Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3304)
З потоку життя (6538)
Душі криниця (3539)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1510)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1684)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
У БОРН╤ ЗА ЗЕМЛЮ ╤ ВОЛЮ
В ознаменування 100-р╕ччя под╕й Укра╖нсько╖ революц╕╖ в Кривому Роз╕ за громадською ╕н╕ц╕ативою...


Б╤ЛЬШ╤СТЬ РЕЛ╤КВ╤Й КИ╥ВСЬКО╥ РУС╤ ВИВЕЗЛИ ДО РОС╤╥ ТА ПЕРЕЙМЕНУВАЛИ
Про це пов╕домля╓ Рад╕о Свобода з посиланням на досл╕дження укра╖нських науковц╕в, викладене в...


РАДЯНСЬКА ДОБА: М╤ФИ ╤ РЕАЛ╤╥
24 вересня в Музе╖ ╤вана Гончара в Ки╓в╕ в╕дкрилася виставка «М╕фи та реал╕╖ радянсько╖...


╤гор Горд╕йчук, Герой Укра╖ни, генерал-майор: САВУР-МОГИЛА — ЦЕ ФАКТИЧНО БУВ КВИТОК В ОДИН К╤НЕЦЬ
Нещодавно виповнилося п’ять рок╕в геро╖чн╕й оборон╕ Савур-Могили. Ця висота стала символом...


ДОСЛ╤ДЖЕННЯ КОЗАЦЬКО╥ ДОБИ ТРИВА╢
Зб╕рник присвячено 100-р╕ччю в╕д дня народження в╕домого фах╕вця з археолог╕╖ перв╕сного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#34 за 24.08.2012
В╤РН╤СТЬ КЛЯТВ╤

Рядки, обпален╕ в╕йною

╤ван МЕЛЬНИКОВ

(З КНИГИ «╥М НЕ ВРУЧАЛИ ПОВ╤СТОК...»)
(Продовження. Поч. у №33)

Повернувся в╕н в╕д командира т╕льки надвеч╕р. Був похмурий, сердитий, весь час палив цигарки. У розмов╕ з матросами т╕льки й чути було: «Бат╕ потр╕бний тямущий «язик». ╤ вони почали готуватися до чергово╖ вилазки у тил ворога. «Юнгу» Шуриг╕н не пом╕чав. Та й ус╕, мов забувши про свого сан╕нструктора, нав╕ть як звати не запитали.
Але З╕на чекала. Ось-ось Шуриг╕н скаже: «Ну, юнго, готуйся!» У розв╕дку ╖й дуже хот╕лося, хоч ╕ страшнувато було. Як т╕льки посутен╕ло ╕ розв╕дники п╕шли до переднього окопу, що оточував висоту, З╕на схопила сан╕тарну сумку, закинула на плече караб╕н ╕, закр╕пивши на ремен╕ ф╕нку, подарунок Миколки, поквапилася сл╕дом за моряками. Молоденький солдат, який стояв в охорон╕ ╕ вже бачив сан╕нструктора, намагався ╖╖ зупинити.
— Ти що, операц╕ю завалити хочеш? — обурилася З╕на. — А коли поранять когось? У них же жодного бинтика нема╓! Усе наказано мен╕ носити, зрозум╕ло?
Солдат розум╕юче махнув рукою ╕ сам п╕дсадив д╕вчинку на бруствер.
— Он туди, до дубк╕в вони п╕шли, — вказав в╕н на звивисту стежку, що петляла м╕ж дубняком. — Тут ще матрос К╕шка ходив, тож бажаю удач╕!
З╕на ступила на припорошену сн╕гом стежку, пильно вдивляючись у сл╕ди розв╕дник╕в. Йшла обережно, ставала спочатку на носок, пот╕м на п’яту, зовс╕м як матрос К╕шка чи, скаж╕мо, Чингачгук, знаменитий сл╕допит в ╖╖ улюблен╕й пов╕ст╕ «Останн╕й з мог╕кан».
Б╕ля розлого╖ сосни З╕на наступила на суху г╕лку, ╕ та голосно тр╕снула. «А щоб тоб╕!», — подумки прошепот╕ла д╕вчинка ╕ враз в╕дчула, що хтось диха╓ ╖й у потилицю. З╕на р╕зко обернулася ╕... чиясь рука ч╕пко схопила ком╕р ╖╖ шинел╕, а друга притисла палець до губ╕в. Перед нею стояв старшина Шуриг╕н.
— Тихо, юнго, тихо! — пошепки попередив в╕н сан╕нструктора.
— Угу, — в╕дпов╕ла вона, притискуючись до стовбура сосни.
— Не знав, що ти такий в╕дчайдушний, ц╕ную за хоробр╕сть, але за самов╕льний вих╕д три наряди в╕дпрацю╓ш на кухн╕.
— ╢сть три наряди!
— Ось так. А зараз ╕ди сл╕дом, ╕ щоб нав╕ть пугач не почув тебе.
Яка ж вона все-таки щаслива! Не в╕дправив старшина ╖╖ назад. Беззвучними, примарними т╕нями рухалися розв╕дники по ламкому насту, др╕бнол╕сся приховувало ╖х. Ланцюжок замикала З╕на. У шароварах, чоботях, у непом╕рно широк╕й шинел╕, хлястик яко╖ стирчав дугою над ременем, у шапц╕-кубанц╕, п╕д якою сховалась ╖╖ коротка стрижка, З╕на справд╕ була схожа на хлопчину. Крокуючи сл╕дом за моряками, вона одн╕╓ю рукою придержувала караб╕н, другою — ф╕нський н╕ж, щоб не стукав по сан╕тарн╕й сумц╕. З ф╕нкою вона н╕коли не розлучалася.
...На дн╕ окопу перемовлялися четверо г╕тлер╕вц╕в.
Перезирнувшись з моряками, старшина п╕дняв руку, хот╕в дати якийсь наказ, але з окопу виглянув фельдфебель ╕ за валиком бруствера побачив моряк╕в. Фашист роззявив рота ╕ щось промимрив, але в╕дразу ж потягнувся до автомата. Стр╕мко стрибнув на нього Шуриг╕н, звалив на землю ╕, наступивши кол╕ном на шию г╕тлер╕вця, всунув у рот кляп, швидко зв’язав викручен╕ назад руки. Старшина не оглядався, знав напевне — з рештою упораються матроси.
Неспод╕вано з н╕ш╕ виповз ще один фашист. Пригнувшись, в╕н нам╕рився б╕гти в сус╕дн╕й окоп, але З╕на блискавично приставила до його голови дуло караб╕на, ╕ фашист позадкував, наближаючись до старшини. З ус╕╓╖ сили Шуриг╕н опустив кулак на голову н╕мця, ╕ той, змахнувши руками, упав на дно окопу.
— Молодець, юнго! — т╕льки й встиг сказати старшина, виштовхуючи фельдфебеля з транше╖.
Метр╕в сто в╕д╕йшли розв╕дники в╕д ворожих окоп╕в, як сполошилися г╕тлер╕вц╕. У пов╕тря злет╕ли ракети, тр╕скуче затявкали кулемети, довкола засвист╕ли кул╕. З фашистських окоп╕в вискочили автоматники ╕ кинулися в погоню за моряками. Розв╕дники в╕дкрили вогонь у в╕дпов╕дь.
— Веди, юнго, полоненого до наших, а ми прикри╓мо тебе, — сказав Шуриг╕н, ховаючись за сосну.
— Ану, марш вперед! Шнель! Шнель!* — скомандувала З╕на, штовхаючи фельдфебеля кулаком у спину.
Спочатку г╕тлер╕вець йшов швидко, пот╕м упов╕льнив крок, злод╕йкувато озираючись на конво╖ра-хлопчину. Непом╕тно для З╕ни в╕н виштовхнув з рота кляп ╕ тепер поступово зв╕льняв зв’язан╕ руки...
— Кому сказано, шнель! — гримнула З╕на, заприм╕тивши попереду сво╖ окопи. ╤ тут фашист р╕зко обернувся, вибив ногою з рук З╕ни караб╕н ╕ повалив ╖╖ на землю. Закляклими руками здавив ╖й горло. Д╕вчинка близько бачила його оч╕, вирячкуват╕, нестямн╕, й брезкле в щетин╕ обличчя, спотворене люттю ╕ страхом. З╕нина рука метнулась до живота фашиста, блиснуло лезо ф╕нки.
— Майн гот!** — заволав фельдфебель, розслабив руки на горл╕ д╕вчинки ╕, скоцюрбившись, звалився у струмок.
В╕дкинувши уб╕к н╕ж ╕ п╕днявши караб╕н, З╕на скочила на ноги, ц╕лячись у г╕тлер╕вця, але той лежав нерухомо. А до З╕ни уже б╕гли наш╕ б╕йц╕. Д╕знавшись, що сталося, вони втягнули гладкого г╕тлер╕вця в окоп, спод╕ваючись, що полонений живий, але в╕н був мертвий.
З╕на с╕ла на дно транше╖, опустила голову на кол╕на ╕ г╕рко заплакала в╕д щойно пережитого страху, в╕д нестерпного болю в горл╕ ╕ од почуття провини за втраченого «язика».
— Ой, мамочко, що ж я наробила?! — вирвалося в не╖ кр╕зь ридання.
╤ тут в окоп стрибнув Шуриг╕н. Схилившись над З╕ною, в╕н запитав здивовано:
— То ти... ти — д╕вчисько?!
— Еге ж, З╕на я, — плачучи в╕дпов╕ла д╕вчинка. — А в╕н... галстуком... за шию, горло здавив. Винувата я, не доставила...
— Пробач нас, З╕но, — старшина погладив ╖╖ по голов╕. — Ми ж не знали. Думали, хлопець, бойовий, сильний. А д╕вчинц╕ таке пережити, — в╕н похитав головою ╕ витер хустинкою ╖╖ сльози. — Ну гаразд, досить плакати. Братусем тебе визнали, братусем ╕ залишишся. А «язика» завтра ╕ншого притягнемо. Не б╕дкайся, братусю З╕но, не картай себе. Одним гадом на св╕т╕ стало менше — ╕ чудово. Запиши його на св╕й бойовий рахунок. ╤ запам’ятай: бойове хрещення ти одержала на стежц╕ легендарного матроса К╕шки. Таке н╕коли не забудеться...

3. ПЕРЕПРАВА

Сонце повол╕ спускалося за горизонт. Вода Керченсько╖ протоки полум’ян╕ла в╕д його косого пром╕ння. По широк╕й водян╕й поверхн╕ розб╕галися ╕скристими смугами густ╕ бриж╕. За кра╓м кримсько╖ земл╕ видн╕лися так╕ ж червон╕ спалахи вогню. Там, поблизу Камиш-Буруна, в╕дбувалися жорсток╕ бо╖. Десь там, в╕дбиваючи ворож╕ атаки, стояв на смерть 384-й стр╕лецький полк, куди З╕на була призначена командиром сан╕тарного взводу.
«Командир... Ну який з мене командир? — думала З╕на, обмацуючи червон╕ емалев╕ кубики, вручен╕ ╖й в╕йськкомом м╕ста Туапсе. — Хто ж мене слухатиметься, таку малявку? Н╕, командир з мене не вийде. Ось причалимо до п╕рса, в╕ддам ц╕ кубики й попрошусь у Севастополь...» — вир╕шила д╕вчинка, вдивляючись у керченський берег.
Ск╕льки раз╕в у госп╕тал╕ вона згадувала р╕дне м╕сто, маму, з якою не встигла попрощатися перед в╕дправленням на фронт, товариша Миколку — в╕н усе-таки ут╕к з дому ╕ став сином полку морсько╖ п╕хоти. Та про що б не думала З╕на, пам’ять весь час повертала ╖╖ у той останн╕й б╕й на Мекенз╕╓вих горах.
...П╕днята вибухами кам’яниста курява давно ос╕ла, а терпкий присмак гашеного вапна все ще залишався на зубах, стягуючи сух╕стю рот. В╕дстебнувши баклажку, З╕на жад╕бно припала до шийки, але баклажка була порожня. Тод╕ вона ф╕нкою прор╕зала д╕рку в сн╕говому замет╕ ╕, витягнувши зв╕дти жменю чистого сн╕гу, почала його спрагло ковтати. Так з грудкою сн╕гу ╕ скочила в окоп, але в╕дразу ж кинула ╖╖ ╕ впала на кол╕на: поперек транше╖ лежав молодий бо╓ць, його т╕ло корчилось в╕д болю.
— Зараз, любий, зараз тоб╕ стане легше, — квапливо говорила З╕на, розст╕баючи сан╕тарну сумку. Перев’язавши ╕ поклавши пораненого на плащ-палатку, д╕вчинка потягнула його до медпункту. Це був той солдат, який у ту пам’ятну першу розв╕дку показав ╖й стежку матроса К╕шки.
Фашисти скажен╕ли, шматуючи кам’янисту землю ╕ все живе, що було на н╕й. Ст╕каючи кров’ю, полк утримував оборону на Мекенз╕╓вих горах. Б╕йц╕ утискувалися у будь-яку западинку, вибо╖ну, шукаючи порятунку в╕д снаряд╕в, м╕н, осколк╕в ╕ куль. Та для багатьох порятунку не було... Г╕тлер╕вц╕, не рахуючись з╕ сво╖ми втратами, п╕д╕йшли до передньо╖ л╕н╕╖ нашо╖ оборони. Подекуди матроси вже кидалися врукопашну. Побачивши зовс╕м близько фашист╕в, З╕на поволокла пораненого в бокову траншею. ╤ тут раптом у траншею стрибнув здоровенний фашист, чимось схожий на того першого ╖╖ «язика» ╕, перегородивши шлях д╕вчинц╕, наставив на не╖ автомат. «Ось зараз, зараз в╕н натисне на курок ╕ тод╕...» — блискавкою промайнуло в голов╕ З╕ни. ╤ враз, сама не знаючи нав╕що, вона скинула з голови кубанку ╕ одягла ╖╖ на дуло ворожого автомата. Р╕зким рухом фашист в╕дкинув шапку ╕ глянув на юного сан╕тара, який прикрив собою пораненого, н╕би вир╕шуючи, кого ж убивати першим?
Транше╓ю до З╕ни б╕г старшина Шуриг╕н. Розмахуючи караб╕ном, в╕н щось вигукував. Та д╕вчинка не бачила його й не чула. Вона дивилaся т╕льки на фашиста, стежачи за його рухами. ╤ раптом нею оволод╕ла така ненависть до цього окупанта, який ц╕литься в не╖, хоче убити тут, на ╖╖ земл╕, що, не тямлячи себе, вона штовхнула його з такою силою, що фашист поточився назад, хитнувся, мало не випустивши з рук автомат. Але встояв, випрямився ╕ натиснув на спусковий гачок...
Уже в госп╕тал╕ З╕на д╕зналася, що старшина Шуриг╕н сам-один довго бився з фашистами, удержуючи окоп, поки не п╕д╕йшли наш╕ сан╕тари ╕ не забрали ╖╖ та пораненого матроса в медсанбат...
Довго тягнулися дн╕ в госп╕тал╕, але моряки не забували свого сан╕нструктора. Часто одержувала вона в╕д них фронтов╕ трикутнички. Ус╕ спод╕вались на ╖╖ повернення. Та п╕сля того, як вона одужала, ╖╖ направили в Керч, у 384-й стр╕лецький полк.
Була уже н╕ч, коли д╕вчинка прибула до м╕сця призначення.
— Ну що ж, приймай взвод, товаришу во╓нфельдшер, — стомленим голосом сказав л╕кар полку, повертаючи З╕н╕ документи, як╕ уважно прочитав.
— Я... Я ж н╕коли не була командиром. Я нав╕ть не знаю, як треба команду подавати.
— Командувати тоб╕, можливо, не доведеться, — п╕дв╕в на не╖ червон╕ в╕д безсоння оч╕ л╕кар. — У тво╓му взвод╕, дочко, лишився всього один сан╕нструктор — ╤сак Пол╕щук. З ним ╕ будеш виносити поранених. Поповнення не чекайте, зараз надто складна обстановка, — ╕ в╕н г╕рко усм╕хнувся.
...Ск╕льки ╖й в╕дтак випало безсонних ночей, З╕на уже й не пам’ятала. Л╕кар мав слушн╕сть — командувати не довелось, усе робила сама. Сама на передов╕й, п╕д обстр╕лом, накладала шини ╕ джгути, сама бинтувала поранених ╕ волокла ╖х до пункту забору. У списку, який ретельно в╕в ╤сак Пол╕щук, було записано в╕с╕мдесят п’ять поранених, винесених з поля бою во╓нфельдшером З╕ною Подольською.
В╕с╕мдесят шостий був останн╕м на керченськ╕й земл╕. А вт╕м, це була не земля, а край кам’янистого берега, розжарений пекучим сонцем, без жодного деревця ╕ крапл╕ пр╕сно╖ води. Тут, на ц╕й вузесеньк╕й смужц╕ берега, б╕ля само╖ переправи через Керченську протоку, все зм╕шалося в суц╕льну вируючу масу: ╕ машини з потрощеними бортами, ╕ запряжки коней, як╕, нев╕домо куди й нав╕що, тягнули залишки воз╕в, ╕ стомлен╕ солдати у припалих пилом плямистих г╕мнастерках ╕ з незм╕нними скатками за спиною. З-п╕д п╕лоток видн╕лися бинти з плямами закип╕ло╖ кров╕. Багато мовчазних поранених лежали на носилках, оч╕куючи чергу на посадку. Стареньк╕ суденця, порипуючи бортами, т╕снилися б╕ля бетонних паль зруйнованого рибальського причалу, приймаючи на палуби поранених.
А за два к╕лометри в╕д берега точився жорстокий б╕й, 384-й стр╕лецький полк, стримуючи переважаюч╕ сили ворога, забезпечував переправу.
Зачекавши, поки зак╕нчиться м╕нометний обстр╕л, З╕на сповзла у кам’яний окопчик за пораненим кулеметником, але в╕н був уже мертвий. Як на зло, сус╕дн╕й кулемет також замовк. Н╕мц╕ одразу ж п╕шли в атаку на л╕вий фланг оборони полку, намагаючись прорватися до переправи.
— Н╕, не пройдете! Не пройдете, гади! — несамовито закричала З╕на, притискуючи приклад ручного кулемета до щоки. ╤ кулемет ожив, забився в ╖╖ руках, несучи смерть фашистам. Вони залягли ╕, в╕дстр╕люючись, поповзли назад.
В окопчик до З╕ни скочив сивий майор, який прибув уранц╕ з╕ штабу див╕з╕╖, щоб зам╕нити вбитого ком╕сара.
— Молодець, дочко! — сказав в╕н, забираючи у не╖ кулемет.
Д╕вчинка пом╕тила, що л╕ва рука майора повисла, тоненька ц╕вка кров╕ пов╕льно ст╕кала по зап’ястку, фарбуючи в червоний кол╕р ср╕бн╕ п╕хви шабл╕.
— Ви поранен╕? Зараз перев’яжу.
— Перев’язати можна, — погодився майор, с╕даючи на купку кулеметних диск╕в. — Звати тебе як?
— З╕на.
— А я — Юр╕й Петрович. Вважай, познайомилися.
Розр╕завши рукав, З╕на побачила, що куля пройшла кр╕зь м’якуш, але пошкодила нерв, бо пальц╕ л╕во╖ руки не ворушилися.
— Вам обов’язково треба у госп╕таль, — сказала д╕вчинка, накладаючи пов’язку.
— ╤ зовс╕м не обов’язково, — полотн╕ючи в╕д болю, заперечив майор. — Я завжди ворога рубав правою рукою, а л╕ва конем правила. Та й при мо╖й тепер╕шн╕й посад╕ важлив╕ша голова, а не рука. Головне — утримати нам цей руб╕ж ╕ забезпечити переправу в╕йськ. Зрозум╕ла, кирпата?
— Угу, — в╕дпов╕ла З╕на, роздивляючись орден Червоного Прапора на грудях майора.
— Ось так, а зараз принеси-но з сус╕днього окопчика другий кулемет, в╕н нам знадобиться.
...Чергова, п’ята за день атака була в╕дбита. К╕лька раз╕в д╕вчинка бралася за кулемет, поливаючи вогнем ворога. Майор стр╕ляв одн╕╓ю рукою. Диски м╕няв з допомогою З╕ни.
— А ви, Юр╕ю Петровичу, орден Червоного Прапора уже тут одержали? — поц╕кавилася З╕на у хвилину затишшя.
— Н╕, дочко, орден ще за громадянську. Саме тут, п╕д Керчю, заслужив я цей орден. ╤ шаблю в╕д самого Фрунзе одержав. Тут ╕ напис на н╕й ╓. Ось уже м╕сяць, як я без коня, а з шаблею н╕як не можу розлучитися...
Розпочалася чергова атака. Г╕тлер╕вц╕ йшли в увесь зр╕ст, притискуючи до живот╕в автомати. З╕на бачила ╖х перекошен╕ люттю обличчя, чула хрипк╕, п’ян╕ голоси: «Рус, здавайся!», «Рус, хенде хох!»
— Давай, дочко, починай! — спок╕йно скомандував майор ╕ натис на спусковий гачок.
Два кулемети запрацювали одночасно. Г╕тлер╕вц╕ залягли, стр╕ляючи з автомат╕в. Вони пом╕тили, що ряди захисник╕в переправи пор╕д╕ли. Про це знав майор, в╕дчувала це ╕ З╕на, час в╕д часу зиркаючи на майже порожн╕ окопи л╕н╕╖ оборони. Майор уважно глянув на д╕вчинку, на ╖╖ тонк╕ н╕жн╕ пальц╕, пожовкл╕ в╕д йоду. «Мабуть, недавно сид╕ла за партою, писала диктанти, ╕ ц╕ пальц╕ були в чорнил╕... А тут... доводиться з кулемета».
Майор розстебнув польову сумку, витягнув блокнот ╕ почав щось швидко писати. Вклавши аркуш у конверт, простягнув його З╕н╕.
— В╕днеси це, дочко, командиру полку ╕ йди на переправу, на той берег.
— Я... Я не можу... не маю права залишити вас, пораненого.
— Товаришу в╕йськовий фельдшер, виконуйте наказ!
— ╢сть... ╓сть, товаришу майор! — З╕нин голос тремт╕в, вона кусала губи, щоб не розплакатися. — Я в╕днесу ваше донесення ╕ повернуся, ось побачите, — вигукнула вона на ходу ╕, вискочивши з окопу, помчала до штабу полку.
Г╕тлер╕вц╕ розпочали м╕нометний обстр╕л л╕н╕╖ оборони. З╕на переповзла з одн╕╓╖ транше╖ в другу, а пот╕м пригинцем поб╕гла до КП. Серце шалено калатало, а в голов╕ билася думка: «У нього залишився один диск, всього один...» В╕ддавши пакет, вона нав╕ть не запитала дозволу йти, вискочила з землянки ╕, не пригинаючись, напростець помчала до окопу, де залишила майора. Ще здалеку почула голоси солдат:
— Ком╕сара убило!
Майор нап╕влежав з в╕дкинутою назад головою на дн╕ окопу, опершись на л╕ву руку. Правою стискав ефес шабл╕, нап╕ввийнято╖ з п╕хв. «Без потреби не виймай, без слави не вкладай. М. Фрунзе», — машинально прочитала З╕на напис на шабл╕. Миттю опустилась на кол╕на, приклала вухо до грудей майора ╕ почула слабке биття серця. «В╕н живий, живий!» — вигукнула вона, квапливо розстеляючи плащ-палатку.

(Продовження в наступному номер╕)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2012 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10678

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков