Версiя для друку Обговорити в форумi

Протягом року український письменник, заслужений журналіст України та заслужений журналіст Автономної Республіки Крим Віктор Стус опублікував дві книги художніх творів українською мовою — збірник «Пісня амазонки» і роман «Помста атлантів. Стріла для мудреця». Про першу книгу «Кримська світлиця» свого часу вже розповідала. А от щодо другої — пропонуємо інтерв’ю з її автором.
— Вікторе Івановичу, в попередній книзі левова частка прозових творів пов’язана з Кримом — це і повість «Цариця Амага — донька мага», оповідання «Пісня амазонки», «Дива Стефана Сурозького», «Таврські сходи», «Чумацький шлях». В романі «Помста атлантів» наш півострів теж присутній?
— Згідно з сюжетною лінією головний герой, скіфський княжич Онохарко-Анахарсіс, від¬правляючись з великим посольством із Голуні до Еллади, у присутності сколотського православ¬ного волхва пройшов посвячення в одному з дольменів, які нині знаходяться на теренах Кримського природного заповідника неподалік гори Роман-Кош. Це пізніше ті кам’яні хатинки буцімто використовували таври для поховання небіжчиків. До того арійські мудреці, збираючись стати побудами, будаями, спасителями, добровільно себе в них заточували і перед тим, як У МИР РА ІТИ (умирати), залишали там великі знання для нащадків. Онохарко, отримавши їх, став передбачати події не тільки в сучасному світі, а й бачити їх у минулому та прийдешньому. Такий дар, отриманий від пращурів, часто виручав його на чужині. Скажімо, він міг легко дізнатися, що затівають недруги. Або дати відсіч нападнику, не торкаючись його — силою духу, яку надавали ведичні боги. Він умів переносити свого енергетичного двійника на далекі від¬стані. До речі, такими здібностями володіли пізніше й характерники Запорозької Січі, які напускали на ворогів ману, сіяли паніку в його стані тощо. Саме з Балаклави, тодішнього Лемосу, Онохарко відправився з благородною місією до країн Середземномор’я. Можна сказати, що саме Таврида благословила його в далеку дорогу довжиною понад сорок років.
— Надто давня історія представлена в романі — шосте століття до нової ери. Чому саме цей період вас зацікавив?
— Причин кілька. По-перше, в 2012 році виповнюється 2600 літ від початку так званого Великого скіфського посольства на чолі з княжичем Анахарсісом. Подія на той час вельми вагома. Велика Сколотія, яку греки називали Скіфією, протягом кількох тисячоліть займала обшир від ниніш¬ніх Балтійського до Чорного морів, від Дунаю до Волги, Дону та Кавказу, не могла байдуже спостерігати, як на її південних кордонах безперервно точилися кровопролитні війни. Сколотські правителі розуміли, що саме там вирішується, яким шляхом піде цивілізація — миру і братерства чи воєн і рабства. Посольство, окрім того, що мало поставляти вичерпну інформацію про перебіг воєнних дій, повинно було дипломатичними засобами припиняти їх. По-друге, Анахарсіс мав переконати тамошніх вождів і народи, що є інший шлях розвитку — мирний, людяний, заснований на Праві-Правді, повазі до ближнього та взаєморозумінні. І головне — без рабства, насильства, духовної та моральної деградації. Анахарсіс, вихований на засадах ведичної віри, яка не визнавала рабства, на конкретних прикладах переконував, що в основі усіх нещасть на землі — поневолення одних людей іншими. А це шлях — в нікуди.
— Аналізуючи події сьогодення, так і підмиває сказати, що перемогу отримало те, проти чого виступав Анахарсіс, — рабовласництво. Яку державу не візьми — несправедливість, експлуатація, бідність, безправ’я на тлі розкошів правлячої верхівки. І в Україні також. Чи може я помиляюсь?
— На превеликий жаль — ні. Хоч наша держава називається демократичною. Але це слова. Влада, точніше всі чотири її гілки, не в народу-демосу, а в олігархічних кланів. А в них свої закони, а точніше поняття. Жодного олігарха за двадцять років незалеж¬ності не притягнули до відповідальності за грабежі, привласнювання чужого майна, за порушення законів держави, відмивання грошей, корупцію, перерахунок мільярдів за кордон і навіть за відверто кримінальні діяння. Олігархія під виглядом демократії — сьогодні найбільше лихо України. Доки воно існуватиме, буде безправ’я, цинізм, обман і, звісно, слабкість держави, бідність народу. І це завжди — нестабільність, яка заважає проведенню будь-яких економічних та соціальних реформ в Україні.
— В давнину таких людей називали слугами Чорнобога, нині — Князя темряви. Це зі слів Анахарсіса. Чому так відбувається? І як це подається в романі?
— Слав’яно-руські волхви, а з ними й Анахарсіс, пояснювали це просто — язичництвом. Язич¬никами він називає тих, хто відкидає сам шлях до Всевишнього, до Правди, хто живе в рабстві. Скіфи-сколоти вважали, що рабство за життя обертається і рабством після смерті. Тому воліли за краще померти вільними, аніж рабами. Вони навіть полонених відпускали на всі чотири боки після того, як вони відновлять усе зруйноване ними. Бо були переконані: всі люди в ойкумені — творіння Божі, їхні діти, а не раби. Нові релігії, що виникли на основі ведизму, за тисячоліття так і не змогли створити світ без конфліктів та воєн.
— Тобто на прикладах з історії, які подані в романі, ви намагаєтеся вказати на помилки, яких допускаються як народи, так і їхні правителі?
— Я вже якось казав, що кожна подія — то урок для прийдешніх поколінь. І забувати їх — значить, робити нові, ще болісніші та трагічніші помилки. А ще вважаю, що, не знаючи історії власного народу, не беручи до уваги дос¬від багатьох поколінь українців, неможливо розбудовувати влас¬ну державу. Чому комуністи так ретельно її замовчували, пере¬кручували і навіть знищували тих, хто її відстоював? Вони добре розуміли, що тільки народом, який не знає свою минувшину, рідну мову, культуру, можна сміливо маніпулювати, людей нещадно експлуатувати, перетворюючи на покірних рабів, на біо¬масу. Глибоко знаючи власне минуле, українці зможуть правильно визначити шлях у майбуття.  А воно досить багате. Тільки від Сотворіння Світу нараховує 7520 років. Хоч такою датою не вичерпується. Велесова Книга визначає ще більший проміжок часу — понад 20 тисяч років. І жив на теренах України один і той же народ, якого в різні епохи у різних народів називали по-різному — аріями, кіммерійцями, скіфами-сколотами, сарматами, роксоланами, русами, слов’янами, антами, а тепер українцями.
— Щоб показати переваги життя за ведичними законами Правди, в своєму романі ви широко користуєтеся таким літературним прийомом як паралелі. Анахарсіс у вашому творі нагадує пророка, відуна, а подекуди навіть месію. Зустрічається з багатьма історичними особами. Наскільки такі зустрічі правдоподібні?
— У будь-якого посла коло інтересів і контактів досить велике. Як свідчать історичні джерела, він побував у більшості країн Середземномор’я та Близького Сходу, дотримувався віри батьків. Протягом усього перебування в Елладі, дружив з афінським правителем Солоном, який намагався запровадити демократичний устрій в державі. До речі, досвідом Солона скористалося не одне покоління законотворців в інших країнах Європи. Сам Анахарсіс вважався одним із найвідоміших філософів античного світу, обирався членом афінської ради старійшин, кілька разів брав участь в Олімпійських іграх. Був знайомий з царем Лідії Крезом, володарем Персії — Кіром ІІ Великим, лесбійськими поетами Сапфо та Алкеєм, байкарем Езопом, афінським лікарем Токсарисом — до речі, теж сколотського походження. Що ж до таких жіночих персонажів як Богуслава, Манія, Велеслава, то це збірні образи, які допомагають глибше відтворити побут, звичаї, характер та менталітет різних народів. Вони як жива ілюстрація того, про що говорить та в чому переконує Анахарсіс.
— Як читачі сприйняли вашу книгу?
— Загалом схвально. Для багатьох історична постать Анахарсіса як і в цілому та епоха, за їхніми словами, стали своєрідним від¬криттям. До речі, саме цього я й домагався — повернути українцям пам’ять, славу, велич, а значить, і силу, віру в краще прийдешнє. До речі, приємно було прочитати похвалу визнаного письменника, публіциста, історика, критика і етнографа Сергія Плачинди, який назвав роман «видатною подією в духовному житті України та яскравим фактом на ниві української літератури». Лише поспівчував, що малий тираж. Хочу зазначити, що такі наклади книжок у більшості українських письменників. Бо ж власних коштів на солідніші видання у них, як правило, немає, а держава та політики про це практич¬но не дбають. І знаходять астрономічні суми хіба що на пустопорожню передвиборчу рекламу та агітацію. Така наша дійсність — олігархам українські письменники не потрібні.
— Над чим зараз працюєте?
— Віддав до видавництва нову книгу, до якої увійшла повість «Чуні» та понад сімдесят байок в прозі під загальною назвою «Байки — казки і навпаки». Зараз працюю над історичним романом про руського князя, арійського Спасителя Буса Білояра, якого готи розіп’яли разом з синами та сімдесятьма вельможами в Кияр-граді на Великдень у 368 році. Фактично, це продовження теми, започаткованої в «Помсті атлантів», а саме — відродження батьківської віри як основи могутності, незалежності та благополуччя Русі. Якби це тоді вдалося Бусу Білояру, то й нинішня Україна мала б зовсім інший вигляд — певен, значно привабливіший. Знову-таки хочеться звернути увагу українців на повчальні уроки історії та зробити для себе правильні висновки. Адже сьогодніш¬ній світ виростає з минувшини. Про це завжди слід пам’ятати.

Бесідував
Данило КОНОНЕНКО,
член Національної спілки письменників України

Коротко про автора роману: Стус Віктор Іванович народився 1 лютого 1946 року в селі Михайлівському Новомиколаївського району Запорізької області. Шкільні роки минули в селах Трудове, Михайлівське та смт. Новомиколаївка. Закінчив у 1963 році Новомиколаївську середню школу, у 1966 — відділення радіолокації Дніпропетровського механічного технікуму, у 1972 — філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Працював у районних, обласних та всеукраїнських періодичних виданнях на Дніпропетровщині, Запоріжчині та в Криму. Зокрема, п’ятнад¬цять років редагував газету «Судацький вісник» (початкова назва «Путь Ильича») в м. Судак. З 1999 року працює в газеті «Кримська газета». Тричі виборював першість у всекримських журналістських конкурсах «Срібне перо», нагород¬жений срібною медаллю Нестора Літописця як лауреат всеукраїнського конкурсу «Економіка очима журналіста». В 2005 році йому присвоєно звання «Заслужений журналіст Автономної Республіки Крим», а в 2011 — звання «Заслужений журналіст України».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 24.08.2012 > Тема "З перших уст"