Версiя для друку Обговорити в форумi

Зустріч для вас

24 СЕРПНЯ — У ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ! — КРИМСЬКОМУ ДРАМАТУРГУ ГАРОЛЬДУ МИХАЙЛОВИЧУ БОДИКІНУ ВИПОВНИЛОСЯ 75 РОКІВ. ПРИВІТАВШИ ІМЕНИННИКА З ЮВІЛЕЄМ, «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» ВЗЯЛА В НЬОГО ІНТЕРВ’Ю, ЯКЕ ПРОПОНУЄМО УВАЗІ ЧИТАЧІВ

— Гарольде Михайловичу, збіг дати вашого народження з Днем незалежності держави робить відбиток на власне свято?
— Звичайно, коли мої власні іменини проходять під такою зіркою і, знаючи досвід моїх давніх знайомих (9 травня — Мар’янівський, 7 листопада — Литвиненко), я впевнений, що він непоміченим не залишиться! Завжди пам’ятатимуть рідні і друзі, завжди привітають. Ось і сьогодні зібралася вся моя рідня, навіть з Пітера приїхав старший син, невістка, двоє онуків…
— Але ж 21 рік тому вам було тільки 54 роки, ви були в повному творчому розквіті! Ваша творчість розділилася на два періоди: радянський і праця в незалежній Україні. Ви цю різницю відчули?
— Авжеж! Вся моя літературна творчість за радянської доби пройшла під знаком жорсткої цензури. Кожну п’єсу мала затвердити репертуарна редакційна колегія Міністерства культури України. Без її дозволу і Літу (була тоді така цензура) жоден режисер не наважувався поставити п’єсу, це розцінювалося б як злочин, який карався виключенням з лав партії, скороченням на роботі, небуттям… Щоб отримати дозвіл, я терпляче створював по 5-10 варіантів п’єси, переписував, враховував всі зауваження, і таки добивався свого. І тільки з однією п’єсою в мене сталося непорозуміння. Щоразу на неї давали негативні закриті рецензії критики зі страшними прізвищами — П’яненко, Моргаєнко, Закусенко…
— Навмисно й не придумаєш!
— Я не жартую. Мені нещодавно на очі потрапили ці рецензії в архіві. Так от, щоразу вони давали нові рекомендації через те, що дідько мене напоумив вивести головним персонажем секретаря обкому партії з ідеології. П’єса писалася зі справжнього прообразу — секретаря одного з київських райкомів. Цю п’єсу чекав Микола Оглоблін, талановитий режисер, з ним пов’язана ціла епоха українського театру. П’єса називалася «Чужі радощі-печалі». Нарешті мене викликали в Київ. Це був грудень, сімдесяті роки… Приїхав окрилений! Дають підписати договір. Запропонували отримати гонорар.., а через місяць повідомили: міністерство пропустило, а Літ дозволу не дав. Так ця п’єса і не мала ніякого життя, хоч була сповна оплачена міністерством. Тож за радянської доби ми мали таких собі «співавторів» в особах цензорів… А одна з моїх п’єс — «Червона свитка» про М. Гоголя, якої не торкалася рука редактора, написана мною в період незалежності, стала переможницею міжнародного конкурсу «Коронація слова» 2009 року.
— Пам’ятається, в одному з інтерв’ю ви тоді розповідали, як не вірили в справедливість конкурсу, як ваша дружина Світлана Антонівна Чолка переконувала вас, надихала взятися до роботи над п’єсою, взяти участь в конкурсі…
— Так, я тоді сказав їй: «Навіщо старатися? Вони там вже розподілили всі місця і премії». А виявилося, що цей конкурс справді проводиться чесно, роботи розглядаються тільки під новими псевдонімами. Якби цей метод застосовували за радянської доби, то скільки б прекрасних п’єс отримала б Україна! Я гадаю, що шматували п’єси навіть таких видатних драматургів того часу, як Корнійчук…
Зараз мені дуже подобається самостійно працювати над творами. А коли інкогніто, під нікому не відомим псевдонімом посилаєш на конкурс свою роботу, і п’єса отримує нагороду, то це справжнє визнання! Цього року я отримав Спеціальну відзнаку міжнародного конкурсу «Коронація слова» за п’єсу «Ти прости мені все горе… Я любив…» про Миколу Куліша. Цей диплом мені вручили 31 травня цього року. Моя доля прекрасна! Я дожив до 75 років! А генії Микола Куліш і Лесь Курбас були розстріляні в один день у 1937 році в самому творчому розквіті за п’єси про голод, про народ, за правду, за честь…
— А для вас 1937 рік став роком народження… Що найяскравіше ви запам’ятали зі свого дитинства?
 — Для мене дитинство — це яскраві спалахи пам’яті. Я навчався у п’ятому класі. А це було у селищі Зирянка на Колимі. Якось я не вивчив уроків і вчитель географії мені сказав: «Ти не вивчив сьогодні уроку і не знаєш, скільки на планеті нашій людей, так знай, Бодикін, що їх більше 3 мільярдів, а ти, Бодикін, доживеш до щасливого майбутнього комунізму, коли людей вже буде 6 мільярдів! Вас у комуністичному суспільстві буде дуже багато…» От я і дожив до цього часу. Обіцяний комунізм не збудували, а в свій день народження, коли мені стукнуло 75 років, я підняв келих кримського вина за всі 6 мільярдів, серед яких і я.
— Які подарунки ви отримали з нагоди ювілею?
— Подарунків дуже багато. У мене все є. Дуже сумно, що не зношу всіх сорочок, які мені щоразу дарують на день народження. І все ж один подарунок збив мене з пантелику. Старший онук подарував мені кілька аркушів паперу…
— Чистих? Для нової п’єси?
— А ось і не вгадали! П’єс я написав вже багато, близько сорока, мабуть, досить. Я вирішив не починати нової п’єси, доки не побачу прем’єру останньої, написаної для Херсонського театру, удостоєної спеціальної відзнаки конкурсу «Коронація слова» про долю драматурга. Прем’єра відбудеться в новому театральному сезоні в Херсонському академічному українському театрі імені Миколи Куліша.
— Сподіваюсь, незабаром побачимо. І все-таки, що ж в подарованих аркушах?
— На них надруковані імена і прізвища всіх персонажів моїх драматургічних творів. Їх виявилося 474. Це ті, що потрапили до прем’єрних програмок різних театрів.
— А чи багато з цих персонажів знову з’являться на сцені?
— Думаю, що ні. Бо всі драматурги мріють, щоб їхні персонажі з’являлися знову, як буває у великих драматургів, і переживали століття, тисячоліття. Я сподіваюсь, що, можливо, хто-небудь з’явиться з п’єс «Вечір Ісуса в Марії Магдалини», «Червона свитка», «Маршрут товариша Сталіна»… Персонажі цих творів можуть з’явитися на різних відтинках майбутнього, бо це типажі, характерні для всіх часів, ці постаті завжди актуальні.
— До того ж ці твори порушують одвічні проблеми добра і зла, в них є сміх і сльози, радість і горе, веселе з сумним… Дивлячись на ваш репертуарний список, можна зробити висновок, що ви віддаєте перевагу комедії?
— Так склалося життя. Але працював я і над іншими жанрами. Коли я був завлітом Дніпропетровського театру опери і балету, ми з композитором Левком Колодубом взялися написати оперу про революціонера Петровського, на честь якого назване місто, і про революцію 1905 року. Працювали над нею два роки. Було приємно, що ця опера одного разу прозвучала в Москві на сцені Большого театру. Це моє єдине оперне лібрето. А коли я переїхав до Криму, то захотів написати мюзикл на тему знаменитого Бахчисарайського фонтана. Хоча Алемдар Караманов — симфоніст, та все-таки взявся й за мюзикл. Створений нами «Фонтан кохання» кілька сезонів не сходив зі сцени в далеких вісімдесятих…
— О, то була років зо два підряд аншлагова вистава! У «Фонтані кохання» всіма гранями засяяв талант чарівної Валентини Бойко, неперевершеного в Криму тенора Миколи Бондаревського, витонченої Ніни Багаутдінової… Ця вистава зібрала в один букет найяскравіші кримські таланти і мала феєрично щасливу історію… Чи вважаєте ви своє творче життя щасливим?
— Я не можу нарікати на свою творчу долю, але до цього було таке важке дитинство! Я пам’ятаю війну, бомбардування… Коли я про це розповідаю своїм онукам, то вони кажуть: «Яке класне кіно, я, здається, вже це бачив». Але всі ми родом з дитинства… Війна — це найперший спалах моєї пам’яті, до тієї миті я нічого не пам’ятаю. Пригадую, як мама веде мене в дитячий садок, розташований біля Полтавського вокзалу. Мама сама, батька забрали на «укрєплєніє граніц Латвії і Літви». Пам’ятаю, на полтавському пероні страшний натовп. Поїзд рушає на Харків. Мати тримає мене на руках, при ній тільки ридикюль з документами і грошима. Подали ешелон, всі кинулися до нього: натовп, крики, зойки… Мати, тримаючи мене на руках, влилася в нього. Коли вона, увійшла до вагона і поставила мене у тамбурі, то побачила, що ридикюль порізаний лезом бритви, а з нього зникли всі гроші і документи. Через того злодія-сявку почалися мої проблеми, по суті він зробив мене на рік молодшим. Коли після війни через втрачені документи і знищені архіви, зі слів родичів видавали метрики, то бабуся, побоюючись злощасного тридцять сьомого, про всяк випадок записала мене 1938 року народження. І я змушений був згідно з документами в усіх анкетах зазначати 1938 рік народження. Я разом з сусідськими однолітками ходив до школи, але до Харківського театрального інституту мене не приймали, бо я був на рік молодший.
— Фактично, у вас украли цілий рік життя…
— Другий спалах пам’яті: червень 1942 року, станція «Нова Боварія», вагони-телятники заповнюють молодими жінками з дітьми для відправлення в Німеччину. Тільки через 60 років я натрапив на документ, що свідчив про підготовку нацистами нового покоління рабів. Але тоді я був малим і нічого не розумів. На телятнику вражали яскраві плакати гарної вродливої жінки, що різала капустину, а на неї з любов’ю дивилися «кіндери». Цей плакат я вже тепер знайшов в інтернеті: «Я живу в німецькій сім’ї, почуваюся прекрасно, приїжджай до Німеччини допомагати по господарству!». Зранку у нашому вагоні співали українські пісні, потім перестали, бо стрілочник сказав, що ешелон іде на Польщу, в концтабір. Почалось бомбардування, всі кинулися навтьоки. Йшли цілу ніч, з нами було ще дві дівчини без речей у легких платтячках. Мама давала їм по черзі свою теплу хустку, щоб вони грілися. Вранці ми підійшли до невеличкого села. Дівчата навчили мене просити милостиню. Я пішов по хатах, а вони чекали мене біля криниці. На мій жалібний голос виходили селянки і подавали хто хліба, хто цибулину, хто яйце… Їжі вистачило на всіх.
Так ми йшли цілісінький день. Дівчата навчили мене просити милостиню німецькою мовою, нам давали галети, навіть один німець дав шматочок ковбаси. Мама з дівчатами відмовилися її їсти і змусили мене з’їсти весь шматок. Я був білявим хлопчиком і, мабуть, нагадав тому солдатові власних дітей, залишених в рейху. Так ми йшли від села до села декілька днів. Але під Конотопом німці нас заграбастали і приєднали до колони цивільних, яких переганяли подалі від лінії фронту. І погнали до табору на околиці Конотопа. Ми втекли і лежали в картоплинні до темноти.
— Але я про це вже десь читала… Мені знайома ця картина…
— Звичайно, читали у п’єсі мого онука Ярослава Свиридова «Державні немовлята». Третій спалах пам’яті: 9 травня 1945 року. Я жив з мамою у бабусі в тій самій «Новій Боварії», яку ми покинули у 1942-му. Мене розбудив галас і плач: «Побєда! Побєда!». Мама повісила на честь Перемоги нову занавіску з марлі, змастила долівку. А мене послала по пиво до центру Нової Боварії.
Я біг, тримаючи в одній руці бідончик, а в другій пожмакані гроші, і думав: якщо перемога, то батько з’явиться за кілька днів. Та пива в кіоску не було. Я не розумів, чому, адже казали, коли скінчиться війна — в магазинах буде все, і раптом нема пива… Інвалід з орденами і медалями на грудях, що стояв у черзі, сказав, що після обіду пиво обіцяли привезти. Я не знав, що робити. Через годину прийшла мама і забрала мене додому, сказавши: «Обійдемося без пива!». Вона частувала мене млинцями. Це були найсмачніші млинці у моєму житті! Батько повернувся тільки пізньої осені, приніс трофеї — зелену фанерну валізу з консервами і грудковим цукром, який він вдало розбивав тупим боком леза німецького ножа. Цукор ставав схожим на цукерку, яку можна було покласти до рота, посмоктати, витягти і знову з насолодою почмокувати. А ще батько привіз у тій зеленій валізі серед трофейного шмаття замотану у гімнастерку зовсім новеньку мисливську рушницю «Зауер — три кільця», — так поважно називав її батько. Цю рушницю подарувало йому командування на честь Перемоги, про що свідчив і папірець з печаткою. Коли в кімнаті нікого не було, я діставав рушницю, цілився в удаваного фріца і клацав годинами. Скільки «вбив» фріців, доки дорослих не було вдома, підрахувати неможливо. Це була для мене не іграшка, а річ, яку пообіцяв мені подарувати батько, коли я стану дорослим. Ще він привіз ордени і медалі, до яких додавалися маленькі книжечки. За орден Червоної Зірки він отримував 15 карбованців, а за медаль «За відвагу» — 10. Це була вартість пиріжка з горохом. Чорна хлібина коштувала тоді 250 карбованців. У Харкові починався голод. Біля Холодногірської церкви щодня лежали мертві. Їх кожного дня вивозили кудись машиною і десь ховали. Це був один із страшних спалахів пам’яті про дитинство. Того ранку мене батьки взяли на Благбаз (базар біля Благовіщенського собору). «Продамо, — сказала мама, — рушницю, бо це єдине майно, за яке нам дадуть хліба». Я волав, плакав, благав її не продавати!
— Парадоксально, але саме рушниця тоді врятувала вам життя...
— Четвертий спалах пам’яті з дитинства: вересень, 1947 рік. Пароплав «Чукотка» вийшов з бухти Находка і взяв курс на бухту Нагайя (Магадан). В каютах, на палубах були договірники — робітники «Дальстроя», вони пливли до місця призначення, поверталися з відпустки, яка надавалася один раз на три роки. А ось в кормовому трюмі — партія «зеків». Нас, хлопчаків, туди не пускали вартові. Другий день в морі, погода чудова. Надвечір раптом загудів пароплав. На морі нікого, кого можна було б вітати такими гудками. «Чого він реве?» — запитую у матроса. «Мерця ховають», — відповів той. Я за війну багато бачив, як ховають мерців. Пам’ятаю, як ховали в червоній труні мого діда Якова, убитого фашистським літаком. Пам’ятаю, як ховали солдатика жінки у вирві від вибуху снаряда, лопати не було, носили землю подолами. А щоб у морі ховать? «А де ж могила?» — питаю у матроса. Він терпляче мені пояснив, що за морським законом небіжчиків ховають у морі, а в порт мерця заборонено доставляти. Спочатку небіжчика огортають в парусину, прив’язують до ніг колісники і кидають за борт. Я це бачив на власні очі. Цей ритуал повторювався щовечора, щовечора ревіла «Чукотка», доки ми пливли до Магадана.
Спалахи пам’яті дитинства завжди з нами, вони й разом з нами відійдуть у вічність, як ті бідолахи, що після мук і страждань розчинилися в Охотському морі. Майбутні покоління драматургів, коли будуть писати п’єси про ХХ століття, будуть фантазувати, адже не вся правда сказана про минулу епоху. Та що там говорити про минуле, коли в ХХI столітті п’єсу «Маршрут товариша Сталіна» після третьої вистави довелося зняти з репертуару, бо аноніми через Інтернет погрожували підпалити Кримський український театр. Хай їм грець! Не дають і зараз сказати правду! Та правду не спинити. Вона рано чи пізно проллє світло на всі темні плями історії.
 — В чому специфіка професії драматурга?
 — Робота в театрі до певної міри схожа на естафету: драматург пише п’єсу і передає її режисерові, режисер в свою чергу — акторові, художникові, музикантам. А останні — глядачеві, як той прийме, таким і буде фініш. Все залежить від драматурга, його ідеї. Я багато років працював завідувачем літературної частини театру, і коли виникала необхідність популярні прозові твори інших авторів перетворити на сценічний твір, робив це, діставши на те згоду автора прози. Так я створив за творами Павла Загребельного п’єсу «Євпраксія — Київська княжна», «Я — Богдан», «Роксолана», з Валентином Пікулем я створив п’єсу «Фаворит», з Анатолієм Рибаковим — «Діти Арбату», які йшли у театрах від Якутська до Бреста.
 — Що покликало вас до драматургічної діяльності?
— О, це було давно. Після закінчення інституту я працював актором. Один колега написав п’єсу, вона мені не сподобалася. В мене вирвалося, що я за два тижні напишу краще. Всі присутні при нашій розмові артисти тільки посміялися. Та коли через півтора тижня я приніс свою п’єсу, її відразу взяли у роботу в Маріупольському театрі. Так я змінив свою долю, мене відразу запросили працювати в цей театр, з актора я перетворився на «літературну частину» театру. Моя перша п’єса «Спадкоємці» отримала сценічне життя саме в Маріупольському театрі. До речі, там ми і одружилися зі Світланою Антонівною, через кілька місяців виповниться 50 років, як ми разом.
— Та на вас просто благодатним дощем проливаються ювілейні дати: вам виповнилося 75 років, піввіку — вашій драматургічній діяльності, золоте весілля з вашою Музою і натхненницею Світланою Антонівною Чолкою. Тож бажаємо вам разом у доброму здоров’ї і доброму гуморі випити келих солодкого кримського вина не тільки на власному золотому, а й на власному діамантовому весіллі, подарувати світові ще багато цікавих характерних персонажів і одвічно актуальних в усі епохи та часи п’єс! Радості, натхнення, удачі!

Розмову вела
Ольга БІЛЯЧЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 31.08.2012 > Тема "Крим - наш дім"