Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3304)
З потоку життя (6538)
Душі криниця (3539)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1510)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1684)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УЧАСНИКИ В╤ЧА НА МАЙДАН╤ УХВАЛИЛИ ЗВЕРНЕННЯ ДО ПРЕЗИДЕНТА ╤ РАДИ
Минуло╖ нед╕л╕ на Майдан╕ Незалежност╕ у Ки╓в╕ пройшло в╕че проти погодження укра╖нською владою...


У КРИМУ БЛОКУЮТЬ УКР╤НФОРМ ╤ ЩЕ 17 УКРА╥НСЬКИХ ╤НФОРМАЦ╤ЙНИХ САЙТ╤В
Про це св╕дчать результати мон╕торингу Кримсько╖ правозахисно╖ групи (КПГ), який було проведено у...


СУД ЗААРЕШТУВАВ ПАШИНСЬКОГО
Сам Пашинський та його адвокат Андр╕й Федур заявили, що оскаржуватимуть ухвалу в апеляц╕йному...


РОС╤Я ДОС╤ НЕ ПУСТИЛА М╤С╤Ю ООН В ОКУПОВАНИЙ КРИМ
В окупованому Рос╕╓ю Криму к╕льк╕сть обшук╕в ╕ рейд╕в проти кримських татар зб╕льшилася вдв╕ч╕...


«СУД» В ОКУПОВАНОМУ КРИМУ АРЕШТУВАВ УКРА╥НСЬКОГО АКТИВ╤СТА
Так званий "суд" в окупованому Рос╕╓ю Криму обрав запоб╕жний зах╕д укра╖нцю Олегу Приходько -...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2012 > Тема "З потоку життя"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#34 за 24.08.2012
Н╤Ж У СОНЦ╤

Поет ╕ час

«У СОНЦ╤ ПРАВДИ – Н╤Ж…»
18 ЛИПНЯ 1961 РОКУ В «Л╤ТЕРАТУРН╤Й ГАЗЕТ╤» (З 1962 РОКУ – «Л╤ТЕРАТУРНА УКРА╥НА») БУЛО ОПУБЛ╤КОВАНО ПОЕМУ ╤ВАНА ДРАЧА «Н╤Ж У СОНЦ╤», ЯКОЮ МОЛОДИЙ 25-Р╤ЧНИЙ ПОЕТ ВВ╤ЙШОВ У ВЕЛИКУ Л╤ТЕРАТУРУ

К╕нець п’ятдесятих – початок ш╕стдесятих рок╕в минулого, двадцятого стол╕ття, був незвичайним. ╤ на земл╕, ╕ в неб╕ в╕дбувалося гранд╕озне, неповторне, революц╕йне у кращому розум╕нн╕ цього слова. У космос за першими супутниками земл╕, полет╕ла косм╕чна ракета з людиною на борту. А на земл╕, п╕сля затяжно╖ багатор╕чно╖ стал╕нсько-бер╕╖всько╖ тотал╕тарно╖ зими, позначено╖ лютими морозами репрес╕й ╕ ф╕зичного винищення ╕нтел╕генц╕╖, п╕сля смерт╕ Стал╕на ╕ з приходом до влади Хрущова настала пол╕тична «в╕длига», духовне в╕дродження народу. Було розв╕нчано «культ особи вождя вс╕х народ╕в», оприлюднено багато з тих злочин╕в, як╕ чинила б╕льшовицька система проти свого народу. Одних лише письменник╕в Укра╖ни, репресованих ╕ замордованих у добу стал╕нщини, досл╕дники називають в╕д 97 до 500 ос╕б.
Отож, в╕дчувши пол╕тичне «потепл╕ння» в сусп╕льств╕, на л╕тературну ниву почали виходити митц╕ нового творчого мислення: Л╕на Костенко, Микола В╕нграновський, ╤ван Драч, Василь Симоненко, ╤ван Дзюба, Борис Ол╕йник, В╕тал╕й Коротич, ╢вген Гуцало, Василь Стус… Ц╕ та ╕нш╕ молод╕ л╕тератори, згодом назван╕ «ш╕стдесятниками», см╕ливо руйнували устален╕ стереотипи в л╕тератур╕, зокрема в поез╕╖. Вони в╕дкидали л╕тературн╕ шаблони, за допомогою яких творилася л╕тература стал╕нського режиму. Вони в╕дроджували укра╖нське художн╓ слово, яке повсякчас перебувало п╕д ╕деолог╕чним та цензурним гн╕том, якому не дозволялося виходити за меж╕ дозволеного. ╤ ось з вуст цих молодих митц╕в р╕дне слово, вирване з ╕деолог╕чних пут, забрин╕ло св╕жо, розлого, стодзвонно, заграло вс╕ма барвами!
Справжн╕м вибухом в тогочасн╕й молод╕й укра╖нськ╕й поез╕╖ стала поема ╤вана Драча «Н╕ж у сонц╕». За сво╓ю сенсац╕йн╕стю це було сп╕взвучне х╕ба що польоту Юр╕я Гагар╕на в космос!
«╤ван Драч, - згаду╓ Микола Жулинський (до реч╕, теж ╕з когорти «ш╕стдесятник╕в»), - так неспод╕вано ╕ бурхливо вибухнув огромом шалено гострих метафор, так буйно вихопився з ослаблених соцреал╕стичних «об╕йм╕в» ╕ рвонув у космос поез╕╖ сво╖ми «протуберанцями серця», що в читача забивало дух ╕ розвиднювалося серед мороку поетично╖ нудоти ╕ образно╖ с╕рост╕.
Фе╓ричною трагед╕╓ю «Н╕ж у сонц╕» в╕н буквально розшматував благеньку марлю, якою прикривалося нем╕чне, обкле╓не римованими цитатами та ╕дейно дистильованими закличними «поезопаровозами» т╕ло оф╕ц╕йно╖ поез╕╖, ╕ в╕дкрив. Як глибоко зас╕в «н╕ж у сонц╕ нашо╖ правди».
Бунт╕влива, безмежно фе╓рична образна фантаз╕я, круто зам╕шана на тел╕женських чорноземах ╕ лугах, перемолота на кривавих жорнах нац╕онально╖ ╕стор╕╖ правда та ╕рон╕я, гострий, як козацька шабля, сарказм, г╕пербол╕чна, мов Чумацький шлях, асоц╕ативна експрес╕я ╕ символ╕ка, н╕жна, як мамина хустина, самота, печальна туга за красою – це був молодий ╤ван Драч «в золотих переливах кучер╕в».
Як тонко п╕дм╕чено, як правдиво ╕ красиво сказано!
Я й сам пам’ятаю, як тод╕, ще 18-р╕чним юнаком, що недавно зак╕нчив середню школу, уперше прочитав в «Л╕тературн╕й газет╕» (1961 р╕к, 18 липня) фе╓ричну трагед╕ю ╤вана Драча «Н╕ж у сонц╕». Ск╕льки нового й чогось ще мен╕, с╕льському хлопцев╕, нев╕домого було в тому твор╕ на ц╕лу велику газетну стор╕нку! Яка надзвичайна метафоричн╕сть яке розма╖ття художн╕х образ╕в! Я в╕дчув, побачив, як суто земн╕ справи, надто ж, як мен╕ здавалося, так╕ приземлен╕, котр╕ мен╕ доводилося бачити не один раз – похорони чи с╕льське вес╕лля – можуть так схвилювати, можуть так орган╕чно сп╕в╕снувати в одному художньому твор╕ з таким глобально-св╕товими темами, як трагед╕я Х╕рос╕ми, чи запуск американцями ракети з мису Канаверал.
╤ван Драч як ╕ його товариш по перу Микола В╕нграновський ув╕йшов у л╕тературу рвучко ╕ молодечо. Його в╕рш╕ в╕дразу ж привернули до себе численних читач╕в, як╕ знудьгувалися за новим, справд╕ поетичним словом, але й критик╕в в╕д старо╖ ╕деолог╕чно╖ системи – теж. Вони, от╕ критики, боялися усього нового, св╕жого, що з’являлося в л╕тератур╕, не могли змиритися з тим, що творч╕сть молодих випорску╓ з-п╕д ╖хнього впливу. Хоч я в ту пору, з грудня 1961 року до вересня 1964 року служив в арм╕╖, але пам’ятаю з преси, а ще ж ╕ як учасник республ╕канського сем╕нару молодих л╕тератор╕в в Одес╕ у травн╕ 1963 року, де гостями сем╕нару були Микола В╕нграновський та Богдан Горинь, як на вс╕ляких парт╕йних пленумах та ╕деолог╕чних нарадах п╕ддавалися брутальн╕й критиц╕ твори Миколи В╕нграновського, Л╕ни Костенко, ╤вана Драча… Останньому докоряли за, як вони називали, «формал╕стичн╕ викрутаси», за його «Баладу про випран╕ штани», закладаючи ╖й «надуман╕сть, зумисну, викличну не поетичн╕сть» тощо. Було висунуто теор╕йку про «батьк╕в ╕ син╕в» в л╕тератур╕. Однак життя спростувало цю вигадку. Л╕тературна молодь н╕коли не протиставляла себе старшому покол╕нню письменник╕в, навпаки – з син╕вською шанобою ставилася до них.
Павло Тичина з великою теплотою ╕ щир╕стю в╕дгукнувся про творчий дебют ╤вана Драча, п╕дтримав його. А ось як згодом згадував Павло Загребельний, який на ту пору був головним редактором «Л╕тературно╖ газети» (згодом «Л╕тературно╖ Укра╖ни») про публ╕кац╕ю на стор╕нках письменницького видання поеми ╤. Драча «Н╕ж у сонц╕» у сво╖й книз╕ «Думки нарозхрист»: «… прийшов до мене ╤ван Дзюба ╕ прин╕с к╕лькадесят машинописних стор╕нок з в╕ршами нев╕домого поета. З ╤ваном Дзюбою ми к╕лька рок╕в працювали у «В╕тчизн╕», м╕ж нами виникло те, що зветься вза╓модов╕рою, тому ╤ван Михайлович ц╕лком в╕дверто сказав мен╕, що автор цих в╕рш╕в ╤ван Драч щойно виключений з Ки╖вського держун╕верситету за пол╕тику, що в╕рш╕ сво╖ в╕н пробував читати на л╕тоб’╓днанн╕ видавництва «Молодь» (воно вважалося тод╕ кузнею молодих талант╕в), але був затюканий, що тепер в╕н змандрував не знати й куди ╕ ц╕ поез╕╖ дав не в над╕╖ на друкування, а так – для знайомства.
Я взяв в╕рш╕ додому, щоб прочитати вноч╕. Чомусь так сталося, що не запам’ятав з десятк╕в в╕рш╕ жодного, забув, про що там ╕шлося, вже на ранок ╕ не тому, що то була безбарвна, н╕яка писанина, а т╕льки через мо╓ засл╕плення вм╕щеною пом╕ж в╕ршами великою поемою «Н╕ж у сонц╕».
Трагед╕я-фе╓р╕я, фе╓рична трагед╕я – так звалася ця незвичайна р╕ч. Автор – селянський хлопець, виключений з першого курсу ун╕верситету. Неймов╕рно! Похорон голови колгоспу. Його несуть на жилавих руках, на гн╕в╕, на не визр╕лому смутку. Востанн╓ в╕н п╕дводиться в домовин╕:

Прощайте ферми!
Й ви, воли розумн╕
╤ кон╕ сторожк╕
у траурн╕м вбранн╕,
╤ чисте сонце, й люди,
й лист кленовий!
╤ ви, машини,
 й ти, кринице в╕рна.
Прощай, дорого.
 Й ви, воли розумн╕.
╤ триста п’ятдесят рок╕в тому,
згадалося, було в Шексп╕ра:
Прощай нав╕к,
 сердечний м╕й спокою!
Прощай, ут╕хо,
 розуме прощай!
Прощайте, плюмаж╕,
 в╕йська, бо╖,
Де честолюбство
 переходить в доблесть!
Прощай, м╕й коню,
що ╕ржеш до мене!
╤ клич сурми,
╕ гурк╕т барабана!
╤ флейти гострий свист,
 ╕ стяг величний!
Вся слава, почест╕,
 ╕ велич вся,
╤ мужн╕сть, ╕ тривоги
 славних с╕ч!
╤ ви, гармати
 ╕з захриплим горлом,
З якого вил╕та
 смертельний гр╕м,
Як гр╕зний гр╕м
 безсмертного Зевеса, -
Прощай усе,
 для чого жив Отелло!

Що це? Майже в╕дверта цитата з класика? Чи, може, молод╕жне хизування ерудиц╕╓ю перед отими «еле грамотными»? Та н╕. Цей молодий поет, волод╕ючи великим даром прозр╕ння, не просто повторював в╕доме м╕сце з Шексп╕ра, в╕н зум╕в проникнути в та╓мний смисл трагед╕╖ «Отелло», про яку свого часу Олександр Блок сказав: «У н╕й ╓ все, що може статися в ус╕ в╕ки, за вс╕х умов, у будь-якому середовищ╕».
Безпутна душа чорношк╕рого Отелло обплутана обов’язками служ╕ння чужому народов╕ – ╕ безпутн╕ душ╕ гол╕в колгосп╕в, наставлених чужою ворожою силою над народом власним, в╕д чого в найчесн╕ших ╕з них коли не почорн╕ла шк╕ра, як у венец╕анського мавра, то почорн╕ло серце.
Паралель була см╕лива, вражаюча, гранд╕озна! ╤ дивно, що такий суперобережний л╕тературний лис-Микита, як Леон╕д Новиченко, редагуючи згодом першу книжку ╤вана Драча ╕ не наважившись вм╕стити там усю поему «Н╕ж у сонц╕» (може, злякався сл╕в «Ракету ми зробили з хл╕ба й сл╕з»?), дав т╕льки розд╕л «Похорон голови колгоспу» - мабуть, вважав, що це найнейтральн╕ше з усього. А вийшло – бомба!
…Я читав тод╕ вноч╕ в сво╖й книжками запхан╕й до само╖ стел╕ к╕мнат╕ на вулиц╕ Мечникова, ╕ вже не було н╕ к╕мнати, н╕ ст╕н, н╕ стел╕, н╕ книжок, а т╕льки глухий в╕тер з далеких св╕т╕в гув над╕ мною, ╕ та╓мнич╕ шепоти розлунювалися в просторах, ╕ велетенськ╕ крила (архангельськ╕ чи демонов╕) шелест╕ли у височинах, ╕ сл╕пучо-барвист╕ сни Врубеля, його марення, його муки, його покаяння, ╕ незм╕рно далекий Сковорода, що ц╕пком сво╓╖ тривоги пробу╓ наш окаянний св╕т.
Як я любив т╕╓╖ ноч╕ душу цього н╕кому ще незнаного укра╖нського хлопця, його в╕дчайдушне зухвальство, його тривожне, аж до знемоги гор╕ння!
Вранц╕ я прин╕с «Н╕ж у сонц╕» до редакц╕╖, покликав зав╕дуючого в╕дд╕лом л╕тератури Анатол╕я Боженка ╕ сказав: «Будемо друкувати. Ставте в номер!» Кинулися шукати фотограф╕ю Драча, щоб показати народов╕ Укра╖ни його Поета. Який в╕н? Прекрасно-розвихрений, як В╕нграновський? Чепурний, як Коротич? Романтично-ф╕лософський, як Л╕на Костенко? Маленький, але гордовитий, як Малишко або Павличко?
Не знайшли н╕ Драча, н╕ його фотограф╕╖. Надрукували з малюнком редакц╕йного художника Костюченка. За тридцять п’ять рок╕в (стаття «Золоте кор╕ння» про творч╕сть ╤вана Драча ╕, зокрема, про його першу публ╕кац╕ю поеми «Н╕ж у сонц╕», певно, була написана 1996 р. – Д. К.) я так ╕ не запитав Драча, де саме в╕н прокинувся того ранку, коли вийшла з його «Ножем у сонц╕» «Л╕тературна Укра╖на» (з Гончаревого благословення я перейменував безлику «л╕тгазету»). Та й х╕ба це мало якесь значення? Головне було в т╕м, що з того ранку почався тр╕умфальний пох╕д Поета ╤вана Драча, почалося, власне, те, що одразу одержало наймення: ш╕стдесятники. Могло бути й без нього? Могло. Але не те, не таке, може, й взагал╕ – н╕яке. Мен╕ й дал╕ хочеться думати про Драча як вт╕лення нашого укра╖нства, як про Поета, ╕ я в╕рю, що Драч ╓ ╕ буде, ╕ назавжди залишиться для нас саме як Поет з велико╖ л╕тери, ╕ нав╕ть сили пекла неспроможн╕ будуть в╕д╕рвати його в╕д нас, в╕д укра╖нц╕в ╕ в╕д Укра╖ни…»
На цьому ставимо крапку ╕ припиня╓мо цитувати нашого неперевершеного роман╕ста Павла Архиповича Загребельного. Усе, що в╕н сказав про поета ╤вана Драча, не п╕дляга╓ сумн╕вам. ╤ван Драч ╕ в л╕тератур╕, ╕ в пол╕тиц╕, ╕ в сусп╕льно-громадському житт╕ проявив себе справд╕ Великим Укра╖нцем. Це ж в╕н разом з ╕ншим Великим Укра╖нцем Богданом Ступкою та рядом член╕в Громадсько╖ гуман╕тарно╖ ради при Президентов╕ Укра╖ни виступили ╕з заявою, в як╕й п╕ддали р╕зк╕й критиц╕ д╕╖ Парт╕╖ рег╕он╕в у зв’язку з ухваленням у першому читанн╕ законопроекту «Про засади державно╖ мовно╖ пол╕тики».
«Громадська гуман╕тарна рада, на думку автор╕в заяви, повинна засудити «ц╕ спроби узаконення рос╕йсько╖ мови», як друго╖ державно╖ в Укра╖н╕. «Якщо цього не буде зроблено, ми не вважатимемо можливим перебувати дал╕ в склад╕ Громадсько╖ гуман╕тарно╖ ради», — заявили Богдан Ступка, ╤ван Драч та ╕нш╕ ╖хн╕ колеги.
Цей один з останн╕х громадянських вчинк╕в поета ╤вана Драча нам багато про що говорить, а саме: про його син╕вську любов до р╕дно╖ матер╕-Укра╖ни, ╖╖ народу, до його мови ╕ готовн╕сть захищати ╖х до останнього подиху.
Однак розмову нин╕ акценту╓мо на першодруку поеми «Н╕ж у сонц╕», що з’явилася в «Л╕тературн╕й газет╕» з передн╕м словом тод╕ також ще молодого ╕ також дуже талановитого в╕дчайдушно зухвалого л╕тературного критика ╤вана Дзюби. В╕н, зокрема, писав: «Недавно товариш╕ з видавництва «Молодь» запропонували мен╕ ознайомитися з рукописною зб╕ркою поез╕й ╤вана Драча. Це ╕м’я було вже мен╕ трохи знайоме – тор╕к у журнал╕ «В╕тчизна» з’явилося друком к╕лька його гарних в╕рш╕в. Отже, я з ц╕кав╕стю розгорнув рукопис.
З коротенько╖ автоб╕ограф╕чно╖ дов╕дки д╕знався, що ╤ванов╕ Федоровичу Драчев╕ 25 рок╕в, що народився в╕н у сел╕ Тел╕жинцях Ки╖всько╖ област╕, 1954 року зак╕нчив Тет╕╖вську середню школу. 1955-1958 рр. служив у Радянськ╕й Арм╕╖, а тепер навча╓ться на третьому курс╕ Ки╖вського ун╕верситету.
Б╕ограф╕я досить ординарна. Та ординарна т╕льки зовн╕шн╕ми фактами. За ними ж сто╖ть самобутня, обдарована й сильно мисляча людина, - в цьому я переконався, прочитавши рукопис. Читання те було для мне не т╕льки великою рад╕стю, а б╕льше – под╕╓ю в житт╕. Я почув голос нового сучасного укра╖нського поета – справд╕ сучасного, справд╕ укра╖нського, справд╕ поета. ╤ мен╕ здалося, що саме така людина змогла б у майбутньому сказати через нашу укра╖нську л╕тературу (х╕ба не варто цього спод╕ватися?) те насущне сьогочасне слово, якого так спрагли читач╕ в усьому Союз╕, - х╕ба не було б це щастям для вс╕х нас?
Молодий поет щасливо по╓дну╓ в соб╕ ф╕лософ╕чну заглиблен╕сть з талантом безпосереднього, предметного, гостро чутт╓вого, а водночас витонченого ╕ щедро широкого сприймання життя.
╤ван Драч не лише поет, а й громадянин. В його поез╕ях раз по раз чу╓ш голос сумл╕ння, зверненого до пекучих моральних та й пол╕тичних питань часу. В╕н вою╓ за справжн╕ комун╕стичн╕ ╕деали. Пристрасно й ущипливо напада╓ в╕н на м╕щанський модус життя. Його самобутн╓ поетичне св╕тосприйняття, вольовий житт╓ствердний тон включають у себе елементи драматизму й траг╕зму. Молодому поетов╕ властивий також ╕сторизм мислення.
Не все ще в поез╕ях ╤вана Драча безсумн╕вне й високо вартне. ╢ сво╖ «накладн╕ витрати». Скаж╕мо, в поем╕ «Н╕ж у сонц╕» мен╕ зда╓ться трохи штучною, надуманою друга частина («Рад╕ограма японських рибалок», «╤нтерв’ю Хем╕нгуея», «Пов╕домлення ╕нституту Сонця»). Щоправда, вона й задумана як умовна, але умовн╕сть тут ще не така сильна й захоплююча, щоб бути високим мистецтвом.
Поки що ╤ван Драч спалахами сво╓╖ поез╕╖ засв╕тлю╓ фрагментарно поодинок╕ вияви й гран╕ життя. А може стати ╕ таке, що в╕н прийде до ц╕л╕сно╖, всепроймаючо╖ й синтезуючо╖ власно╖ концепц╕╖ життя (поетично╖ концепц╕╖), якщо його душевне не згасне, а злетить вище, поживлюване чуттям в╕дпов╕дальност╕ й покликання, невгамовним незадоволенням з себе, потягом до вищого й кращого, прагнення прац╕, прац╕ й прац╕, одне слово – тою незаспокоюваною мукою, яка одна т╕льки й робить з людини творця».
Понад п╕встол╕тн╕ передбачення ╕ см╕лив╕ прогнозування тод╕шнього молодого л╕тературного критика ╤вана Дзюби щодо тод╕шнього молодого поета ╤вана Драча зд╕йснилися. В╕н, ╤ван Драч, став справд╕ нашим нац╕ональним прекрасним поетом, яким ми, сучасн╕ укра╖нц╕, щиро пиша╓мось, творч╕сть якого стала справжньою окрасою нашо╖ укра╖нсько╖ л╕тератури. В╕н зум╕в сказати те «насущне, сьогочасне слово, якого так спрагли читач╕». А тр╕умфальна хода цього, за визначенням Павла Загребельного, вельми обдарованого селянського хлопця у велику л╕тературу почалася саме з неперевершено╖ ╕ за зм╕стом, ╕ за сво╓ю формою, ╕ за сво╖ми художн╕ми якостями от╕╓ю невмирущою поемою «Н╕ж у сонц╕».
╤ нехай у н╕й де╕нде вкраплена тод╕шня комун╕стична словесна атрибутика (а як без не╖ можна було спод╕ватися на публ╕кац╕ю поеми та й будь-якого ╕ншого твору у т╕ жахлив╕ жорсток╕ цензорськ╕ часи?!), — поема й понин╕ хвилю╓ читач╕в. Як найц╕нн╕шу ╕ найдорожчу для мене рел╕кв╕ю я й дос╕ бережу у сво╖й арх╕вн╕й папц╕ з надписом «Л╕т. Укра╖на Загребельного» той пожовт╕лий в╕д часу прим╕рник «Л╕тгазети» за 18 липня 1961 року з опубл╕кованою в н╕й поемою молодого ╤вана Драча «Н╕ж у сонц╕».
Хочу, аби й т╕, хто пам’ятав, але вже призабув про т╕ перш╕ см╕лив╕ кроки в л╕тературу селянського сина ╤вана Драча, ╕ т╕, хто, можливо, н╕коли й не читав ц╕╓╖ поеми, перейнялися духом т╕╓╖ непросто╖ епохи, в яку було написано «Н╕ж у сонц╕», в╕дчули «вольовий житт╓ствердний тон» ц╕╓╖ поеми, котра, за висловом Павла Загребельного, стала от╕╓ю «бомбою», котра дощенту зруйнувала тогочасн╕ соцреал╕зм╕вськ╕ стереотипи в укра╖нськ╕й л╕тератур╕.

Данило КОНОНЕНКО

На фото: ╤ван Драч ╕ Данило Кононенко у С╕мферопол╕. 1978 р.


«Н╕ж у сонц╕»
ФЕ╢РИЧНА ТРАГЕД╤Я В ДВОХ ЧАСТИНАХ

Не отблеск,
отблеском рожденный, —
Ты по себе свой край оставь,
Твоею песней утвержденный...
О. Твардовський

ПРОЛОГ

Мо╖ в╕ки сл╕дом за мною ходять:
Од в╕тряк╕в до полиску ракет,
Фотон ╕ пишна паска великодня,
Усе — до лакон╕чност╕ штиблет.

Над╕╖ бубняв╕ють цв╕том вишень
У сонцем зац╕лованих садах.
Слова мо╖!
 Шикуйтесь см╕лив╕ше —
Пилюка з╕р хай шерхне на вустах.

Нав╕що я? Куди моя дорога?
╤ чи моя тривога проросла
Од сиво╖ печал╕ Козерога
В гливке болото р╕дного села?

Що маю нести в сив╕ син╕ дал╕?
Пшеничну ласку в молодих руках
Чи чорний рак
водневих вакханал╕й,
Що серце ╖сть п’яти материкам?

Я — переклятий ворогом не трич╕
(Рубцями ран закутана душа),
Дивлюся зорям в мерехтлив╕ в╕ч╕,
В оранжеве шептання: «Посп╕шай!»

Хрустить пов╕тря
 вафлями сипкими,
Ковтаю з в╕тром чорнобривий сп╕в...
Яку г╕ркоту корабель нестиме,
Бо я ж не наробивсь, не одкип╕в!

Збираю я в долон╕ син╕ т╕н╕,
Прощаюсь ╕з синицею, з Дн╕пром,
Бо в мене не Ньютонове тяж╕ння,
А галактичне —
 в безв╕сть напролом.

Сковороду зустр╕в я у трамва╖
(Блука╓ в╕н по св╕ту дв╕ст╕ л╕т).
Смушеву скинув ╕ мене пита╓,
Чи можу Сонцю передать прив╕т.

Чоло в старого з жовто╖ розлуки,
М╕льйони зморшок пов’ялили вид,
Меланхол╕йн╕ ф╕лософськ╕ руки
Ц╕пком тривоги пробують цей св╕т.

Шепоче в╕н: «Ти в╕дл╕та╓ш, сину,
На лоб╕ в тебе знак неправоти.
Щоб корабель не став за домовину,
В╕зьми благословення — ╕ лети.

Пройдись землею.
 В серце йди людське ти,
Питай у нього дозволу ╕ права,
Бо якор╕ косм╕чно╖ ракети
Вросли в народ —
 нав╕чно аж ╕ржаво».

ПЕРША ЧАСТИНА
СЕРЦЕ НАВСТ╤Ж

БОЖЕВ╤ЛЬНА, ВРУБЕЛЬ ╤ МЕД

Св╕й б╕лий плащ
 накинув я на плеч╕
╤ сонячне кашне,
╤ дихав мудр╕стю
 ╕ спод╕ванням веч╕р,
╤ по╖зд мчав мене.
Гойдались грона хмар
╕ нахилялись в руки,
Грибами в╕яв л╕с.
Дуби тужили, як дозр╕л╕ муки,
╤ м╕сяць тугу н╕с.
В хитк╕м пром╕нн╕
 прочинились двер╕ —
╤ в в╕ял╕ дощ╕в
╤з пляшкою холодно╖ мадери
У чорному плащ╕
Вв╕йшов. Поставив.
Збуджено застиг.
Простяг мен╕.
Переливались в смугах св╕тляних
Два келихи склян╕.

НЕЗНАЙОМИЙ

Я — в╕чний чорт. ╤ лай мене
 й не лай,
Я поведу тебе в таку дорогу,
Що проклянеш ти св╕й
 священний край,
╤ зам╕р св╕й, ╕ молоду тривогу.

Ти перетрусиш к╕сточки д╕д╕в,
Червоний стяг роз╕рвеш на онуч╕
╤ тому, хто тоб╕ так догодив,
У чорну пащу кинешся ╕з круч╕.
То буде з мукою,
 з печаллю в сто в╕к╕в,
А нин╕ можна просто, полюбовно...

╤ди до нас, до наших трунар╕в,
У наше кодло, в╕чне ╕ стомовне.
Ми кришим душ╕,
 цв╕т б’╓мо морозом.
Нас — чорна н╕ч,
а вас — якийсь м╕льярд...
Це не погроза.
Чого ж ти варт,
Як в╕риш в справу липовую?
Ти ж хлопець св╕й!

Я

К╕нчай — вип’ю...
За тв╕й упок╕й!

Ми йшли удвох. Л╕си полум’ян╕ли
Одсп╕ваним, стухаючим вогнем.
Тополь д╕вочих золотист╕ стр╕ли
Тримали сонце
 над блакитним днем.

Хатки б╕л╕ли, чепурились стр╕хи.
Д╕вчата в небо п╕сню понесли.
Хлоп’ята колесо котили ╕ для вт╕хи
Пускали зм╕я м╕ж ос╕нн╕х слив.

М╕й чорт був у модерному костюм╕.
Плащ — на руц╕.
 Кр╕зь скельця окуляр
В╕н розсипав очиц╕ синьоглум╕,
На призьб пекучий
 непростиглий жар.

Тут сива ж╕нка вилет╕ла з хати:
 «Ой, д╕точки, коханеньк╕, сюди
╤д╕ть до мене. Я ж бо ваша мати.
У мене свято нин╕. Бригадир

Щось загордився. Не в╕тають люди.
Та людям не до мене, боже м╕й.
Мене лиш цуцик й п╕вничок
 не гудить,
╤ котик в мене ╓, ╕ ╓ бджолиний р╕й.

Синочки в мене —
 вс╕ сьогодн╕ дома.
При╖хали. Спасиб╕ ╖м, спаси...»
Я бачив — бралась попелом солома
П╕д кол╕р сиво╖ красиво╖ коси.

Така печаль брин╕ла в ╖╖ зор╕,
Що дуб од погляду н╕м╕в ╕ тр╕пот╕в.
Кам╕ння розсипалося на порох,
╤ я ламав сво╖ шаблюки бр╕в.

Вв╕йшли у хату. На стол╕ — гор╕лка.
Хтось горло мен╕ кл╕щами здушив:
Три ложки, три виделки,
 три тар╕лки —
╤ жодно╖ душ╕.

Собака за столом,
 ╕ к╕т хлептав драгл╕,
╤ п╕вень звично сокор╕в на лав╕.
— Ой, д╕точки, синочечки мал╕,
Ну, випийте, красавчики ласкав╕.

Вона чарки п╕дносила котов╕,
Собац╕ й п╕внев╕ —
 на ймення звала ╖х.
— Андр╕╓в╕ це буде, це Петров╕.
А це Ванюшц╕ —
вистачить на вс╕х.
Ще й гост╕ в нас.
 Прос╕ть до столу, д╕ти,
╤ божев╕льна у танок п╕шла.
╤ нав╕жений, ╕ проклятий в╕тер
Крутив ╖╖ круг чорного стола.

Три козаки ридали над старою
╤ не могли з╕йти з кривавих рам.
Той п╕д Берл╕ном,
 той в сн╕жн╕м завою
Десь п╕д Варшавою,
 а трет╕й н╕би сам

Од чорно╖ наруги
 в тридцять сьом╕м.
А мати, сива ╕ страшна, пливла
Над б╕лим св╕том по свят╕й солом╕.
Кругом планети йшла —
 кругом стола.

«Ой, сини-синочечки,
Славн╕ ог╕рочечки,
Чубчики-любчики,
Маленьк╕ голубчики.
Ходить Г╕тлер по Вкра╖н╕,
Носить жорна при кол╕н╕:
— Якби вас перетовкти,
Та од Стал╕на втекти.
А я сиджу на рядн╕
Та рахую трудодн╕.
Сюди — кидь, туди — кидь,
А ти, старий д╕ду, цить».

Тут двер╕ розчинились. З того в╕ку,
╤ з того св╕ту в хату Врубель вб╕г,
Завмер на мить, дивився на кал╕ку
╤ впав на збитий тугою пор╕г.

╤ прошептав: «До Третьяковки нин╕
Така печаль долинула в╕дс╕ль,
Що Демон все розкидав на картин╕,
Вс╕х роз╕гнав, в╕дчувши дикий б╕ль.

Його журбу оця печаль зв’ялила,
В╕д сорому себе в╕н в груди б’╓.
Гор╕ли фарби ╕ тр╕щали крила...
Вклоняюсь вам —
 Страждання ви мо╓!»

А мати нам у ринку мед давала,
Густий ос╕нн╕й захололий мед.
Медове листя за в╕кном кружляло,
Печаллю повиваючи св╕й лет.

«Тож, гост╕ дорогеньк╕, на дорогу
В╕зьм╕ть гостинець —
 ринку ж занес╕ть».
Я поклонився матер╕ у ноги
╤ диких дум порвав жорстоку с╕ть.

Я сив╕ти почав у двадцять п’ять
Од то╖ хати, од скорботи то╖.
Ця мати вм╕╓ сина виряджать,
Затужить тонко серцем ╕ рукою.

Вона постане, чиста ╕ тривожна,
З╕першись на печаль свою внизу,
╤ дасть мен╕ в косм╕чне бездорожжя
Мед — доброт╕ ╕ роздумам — сльозу.

ПОХОРОН ГОЛОВИ КОЛГОСПУ
Його несли на жилавих руках,
На гн╕в╕, на невизр╕лому смутку,
В кленов╕й жовто-б╕л╕й домовин╕ —
Сорокал╕тнього красивого
 мужчину —
Його несли на жилавих руках.

А я стояв ╕з нев╕дчепним чортом,
А я ╕шов дорогою з людьми.
╤ гнулися в╕д горя ╖хн╕ плеч╕.
Я захлинався музикою суму.
Ми шапки в╕тру одягли ╕з чортом.

╤ слалась листом молода дорога,
Солом’ян╕ брил╕ хати скидали,
╤ син╕й жаль св╕тився в ╖х очах.
Ж╕нки ридали, ╕ тини, ╕ кон╕ —
╤ так повол╕ слалася дорога.

Востанн╓ в╕н п╕днявся в домовин╕,
Рукою сперся
 на ребро гембльоване,
В ребро життя
 втиснув востанн╓ руку.
╤ смерть прокляв очима ╕ губами,
Коли п╕днявсь востанн╓
 в домовин╕.

— Одну легеню я в╕ддав в╕йн╕.
А вам в╕ддав ╕ серце, й мозок св╕й,
╤ зл╕сть свою, й легеню ту останню,
╤ сивий сум св╕й, ╕ красу любов╕,
Яку збер╕г в страховищ╕ в╕йни.

Ось хата Гапчина,
 похилена, низька.
Я завинив нав╕ки перед нею,
Перед ╖╖ убог╕стю. Прощай!
Мен╕ ти не даси спокою на Т╕м св╕т╕,
Вдовина хата, змучена, низька.

Прощайте, ферми!
 Й ви, воли розумн╕!
Й сторожк╕ кон╕ в траурн╕м вбранн╕,
╤ чисте сонце, й люди,
 й лист кленовий!
╤ ви, машини, й ти, кринице в╕рна!
Прощай, дорого!
 Й ви, воли розумн╕!

А ти, Бетховене, прости мен╕ за те,
Що я не мав часу прийти до тебе,
Що знаю я симфон╕╖ пол╕в,
Але тво╓╖ жодно╖ не знаю.
Прости мен╕, Бетховене, за це.

╤ ви, Родени, Моцарти
 й Ейнштейни,
Ходив я часто до людського горя
╤ повертав його очима в сонце.
Одним багатий, ╕ншим — б╕дний я.
Прост╕ть, Родени, Моцарти
 й Ейнштейни.

А ти, Степане, п’яний ╕ сьогодн╕.
Прости, що лаяв р╕дко я тебе.
Що в смуток тв╕й
 я не вв╕йшов душею,
╤ ти, хмарино сиза, прощавай,
Дощем поплачеш по мен╕ сьогодн╕.

Ми з вами хл╕б робили,
 цукор чистий,
╤ р╕дко ми дивились на красу.
Прости, Марино, що не надивився
Я на вуста тво╖ ╕ оч╕ син╕.
Ми з вами хл╕б робили,
 цукор чистий.

╤ в╕н притих.
 Хрестами зводивсь цвинтар,
╤ голова ковтнув життя востанн╓ —
Кругом чола
 кружляв супутник в нього,
Утворюючи н╕мб прост╕й людин╕,
Що вмерла,
 ╕ хрестами зводивсь цвинтар.
Шептало Небо до Земл╕-сестриц╕:
«В╕зьми його у себе — славне серце.
Бо скоро я прийматиму у лоно
Тво╖х син╕в,
 коли застане смерть», —
Шептало Небо зверхньо до Земл╕.

╤ Меф╕стофель насм╕хався з мене,
╤ грудку шани кинув на труну я.
╤ сив╕в я. Збирались в неб╕ сльози.
Ридали хмари, кутаючи сонце.
╤ Меф╕стофель насм╕хався з мене.

Мене хрестили вс╕ хрести довкола,
Благословляли люди ╕ дерева,
╤ голова червоною зорею
Мене благословив в дорогу синю.
Поля чорн╕ли, як муар, довкола.


НЕВИДИМ╤ СЛЬОЗИ ВЕС╤ЛЛЯ

Гей, у коло, подорожн╕!
 Чарку ╖м, бояри!
╤ кружляли, вирували,
 гупот╕ли пари.
Хто см╕явся-заливався,
 кого сон зав╕яв.
Молоденький барабанщик
 булаву пос╕яв
╤ шука╓ на дол╕вц╕.
 Пахне кропом в хат╕.
Кукур╕кають на ст╕нах
 п╕вн╕ пелехат╕.
В╕тер голову просуне,
 в╕зьме руки в боки,
Пронесеться з сватом Гнатом
 вивертом високим.
Сад╕вник бере у руки
 квашен╕, пахуч╕,
Жовто-сиз╕, повнощок╕,
 з хвостиком закрученим.
Кум в наливку губи мочить,
 щось кум╕ шепоче,
Вус вихрястий, попелястий
 щоку пролоскоче.
Молодий — красивий, гордий,
 зверхньо оч╕ мружить,
Сизим соколом вприсядку
по дол╕вц╕ кружить.
Д╕твора багатоока стука╓ у шибку
До тонко╖ молодо╖
 несуть тоншу скрипку.
Сутен╕╓. Вечор╕╓. Блакитн╕ють в╕╖.
«Ти заграй нам, наша мр╕╓,
 п╕сне-Солом╕╓».
╤ заграла-затужила,
розкрилила крила.
Зразу хрипко, пот╕м скрипка
 сльози проросила.


СКРИПКА-СОЛОМ╤Я

«Я — д╕вчина, я — скрипка
 тонкостанна.
Я — н╕жна н╕ч у зорян╕м в╕нку.
У мене т╕ло з б╕лого туману,
╤з сонця у хмаринн╕м сповитку.

Я — мерехтлива чорнобрива птиця
╤з крилами жевр╕ючих св╕тань,
Перед╕ мною м’якне синя криця,
Бо мука моя сива ╕ свята.

Несу я н╕жн╕сть у св╕ти жорсток╕
╥╖ бджолою брала я з стол╕ть,
Щоб в ц╕ скаженн╕ ╕ траг╕чн╕ роки
Коханому хоч хвильку пробрин╕ть.

Я хочу дати зоряного сина,
Тому, що рветься
 кр╕зь ракетний гр╕м,
╤ докором хай буде ця хвилина
Тому, що зветься судженим мо╖м.

Ви шлюбну пост╕ль
 стелите грошима,
З╕рки у вас не с╕ються з руки.
Дарован╕ золочен╕ зажими
П’ють кров душ╕, як золот╕ п’явки.

А в мене ж т╕ло з б╕лого туману,
╤з сонця у хмаринн╕м сповитку.
Я — д╕вчина,
 я — скрипка тонкостанна.
Я — н╕жна н╕ч у зорян╕м в╕нку».

Так квилила, так тужила,
 сльозою росила,
Отак крила розпрямила
 д╕вчина красива,
Аж з╕рками проростала
 темно-синя шибка.
На стол╕ в риданнях билась
тонкостанна скрипка.


УКРА╥НСЬК╤ КОН╤ НАД ПАРИЖЕМ

Заслуженому майстров╕ народно╖
творчост╕ Омелянов╕ Зал╕зняку

Цей св╕т живий витворював не бог,
А чолов╕к з Адамово╖ глини,
Цей св╕т пофарбувався ╕ просох —
Просився в серце зрячо╖ людини.

Коти тут н╕жились,
 шугали тут жар-птиц╕,
╤з глини л╕плен╕,
 пропечен╕ вогнем.
Жевр╕ли зелен╕юч╕ очиц╕
В таких тварин, яких не в╕дав Брем.

Я не звернув уваги на коня.
«Дитяча забавка», —
подумалось недбало.
Козла дзв╕нкого тихо з шафи зняв
╤ задививсь на роги небувал╕.

Я був сл╕пий — ╕ к╕нь помстив мен╕,
Коли на нього позирнув я вдруге:
Мен╕ в╕н кинув душу в пломен╕,
╤ тр╕сли не╕снуюч╕ попруги.

Зробив в╕н з мене
 дикий сизий степ,
Байдужого жбурнувши
 л╕т на триста.
╤ мчала по мен╕ кр╕зь марево густе
Орда ╕ржача, буйна ╕ розхристана.

В╕н поводир був, ╕мператор-к╕нь,
В╕н бив мене копитами некутими,
Щоб десь там через к╕лька сот рок╕в
Не йшла байдуж╕сть
 в зор╕ п’ятикутн╕.

Я подивився вдруге. В╕н мене
Зробив Дн╕пром,
 чи то пак Бористеном.
Я ждав — в╕н зараз орди прожене
Нутром блакитним
в розпал╕ шален╕м.

А в╕н прийшов ╕ хмари з мене пив.
Вуздечка ср╕бна вилася розгублено.
╤ з-за полинних г╕ркнучих сноп╕в
Лоша в╕н кликав —
 принца н╕жногубого.

Я подивився втрет╓. ╤ прор╕с
Палацами, халупами й мостами.
╤ Сена б╕гла по мен╕ навск╕с,
А в н╕й купались дерева ╕ храми.

А по мен╕, на ск╕фському кон╕
╤ над╕ мною в строг╕м неспокою
П╕кассо мчав кр╕зь хмари ср╕блян╕
╤ голуба притримував рукою...

Прости мен╕, розумний коню м╕й.
За темноту, що з горя попеляста,
╤ поведи кр╕зь цих рядк╕в сув╕й
До свого бога, до творця,
 до майстра.

На т╕й майстерн╕
 не шукай табличок,
А просто йди ╕з серцем п╕д рукою,
Де сивий муж ╕з глини коней кличе
Й воли в печ╕ реми╜ають юрбою.

Де по незвичн╕й сум’ятн╕й пал╕тр╕
Тривога йде з-за дальн╕х небокра╖в:
Сидить корова в чорному цил╕ндр╕
╤ бомбу чорними копитами
 трима╓.

╤ скачуть кон╕ через бюрократ╕в
В Москву, в Париж —
 некуто ╕ красиво,
Негнуздан╕ ╕ волею багат╕
Вкра╖ну мчать
 на вицв╕чених гривах.

Як задн╕ ноги — б╕ля ст╕н Соф╕╖.
Стрибок — передн╕
 на стол╕ в Амаду.
А Зал╕зняк щось сумовито мр╕╓,
Й с╕да до нього В╕чн╕сть на пораду.

╤ ск╕фський к╕нь ╕з мазано╖ хати
Чумацьким Шляхом
зор╕ прогорта╓...
Ну, що ти скажеш,
 б╕се плутуватий,
Про хуторянську долю мого краю?!


ДРУГА ЧАСТИНА
Н╤Ж У СОНЦ╤

РАД╤ОГРАМА ЯПОНСЬКИХ РИБАЛОК

Ми витягай с╕т╕,
на палубу сипали рибу.
Т╕льки сходило сонце,
як ми починали улов,
╤ меншали наш╕ т╕н╕
на виср╕блен╕й лусц╕,
╤ сум наш зникав,
 спалений сонцем ╕ рибою.
Ми знову закинули с╕т╕
 у води над╕╖.
Чекали нас д╕ти голодн╕
 й ваг╕тн╕ дружини.
Ми витягли с╕т╕,
 на палубу сипали рибу.
Як раптом — спинилися наш╕ т╕н╕.
Ми оч╕ звели
 на чисте блакитне небо —
Попадали ми на палубу,
 кол╕нами мнучи рибу.
╤ билися разом з нею
╕ теж задихалися з нею.
Ми стали н╕кчемною рибою,
х╕ба що з ногами й руками.
Спинилося сонце на неб╕,
на неб╕ спинилося сонце,
А пот╕м п╕шло назад
 ╕ сипало ╕скри на землю.
Сонце п╕шло на Америку.
 Ми били один одного —
Чи сон нав╕явся зв╕дкись,
 ╕ це нам лише наснилось.
Та сонце п╕шло на сх╕д —
╕ ми божевол╕ли скопом.
Ми витягли с╕т╕ з води
 ╕ ╖х закидали в небо,
Щоб сонце зловити-спинити,
цю золоту ╕ ╓дину
Рибу неба, рибу предк╕в
 й нащадк╕в наших.


ПОВ╤ДОМЛЕННЯ АГЕНТСТВА АССОШ╤ЕЙТЕД ПРЕСС (АМЕРИКА)

Слухайте, слухайте вс╕:
К╕нець правд╕, к╕нець крас╕.
З мису Канаверел (знай силу нашу)
Вчора ракету пустили.
А рос╕яни безсил╕.
Ех, заварили ж ми кашу —
В Сонце всадили ножа.
Г╕тлер би з радост╕ за╕ржав.
Автомат ракети вдарив ножем
Сонцю в палаюче серце, —
Ми у всесв╕тньому герц╕,
Пальму першост╕ ми несем.
Н╕ж Америки в сонячн╕м серц╕
Комун╕сти безкрил╕.
Комун╕сти безсил╕.

╤НТЕРВ’Ю Е. ХЕМ╤НГУЕЯ КОРЕСПОНДЕНТОВ╤ АГЕНТСТВА ФРАНС ПРЕСС

Кров Сонця спалить все на св╕т╕, —
Кричить газет лякливий хор.
Так! Це к╕нець людськ╕й корид╕.
Догралось людство — матадор.

ПОВ╤ДОМЛЕННЯ ╤НСТИТУТУ ПОРАНЕНОГО СОНЦЯ (ПАРИЖ)

Вчена Рада ╕нституту вир╕шила на сво╖х численних зас╕даннях:
1. Сонце — це вт╕лення людських прагнень до правди, до краси, до см╕ливост╕, до справедливост╕, до н╕жност╕ ╕ т. д. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокус╕ людських погляд╕в, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.
Людськ╕ мр╕╖ ╕ над╕╖ невидимими струменями йшли до Сонця ╕ йдуть зараз (в цьому можна пересв╕дчитись, коли примружити оч╕ ╕ подивитись на Сонце, — ви побачите, як з-п╕д ваших бр╕в потягнуться ср╕бно золотист╕ струмен╕ — туди ллються вс╕ ваш╕ чист╕ прагнення).
2. Чому Сонце не сто╖ть на м╕сц╕?
Бо ж треба з╕брати в себе вс╕ прагнення ╕ помисли б╕лих ╕ чорних, жовтих ╕ червоних людей, в еск╕мос╕в ╕ пол╕нез╕йц╕в, в академ╕к╕в ╕ см╕ттяр╕в, ╕, кр╕м того, треба ще св╕тити.
3. Чому на Сонц╕ плями?
Всяка людська п╕дл╕сть, дим в╕йни ╕ крик вд╕в споконв╕ку ос╕дають на Сонц╕. Тому воно так потемн╕шало.
4. Смертельно зранене Сонце ст╕ка╓ полум’яною кров’ю ╕ залива╓ вогнем всю Америку. Атлантичний океан обм╕л╕в уже наполовину. Атомн╕ п╕дводн╕ човни лежать з акулами ╕ китами на суш╕. Людство гине. Наш╕ пов╕домлення йдуть з Парижа, з п╕дземелля. Нев╕домо, чому Сонце поверта╓ться назад. З Москви пов╕домляють, що кожному комун╕стов╕ видно н╕ж неозбро╓ним оком, а ми його не бачимо ╕ в найсильн╕ш╕ телескопи.
5. В Москв╕ створено Ком╕тет порятунку Сонця ╕ Земл╕: Голова Ком╕тету — Лен╕н. В склад╕ Ком╕тету кращ╕ сини вс╕х в╕к╕в ╕ народ╕в.

ЕП╤ЛОГ

Чоло я витирав ╕ мчав сюди,
Бо Сонце з Заходу
 лет╕ло вже на нас,
Як Лев поранений,
 воно неслось по неб╕
По хмарах, по з╕рках
 ╕ по супутниках,
╤ сл╕д тягнувся золотий, кривавий,
Як шлейф печал╕ ╕ близько╖ смерт╕.
Я двер╕ прочинив, я чув ╖х голоси.
Я чорту стусана дав ╕ прис╕в
За круглий ст╕л, кулястий,
 як планета,
Де зас╕дав тривожний ком╕тет.
Я витяг ринку меду, подаровану
Старечими руками божев╕льно╖ —
Мудрющо╖ прамат╕нки-печал╕,
Ми чай пили ╕з медом доброти,
Хл╕б мудрост╕ лежав тут на стол╕.
Я пам’ятаю, Лен╕н пильно стежив
За кожним мо╖м порухом
 ╕ поглядом,
╤ в╕н казав, як смертнику, мен╕:
«У Сонц╕ Правди — н╕ж. Лети туди.
Врятуй планету — Сонце порятуй.
Народ недосипав, недо╖дав.
Ракету ми зробили з хл╕ба й сл╕з,
╤з гордост╕ ╕ доброти людсько╖.
Це найм╕цн╕ший сплав —
 ти долетиш.
Назад не вернешся,
 бо вс╕ прост╕ земляни
Тоб╕ — Людин╕ — не простять за те,
Що ти ╕ дос╕ не зробив планету
Кв╕тучим садом, а терпиш двоб╕й».
«Н╕ж у мистецтв╕», —
 бурунив Бетховен.
«В науц╕ чесн╕й н╕ж!» —
 Курчатов додавав.
╤ раптом ми почули дикий стог╕н,
╤ ми почули, бо Земля стогнала,
Нап╕вобпечена, змордована ╕ сива.
╤ т╕льки серцем ми почули стог╕н:
«Рятуйте мене, д╕ти! Год╕ вам
У суперечках убивати роки.
Я ваша мати —
з пальмами, калинами,
З березами, ялинами.
Мене вогонь оголю╓ —
Я божевол╕ю!»
╤ стало Сонце в неб╕, —
 й ми почули
Його шептання, вогняне й суворе
(Воно спинилось
 просто над Москвою):
«Вмираю, люди!
 Вийм╕ть клятий н╕ж!»
Я одягав спорядження ╕ йшов
До сизо╖ ракети-домовини.
╤ божев╕льна мати йшла за мною,
╤ п╕вень йшов,
 ╕ йшли собака й к╕т —
╥╖ сини, народжен╕ безумством.
Вона принесла меду на дорогу.
Встав голова з могили ╕ прощався.
В╕н став землею вже наполовину:
«Ти вмреш у неб╕,
 в Сонц╕ вмреш, синочку».
╤ Зал╕зняк прин╕с мен╕ в дорогу
Свого веселого й на╖вного коня,
Що гривою патлатив ╕ зорив
Б╕лком прозр╕ння на пекельне небо.
Йшла Солом╕я-скрипка.
 Б╕ля перс╕в
Вона тримала зоряного сина.
В╕н годувався молоком прощання
╤ дико й жахно позирав на сонце.
А стартовий майдан
 був величезним серцем,
Навст╕ж одчиненим.
 Мене покинув б╕с.
Його ножа п╕длоти я вп╕знав
У збл╕длому пораненому Сонц╕.
Дивилося воно в мо╖ незрадн╕ оч╕...
Спасиб╕ вам за смуток
 планетарний,
Мо╖ премудр╕ й нерозумн╕ люди.
Спасиб╕ вам за те, що я — ваш брат.
Див╕ться серцем —
 спалахну я скоро.
А чорний н╕ж впаде на б╕л╕ руки
Мо╓╖ матер╕,
Кохано╖ мо╓╖.
Шовковим трауром
На золот╕м щит╕ палаючого Сонця
Умру я переможцем.
Прощавайте!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2012 > Тема "З потоку життя"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10674

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков