Версiя для друку Обговорити в форумi

Мовні дискусії останнім часом помітно пожвавилися. Все більше і більше простих громадян беруть у них участь, суспільство знову поляризується. Тому час від часу виникає потреба послухати виважену точку зору саме філософа. Сьогодні із «світличанами» спілкується відомий правозахисник, колишній політв’язень, а нині віце-ректор Українського католицького університету (Львів) філософ Мирослав МАРИНОВИЧ.
— Чи не здається Вам, пане Мирославе, що помилка національно-патріотичних сил полягає в тому, що вони на початку 90-х років не роз’яснили як слід Східній Україні суть мовної політики? Значна частина східняків довго сприймала закономірну в умовах незалежності українізацію як… агресивний наступ галицьких націонал-радикалів. Так їх налаштовували ЗМІ Росії і східноукраїнські медіаресурси. Тому практично завжди був опір — деструктивний, невмотивований…
— Так, тоді було зроблено чимало помилок, зокрема, нашкодили й радикали. Загалом, мовна політика завжди є результатом законодавчих ініціатив, законодавчого регулювання певних речей. А з іншого боку — важливим є підвищення престижності мови. Це впливає на людей сильніше, ніж мовне законодавство. У будь-якій державі ви не отримаєте громадянства, якщо не вивчите державну мову. У нас можна бути громадянином України, не знаючи державної мови. Ця суперечність має бути вирішена на рівні законодавства. Але значно більше має бути зроблено через підвищення престижності. Тут можлива ціла низка заходів. Але українство ледаче — мушу вам сказати… Ми надто покладаємося на закон про державну мову. Мовляв, всі у нас повинні його виконувати. Але коли у нас, в Україні, люди виконували закони? У нас низька правова свідомість, нема верховенства права. Навпаки, найчастіше спостерігаємо якийсь руйнівний азарт порушувати закони. Коли ми покладаємося на закон, ми, перш за все, покладаємося на чиновника. А тепер хай постане перед нами образ сучасного українського чиновника, який зробить усе можливе, щоб цей закон спаплюжити. Уявіть традиційну ситуацію, коли чиновник розмовляє з людиною (обидва російськомовні) і тут цей чиновник каже: «Понимаешь, это надо сделать на украинском, на этом чертовом языке, но это надо сделать, так сейчас требуют…» Зрозуміло, що така позиція чиновника не сприятиме утвердженню авторитету української мови, навпаки — у відвідувача виникнуть негативні емоції. Думаю, що саме 20 років ось такої недолугої «чиновницької» українізації дали свої гіркі плоди. Тому я — прихильник того, щоб законодавчим шляхом регулювати тільки основні речі. Зате багато ставив би на атмосферу спілкування, коли вживання мови є логічним, цікавим, інтригуючим.
Наша держава не витрачає коштів на міжрегіональні культурні акції. А в радянські часи їх не шкодували. Зате держава витрачає наші ж (!) кошти на те, щоб перед виборами посварити нас.
Треба ставитися до людей делікатно, як до частинок України, зранених попередньою історією. Схід також зранений — це насамперед спогад про примусову колективізацію 30-х років. Він може бути абсолютно неадекватним. Той же радянський чиновник робив там і колективізацію, і примусову українізацію. І вона мала ті ж риси, що ми могли спостерігати упродовж останніх 20 років у незалежній Україні. Принаймні в багатьох регіонах Східної України так нерідко було. А треба, щоб не чиновники виконували основну місію, а різні програми громадських організацій. Я пригадую, колись ми приймали гостей зі Сходу під час акції «Різдво разом». Гості тоді ніби вибачалися перед нами і поспішили обумовити свою мовну позицію: «Извините, но мы не сможем говорить на украинском…» Ми їх відразу заспокоїли: «Та нічого, у нас пів-Львова говорить російською…» Але потім сталося диво — в процесі спілкування вони майже всі перейшли на українську. Оце — вірний шлях!
— Згоден.  Весною в Севастополі я бачив великий бігборд: «Зустрінемо Великдень у Львові!» В жодному іншому місті України нічого подібного не зустрічав, а в «городе русской славы», уявіть собі, таке є! І не висів би він, якби був якийсь внутрішній спротив у більшості севастопольців. А так люди знають, що попри різні, з їхньої точки зору, «дивацтва» галичан (як-от «зацикленість на мові»), вони все-таки гостинні і східняків ніколи не образять. Звісно, залишаться в Севастополі якісь суперпатріотичні бабусі, для яких Галичина і українські націоналісти завжди будуть символом зла, але ті бабусі погоди вже не зроблять…
— Тому й кажу, що подібні акції дуже потрібні Україні. Їх треба проводити постійно, вони знімають напругу, не створюють протистояння. Але ми останні 20 років спали, і тепер маємо те, що заслужили… Мовне питання не можна пускати на самоплин — мовляв, якийсь київський дядько має все за нас зробити. А ми собі будемо картопельку вирощувати на дачі і скаржитись — як все погано в Україні... Ну, коли вже ми, нарешті, вийдемо з цього стану?
— Пане Мирославе, Ви ніколи не задумувалися над тим, чому Галичина початку 90-х років була такою активною, пасіонарною, була готова українізувати не лише Крим, але й Берестейщину, Кубань, Далекий Схід, а тепер спокійно дивиться на те, що навіть львівська молодь починає говорити «суржиком»? Може, вся справа в тому, що тоді було багато відносно молодих і енергійних ветеранів УПА, колишніх оунівців, просвітян… Була «критична маса», необхідна для пасіонарного вибуху, а тепер її немає?
— Безумовно, у цій думці є раціональне зерно, але це не основна причина. На початку    90-х у більшості народу була надія, що добро переможе зло. Добро ніби й перемогло, але потім опустило руки, розм’якло і… зло перемогло знову. І люди зробили висновок: нема смислу боротися, бо зло все одно переможе. А раніше подібних настроїв не було.
— Щодо Національного «круглого столу», який проходив у квітні. На нього покладали великі надії, але тепер майже не згадують. Він був невдалою спробою об’єднати зусилля інтелігенції? Я був присутній на ньому і відчув, що проблем багато — скажімо, між Харковом і Львовом існують певні відмінності. Навіть у способі думання…
— Дуже складно, я згоден з вами! За вашим питанням стоїть і ваш досвід, і мій. Звичайно, складно об’єднати всю Україну. Є певні закономірності, які не можуть бути подолані водночас, а можливо, уже й ніколи… Розкол (чи кордон) між Гетьманщиною і Диким Полем ще довго відчуватиметься. Нема чого вимагати від Донецька, щоб він був таким же, як Львів. Не буде цього і не треба, багатство України в тому, що ми — різні. Потрібно десь думати інакше. Важливо бачити, де є сутнісні східні ознаки, а де є «совєтизми», які рано чи пізно відшкарубнуть, відстануть… Радянська ментальність говорить: «Слушать улицу — это значит показать свою слабость». Під час правління Горбачова я почув від одного казаха: «Это неправильно, когда говорят много. Нужно, чтобы один говорил, а все слушали…» Це — євразійський спосіб організації влади. Є щасливі держави, які цей спосіб мислення якось пристосували до своїх потреб. Це ті ж Туреччина, Південна Корея… Успішні держави, дай, Боже, нам такими бути! Але у нас менталітет інший, оце совєцьке, сталінське повинно бути зішкрябане.
Недавно я розглядав альбом української вишивки. Різниця між Сходом і Заходом там ідеально представлена. Я навіть був приголомшений моделлю, яка увиразнюється там. Справжня гармонія розмаїтості! З одного боку, видно, що кожен регіон має свою унікальну вишивку. Є дуже виразний розподіл на геометричну вишивку, яка є на Заході, і на рослинну, яка домінує на Сході. Я цю межу не зміг би нанести на карту, але вона реально існує... Дві України є, але це не заважає мати єдиний альбом української вишивки. Бо наша вишивка інша, ніж російська чи білоруська. Тож мусимо шанувати відмінності. Якщо говорити про учасників Національного «круглого столу», які представляли різні регіони, то різниця в позиціях є логічною, легітимною. Ми ж маємо різні історії становлення. Було б дивно, якби всі думали однаково. І ті ж харків’яни — вони також різні. Скажімо, Марк Зобов висловлюється твердо, жорстко, полемічно. Але одна жінка з їхнього кола написала так, що я підписався б під кожним її словом. В одну мить!  Ми всі втомилися від безладу. І львів’яни, і харків’яни. Хай по-різному втомилися, але ж втомилися. Звідси й роздратування і часом надмірна категоричність. Треба зрозуміти ці людські емоції. Харків’яни кілька разів просили, щоб я до них приїхав, але я фізично не міг цього зробити. Бо мав давно заплановані виступи за кордоном. Я припускаю, що вони трохи образилися… Але якщо вони виробили якийсь свій шлях, якусь певну лінію, то я вже не буду казати: «Ви не туди пішли…» Україномовні і російськомовні громадяни повинні бути партнерами і будувати нормальну, цивілізовану Україну.
— А що можна робити зараз? Організатори Національного «круглого столу» не володіють ЗМІ і не мають можливості впливати на мільйонні маси українських громадян.
— Знаєте, ситуація не настільки погана... Ось весна і літо 2010 року були для багатьох моїх знайомих жахливими. Була повна прострація — всі перелякалися і мовчали. Навіть Галичина перелякалася — що вже там говорити про інші регіони… Слава Богу, тепер Україну не впізнати! Вона вирує маленькими угрупованнями, течіями. Ми в цьому сенсі дуже відрізняємося від білорусів, і це добре. Чого бракує? Резонансу. Опозиції нормальної немає. Те, що є, не є репрезентантом людських надій. Що «вибродить» у суспільстві ми поки не знаємо, бо це живий процес. Але сьогодні я значно оптимістичніший, ніж був два роки тому.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 27.07.2012 > Тема "З перших уст"