Жителі нашого міста ніколи не забували і не забудуть героїв, які обороняли Севастополь. Одним з таких героїв є Петро Кішка. Можна сказати, що матрос Кішка прожив чотири життя і жодне з них не було схоже одне на друге. Перше його християнське життя - дитинство. Народився Петро у 1828 році в селі Зам'ятинець Гайсинського повіту Кам'янець-Подільської губернії (нині село Ометинці Немирівського району Вінницької області). Син кріпака Марка Кішки з дитинства зазнав важкої підневільної праці, нужду, беззаконня, терпів деспотизм від поміщиці Докедухіної. Хлопець ріс енергійним, непокірним. І поміщиця позбавилася зарозумілого кріпака, віддавши його у травні 1849 року в рекрути. Петра Кішку підозрювали в зв'язках і співчуванні селянському повстанню під проводом Устима Кармелюка в Україні, через що і потрапив він на довгу царську службу, як на довговічну каторгу. Друге життя по-справжньому розпочалося в серпні цього ж року, коли Петро Кішка вперше ступив на cевастопольську землю і був зарахований до тринадцятого флотського екіпажу матросом другої статті. Спочатку Кішка був звичайнісінькім солдатом. Він мав неабиякий акторський талант: розважав своїх товаришів незвичайними морськими байками. При цьому не тільки розважав, а й сам зображав героя історії. На Приморський бульвар матросів не пускали, там гуляли високі чини, а низькі - на Малаховім кургані, на бульварі в Ушаковій балці. Там грали військові оркестри, моряки веселилися, тримаючись екіпажами. Петро своїми розповідями збирав велику публіку. Молоді дівчата, які проходили повз нього, непомітно зупинялися і слухали його фантастичні розповіді. Товариші цінували і захоплювалися талантом Петра. Термінове укріплення Севастополя підтверджувало чутки про те, що в портах Балкан і Туреччини було багато ворожих кораблів, готовий висадитись в Крим десант, який відріже чорноморську базу від моря і суші. І бути Севастополю в смертельній осаді... У порту Балчику скупчилося 389 вимпелів: англійських, французьких, турецьких... Вперше розваги перервалися сумною звісткою. Ранок 5 жовтня 1854 року. О шостій тридцять несподівано розпочалося бомбардування і штурм Севастополя. Це був жорстокий бій, який тривав рівно дванадцять годин, поки не стемніло. Стогнала земля, здригались навколишні гори, кипіло море від ворожих бомб та ядер. У листопаді, на початку осади, були списані перші екіпажі з кораблів. Матрос Кішка був переведений на батарею лейтенанта А. М. Перекопського. Кішка першим просився у розвідку. Він ніколи не залишав своїх товаришів пораненими на полі бою. Петро вирізнявся винятковою хоробрістю та мужністю, був влучним стрільцем. Любив палити українську люльку - предмет гордості та хвалькуватості: адже існувала історія, що ця люлька колись належала легендарному гетьману Війська Запорозького Самійлові Кішці. У цю байку ніхто не вірив, але боцман Аксеній Рибаков щедро пригощав Петра своїм тютюном. За словами боцмана, матрос Кішка був людиною рідкісної відваги. Кмітливий та винахідливий матрос завжди умів викрутитися зі складного становища. У нього була дивовижна пам'ять, розвідник запам'ятовував кожен поворот стежки, виступ, кожен кущик... Петро Кішка з великим терпінням вистежував ворога, досконало вивчав ворожі позиції, пам'ятав час зміни вартових, часто був у тилу ворогів, з'ясовував їх розташування, коли вдавалося, прихоплював найцінніші трофеї, добував секретні відомості. Він брав участь у вісімнадцяти вилазках і часто діяв одинаком. На початку січня 1855 року Петро Кішка здійснив подвиг, який зробив його відомим. Перебуваючи в дозорі, раптово довелося взяти участь у непередбаченій вилазці. Коли розвідники повернулися з нічного рейду, то багатьох не дорахувалися в своїх рядах. На світанку вони помітили, що в англійській траншеї, спершись на насип, стояв нерухомо наш флотський унтер-офіцер Іван Волосенко. Вороги використовували його як мішень для стрільби. Петру Кішці на це було боляче дивитися, і він вирішив врятувати тіло від знущань: непомітно викрав тіло, завдав на плечі і під кулями приніс до третього бастіону. За це матроса Кішку перевели в квартирмейстери. Начальник гарнізону Д. Є. Остен-Сакен нагородив його двома відзнаками військового ордена святого Георгія ІІ - ІV ступенів. Про подвиг матроса Кішки писали в журналах та газетах. Художник В. К. Тімм намалював його портрет, а імператриця прислала "Хрест благословення". Згодом Петро ще два рази був представлений до нагород, але він їх так і не одержав. Матрос Кішка був поранений і лежав у шпиталі в перев'язочному пункті. Його зачепило багнетом у живіт, на щастя, багнет пройшов тільки під шкірою. У цей час трагічна звістка облетіла весь Севастополь - помер Петро Степанович Нахімов. Долетіла вона і до Петра Марковича. Смерть адмірала дуже вразила його душу. Щоб вшанувати пам'ять людини, яка була не байдужою до Севастополя та його жителів, Кішка знаходився три доби біля померлого. Втрата такого флотоводця, батька, як називали його матроси, який постійно повторював, що Севастополь не здадуть, що до останньої хвилини свого життя він буде грудьми стояти, обороняючи місто, була непоправною. - Я ж матрос-нахімовець! - казав Кішка. Разом з адміралом померла частина його душі. Севастополь тримав оборону 349 кривавих днів та ночей. 27 серпня 1855 року, після тривалих переговорів про мир, воєнні дії в Криму було припинено і, нарешті, 18 березня 1856 року в Парижі було підписано перемир'я і виведено всі ворожі війська. У жовтні 1855 року Петро Маркович через поранення був звільнений в довгострокову відпустку. До п'яти років служби в армії йому прибавилося ще десять років шість місяців і п'ятнадцять днів (за оборону Севастополя один місяць служби зараховувався за один рік). Третє життя, нібито останнє, розпочалося, коли рядовий матрос Петро Маркович Кішка був відпущений у довгострокову відпустку і поїхав на Поділля, у хату під соломою у вишневому садочку. Довгожитель села Ометинці стотрирічний Гаврило Іванович Кришенко згадував, що герой в перші дні зіткнувся з нуждою, з горем - втративши своїх батьків. У пам'яті своїх односільчан, друзів Кішка залишився таким: ріст - два аршини та чотири вершки, сухорлявий, але міцний, з виразним мускулистим обличчям; русявий, очі сірі; носив чорну куртку з галунами, білі штани, на шиї свисток та хрест. Хода була повільна, ступав широким матроським кроком. Людиною він був справедливою і відвертою. Кішка завжди приходив на допомогу тим, хто потрапляв у біду. Невдовзі одружився на вдові, в якої була маленька дочка. Через рік після одруження у них народився син, якого назвали Тимофієм. Петро Маркович наймався у чумаки, з возами ходив до Херсона, Миколаєва, Одеси, ще працював у лісництві. Дев'ятого серпня 1863 року воєнні чиновники згадали, що відпустка квартирмейстера Кішки затягнулася, і призвали його на службу в Петербург, де зарахували до восьмого флотського екіпажу Балтійського флоту. У цей час у Петербурзі жив герой Севастопольської оборони - генерал-лейтенант С. А. Хрульов. Він допоміг герою отримати його втрачені ордени, відзнаки. Прослуживши кілька років, Петро Кішка повертається у рідне село. Фізично він залишився міцний, витривалий, духом веселий, але до старості не дожив. А причиною його передчасної смерті було рятування двох дівчаток. По осені, коли річка покрилася тонкою кригою, дівчатка вирішили перебратися з одного берега на інший. Але раптом посеред річки крига тріснула і дівчатка пішли під лід. У цей час Кішка, не вагаючись, кинувся на допомогу, він довго пірнав і, нарешті, витяг дітей на берег непритомними. Увесь мокрий, із сильним болем у грудях, він залишався біля них до тих пір, доки постраждалі не розплющили очі. Дівчаток Петро Маркович врятував, а сам дуже застудився, хворів і першого лютого 1882 року помер. Поховали його на оме-тинському цвинтарі. Минуло багато років, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Фашисти також захотіли підкорити нездоланний Севастополь. Серед захисників легендарного міста був й онук прийомної доньки Петра Кішки - Петро Федорович Кучар. Він був відважним бійцем, як і його дідусь. В 1942 році загинув смертю хоробрих, захищаючи Севастополь. Це був боєць двадцять п'ятої Чапаєвської дивізії. Можна з гордістю сказати, що ці славні українці - Герої з великої літери. А четверте життя матроса Петра Марковича Кішки не має закінчення. Його ім'ям названі вулиці, школи. До п'ятдесятиріччя першої оборони Севастополя на території третього бастіону був відкритий пам'ятник "Героям вилазок 1854 - 1855 років". У серпні 1955 року в селі Ометинці Вінницької області відкрили пам'ятник Петру Кішці. А двадцять шостого травня 1956 року у місті Севастополі біля підніжжя Малахового кургану було встановлено бронзовий бюст на гранітнім п'єдесталі. Біля підвищення укладені ядра, з двох сторін встановлено два якорі. Висота пам'ятника - чотири метри. Автори цього проекту брати Йосип та Василь Кейдуки. Під час роботи вони служили на Чорноморському флоті старшими матросами. Образ матроса Кішки відтворено на живописному полотні в музеї "Панорама героїчної оборони Севастополя в Кримській війні". У цьому музеї зберігається срібний хрест, який Петро Маркович завжди носив з собою. Хрест прислали до музею з батьківщини героя вже після його смерті. Майже сто п'ятдесят років минуло від тих буремних часів, коли вінницький хлопець Петро Кішка проливав свою кров за наш Севастополь. Шістдесят один рік минув, як віддав своє молоде життя славетний українець, онук Петра Кішки Павло Кучар за севастопольську землю. Ми, молоде покоління, завжди пам'ятаємо наших героїв. На прикладі їхнього життя вчимося бути справжніми патріотами своєї Батьківщини. Підготувала Оксана ГУМЕНЧУК, учениця 6-го "а" класу української школи-ліцею № 8 м. Севастополя під керівництвом учительки А. Ф. ІВАНКО.
ВЕСЕЛКА
Р╤ДНА МОВА
В╤РШ╤ НАШОГО ДИТИНСТВА. ╤ван ДРАЧ
НАЙКРАЩ╤ УКРА╥НСЬК╤ МУЛЬТФ╤ЛЬМИ ВС╤Х ЧАС╤В
