Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

ОПОВІДАННЯ

Анна дивилася в дзеркало і мало не плакала з досади.
— Боже, яка я стара. Зморщене чоло, зморшки навколо очей. Навіть губи зморщились. — Вона ніколи б цим не журилась, але до неї ластівкою прилетіла чутка, що сьогодні в село приїжджає з Америки Павло Верес. Почувши це, мало не зомліла. Серце забилось так, що сорочка зарухалась на грудях. Лице спаленіло, а руки затремтіли, як у пропасниці.
— Господи, побачу його хоч перед смертю.
Жила Анна сама у великій дерев’яній хаті, що ховалася за високими липами. Літом, коли липи зеленіли і цвіли, хати навіть не було видно. З півночі до будиночка тулилася стрімка гора, що називалася Кучерявкою, а з правого боку шумів бурхливий гірський потік. Гору так назвали, мабуть, тому, що вся вона була вкрита густим зеленим мохом і кучерявими пишними ялівцями. Вікнами хата дивилася на цвинтар.
Сусідів близьких в Анни не було, до далеких треба було переходити потік. Коли, бувало, весною води розбурхаються, заберуть кладку, тоді Анна цілими днями сама дома — то слухає шум збуреної води, то плаче, то співає. А все сумні пісні в душу просяться. Відколи себе пам’ятає, завжди смуток і смуток. Він через тисячі кілометрів ввижався їй в сірих очах коханого, в його гарячих устах, що шепотіли дивні слова, відчувався в його ніжних руках, що лагідно гладили їй коси.
Павло... Коханий Павло... Він часто снився їй, і вона колись уві сні назвала його ім’я. Це почув чоловік і мало не вбив Анну. Лівою рукою здушив горло, а правою — кулаком бив у лице так, що кров аж по стіні бризкала. Окривавлена, в одній сорочці вибігла на сніг боса. Ледве рук не наклала на себе, але в хаті заплакала дитина і опам’ятала Анну.
Мама, царство їй небесне, чомусь її не любила. Змалку била за найменшу провину і батька намовляла проти неї.
— Най їм Бог цього не пам’ятає, — часто шепотіла Анна, але сама пам’ятала. Не могла забути. Колись пішла, вже маючи сімнадцять років, з дівчатами пшеницю жати. Жали, жартували, сміялися. Так і смерклося їм у полі. По дорозі додому хлопці під’єдналися — йшли, співали на все село. Залишила Анна веселу компанію і чимдуж додому, а на порозі вже тато з прутом. Мама намовляють: «Бий, бий, не жалій, щоб знала, коли додому приходити». І тато бив.
Мама щороку дитину родила. І все це Аннина мука, бо вона найстарша. Колись, пам’ятає, дівчата в сусіднє село на празник йшли. Хтось повідомив, що на зарінку музики гратимуть. Просилася Анна, благала, але де там. Тато зразу за ременя взялися. Сестер молодших відпустили, а її ні. Стояла вона тоді в сінях, плакала, а на горищі мама застогнали-закричали. Зрозуміла, що знову дитина буде. Мовчки пішла гріти воду.
Але молодість брала своє, і Анна дуже скоро почала зачаровувати всіх дивною вродою. Великі карі очі дивилися на світ здивовано і лагідно, вишневі уста всміхалися рідко, але усмішка була дуже милою. Шкіру мала білесеньку, з ніжним, ледь помітним рум’янцем.
— Панська, — не раз в’їдливо кидала мати.
Дивиться в дзеркало на постаріле лице і пригадує, як колись Павло милувався нею.
— Світе мій, Павле, любове моя, муко пекельна, каро Господня.
Пригадує, як назбирала мати дві копи яєць і послала її до Борислава на ярмарок продати. Продала тоді яйця, купила пшона курятам, булок дітям, мамі хустку на очіпок — та й верталася лісом додому. А він гриби шукав. Побачив її, усміхнувся лагідно. Пішов поруч з нею, взяв кошик, поміг нести.
— Як же звати тебе, красуне?
Те слово «красуне» обпалило дівочі щоки, як свічка.
— Анна — я, Анна, — підвела на нього блискучі очі, і обдарувала милою, білозубою усмішкою.
— Співати вмієш? — дивився на неї, як на дитину.
— Вмію, — опустила очі.
— Ану заспівай, — взяв її легенько за руку, повернув лицем до себе, заглянув в очі.
Засоромилась, опустила очі.
— Співай, голубонько, прошу тебе, не бійся. А я тобі допоможу.
І вона заспівала:
Там, де Ятрань
круто в’ється,
З-під каменя б’є вода...
Парубок підхопив пісню — і вже столітні дуби завмерли від подиву і захоплення.
— Приходь, Анно, до будинку «Просвіти», будемо виставу вчити. Я буду Грицем, а ти — Марусею. Я — голова «Просвіти», збираю аматорів самодіяльного театру. А ти така славна.
— Так і сказав тоді — «славна», — усміхнулась сама до себе.
Підійшла до рамки з вицвілими фотографіями. Мама з татом молоді, усміхнені.
— Дякую вам, мамо, дякую і вам, тату, що відпустили мене до читальні. Я на колінах вас просила, і ви відпустили. Що було потім, бодай не згадувати. А тоді відпустили.
Перевела очі на Павлову фотографію.
— Я не знаю, Павлуню, кого більше кохала: чи Гриця, чи тебе, але я закохалася на сцені у Гриця. Моя любов була набагато сильнішою, ніж Марусина, я б тебе ніколи не отруїла.
Ціле село зійшлося на нашу виставу. Люди на підвіконнях сиділи, стояли в такій тісноті, що голці не було де впасти. А як ми грали! Та хіба ми грали, Павлуню, ми вже кохали одне одного. Коли ти впав, я ледве не збожеволіла від горя, бо в ту мить я не була Анною, я була Марусею. Жінки і дівчата ридали зі мною.
А вдома тато пригрозили: «Дивись мені, бо в куті сокира, а на дворі пеньок. Не доведи, Господи, заплямуєш честь родини — голову відрубаю». Але я вже про голову не думала. Я думала про тебе: день і ніч, кожну хвилю мого життя.
З того часу мамині прокльони і штовхани, батькові погрози пролітали мимо Анни. В душі було свято.
Не раз і не два жагучі поцілунки і палкі обійми коханого зводили її з розуму. Буйні трави ховали закоханих від безсоромного усміху місяця, бо де кохання, там і гріх. Доля звела їх, доля і розлучила.
Перед війною почалися в селі арешти, брали тих, кого запідозрили в любові до України. Тривожні чутки гадюками повзли від хати до хати. Пізно восени до Анни прибігла подруга і шепнула, що Павла заарештували. Забилася Анна, як пташка у клітці. А трохи згодом ще страшніші новини: «В’язнів у Самборі розстрілюють». Пішла пішки до Самбора. Ходила так два дні і дві ночі попід мурами в’язниці, але де там. Конвоїри і близько не підпускали. Людей багато з клунками ходило. Плакали, питали за рідних, та все даремно. А вдома мати люта, як навіжена, налетіла на Анну з кулаками, била куди попало, обзивала, проклинала. Нове горе не забарилося. Відчула під серцем дитину. Вдома, крім неї, дев’ятеро дітей, найменшому шість місяців.
Ховала від людей, доки могла. Але якось мати завважила, що з Анною щось діється. Приступила до неї, мацнула за живіт і заголосила так, якби в землю її опускали. Тут нагодився батько:
— Чого лементуєш, що сталося?
— Та сталося, сталося те, чого ми найбільше боялися. Та сука... — і показала поперед себе руками.
— А кров би її нагла залляла, — тато вхопив віжки, замотав Анину косу на руку і почав нещадно бити дівчину з усієї сили куди попало. Впала на долівку, прикриваючи руками живіт, а він ногами місив її молоде тіло. Кров потекла з носа, з рота, з вух. Заверещали діти, збіглися сусіди, вирвали напівживу з-під ніг озвірілого батька.
— Най вам Бог цього не пам’ятає, — зашепотіла сухими губами. — А я забути не можу. Най вам пошле царство небесне, а моя душа в кривді, як у струпах. Та ж ви, мамо, вмирали і бачити мене не хотіли. Я так хотіла спокутати свою вину, якось полегшити ваші передсмертні страждання, а ви гнали мене від себе до останньої хвилини.
— Ти мені віку вкоротила, — шепотіли ви, вмираючи.
— Ви, мамо, напевно думали, що я без душі, бо за все життя не заглянули в неї ні разу. А він був єдиний в цілому світі, що так мене кохав. За вас, мамо, гріх маю важкий, бо зло ваше пам’ятаю, але Господа за душу вашу прошу щоденно.
Анна підійшла до вікна.
— Як ми зустрінемось? Що скажемо одне одному?
За вікном була пізня осінь. Листя на липах покрутилося, пожовкло, але ще цілком не облетіло, і стояли вони сумні, пониклі, підставляючи свої оголені крони холодним осіннім вітрам. Небо затягнулося сніговими хмарами, хоч жодної сніжинки на замерзлу опустілу землю ще не впало.
— Що ж я тобі розповім, Павле? Якби ти знав, яких принижень зазнала я від нелюбого чоловіка. Він бив мене кулаками і словами. Але що кулаки в порівнянні зі словами? Кулак б’є по тілі, а слова — по душі. Я тіло мала здорове, сильне, а душу — кволу. Скільки разів вона поривалася покинути тіло, але, дякуючи Господу, витримала.
Тато мене силою за Ілька віддали. Ми з Павлусем були тягарем для великої родини. Павлуся всі обзивали букартом, били, штовхали, ховали від нього шматок хліба. Ілько ж влакомився на той кусень поля, що тато мені дали, і на мою молодість. Дали, аби збутися нас з дитиною.
Я присягала йому в церкві на любов, на вірність, на послух. Але це був ще один гріх тяжкий, як камінь. Це була фальшива присяга, бо я Ілька не змогла полюбити до смерті. А кривоприсяжників Бог карає тяжко. Я навіть не вміла приховати огиду, яку викликало в мене його старе, вічно заросле сивою щетиною лице, його подих, пропахлий смердючим тютюном, який він ніколи не переставав жувати гнилими зубами. Я з болем відверталася від нього, а він тоді бив мене нещадно і жорстоко. Ночами Ілько викручував мені руки, здавлював пальці так, що я інколи мліла від болю, і все просив, щоб я розповіла про наше кохання. Але це була таємниця — найдорожча, найсвятіша з усіх таємниць.
Я виростила шестеро синів, а тепер залишилася сама зі своїми думами, зі своїми спогадами, зі своїми гріхами. Ілько вмер чотири роки тому. До самої смерті ненавидів мене. Коли лежав хворий, я приносила йому пити, а він, хоч і не мав сили, кидав тим горнятком у мене і все словами гидкими та лютими обзивав.
Я думала, що ти загинув. Якось до нас прийшов Василь Верес, твій племінник, приніс посилку і листа від тебе. Ти повідомив, що живий, втік з в’язниці, живеш сам в Америці. Ти кликав мене до себе. Ох, Павле, Павле... Було запізно. Я вже Ількову дитину під серцем носила, тому і не відповіла тобі. А хустки ті, що ти прислав, люблю дуже, по черзі до церкви зав’язую. Мені ледве серце не розірвалося, коли Василь прилюдно зрікся тебе і від посилок відмовився. Перед людьми зрікся, потім посилки продовжував брати. Ні совісті, ні сорому немає в нього.
Та ти й тепер до нього приїдеш, а до кого ж тобі їхати?
Скільки в тебе друзів було. Одні в ліс пішли, інших москалі на фронт забрали. Прийшов якось вночі твій найближчий друг Андрій Куколь. Я дитину колисала, коли у вікно постукав. — Чого тобі, Андрію?
— Вийди, Анно, поговорити треба. — Вийшла я надвір. — Де твій фронтовик?
— П’яний спить. Чого ти хочеш?
— Допомоги, Анно. Хлопці бідують, харчів мало.
— Як вам передати?
— Лишатимеш у дуплі старої верби, що за зрубом. До неї йтимеш просто від хати через Кучерявку у вівторок і п’ятницю. Ми будемо забирати ввечері. Більше тебе нічого не обходить.
— Добре, Андрію. Тільки щоб мене не видали, бо діти малі.
— Будь обережною.
Носила, що могла, але жодного з повстанців, крім Андрія, не бачила. Одного разу тато до мене прийшли. Стали навпроти, очима наскрізь пропекли.
— Мало я натерпівся через тебе, повіє? А тепер ще на Сибір нас усіх потягнути хочеш? Як не припиниш ходити до дупла, видам совітам, зогниєш на каторзі.
Повернулися і пішли геть. Звідки мені було знати, що вони так тривожились про мене. Я хоч і боялася, але продовжувала носити передачі кожного вівторка і п’ятниці. Не видали, царство їм небесне, не видали. Мене ніхто не видав, а хлопців хтось зрадив. Яка страшна облава була, Господи. Не захопили повстанців живими, всі гранатами в криївці підірвалися. А які хлопці були! Чує моє серце: то Стефка Підгірна їх видала. Вона була зв’язковою, ходила за ними. Брат Стефки, Петро, був у загоні під кличкою «Ворон». Під час облави ні Стефки, ні брата в криївці не було. Його взяли пізніше з хати. Сам здався. Дивно, що нікого з родини Підгірних не арештували, не вивезли, та й сам Петро Підгірний довго не сидів. Вона їх зрадила. Вона й пізніше була стукачкою, донині, мабуть, винюхує. Не дай, Боже, такого гріха на душу. Пам’ятаю, як тато колись застерігали мене: «Обминай, Анно, Стефку десятою дорогою. Совість її кров’ю бійців заплямована. Зрадниця плюгава». Заскреготіли зубами і піднесли кулак догори.
Суворі були тато, дуже суворі. Я малою боялася очі підвести на них, а Павлусик любив діда. Колись, пам’ятаю, впрягали тато коні, а він підбіг і так щиро на них подивився. Тато присіли, а він рученятами за шию обняв і личком до їхнього обличчя притулився. Пригорнули тато дитину до себе, довго тулили, а потім взяли на руки і посадили на коня. Своїх дітей вони ніколи навіть по голові не погладили. Сиділа я біля них в їхню останню ніч. Найменшого зойку не вирвалось з запечених уст батька, хоч хворобу мали страшну, немилосердну. Розплющили очі перед смертю, взяли мене за руку, подивились в заплакані очі:
— Дякую, доню... — Вперше в житті сказали «доню», вперше і востаннє. — Дякую за сльози в твоїх очах.
— Тату! — Я, заридавши, припала устами до студеніючої руки.
По хвилі знову подивилися на мене.
— Де Павлусь, Анно? Бережи його, бережи.
Тут саме Павлусь прийшов. Підійшов на пальчиках до постелі і поцілував їх у лице. Дві великі сльози покотилися з заплющених очей, яких вони більше не розплющили ніколи. 
Смеркалося. Осінні хмари опускалися все нижче, вітер розгойдував старі липи, зриваючи з них останнє листя.
— Чи прийде? Я чекаю його, як багато років тому.
І раптом чорні брови піднялися, в очах спалахнула така радість, ніби Анна із старої посивілої жінки перетворилася раптом на юну вродливу дівчину. Він ішов — високий, ставний, у сірому модному плащі. Вітер куйовдив сиве волосся, і було щось таке далеке, шляхетне у виразі його обличчя і, водночас, щось таке близьке і рідне.
Збуджена відійшла від вікна, відчинила двері.
— Ти, Анно?
— Я, Павле.
Припав устами до її спрацьованих рук, пригорнув до грудей.
— Чому ти плачеш, голубонько?
— Від радості, що тебе бачу. Вперше в житті від радості плачу.
Білою, випещеною рукою витер їй сльози.
— Мені за ціле життя ніхто сльози не витер, хіба що Матір Божа.
— Моя дружина померла, живемо з сином у великому гарному будинку. Поїдеш зі мною?
— Ні, Павлуню. Ця земля мене породила, вона мене і заховає. Бог віддячив мені за те, що-м любов свою в серці ховала, що сина твого нікуди не віднесла, віддячив тим, що побачила тебе перед смертю.
За вікном шаленів вітер, гримав у шибки, завивав у димарі, а двоє посивілих людей летіли спогадами у далеку, неповторну юність. Говорили і не могли наговоритись, дивились одне одному в вічі, щоб надивитись, бо знали, що наступний день розлучить їх знову надовго, а може, й навіки.
1996 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2012 > Тема "Душі криниця"