Версiя для друку Обговорити в форумi

В гостях у «Світлиці»

З Юрієм Щербаком ми познайомилися два роки тому. Щоправда, це знайомство довго було лише заочно-телефонним, але нещодавно ми таки зустрілися в редакції газети «Кримська світлиця». Вперше потиснули одне одному руки, вперше по-козацьки обнялися... Нагадаю, що Юрій Щербак свого часу був головою правління ВАТ «Павлограджитлобуд». Наприкінці 2009 року його разом з сімнадцятьма іншими патріотами було звільнено з роботи за… українську мову. Чомусь український патріотизм високої проби (дуже помітний на тлі зросійщеного Павлограда) не сподобався кільком впливовим співвласникам підприємства. Вони вважали, що українська мова відштовхує потенційних партнерів та клієнтів, а отже, завдає збитків. Судилися хлопці довго, та, на жаль, відновитися на роботі їм не вдалося. Під час судової «епопеї» я просив знайомих «світличан» підтримувати пана Юрія і його побратимів хоча б дзвінками. Що й робилося часто, охоче і без додаткових нагадувань. Тепер ми згадуємо події дворічної давнини, і я проясняю для себе деякі деталі.
— Пане Юрію, розкажіть, як свого часу пробивалася крізь асфальт українськість «Павлограджитлобуду»? І, взагалі, як можна впливати на місцеве  культурне життя в тих містах, де існує український бізнес?
— Наявність коштів, звісно, суттєво розширює горизонти. Адже є можливість організовувати масові акції, святкування. На свята ми запрошували українських митців — на великому фото ви можете побачити в центрі Анатолія Паламаренка, який приїздив до нас три роки поспіль. Нас відвідали гурти «Вертеп» з Дніпропетровська, «Ойра» з Харкова, «Божичі» з Києва, гурт місцевих козаків з Кочережок та інші. Разом ми розучували національні танці, співали українських пісень. На ці заходи працівники наших підприємств приходили у вишиванках. Навіть був створений чоловічий хор, становленню якого допомагали професійні викладачі. Тобто потихеньку ми намагалися відродити українців в собі... Для наших партнерів, дилерів та дистриб’юторів ми також проводили зустрічі в українському національному стилі. У нас були гурти «Мандри», «Гайдамаки», «Воплі Відоплясова», Марійка Бурмака, бандуристи Роман Гриньків і Едуард Драч… Ці акції допомагали в роботі, бо вони гуртували нашу спільноту, створювали атмосферу відповідальності кожного за справу. До речі, хоч це може здатися дивним, але компанії, які сповідують український патріотизм і плекають народні традиції, часто є лідерами ринку. Наприклад, цього року проводився відповідний конкурс і там було визначено близько п’ятдесяти українських торговельних марок. Де назва українська, де якісь елементи (чи то з писанок, чи то традиційні візерунки), які використовуються в ідентифікації продукції. І вони, такі торговельні марки, стають досить популярними. Приклад «БудМайстра» показав, що на українській ідеї цілком можна будувати свій бізнес. У 2009 році фабрика будівельних сумішей «Будмайстер» за обсягами реалізації продукції вийшла на друге місце. Фабрика дверей «Будмайстер» була третьою в Україні, а бетонярня «Будмайстер» стала беззаперечним регіональним лідером з виробництва бетону та залізобетону. Це був результат десятирічної роботи, а останні п’ять років, найбільш динамічних і насичених, ми активно втілювали в життя українську ідею. А початком було застаріле, напівзруйноване підприємство без конкурентної продукції та без ринків збуту… Я не помилюся, коли скажу, що ми були одним з найгірших підприємств міста, а в 2009 році стали одним з найкращих.
— Може, оця акцентована «українськість» якраз і була основою успіху?
— Звичайно, ми сприймалися багатьма як свої, рідні — а у кожного з нас в душі є глибоко приховане бажання «свого».
— Напевно, щоб багато людей повірило лідерам, мало одних лише патріотичних закликів? Потрібна ще й «критична маса» конкретних справ…
— Звичайно. Ось на цих фотографіях якраз і зафіксована наша історія. Крок за кроком робилися добрі справи, і поступово зростала довіра людей до нас.
— Оці вісімнадцять «героїв-павлоградців», які складали ядро, як вони зорганізувалися, як до вас потягнулися? Мене цікавлять механізми створення організації, перші кроки... Що їх привабило? Місто Павлоград є досить зросійщеним, то що ж послужило українізаційним поштовхом для вас усіх?
— Поштовхом для більшості був Майдан 2004 року. Вплив «помаранчевої» революції. Ми були активними її учасниками і тоді, коли були в Києві, то побачили, що українці можуть бути зовсім іншими, не такими, як ми звикли їх бачити. Це було народження нас багатьох як українців... У той час наша торговельна марка була вже сформована, важливо було вибрати якусь ідею, гасло, яке з нашої точки зору пожвавило б цей рух. Ми вибрали: «Відбудову України «БудМайстер» гарантує!» І якщо ми сказали, що відбудуємо Україну, то постало питання — яку саме Україну? Оскільки ми проживали в російськомовному регіоні, то й культура російська автоматично і закономірно домінувала. Ми почали цілеспрямовано вивчати українську історію, прадавню історію і зрозуміли, що нам є чим пишатися. Ми були гордими з того, що є українцями…
— Ви родом з Павлограда?
— Ні, я із Запорізької області, є там таке село Гусарка Куйбишевського (раніше Кам’янського) району…
— Тоді зрозуміло. Майдан непогано «наклався» на ваше запорозьке, козацьке коріння. А чи великий за розміром український «сегмент» у Павлограді і чи задовольняє він  потреби  свідомих українців? Скажімо, україномовної літератури вам вистачало?
— В сучасному світі у зв’язку з появою Інтернету проблеми з інформацією практично немає. Будь-яку книгу можна прочитати. Але якщо говорити конкретно про Павлоград, то там, справді, дуже і дуже мало українського. Дещо робиться державою, але все це більше для «галочки»… Воно не притягує людей, які хочуть бути українцями. А ось торговельна марка «БудМайстер», дійсно, стала одним із центрів українського руху. Бо були конкретні справи, і все робилося щиро. Ми активно підтримували школу бойового гопака, почали працювати з музеєм над створенням виставки про козацтво. Щоправда, цього не вдалося здійснити, не встигли…
— Ви кажете, що допомагали школі бойового гопака. Але наскільки я знаю, Запорізька область є зоною відродження «Спасу». А це трохи інший вид бойового мистецтва, інша організаційна структура… Бойовий гопак більш поширений у Галичині та на Волині. Вас не звинувачували у відсутності місцевого патріотизму?
— Ні, що ви, цим видам українського єдиноборства зовсім не тісно на нашому Південному Сході. Це ще тільки перші паростки — хтось одне розвиває, комусь інше подобається… Ці школи не конфліктують, а співпрацюють. Будь-яке досягнення на цій ниві є цікавим для всіх. І запорожець Олександр Притула, і львів’янин Володимир Пилат все одно несуть українську ідею в широкі маси. Нехай конкурують, змагаються між собою…  Окрім допомоги гопаківцям, ми ще допомагали видавати історичні книжки — зокрема, вийшла цікава книжка про Мавринський майдан. Це одне з дуже древніх поселень, яке знаходилося між Павлоградом і селом Межирічі. Я дотримуюся думки, що цьому майдану не менше 5 тисяч років! Чомусь поширена думка, що до цариці Катерини ІІ цей край взагалі був таким собі «диким полем», незаселеними землями. Але український народ вперто зберігав пам’ять про це місце. Десь на рівні підсвідомості воно було… В 30-х роках комуністи хотіли зрівняти цей майдан і зробити сад на місці поселення. То люди не дали цього зробити! Мовляв, гріх знищувати це святе місце…
— Ця переконаність місцевого люду в тому, що Мавринський майдан є «святим» місцем, зовсім не в’яжеться з офіційною точкою зору, мовляв, люди тут живуть якихось двісті-триста років. І то лише як наслідок титанічної державотворчої діяльності цариці Катерини. Дійсно — куди ж нам, безталанним, без неї?
— Це велика імперська дезінформація. Я глибоко переконаний, що люди проживали в цих краях і до Катерини, життя тут вирувало вже тисячі років тому. Відбувалися певні зміни, населення було то більше, то менше, але безлюдним цей край ніколи не був. Українські традиції, які були в цих краях сто років тому і ті, які існували серед місцевого населення кілька тисяч років тому, суттєво не змінилися. В кожному з нас є щось скіфське, щось шумерське… Цікаво, що дехто з моїх колег по роботі приєднався до істориків і почав вивчати Мавринський майдан. Коли людина ставить собі запитання — хто ти є на цій землі? — то для неї ці розкопки чи архівні дослідження відразу стають цікавими.
— Отже, у більшості працівників «БудМайстра» поступово сформувався патріотичний, модерний український світогляд? Це справжнє диво — не у Львові, а в Павлограді відтворився шматочок ідеальної, омріяної України!
— Нашим союзником була максимальна цілеспрямованість. Основні тези цього «модерного» світогляду були практично в кожному кабінеті:
«Я відповідальний за свою долю і долі інших людей, з якими пов’язаний».
«Я не можу витрачати час на скарги та очікування змін, я змінюю себе сам та світ навколо себе».
«Я бажаю виконувати свою роботу добре, оскільки від неї залежать інші».
«Завдяки синергії з такими ж, як і я, збільшується результативність нашої праці».
«Я люблю свій народ і свою країну і зроблю її кращою».
Мабуть, саме ці тези надихали і єднали всіх нас... Але це був тільки початок шляху до відродження України. Я вірю, що наша справа буде продовжена.

Розмовляв
Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 20.07.2012 > Тема "Урок української"