Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3702)
З потоку життя (6912)
Душі криниця (3712)
Українці мої... (1513)
Резонанс (1614)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МИКОЛА СУП╤НКА: ПОЕЗ╤╥
Вже небозв╕д на землю мряку с╕╓. В╕д шовку трав зостався т╕льки тл╕н. ╤ пром╕нь сонця св╕тить, та...


АРХ╤СТРАТИГ НЕБЕСНИХ СИЛ
21 листопада — велике церковне свято на честь «ангельських лик╕в...


РОДЗИНКИ НА КУЗЬМИНКИ
Свято Ос╕нн╕х Кузьми ╕ Дем'яна припада╓ на 14 листопада, але молодь готувалася до нього...


НУЗЕТ УМЕРОВ: ДИКТАНТ
До 89-р╕ччя поета, проза╖ка, перекладача Нузета Умерова


ТЕПЛИЙ ЖОВТЕНЬ
З фенолог╕чного щоденника




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#29 за 20.07.2012
«ВЕЧ╤РН╢ СОНЦЕ, ДЯКУЮ ЗА ДЕНЬ!»
Л╕на КОСТЕНКО

Поез╕я

«...Л╤НА КОСТЕНКО може часом у найпрост╕ший спос╕б створити зриму хвилюючу картину: «Кон╕ п’ють, забр╕вши у латаття. Гарн╕ кон╕. Б╕л╕ й ворон╕», — ╕ як не перейнятися оцим дитячим захопленням, а насамк╕нець – складн╕шою рефлекс╕╓ю! Вона може почути «захриплий голос тиш╕», що «чиюсь зорю ╕з в╕чност╕ позве». Вона може отримати «ненаписаний лист» ╕ почути «слова, де н╕ слова нема», бо за цим безсл╕в’ям – самов╕ддан╕сть, вза╓мов╕ддан╕сть двох незмарнованих житт╕в:
Я теж, як ╕ ти, в╕д любов╕ н╕ма.
Кохання – це мука.
Кохання – це хист.
Кохання – це тв╕й
 ненаписаний лист.
Ненаписаний лист – це тривання того, що було. Лист пам’ят╕. «Сади стояли в б╕лому налив╕. ╤скрив зен╕т, як вольтова дуга. А ми були безсмертн╕, бо щаслив╕. За нами пам’ять руки простяга».
Вона живе «у св╕тл╕ заворожених наближень»... Ця ворожба часто д╕╓ться в поетичному простор╕ л╕су – в╕н багато важить в ╕нтимн╕й пам’ят╕ Л╕ни Костенко:
Сороко, не кричи!
Я в л╕с╕ не стороння.
Я знаю тут ус╕х, ╕ знають мене вс╕.
╤ хори птиць, ╕ цих дуб╕в хороми.
╤ сосни, сосни, SOS! –
 тону у ╖х крас╕.
╤ р╕чечка, де вранц╕-рано
Бобри працюють ф╕л╕гранно.
╤ лис, ╕ лось, ╕ те ос╕нн╓ поле.
╤ та над яром стежечка стр╕мка.
╤ той, що вже н╕зв╕дки ╕ н╕коли
Не вийде з л╕су ╕ не погука.
А ще – степ. «Бандура степу», вона «в╕ки замкнула на басовий ключ». Але й тут ╕нтимне: «Громи рокочуть десь там на понизз╕. Люблю тв╕й степ. Усе тво╓ люблю». Тепер же – «Мен╕ самотньо, як в Червон╕й книз╕ останньому у неб╕ журавлю».
У Л╕ни Костенко не було ╕ нема╓ н╕якого версиф╕каторського штукарства, зловмисно╖ винах╕дливост╕. Поетична мова сама знаходить, що ╕ як сказати, — таке враження, що й не шука╓, а просто залюбки чинить свою справу. ╤ метафорична образн╕сть у не╖ без «придумки», якась н╕би самовиникла – за вс╕╓╖, часом, неспод╕ваност╕: «Влет╕ла в╕сть, як ворон у фой╓» — або сучасно╖ побутовост╕: «Життя ж коротке ╕ шалене. Летить, як цифри на табло». А притому деяк╕ поез╕╖ прочитуються як мегаметафора. Такими бувають, скаж╕мо, картини зм╕н природи, за якими сто╖ть робота часу, що змушу╓ людину задуматися над суттю життя».

╤ван ДЗЮБА
(з книги «╢ поети для епох»,
Ки╖в, «Либ╕дь», 2011)
*   *   *
Подарована ╤ваном Дзюбою книга про Л╕ну Костенко ╓ в б╕бл╕отец╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕». Звертайтеся!


Л╕на КОСТЕНКО
«ВЕЧ╤РН╢ СОНЦЕ, ДЯКУЮ ЗА ДЕНЬ!»

*    *    *
Люблю тв╕й степ
 ╕ подих твого степу.
М╕раж кринички ╕ м╕раж осель.
Поклавши крила на велику спеку,
Сто╖ть над степом с╕рий журавель.
Тут вс╕х було – ╕ половця, ╕ грека.
В╕ки замкнула на басовий ключ
Бандура степу, бурштинова дека
З голосниками гайдамацьких круч.
Громи рокочуть
 десь там на понизз╕.
Люблю тв╕й степ. Усе тво╓ люблю.
Мен╕ самотньо, як в Червон╕й книз╕
Останньому у неб╕ журавлю.
*    *    *
Крилатий гр╕м,
 вуздечка блискавиц╕.
Л╕си пригнули голови д’земл╕.
Ущухли води ╕ примовкли птиц╕,
Поснули в травах кв╕ти й мотил╕.
Ворона с╕ла на старенький бовдур,
Сидить, крилом обмахуючи одур.
У р╕чц╕ важко ходиться лящу.
Лепече листя, хочеться дощу.
*    *    *
Мене ╕змалку люблять вс╕ дерева,
╤ розум╕╓ бузиновий Пан,
Чому верба, в╕д крапель
 кришталева,
Мен╕ сказала: «Здрастуй!» —
 кр╕зь туман.
Чому л╕си чекають мене знову,
На щит п╕днявши сонце ╕ зорю.
Я ╖х люблю. Я знаю ╖хню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
*    *    *
В. Ц.
Цей л╕с живий. У нього добр╕ оч╕.
Шумлять в╕три у нього в голов╕.
Старезн╕ пн╕, кошлат╕ потороч╕,
Л╕топис тиш╕ пишуть у трав╕.
Дубовий Нестор
 дивиться кр╕зь пальц╕
На б╕л╕ вальси рад╕сних бер╕з.
╤ сонний гриб
 в смарагдов╕й куфайц╕
Дощу напився ╕ за день п╕др╕с.
Багряне сонце сут╕нню л╕сною
У просв╕т хмар показу╓ к╕но,
╤ десь на пн╕ п╕д сивою сосною
Ведмед╕ забивають дом╕но.
Мал╕ озерця блискають незл╕сно,
Колише хмара втомлен╕ громи.
По╖демо поговорити з л╕сом,
А вже тод╕ я можу ╕ з людьми.
*    *    *
Веч╕рн╓ сонце, дякую за день!
Веч╕рн╓ сонце, дякую за втому.
За тих л╕с╕в просв╕тлений Едем
╤ за волошку в жит╕ золотому.
За тв╕й св╕танок ╕ за тв╕й зен╕т,
╤ за мо╖ обпечен╕ зен╕ти.
За те, що завтра хоче зелен╕ть,
За те, що вчора встигло оддзвен╕ти,
За небо в неб╕, за дитячий см╕х,
За те, що можу, ╕ за те, що мушу.
Веч╕рн╓ сонце, дякую за вс╕х,
Котр╕ н╕чим не осквернили душу.
За те, що завтра жде сво╖х натхнень,
Що десь у св╕т╕ кров ще не пролито.
Веч╕рн╓ сонце, дякую за день,
За цю потребу слова, як молитви.
*    *    *
Хтось ╓ в мен╕, ╕ я питаю:
 — Хто ти?
— Не знаю, — каже. –
 Може, хто в роду.
Мене водив п╕д руку Аристотель
В якомусь дуже дивному саду.
Згасало сонце у веч╕рн╕х лузах.
Десь в Рим╕ правив Тит або Нерон.
А я тод╕ жила у С╕ракузах,
Писала в╕рш╕ золотим пером.
Я скр╕зь своя, ╕ я н╕де не дома.
Душа летить у посв╕т╕ епох.
╤ де цей шлях почався, — нев╕домо.
╤ де урветься, зна╓ т╕льки Бог.
*    *    *
Ще назва ╓, а р╕чки вже нема╓.
Усохли верби, вижовкли рови,
╤ дика качка тоскно обмина╓
Рудиментарн╕ залишки багви.
╤ т╕льки степ, ╕ т╕льки спека, спека,
╤ озерявин проблиски скуп╕.
╤ той у неб╕ зморений лелека,
╤ те гн╕здо лелече на стовп╕.
Кудись ти д╕лась, р╕ченька?
 Воскресни!
У берег╕в потр╕скались вуста.
Барвистих лук не знають
 тво╖ весни,
╤ св╕тить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими
 р╕чками.
Лелека зробить дек╕лька круг╕в.
Очерети ╕з чорними св╕чками
╤дуть уздовж колишн╕х берег╕в.
*    *    *
Б╕жить лошатко по асфальту.
Цок-цок копитцями, цок-цок.
Смагляве л╕то смалить смальту.
Булана гривка навкосок.
На воз╕ с╕но, с╕но, с╕но!
Повз нього траса посп╕ша.
А дядько цьвохка╓ сумл╕нно.
За ним вибрику╓ лоша.
Скажи, нав╕що людству розум,
Щоб так цей св╕т занапастить?
Б╕жить лошаточко за возом,
Не просить в╕жки попустить.
Вокзали, темпи, терм╕нали,
В прогрес запряжена душа.
Сам╕ себе вже перегнали,
А озирнулись на лоша.
*    *    *
Бродить спека, як хм╕льна опара.
Ц╕ле л╕то грози ╕ дощ╕.
Йде над л╕сом романтична хмара,
Наче Гамлет в чорному плащ╕.
Трави мруть, ╖м хочеться л╕тати.
Веч╕р котить сонце по стерн╕.
Кон╕ п’ють, забр╕вши у латаття.
Гарн╕ кон╕. Б╕л╕ й ворон╕.
*    *    *
Природа мудра.
 Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на бров╕.
На буреломах сходять
 мухоморчики –
Театр ляльковий просто на трав╕.
Один великий, в брилику озерце.
Оранжев╕, червон╕ ковпачки.
Зда╓ться, вийде гномик
 в кам╕зельц╕,
Застебнутий на ср╕бн╕ гаплички.
╤ вклониться.
 Задзвонить бубонцями.
Драбиночку приставить до гриба.
╤ краснолюдки п╕дуть з куманцями
Повз гриб, що зветься
 Жаб’яча Губа.
╤дуть, ╕дуть, об шишки
 спотикаються.
А на грибку, п╕д криласом пташок,
З великим пензлем,
 у зелених капцях
Фарбу╓ гном оранжевий дашок.
Йому зл╕зати високо ╕ круто.
В╕н пензель той трима╓ обома.
Як гарно все! ╤ все така отрута.
╤ с╕╓ дощ... ╤ гномик╕в нема...
*    *    *
Дощ полив, ╕ день
 такий полив’яний.
Все блищить, ╕ люди як нов╕.
Лиш д╕док старесенький,
 кропив’яний,
Блискавки визбиру╓ в трав╕.
Струшу╓ться сад, як парасолька.
Мокр╕ ниви, ╕ порожн╕й шлях...
Ген кор╕в розсипана квасолька
Доганя╓ хмари у полях.
*    *    *
Я на планет╕ дерево людське.
Мене весь час п╕друбують
 п╕д кор╕нь.
*    *    *
Пливли ми ввечер╕ лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
Уже Туреччина була.
Сп╕вали п╕сню ми про Байду
╤ про турецького царя,
Як Байда стр╕лами глобально
Царя у голову ц╕ля.
А хтось виводив тонко-тонко,
Гули замр╕ян╕ баси.
В туман, лиман, у р╕чку Конку
Впадали наш╕ голоси.
╤ так нам в╕льно, так пов╕льно,
Таке роздолля степове! –
Що так н╕хто ╕ не пом╕тив,
Як човен дал╕ не пливе!
Чи, мо’, наскочили на кам╕нь?
Чи, мо’, бензину вже не ╓?
П╕дводне царство з павуками
Нам зрушить з м╕сця не да╓.
А ми ж про це не мали й гадки.
См╕╓ться Байда з далини:
— Що, досп╕валися, нащадки?
З╕пхн╕ться перше з м╕лини.

ХУТ╤Р ВИШНЕВИЙ
В. Ц.

Там, за порогами, в степах,
Де земл╕ щедр╕ ╕ розлог╕,
Сидять лелеки на стовпах
╤ р╕лл╕ дихають волог╕.
Там що не впало – проросло,
Шляхи – як рок╕т на бандур╕,
Там як зривались чорн╕ бур╕ –
Чорнозем тоннами несло, —
Вишневий Хут╕р... Н╕ душ╕.
А де ж т╕ вишн╕, де т╕ вишн╕?
╤ де т╕ сни давнеколишн╕?
Нема вже й стежки до сош╕.
Якийсь зальотний самос╕й –
╤ той аж сизий, аж смушевий.
Лише у пам’ят╕ тво╖й
Той хут╕р все ╕ще Вишневий.
Цв╕туть ╕ще т╕ вишняки,
За обр╕й стелиться пшениця,
╤ йде у школу навпрошки
Маленький хлопчик п╕шаниця.
А Дике Поле, Дике Поле! –
По груди коням дерев╕й.
А мати св╕й городець поле, —
Все ще у пам’ят╕ тво╖й.
А мати поле, мати поле.
Земля тужав╕╓, тверда.
Згор╕в город, ╕ жито кволе,
╤ в р╕чц╕ висохла вода.
Все обступили солонц╕.
Р╕лля вродила кам╕нцями.
Стоять порожн╕ криниц╕,
Береться с╕ль до самих цямрин.
Земля – як панцир черепах,
Лежить, не змита ╕ грозою.
Вишневий Хут╕р у степах
Немов пропечений сльозою.
А ваша хата ще сто╖ть,
Забит╕ навхрест ваш╕ в╕кна.
Земл╕ хоч тисячу стол╕ть –
Вона не вт╕шиться, не звикне,
Що к╕нь в степу не за╕рже,
Що вже нема верби т╕╓╖,
Де мертвий хут╕р стереже
Могилу матер╕ тво╓╖...
*    *    *
О як страшно ╕ як назавжди,
Як нав╕ки ╕ на в╕ки,
Ан╕ зойкнувши, н╕ сказавши,
Йдуть на той св╕т наш╕ батьки!
Ан╕ зойкнувши, н╕ сказавши,
Лиш напившися горя вщерть, —
Як безвих╕дно, як назавжди
В╕дпливають вони у смерть!
*    *    *
На берез╕ Прип’ят╕ спить сатана,
Прикинувся, клятий,
 сухою вербою.
На берез╕ Прип’ят╕ – берез╕ – на –
Р╕ки, що колись була голубою.
Сто╖ть йому атомна чорна св╕ча.
Лежать йому села в б╕д╕ ╕ розрус╕.
Уп’явся в п╕сок пазурями корча,
Свистить йому в╕тер
 в дуплястому вус╕.
В╕н скр╕зь по хатах
 понаписував мат.
╤кони покрав. Загубив респ╕ратор.
Тепер захот╕лось йому подр╕мать.
Оце його царство.
 В╕н тут ╕мператор.
Той чорний реактор –
 ╕ пекло, ╕ трон.
В╕н спить на п╕ску,
 п╕д╕бгавши кол╕на.
╤ сниться йому в ореол╕ ворон
Вже вся Укра╖на, вже вся Укра╖на...
*    *    *
П╕сля дощ╕в смарагдова д╕брова,
На б╕л╕й р╕н╕ р╕чка гов╕рка.
╤ смужка сонця тонко пурпурова
Далекий обр╕й пензликом торка.
Лежить город╕в гарбузова Мекка.
У тихе небо струменить тепло.
╤ над стареньким комином лелека
П╕сля дощу просушу╓ крило.
*    *    *
╤ду в полях. Н╕кого ╕ н╕де.
П╕внеба зах╕д – золото червоне.
Я йду, ╕ одуд стежкою ╕де,
Мо╖х пол╕в маленький чичероне.
Де бджоли носять сонячний пилок
╤ муравель над здобиччю м╕рку╓, —
Ледь я зм╕ню дистанц╕ю на крок,
В╕н перепурхне й дал╕ чимчику╓.
Я чую смутку пальц╕ крижан╕.
Розр╕сся цвинтар. Груша постар╕ла.
Мабуть, людину десь на чужин╕
Отак би жодна пташка не зустр╕ла.
╤ в╕н ╕де, ╕ я соб╕ ╕ду.
Йдемо удвох п╕д веч╕р по стежин╕.
А в╕н мен╕ дудука╓: ду-ду!
А дал╕ яр ╕ д╕ти у ожин╕.
*    *    *
Чолов╕че м╕й, запрягай коня!
То не к╕нь, а зм╕й, —
 миготить стерня.
Доберемся за три годиночки
За стонадцять верст до родиночки.
Чу╓ш роде м╕й, м╕й р╕днесенький,
Хоч би вийшов хто
 хоч однесенький!
Що ж це двер╕ вс╕ позамикан╕?
Чи при╖хали ж ми некликан╕?
Ой, ти ж роде м╕й, роде, родоньку!
Чом бур’ян п╕шов по городоньку?
Роботящий м╕й з д╕да-прад╕да!
Дв╕р занедбаний, Боже праведний!
Дев’ять день душа ще пруча╓ться,
А тепер вже десь призвича╖ться.
Ту морквиночку, тую ж кв╕тоньку
Не прополеш ╕з того св╕тоньку...
Люди згадують. Ми нав╕дались.
От ми, родоньку, й перев╕дались.

СУВИД

Ми завжди про╖жджа╓м це село.
╤м’я у нього праслов’янське –
 Сувид.
Тут нав╕ть хмари особливо
 сунуть –
Сутемна синь на бронзове чоло.
╤ хоч Стрибог на по╖зд перес╕в,
╤ вже дахи струсились од соломи, —
Тут, за щитом смарагдових л╕с╕в,
Мо╖х жар-птиць
 блакитн╕ космодроми.
Я забуваю сумн╕ви ╕ сум.
Я воду п’ю у Сувид╕ з криниц╕.
В кра╖н╕ сосен,
 сувидських красунь,
З╕ мною грають в п╕жмурки суниц╕.
Тут Сувид скр╕зь.
 В╕н ходить по рос╕.
Учора в╕н прикинувся сосною.
То коней напува╓ у Десн╕,
А то як гр╕м гуркоче за Десною.
╤ хто в╕н – Сувид. Може, бог л╕с╕в,
Що десь п╕шов у нетр╕ й буреломи?
В╕н, може, чу╓ луни голос╕в
╤ хоче теж вгадати соб╕, хто ми?
Спасиб╕ вам, двори ╕ явори,
Що ви лице дали його розглед╕ть —
У тиш╕ вод, у борознах кори,
У хмар╕, що як проф╕ль ╕ як леб╕дь.
Здригнувся лось.
 Регоче браконь╓р.
— Який там Сувид? – каже.
 — Все нормально.
В╕н — м╕ф. В╕н — мох.
 В╕н — сут╕нь цих озер.
Його н╕де на св╕т╕ вже нема╓.
Неправда, ╓! Бо хто у небесах
На дощ поверне м╕сяця рогами?
Хто п╕сля тебе пройде по л╕сах,
Вогонь притопче босими ногами?
Не може бути, щоб його — н╕де.
Без нього людям су╓тно ╕ сумно.
╤ я гукаю: — Су-ви-де!.. – ви де?
— Ви де?.. Ви де?.. –
 в╕дгуку╓ться Сувид.
*    *    *
Спинюся я ╕ довго буду слухать,
Як бродить серпень по земл╕ мо╖й.
Ще над Дн╕пром
 клубочиться задуха,
╤ пахне степом сизий дерев╕й.
Та верби похилилися додолу,
Червон╕ руж╕ збл╕дли на виду,
Бо вже погналось перекотиполе
За л╕том – по гарячому сл╕ду.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10543

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков