилях, щосекунди в╕ддаляючись в╕д причалу. «На човн╕, напевно, н╕кого нема╓», — подумала З╕на. Не вагаючись н╕ мит╕, вона шубовснула у воду. ...Втягнувши майора в човен, д╕вчинка в╕дчалила в╕д берега ╕, загр╕баючи саморобним веслом, взяла курс на Тамань. Б╕ля самого Таманського берега поранений розплющив оч╕, кволо усм╕хнувся. — Ти все-таки повернулася по мене, дочко? — Зв╕сно, я ж об╕цяла. Ми уже на Велик╕й земл╕, — рад╕сно пов╕домила З╕на. — Скоро все буде добре. Т╕льки вам не можна розмовляти. Зовс╕м не можна. — Зараз мен╕ можна все, З╕но, все. Т╕льки не перебивай мене. ╤накше не усп╕ю. — В╕н важко з╕тхнув, розтулив долоню ╕ показав на л╕ву кишеню г╕мнастерки. — В╕зьми тут партквиток, зн╕ми орден. Усе це, а також шаблю в╕ддай у штаб див╕з╕╖, нехай передадуть товаришу Ворошилову. В╕н тут, на Кавказ╕. Климент ╢фремович вручав мен╕ цей орден. В╕н повинен знати — клятви солдата я дотримав. А ти... ти бережи себе, дочко. Ти повинна жити... Просто зобов’язана жити... Зц╕пивши зуби, в╕н весь напружився, зв╕вся на л╕ктях ╕ глянув на кримський берег. Там, за протокою, над горою Митридат, зависли рван╕ важк╕ с╕р╕ хмари, п╕дфарбован╕ знизу в червоний кол╕р. До вершини гори тягнувся чорний шлейф диму — на безлюдному берез╕ гор╕ли потрощен╕ машини, вози. — Усе-таки встигнули, — ледь чутно мовив майор, пов╕льно опускаючись на дно човна... ...Т╕льки через к╕лька м╕сяц╕в З╕на змогла виконати прохання майора. Для цього спец╕ально ╖здила в Батайськ, розшукала штаб див╕з╕╖ ╕ в╕ддала рел╕кв╕╖ генералу. З почуттям виконаного обов’язку поверталася вона у свою частину. Йшла п╕шки. Що для б╕йця три к╕лометри? Як гарно навкруги, як легко диха╓ться! Пахне степом, якимись зовс╕м незнайомими травами ╕ першими весняними кв╕тами. Он ск╕льки ╖х: жовт╕ кульбабки заполонили весь луг ╕ жовт╕ють вздовж дороги до самого горизонту. З осяйно╖ блакит╕ сонце щедро лл╓ на землю сво╓ тепло, н╕би хоче порадувати д╕вчинку. З╕на весело посм╕ха╓ться сонечку, тихенько насп╕ву╓, наближаючись до пагорк╕в. Там, за ними, розташувався ╖хн╕й 384-й стр╕лецький полк, а поряд — новий медсанбат. Тепер вона працюватиме у медсанбат╕, стане операц╕йною сестрою. «Н╕, н╕, сестрою не хочу, — р╕шуче запротестувала сво╖й думц╕ З╕на, зриваючи кульбабки. — Краще залишуся у сво╓му полку, тод╕ завжди буду на передов╕й». Фашистський «месершм╕тт» раптово з’явився над степом ╕, мов стерв’ятник, почав ганятися за одиноким п╕шоходом. Д╕вчинка трич╕ припадала до земл╕, то п╕дводилася ╕ б╕гла, то знову падала, намагаючись в╕дповзти якнайдал╕ в╕д ляскання розривних куль, як╕ сипалися й сипалися з л╕така. Ось в╕н знову п╕к╕ру╓... Розплющивши оч╕, З╕на побачила б╕лий намет ╕ дв╕ крапельниц╕, при╓днан╕ до ╖╖ рук. Як вона сюди потрапила, що з нею сталося в степу — н╕як не могла згадати. Т╕льки нестихаючий звук виючого мотора «месершм╕тта» та оглушливий вибух бомби все ще гуд╕ли у вухах. А незабаром З╕ну розшукали однополчани. Сюди, в польовий госп╕таль, принесли вони рад╕сну зв╕стку, що во╓нфельдшер З╕на Подольська нагороджена орденом Червоно╖ З╕рки за те, що винесла з поля бою в╕с╕мдесят ш╕сть поранених, ╕ за геро╖зм, виявлений у забезпеченн╕ керченсько╖ переправи. Та не усп╕ла д╕вчинка одержати свою нагороду: з одного госп╕талю в ╕нший переводили, л╕куючи п╕сля важкого поранення.
4. НА Л╤Н╤╥ ВОГНЮ
В╕тер, взявши розг╕н з вершини Х╕нгану ╕ промчавши над Байкалом, зд╕йняв сн╕гов╕ вихори й закружляв по вузьких вуличках тайгового селища. В╕н люто накинувся на маленького подорожнього, що вперто крокував засн╕женою вулицею, лопот╕в полами шинел╕, здирав кубанку, на як╕й виблискувала червона з╕рочка, прип╕кав морозом щоки. Насвистуючи переможну п╕сню, в╕тер торжествував: дв╕ч╕ падав упертий маленький чолов╕чок, ще трохи — ╕ в╕н упаде в кювет, там його легко присипати сн╕гом, дмухнути морозом ╕ буде лежати цей см╕ливець бурулькою. «Бу-у-уде, бу-у-у-уде!» — засп╕вав п╕сню в╕тер в коминах приземкуватих будиночк╕в ╕ з новою силою закружляв поземкою, кидаючи ╖╖ в обличчя, засл╕плюючи оч╕ подорожньому. — Н╕, в╕тре, не переможеш ти мене, не переможеш! Севастопольц╕ н╕коли не в╕дступають! — перев╕вши подих, шепот╕ла З╕на ╕, нахиливши голову проти в╕тру, метр за метром просувалася до в╕йськкомату. Переступивши пор╕г каб╕нету ╕ нав╕ть не збивши сн╕г з унт╕в, вона ч╕тко й напористо сказала в╕йськкому, що сид╕в за столом: — Прошу в╕дправити мене на фронт, на саму передову! — Ск╕льки рок╕в? — звично запитав кап╕тан, який вже чимало бачив ось таких п╕дл╕тк╕в, ╕ скривився, побачивши ╖╖ надто велик╕ унти. З╕на розстебнула шинель ╕ витягла з кишен╕ червонофлотську книжечку. Кап╕тан, пом╕тивши у не╖ нашивки за поранення ╕ кубики в петлицях, здивовано п╕дв╕вся, рипнувши протезом. — Документ╕в не треба, товаришу лейтенант. Я пам’ятаю анкету лейтенанта Подольсько╖. Т╕льки послати на фронт зараз не можу. У мене заявка на рядових, а ти ж оф╕цер, я й погони для тебе приготував. — Ось рядовим ╕ пошл╕ть. А погони оф╕цера... можна залишити тут. Адже я спец╕ально╖ школи не зак╕нчувала, в╕йна висунула в командири. Тож на фронт п╕ду рядовою. — Ну що мен╕ з тобою робити, Подольська? — кап╕тан дивився на д╕вчинку ╕з зм╕шаним почуттям ц╕кавост╕ ╕ поваги. Н╕хто з тих, хто йшов на фронт, не звертався до нього з под╕бним проханням, ╕ йому дуже захот╕лося допомогти ц╕й незвичайн╕й д╕вчинц╕. — А вт╕м... тут дещо ╓. В╕н вийняв з шухляди папку, знайшов потр╕бний пап╕рець, ляснув по ньому долонею. — На курси радист╕в п╕деш? — Н╕. Т╕льки на передову! — Що ти завела: передова, передова. На передов╕й зараз треба бути осв╕ченою. За ш╕сть м╕сяц╕в, що ти л╕кувалася, в╕йськова наука п╕шла далеко вперед, ╕ техн╕ки на фронт╕ поб╕льшало. А щоб техн╕кою управляти, треба бути грамотним. В╕н помовчав, перебираючи папери, сердито в╕дкладаючи у б╕к непотр╕бн╕, згортав папки. Та ось обличчя його проясн╕ло, кап╕тан ласкаво, по-батьк╕вськи глянув на д╕вчинку: — Ось ще одна заявка ╓ в ╤ркутську танкову школу... Ну, як, п╕д╕йде? — У танкову? У танкову п╕д╕йде! — рад╕сно вигукнула З╕на. — Нав╕ть дуже п╕д╕йде. — Ось ╕ домовились, дочко. Одержуй розпорядження ╕ вирушай до ╤ркутська. — Щиро вам дякую, товаришу в╕йськком! — Зачекай дякувати, може, ще й не приймуть. Чолов╕к╕в в╕д мене вимагали, а я ось тебе туди. Ну та н╕чого, ти — обстр╕ляний солдат, свого, впевнений, доб’╓шся. А погони лейтенанта все-таки в╕зьми з собою. Збережи для нащадк╕в. Рок╕в через тридцять ╕з заздр╕стю дивитимуться на таких, як ти, — справжн╕х геро╖в нашого часу. ╤ кап╕тан простягнув З╕н╕ золотав╕ погони лейтенанта медично╖ служби та тимчасове посв╕дчення оф╕цера. З кишен╕ г╕мнастерки З╕на вийняла п╕онерський галстук ╕ на очах вкрай здивованого кап╕тана загорнула в нього погони разом з посв╕дченням ╕ знову поклала все це до кишен╕. — Галстук? У фронтового оф╕цера — п╕онерський галстук?! Зв╕дки в╕н? — Я... я не можу... — почала говорити д╕вчинка ╕ зам’ялася, не знаючи, що в╕дпов╕сти, але швидко знайшлася: — Н╕чого тут особливого, це м╕й тал╕сман — пам’ять про школу. Ну, я п╕шла? — Так, так. Бажаю тоб╕, Подольська, пронести св╕й тал╕сман до Берл╕на! — ╢сть пронести до Берл╕на, товаришу кап╕тан! — виструнчилась З╕на, м’яко клацнувши каблуками унт╕в. ...Про╖хавши майже через усю кра╖ну, морозного листопадового ранку 1943 року прибула З╕на у 529-й окремий розв╕дувальний танковий батальйон 8-го гвард╕йського механ╕зованого корпусу. Комбат, рослий, широкоплечий майор з чорними будьон╕вськими вусами, прийнявши в╕д не╖ пакет, прочитав розпорядження ╕ недов╕рливо глянув на д╕вчинку. — У мене танкова частина, а не дитячий садок, — сердито буркнув в╕н, кидаючи на ст╕л розпорядження. — Я... Я уже два роки на в╕йн╕, — спалахнула З╕на, почервон╕вши в╕д обурення, — захищала Севастополь, Керч. А танкову школу, м╕ж ╕ншим, зак╕нчила на «в╕дм╕нно». — Ну, гаразд, гаразд. Подивимось на тебе в д╕л╕, — уже спок╕йно сказав майор. — У дан╕й ситуац╕╖ в╕драдно одне: серед гвард╕йц╕в нашого корпусу ти будеш ╓дина ж╕нка-танк╕ст. Направляю тебе в ек╕паж старшини Батишева. Хлопц╕ там бойов╕ ╕, спод╕ваюсь, приймуть тебе добре. Старшину я попереджу. — Дякую! — коротко в╕дпов╕ла З╕на ╕ вийшла ╕з землянки комбата. Ек╕паж тридцять четв╕рки, особливо командир — старшина Олекс╕й Батишев — зустр╕в З╕ну насторожено. В╕н був могутньо╖ статури ╕ в той же час стрункий, з великими блакитними очима ╕ св╕тлим хвилястим чубом. Про мужн╕сть танк╕ста св╕дчили його нагороди — два ордени Червоно╖ З╕рки ╕ чотири медал╕. Побачивши З╕ну, Батишев скип╕в. — Мен╕?! Ж╕нку?! Д╕вчисько?! — застудженим голосом вигукнув в╕н. — Передовому ек╕пажу гвард╕йського корпусу — ╕ раптом ж╕нку! Ну й зробив послугу комбат. Це ж курям на см╕х! На танку ж╕нка, як на корабл╕, — т╕льки на б╕ду! Н╕, тисячу раз╕в н╕! — ╕ змахнув рукою, н╕би перекреслив кар’╓ру механ╕ка-вод╕я З╕ни Подольсько╖. Старшина повернувся до д╕вчинки спиною, даючи зрозум╕ти, що розмова зак╕нчена. Тако╖ зустр╕ч╕ З╕на не оч╕кувала, стояла розгублена, кл╕паючи довгими в╕ями, з-п╕д яких горохом котилися по щоках сльози образи. — Ну, Льошо, облиш, — добродушно посм╕хнувся сержант Микола Сн╕г╕рьов. — По ╖╖ очах бачу, що вона принесе нам щастя, а ти все нещастям ляка╓ш. Подумай лишень, адже н╕ у кого нема╓ вод╕я-д╕вчини, а у нас буде. Це ж чудово! — ╤ я «за», — п╕дтримав Сн╕г╕рьова зарядник Михайло Тахтаулов ╕ першим подав З╕н╕ руку. Батишев, важко з╕тхнувши, кинув сердитий погляд на п╕длеглих, мовляв, п╕дводите командира, п╕д╕йшов до З╕ни, сво╓ю хустинкою витер мокр╕ в╕д сл╕з щоки ╕ м╕цно потис руку д╕вчинки. — Гаразд, танк╕сте, не гн╕вайся. Умовили мене хлопц╕. Одним словом, приймай, сержанте, нашу коробочку, збережи ╖╖ до Берл╕на. Ц╕л╕ будемо — перемогу здобудемо, — такий у нас принцип... — Гарний принцип, — посм╕хнулась З╕на ╕ провела рукавом шинел╕ по щоках. ...Про те, що невеличке село поблизу Проскурова фашисти перетворили на справжню фортецю, знали ус╕. Та як╕ там укр╕плення — ск╕льки дот╕в, протитанкових ╖жак╕в ╕ гармат — комбату необх╕дно було знати точно, ╕ в╕н вир╕шив послати у розв╕дку ек╕паж Батишева. — Завдання ваше просте, — сказав комбат, креслячи ол╕вцем на карт╕. — Покружляйте поблизу цього села, створ╕ть видим╕сть прориву. Упевнений, нерви у фашист╕в не витримають, ╕ вони в╕дкриють по вас вогонь, а ви тим часом позначите ╖хн╕ вогнев╕ точки. Д╕йте маневрено, але не п╕дставляйте б╕к п╕д бронеб╕йку. Коли Батишев передав наказ комбата, З╕на зрозум╕ла, що це ╕ ╖╖ бойовий ╕спит на атестат зр╕лост╕, саме тепер вона може завоювати визнання ╕ повагу ек╕пажу. Пом╕тно хвилюючись, З╕на завела дизель на холостих обертах, витиснула головний фрикц╕он. Пот╕м, як це робила на танкодром╕, ув╕мкнула першу передачу ╕ в╕дпустила фрикц╕он, плавно натиснувши на педаль подач╕ палива. Танк здригнувся, забряжчав гусеницями ╕ почав набирати швидк╕сть. Затиснувши важел╕ ╕ припавши до вузенько╖ смужки оглядово╖ щ╕лини, д╕вчинка впевнено вела машину, об’╖жджаючи рови й вирви в╕д бомб, в╕дчуваючи кожну складку земл╕. Перед самим селом вона р╕зко загальмувала, але фашисти вогонь не в╕дкрили. Т╕льки те, що могли бачити неозбро╓ним оком й пом╕тили розв╕дники. Зайшли з ╕ншого боку села, ╕ знову той же нульовий результат. — Певно, розгадали наш задум фашисти, — стурбовано сказав Батишев, уважно дивлячись на свого вод╕я. — Може, пройтись по прям╕й, — запропонувала З╕на ╕ показала на сарай поряд з головною вулицею. — На дороз╕ вони понаставляли ╖жак╕в, а ми через сарайчик прямо до центру. — Чудова задумка, З╕нулю! — вигукнув Батишев. — Але ╓ маленьке уточнення: спочатку робиш повний назад, я розверну гармату, а пот╕м — повний вперед. Усв╕домила?
(Зак╕нчення в наступному номер╕)
Молод╕ лейтенанти. Крайня праворуч - З╕на Подольська. Фото 1942 р.
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10702
|