Версiя для друку Обговорити в форумi

Ініціатори підготовки законопроекту про засади мовної політики в Україні таки свого досягли. Вірніше, того, що і передбачали незаангажовані громадяни. В Криму, зокрема, це позначилося тим, що у місцевих політиків та урядовців знову прокинувся заколисаний виваженою державною політикою «основний» інстинкт, а для них це не що інше, як сепаратистські настрої.
Приводом їх продемонструвати став День Конституції України. В телепередачі «Відкрита політика» після преамбули щодо іменинниці розмова «невимушено» перекинулась на обговорення конституції Криму, яку на гребені проросійських настроїв було прийнято ще раніше за українську. Згідно з цією конституцією Крим одержав всю атрибутику окремої держави, у тому числі і президента та конституційний суд. Але якщо увесь цей час, пам’ятаючи сумнозвісну мєшковщину, політичні діячі Криму сором’язливо мовчали, то тепер хором заговорили про необхідність закріплення за ВР АРК законодавчої ініціативи та розширення прав автономії. А політолог Наталія Кисельова навіть порушила питання про федеративний устрій України і, звичайно ж, другу державну мову – російську. Її оцінка Меджлісу кримськотатарського народу як організації незаконної і злочинної зовсім спантеличила теж присутнього тут заступника голови Меджлісу Рефата Чубарова, якому і без того непросто було відбиватися від закидів щодо омріяної його співвітчизниками кримськотатарської національної автономії.
Ще одним подразником у колі дружніх однодумців став представник партії «Свобода» Олександр Болтян, який висловив думку про штучність в Криму автономного утворення, що вигідне лише численним владним надбудовам, які існують коштом платників податків і тільки ще більше спустошують їхні гаманці. Молодий «свободівець» навів приклади рекордної кримської дорожнечі і переконливістю аргументації накликав на себе цілий шквал невдоволення. Особливо старалася депутат ВР АРК Ольга Ковітіді, закликаючи юнака не рахувати «бонуси», які дістаються або не дістаються пересічному кримчанину, а розглянути ситуацію з точки зору «патріотизму», «любові до батьківщини». А батьківщиною, за Ольгою Ковітіді, для місцевих жителів має бути Крим, і вирішувати його долю належить тим, кого з ним пов’язує багато поколінь рідні. Зрештою, переконливо пояснити, навіщо Криму потрібна автономія, пані Ольга так і не змогла, обмежившись тим, що Крим – «особливий регіон» і у нього «особливі інтереси».
Чим же вони «особливі»? Тим, що життєвий рівень пересічного громадянина нікого не цікавить, бо ж Сімферополь – найдорожче місто в Україні, не здивувати – це загальноукраїнська практика. Тим, що мешкають тут представники близько 140 національностей – можливо, але це якби хтось дбав про збереження самоідентичності кожного народу, проте чуємо від присутніх на передачі зовсім інше: «Люди поділяються не за національною ознакою, а на порядних і непорядних», «Всі школи мають бути не національними, а кримськими». І якщо перша позиція має право на існування, то «кримські» школи ми вже бачили, щоправда, тоді вони називалися радянськими і теж існували під егідою «старшого брата».
Певне, усвідомлюючи, що сказати таки нічого, кримські патріоти зрештою вмотивували необхідність існування місцевої автономії так: якщо не потрібна кримська республіка, то не потрібна і держава Україна.
Щодо «славетного» кримського минулого, то учасники телепередачі не вважають абсурдною саму спробу кримського «державотворчого» процесу. На їхню думку, просто обрали тоді не того президента, бо були ще й Грач, Шувайников, Багров, які б таки зі своїм завданням впоралися. І за сприятливих умов кримських мрійників не зупинять навіть мільярдні субвенції нинішньої влади.
А поки точилась розмова, телеглядачі визначалися з допомогою телефонних дзвінків, чи хочуть вони бачити Крим й надалі республікою, чи рядовою областю у складі України. І один із проміжних результатів свідчив: 308 людей проголосувало за республіку, а 147 – за область. Щоправда, потім майже миттєво кількість перших збільшилася на 100. Кінцевий результат – 409 проти 154. Якщо навіть тут обійшлося без «адмінресурсу», це все одно свідчить, що багато кримчан за роки проживання в автономії у високому статусі Криму розчарувалися, бо колись ці цифри були зовсім іншими.
А поміж тим, йдучи назустріч новим засадам мовної політики, присутні в студії знову перетворили кримську Верховну «Раду», на Верховний «Совет», а пані Ковітіді вихвалялась, що хоча мову вона і знає, але буде говорити на «родном», забувши, що насправді рідною для неї мала б бути грецька. Про українську Конституцію було сказано, що загалом вона непогана, ось тільки депутатці Ковітіді дуже муляють статті, що мали б гарантувати безкоштовне лікування та освіту, які «не відповідають реальним можливостям держави». Пані хотіла б бачити їх такими, що відображають життєві реалії. Їй же абсолютно байдуже, що доки платність цих послуг офіційно не узаконена, людина може розраховувати і на якийсь безкоштовний мінімум, а вручивши «хабара», матиме сподівання на додаткову увагу. Втім, виклавши певну суму, скажімо, в лікарняну касу, хворий знов опиниться перед проблемою: як же заслужити прихильність лікаря, котрому зрештою байдуже, із яких коштів він одержує зарплату? А коштів тих у громадян обмаль – на все і усіх не вистачить. Тут ще й міністерства та відомства — всього 24 – ще й депутати, їхні помічники, охоронці, водії, інші пристосуванці.
Тож, не дивно, що у День Конституції городяни з плакатами вийшли до будівлі Верховної Ради на мітинг, аби згадати «незлим, тихим словом» деяких кримських політиків. Серед них А. Сенченко, Л. Денисова, Л. Миримський, верхом блюзнірства з боку якого є серія телепередач «Уроки виживання». Ще б пак, адже він як один із перших багатіїв Криму має на цьому добре розумітися, чому б не повчити й інших? А «виживає» він значною мірою за рахунок ретельної економії. Десять років пробатрачила у нього в домі моя знайома. А коли поламала руку і після невдалої операції два пальці перестали слухатися, то і роботу втратила, і пенсію нарахували смішну, бо Лев Юлійович жодної копійки у Пенсійний фонд за неї не вніс. Треба ж мільйонерові якось «виживати»!
Втім, народний гнів був спрямований, схоже, не стільки на тих, хто найбільше насолив людям, скільки просто на команду Юлії Тимошенко, і став реакцією на передвиборну кампанію об’єднаної опозиції, й пан Миримський опинився там не зовсім за призначенням. Бо саме від Верховної Ради і у той же час «стартувала» й «похоронна процесія» – представники об’єднаної опозиції у чорному одязі, як звичайно одягаються «братки», ховали ту саму шістнадцятирічну Конституцію. Подібна акція відбулася і в Києві, але Конституцію там було просто «зґвалтовано». Це – реакція на зміни, внесені до Основного Закону два роки тому, а також на роботу нинішньої конституційної асамблеї на чолі з Леонідом Кравчуком. В дискусії з опозиціонерами він наголосив, що, як і вони, хоче бачити Конституцію обов’язковою до виконання і порівняв її з Біблією. Порівняння, хоч і традиційне, але, прямо кажучи, не дуже вдале: бо хто із громадян, особливо тих, хто визначає ситуацію в країні, живе за Біблією, а якщо вони дійсно нею керуються, то звідки ж у нас взялася чи не наймогутніша у світі корупція?
У той час, коли «похоронну процесію» громадяни атакували яйцями (що ж поробиш, Юлію Володимирівну більше шанують за кордоном, де вона ніколи не керувала, ніж у своїй державі!) представники патріотично налаштованих політичних сил хотіли б бачити цих людей біля пам’ятника Тарасу Шевченку, де відбулося нечисленне зібрання з нагоди Дня  Конституції. Тут не було нікого як від БЮТу, так і від «Фронту Змін», «Удару» чи навіть Меджлісу – хоча всіх їх запрошували і всі обіцяли прийти. Над присутніми майоріли лише прапори «Нашої України», Української народної партії, Конгресу українських націоналістів та державні. Лідери цих партій вже багато років незмінно засвідчують відданість державницьким ідеям і у своїй поведінці безкомпромісні.
Найголовніше, що турбувало присутніх, це ухвалення в першому читанні законопроекту Колесніченка – Ківалова, з приводу протесту щодо прийняття якого тут же відбувався збір підписів. Таким чином люди приєдналися до діяльності комітету із захисту української мови на чолі з Олесем Донієм – їхні підписи поповнять кількість зібраних по всій Україні на захист тієї мови, яка дійсно цього потребує.
Слово мали добре відомі читачам партійні й громадські лідери Владислав Хмеловський, Василь Овчарук, Олег Фомушкін та Сергій Скакун, який представляв Українське вільне козацтво. Лідеру КРО «Наша Україна» Владиславу Хмеловському та Сергію Скакуну цього дня належало взяти участь ще в одному заході – передати голові ВР АРК Володимиру Константинову, який не приховує свого «прохолодного» ставлення до державної мови, українську «Абетку» та підручник з історії України. Щоправда, з «українізацією» спікера вони трохи запізнилися. Бо, якщо він і раніше відкрито зізнався, що дратується, коли до нього звертаються державною мовою, то тепер, цілком законно послуговуючись «регіональною» російською, відреагувати на «Абетку» може ще відвертіше. Інша справа — захист мови сусідньої держави, яка, на думку Константинова, перебуває в «агресивному інформаційному середовищі». Про це розповіла газета «Русское единство», яка «прокльовується» на світ Божий тільки в найвідповідальніші політичні моменти, а оскільки вона щойно з’явилася непрошеною в поштових скриньках, можна зробити висновок, що такий момент настав. У газеті, як завжди, є над чим посміятися. Ну, скажімо, там описано, як націоналісти «розколюють Україну», примушуючи дітей у дитсадочках називати себе «правильно і красиво»: Альону – Оленкою, а Вову — Володимирком. Тож, як бачимо, «Абетка» потрібна не тільки «Володимирку» Константинову.
Та найголовніше їм сьогодні – відстояти своє право на тупість документально, бажано в конституційному режимі, завдяки запису там про другу державну мову, аби назавжди позбутися потенційної загрози, що доведеться взяти таки в руки українську «Абетку» і погортати історію України.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 06.07.2012 > Тема "Ми єсть народ?"