Версiя для друку Обговорити в форумi

Пережите...

РАНОК У ВОГНІ

Радість світилася в очах юнаків і дівчат. Після випускного балу вони класами йшли зустрічати сонце нового дня і дорослого життя, що було попереду. Повітря, настояне медом і ароматом зелених трав, дзвеніло від веселого сміху. Прикордонник, зачарований красою ранкової тиші, простягнув руку до квітки в краплях росинок. Він не знав, що для спокою оповитої теплим літнім серпанком землі залишилося лише п’ять хвилин. Через мить вона вибухне вогняною вулканічною масою від скинутих з літаків бомб, розривів мін і снарядів. І голос диктора тривожно повідомить з гучномовців на всю країну: «Сьогодні о 4-й годині ранку німецькі збройні сили атакували кордони Радянського Союзу. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників».
Цим фрагментом мультимедійного фотолітопису «Літо 1941 року» розпочався в Кримській республіканській універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка вечір «Ми сьогодні голови схиляємо…», присвячений Дню скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Погляд сучасних поколінь через роки на 22 червня 1941 року організатори історичного відеоекскурсу – працівники бібліотеки, Всеукраїнського інформаційно-культурного центру та Російського культурного центру виразили в художній композиції з червоною гвоздикою на камені, солдатським казанком і фляжкою, у книжковій виставці «А завтра була війна» та музично-поетичній програмі «Хай покоління пам’ятають…»
Найстрашнішою війною в історії людства, в якій за чотири роки загинуло понад двадцять мільйонів солдатів і мирних жителів, зруйновано 1710 міст і сіл, обпалена пісня до цього часу птахом з чорним крилом кружляє над землею. І в який з будинків не зайдеш, у кожному є фронтовики, пожовклі від часу листи і фотографії молодих воїнів, що не повернулися з кровопролитних битв додому.
Про ці вогненні роки і доблесть у серцях живих співвітчизників кримський композитор Віктор Проценко написав у піснях «Згадаймо грізні роки війни», «Земле моя кримська», «Гімн солдатові», які виконав у його супроводі на баяні та гітарі вокальний ансамбль «Вікторія» Гарнізонного будинку офіцерів.
Згадує Олександра Андрєєва, ветеран Великої Вітчизняної війни, почесний громадянин АР Крим, голова Кримської республіканської громадської організації ветеранів — партизанів і підпільників Великої Вітчизняної війни:
— Мій чоловік був льотчиком і знав, що ще 25 травня 1941 року у небі над Севастополем кружляли німецькі літаки. Вони не стріляли, а вели розвідку. Я поїхала до своїх рідних на Смоленщину. Тільки зійшла 22 червня з поїзда, як батько, що зустрічав мене, схвильовано повідомив:
— Шуро, війна!
28 червня уже горіла в вогні від фашистських бомбардувань вся Смоленщина, через яку пролягала дорога ворога на Москву. У місті Білому є місце, з якого ще Наполеон у Вітчизняну війну 1812 року дивився у бінокль на столицю. А з німецьких літаків на землю сипалися, як сніг, листівки населенню зі словами «здавайтеся». Коли все місто розбомбили, його жителі склали весь свій простий скарб на вози і поїхали з дітьми в ліси. Їжу готували на вогнищах і плакали.
Радянських літаків уже не видно було в небі, тільки фашистські, і я вирішила повертатися до Криму, де залишився чоловік захищати Севастополь. Спочатку йшла пішки на схід, бо поїзди рухалися тільки в один бік – на захід. Дійшла до Брянська. Потім доїхала попутним автобусом до Орла, звідки ще курсував у Крим поїзд. Розмістившись у тепловозі біля кочегара, я через півтора місяця нарешті добралася до Євпаторії. На мені була лише чорна від вугільної кіптяви сукня, гумові боти і більше нічого. Поселилася в будинку для сімей льотчиків.
Через деякий час військове командування прийняло рішення вивозити нас з півострова вглиб Росії. У складі чотирьох сімей я поїхала до родичів одного з льотчиків, що жили поблизу Сталінграда. Закінчила там тримісячні курси санітарок. Коли почалася Сталінградська битва, я працювала в госпіталі 51-ї армії. Був листопад, до нас привозили таких важких поранених і обморожених від холоду людей, що багато з них залишилися без ніг. А наказ був один:
— Ні кроку назад. За Волгою землі для нас немає.
У Криму в цей час діяли партизанські загони. З кого вони формувалися? Із старших людей, яких не взяли в армію за віком, з молоді і червоноармійців, що опинилися в тилу ворога. Два з половиною роки тривала їхня боротьба із сконцентрованими для наступу на Кавказ значними формуваннями фашистських військ. Вони знищували німецькі гарнізони в містах півострова, вели розвідку. Їхні розвіддані цінувалися навіть вище від фронтових, настільки вони були достовірні. Під захистом партизанів перебувало в цивільних таборах 14 тисяч жінок, дітей і літніх людей. Вони чим могли допомагали партизанам у боротьбі проти фашистів, шукали для них на полях битв патрони та інші боєприпаси.
В боях за Сімферополь я була важко поранена в ногу. Винести у безпечне місце відразу не було можливості, і бійці вирішили замаскувати мене прямо під обстрілом ворога, засипавши землею під трухлявим деревом. Автомат забрали. Я попросила залишити гранату, щоб не здатися в полон, якщо знайдуть фашисти. Так і лежала з гранатою на грудях.
Почався наступ наших військ і я залишилася жива. Живу до цього часу. Живіть, дорогі мої кримчани, довго і любіть життя. Це найбільша радість і щастя на землі.
 
ДНІ І НОЧІ В БЛОКАДІ

Своя ціна життя була в тих, хто жив у блокадному Ленінграді. Вона вимірювалася нормами хлібних карток: для дорослих – 250 грамів, для дітей – 125. Дітьми вважалися підлітки до 12 років. Старші повинні були працювати. Коли ведучий вечора, заслужений артист Автономної Республіки Крим Аркадій Вакуленко, звернувся до членів товариства «Жителі блокадного міста-героя Ленінград», піднявся з крісел майже весь перший ряд, а в залі пролунали оплески.
Згадує Валентина Пивоварова:
— Я жила в блокадному Ленінграді всі 900 днів. Після евакуації з міста в перші дні війни обладнання заводів військового призначення разом з досвідченими фахівцями для організації випуску зброї в глибині країни на них прийшли працювати колишні майстри-пенсіонери і діти 12-15 років. Під постійним фашистським обстрілом вони творили справжні чудеса, ремонтуючи двигуни для танків, кулемети та інше військове обладнання. Працювали по 24 години на добу. Майстри просто прив’язували себе до верстатів, щоб не впасти від втоми. Там же в цехах і спали. Раціон харчування в їдальні Кіровського заводу, наприклад, був такий: щі з лободи і щавлю, котлети з бадилля буряків.
Люди в місті помирали від голоду і холоду по шість-сім тисяч на день. Покійників звозили в морги, що були обладнані в сараях на кожній вулиці, а вже звідти відвозили на кладовища. Найбільше з них – Піскарьовське, де нині встановлено меморіал. І таких братських могил-«піскарьовок» багато у місті та за його межами по шляху руху поїздів на схід, майже на кожній станції, де ховали померлих у вагонах блокадних жителів. Їх не перелічити по всій країні.
Моя старша 14-річна сестра була відправлена в Казань на завод з виготовлення літаків. Готувалася до від’їзду і я. Однак батько, який працював у загороджувальному загоні, сказав: «Залишайтеся краще вдома. Ленінград не здадуть». І я залишилася. Мама, яка працювала на панчішній фабриці «Червоний прапор», де у війну випускалися маскувальні сітки на будинки, одного разу не повернулася з роботи. І я залишилася у великій комунальній квартирі з дев’яти кімнат одна. Мені повідомили: в неї тиф. Діагноз потім, на щастя, не підтвердився і її відпустили додому.
Однак потім у нашу сім’ю прийшла нова біда: на фронті був поранений у ногу батько. Поки він лікувався у госпіталі, розташованому недалеко від нашого будинку, я постійно ходила до нього в палату. В кожній з них було по сто поранених. До кожного мого приходу вони завжди намагалися зекономити для мене та інших дітей щось від свого обіду. Найважчих хворих літаками і по льодовій дорозі відправляли на «велику землю». Хотіли відправити і батька, але він відмовився, щоб бути поряд з сім’єю.
Влітку 1942 року разом з іншими дітьми я працювала на прополюванні моркви. Жили в школі на казарменому становищі. Через рік — 24 листопада 1943 року за виконання цих сільгоспробіт мене нагородили медаллю «За оборону Ленінграда».
Перемогу кувала не лише зброя і сила духу написаної в перші дні війни пісні Олександра Александрова на слова Василя Лебедєва-Кумача «Священна війна». В атаку ходив і солдатський жарт, звучало поетичне слово. І як трава пробиває асфальт і тротуарні плити, прийшла очікувана перемога, до якої від 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року було довгих чотири роки.
 
МЕРТВА ЗОНА ЗА КОЛЮЧИМ ДРОТОМ

 «У Криму в перший день війни бомбардування ворожою авіацією зазнав Севастополь – головна база Чорноморського флоту. У вересні – жовтні 1941 року підрозділи 51-ї Окремої армії вели жорстокі бої на Перекопі проти 11-ї німецької армії та румунських з’єднань. Наприкінці жовтня окупанти прорвали оборону радянських військ і проникли на півострів. До середини листопада вони захопили весь Крим, за винятком Севастополя, опір якого був подоланий ворогом лише на початку липня 1942 року.
У ніч з 1 на 2 листопада 1941 року німецько-фашистські загарбники ввійшли в Сімферополь. Вони встановили у місті режим кривавого терору і переслідування людей. Доросле населення притягувалося до виконання трудової повинності. Окупаційний режим підтримувався масовими розстрілами і розправами з противниками фашизму. У місті та на його околицях створили табори для утримання, інтернування і знищення військовополонених і цивільних осіб. Десятки тисяч жителів Сімферополя та інших районів Криму загарбники вивезли на примусові роботи до Німеччини та Австрії. За роки окупації в Сімферополі та на його околицях загинуло більше 40 тисяч радянських громадян. Незважаючи на це, в місті ні на хвилину не припинялася боротьба з загарбниками. Німецько-фашистська окупація продовжувалася до 13 квітня 1944 року, коли місто визволили війська 51-ї армії, 19-го танкового корпусу і бійці Північного з’єднання партизанів Криму».
У цих рядках історичної хроніки – не лише дані про окупаційний період Криму в роки Другої світової війни, а й зміст фотоекспозиції «Нам пам’ять залишилася в спадок», відкритої 22 червня в Музеї історії Сімферополя. В її обладнанні працівники музею використали документи і фотоматеріали Державного архіву АРК, архіву Головного управління Служби безпеки України в АР Крим, Кримського республіканського союзу в’язнів – жертв нацизму, а також листи, фотознімки, особисті речі, надані жителями Сімферополя.
— Особливо цінний експонат часів війни передав нам минулого року відомий фотограф Микола Бондаренко, — сказала на відкритті виставки директор музею Ірина Вдовиченко. – Це німецький план Сімферополя. Він його знайшов в одному з ящиків з архівними документами гітлерівців у Будапешті.
Жителька Сімферополя Євгенія Вікторова показала мені в одній з вітрин за склом матеріали з її особистого архіву, що розкривають деякі подробиці з життя міста у роки війни. Це – довідка за підписом начальника міського відділу міліції про притягнення до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу її тітки, Людмили Германівни Каминіної, яка, працюючи заступником директора Будинку народної творчості, порушила маскування світла з вікон, яке 11 липня 1941 року о 23.30 год. пробивалося з однієї з кімнат на Фонтанну площу, та фотографії і листи, що підтверджують її роботу в’язнем у господаря в місті Раттенберг на території Австрії.
За архівними даними, на примусові роботи до Німеччини та Австрії з Криму було вивезено понад 85 тисяч осіб. З них добровільно поїхало лише 400 — у першому ешелоні. З січня 1942 року розпочалося масове примусове вивезення юнаків і дівчат віком від 15 років і старших за списками зареєстрованих на біржі праці. Як наслідок, уже в 1943 році в Північному Криму зовсім не залишилося молоді. Кого не встигли вивезти, фашисти розстріляли на баржах у морі. Ці факти підтверджуються архівними документами.
Вивезення продовжувалося до 9 травня 1944 року. Вже Севастополь був визволений від ворога, а з Камишової бухти ще відправляли людей у фашистське рабство.
— Сьогодні в Держархіві АРК зберігається близько 48 тисяч фільтраційних карток на тих, хто повернувся з примусових робіт додому, — розповідає провідний спеціаліст Марія Шульженко. – Однак багатьом із трудових в’язнів було і відмовлено у в’їзді в Крим з різних причин, у тому числі за національними ознаками.
Дехто з них і досі живе надією про повернення на батьківщину, як, наприклад, жінка з Канади. Нещодавно в Сімферополь приїжджав її син за документами, що підтверджують народження матері в місті і насильне вивезення німецько-фашистськими окупантами на роботу.
Лідія Ходорєва, голова Кримського союзу в’язнів – жертв нацизму, називає такі звернення людей зі складною долею криком душі. Зі сльозами на очах їдуть у союз з усіх регіонів Криму за розсекреченою пам’яттю, за допомогою родичі тих, хто не повернувся з фронтів Другої світової війни, полону чи трудового рабства. І союз організовує пошук місць їхньої загибелі, відвідання могил за кордоном.
Особливих мук і страждань зазнали в’язні концтаборів. Їх уже майже не залишилося в живих. Одна з них – Ніна Ліпневич. Їй був рік, коли з мамою і братом, старшим на три роки, вона потрапила і тривалий час перебувала в концтаборі поблизу міста Барановичі в Білорусі. Про те жахливе насильство над людьми вона сьогодні згадує римованими рядками своїх віршів.
У спішному порядку з перших днів окупації був побудований гітлерівцями концтабір у селі Мирне, розташованому в двох кілометрах від Сімферополя по трасі на Євпаторію. Огороджений двома рядами колючого дроту, він став одним з найстрашніших і найжорстокіших на території України. Звідси неможливо було втекти. Людей сюди заганяли, як худобу, сотнями. Вони працювали у фруктових садах радгоспу «Червоний», збирали в полях каміння і виносили на дорогу. Їх запрягали в вози з землею і камінням. Годували баландою з води і висівок. А коли знесилені ув’язнені падали і не могли працювати, їх цькували собаками, обливали горючою сумішшю і спалювали на майданчиках за табором чи розстрілювали в урочищі Дубки. Трупи закопували в ями, а іноді людей ще живими кидали в спеціально викопані колодязі завглибшки до 24-х метрів, прив’язуючи маленьких дітей дротом до матерів. У 1943 році фашисти випробували в таборі на людях машину-душогубку. Лише декому вдалося уникнути такого жахливого кінця і врятуватися, якщо родичі змогли заплатити за них викуп, і тільки золотом.
Про страшну фабрику смерті, якою був концтабір, розповіла у своєму виступі директор музею історії радгоспу ім. Ф. Дзержинського (с. Мирне) Марина Кобус. Молодше покоління повинно знати всю правду про політику нацизму, геотериторіальні амбіції його лідерів, що призвели у 40-х роках ХХ століття до всесвітнього переділу кордонів і загибелі мільйонів людей з багатьох країн, щоб більше ніколи не довелося їм вимовляти це страшне слово «війна», щоб священними були для нас усмішка матері з дитиною на руках, рідний край і Вітчизна.

Валентина НАСТІНА

На фото: Олександра Андрєєва

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2012 > Тема "З потоку життя"