Версiя для друку Обговорити в форумi

НАПИСАНО ДАВНО, ЧИТАЄТЬСЯ — ЯК НИНІ...

Знову про неї — гнану, биту, принижену, ігноровану українську мову. Понад 30 років ми відчували планомірну систематичну русифікацію. Це загрожувало не лише подальшому розвитку нашої культури, а й самому існуванню української нації.
Відвертий наступ на мову, яка офіційно вже стала державною, триває й понині. Складається враження, що імперський синдром, котрим уражено російський менталітет, — хвороба невиліковна. Зрозуміло, що російськомовність в Криму та в Україні не склалася сама собою. Це результат як міграції народів, так і мовної політики російських царів та кремлівських ідеологів, що тривала впродовж століть.
І хоча росіяни сьогодні нібито становлять більшу частину населення Криму, фактично вони не є більшістю. Більшість тут українці, які втратили мову і культуру внаслідок колоніального становища.
Українці теж здавна живуть в Росії, робили і роблять значний внесок у розвиток її економіки та культури, проте не порушують питання про надання там українській мові статусу державної. Так само й інші національні меншини, незалежно від місця свого мешкання. Хоча самі (особливо в країнах далекого зарубіжжя) зберігають свою мову, культуру. Не те що наші етнічні українці, багато з яких навіть в умовах незалежної держави не знає і не бажає чути рідного слова.
А приклад отакої зневаги подають можновладці. Це є кримська Верховна Рада, і уряд, і численні чиновники, що пригрілися в тепленькому кримському князівстві і спокійно порушують тут нашу Конституцію.
Не завжди на висоті виявляються навіть перші посадові особи України. Мені соромно було за нашого Президента Л. Кучму, коли він приїздив до Донбасу, де лестив шахтарям, звертаючись до них на «общепонятном языке».
І взагалі, коли Л. Кучма їде з українською делегацією до Москви, то не зрозуміло, яку державу вони представляють, бо спілкуються виключно іноземною мовою. Уявімо собі Президента Єльцина, що відповідає українським робітникам на промислах Тюменщини українською!
А що вже дивуватися ситуації із засобами масової інформації Криму, де для таких чудових українських передач, як «Два кольори», «Початок», «Ковчег» ледь знаходиться по півгодини. І це вважається за нормальне, бо шовіністи переконані, що кримська земля повинна працювати лише на них: школи, театри, газети, журнали, радіо- і телепередачі. А для представників інших національностей не залишають вони геть нічого. Що то за народ такий! А тим, хто планував наше знищення через «слияние», і після проголошення незалежності України — честь і шана.
Цікаво, чи знайдеться у світі ще хоча б одна держава, яка дивилася б крізь пальці на тих, хто бореться за її ліквідацію? А у нас це роблять під прапором захисту прав людини, але людини такої, яка не хоче, щоб ця держава існувала. Бо ж від кого тоді захищати російськомовне населення, як не від самої держави, її мови?
Чому ж бо ми такі мляві, нерішучі, загальмовані, боїмося, аби когось не вразити, не відлякати нашими національними ідеями. Чи не настав уже час керівникам держави гримнути кулаком по столу!
Пам’ятаю, був колись в Криму Український музично-драматичний театр, до котрого з усіх куточків півострова приїздили глядачі. Бо це був справжній храм, в якому працювали чудові актори, улюбленці глядача: Бурменко, Сорокатий, Єрьоміна, Бойко, Любченко, Жадановський, Дідусенко, Григораш, Сапай. Вони пішли із життя, але залишили по собі незабутню пам’ять.
Хочу згадати і моїх кумирів: Жанну Фадєєву, Ніну Сорокату, Аню Ковалюк, Варю Петренко, Наталочку Аврамову.
Всіх їх послав у Крим сам Бог. Вони були першими пропагандистами відродження в Криму української мови, культури. Поряд з ними привертали увагу і зовсім молоді актори Алла Петрова та Олександр Польченко, які теж зробили чималий внесок у відродження українського слова. Дай їм, Боже, довгих літ життя! Низький уклін за любов до неньки-України, її народу, за відродження театру!
Зараз в ньому, на мій погляд, не лишилося нічого українського, окрім назви. Сучасний колектив театру перетворив його на російськомовний. Актори забули, що національний театр — це один з найдорожчих духовних скарбів. Адже в ньому живі творці творять національне благо, відроджують духовність, формують свободність людських душ.
Волею обставин відірвані від театру, маючи сильну волю і любов до України, Алла Петрова і Олександр Польченко взялися за відродження української мови, створення українських класів. Тут би кримській владі, Міністерству освіти підтримати таку гарну справу. Та де там! Почався шалений опір звідусіль. Директори відмовляли батьків учнів, аби ті не подавали заяв до українських класів. Петрова і Польченко й досі не мають нізвідки ніякої підтримки, у тому числі і від українців, нібито українські класи потрібні тільки їм самим. Залишається лише позаздрити кримським татарам, їхній дружності, згуртованості, патріотизму. А ще й тому, що серед них є люди, котрі не нехтують державною мовою, такі, як вірний син кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Нашим омоскаленим українцям варто брати у нього уроки.

Віра ЛИТВИНЕНКО
м. Сімферополь
«Кримська світлиця», 5 вересня 1997 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 13.07.2012 > Тема "З потоку життя"