Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Леонід Закордонець після закінчення в 1969 році Київського медичного інституту імені академіка О. О. Богомольця працював лікарем-терапевтом у Київській обласній клінічній лікарні, лікарем-терапевтом Бучанської поліклініки, головним лікарем Коцюбинської лікарні в м. Ірпінь Київської області. Затим, після закінчення навчання в клінічній ординатурі Київського медінституту, працював заступником головного лікаря з медичної частини санаторію «Україна» (Ворзель), головним лікарем санаторію «Зірка» там же, у Ворзелі, поблизу Києва.
А за покликанням Леонід Закордонець — поет. Він — автор близько двадцяти поетичних книг, член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії імені Андрія Малишка, заслужений діяч мистецтв України. Чимало його поезій покладено на музику і вони стали піснями. Ось як про його творчість відгукується колега по перу, відомий поет Володимир Чуйко: «Леонід Закордонець – автор безпосередній і безхитрісний, далекий від літературних баталій і змагань. Любить поезію в собі, а не себе в поезії. Пише тоді, коли не може не писати. Пише про найдорожче і найдорожчих – про батька і матір, дружину, дітей та онуків, друзів, відтворює житейські ситуації, передає повсякденні почування небайдужої, працелюбної і людинолюбної особистості». А від себе додамо, що поет Л. Закордонець живе болями й радощами своєї держави України, свої поезії присвячує рідному народові, частинкою якого є сам, кожним своїм вагомим і містким словом стверджує святість людської душі.
Нещодавно в Леоніда Закордонця побачила світ книга вибраних поезій «Срібний трепет», до якої увійшли його кращі вірші громадянського звучання і ліричні поезії, написані упродовж останніх сорока п’яти літ його творчої діяльності. З болем у серці пише поет про «сум’яття в душі», викликане «сум’яттям в суспільстві», про «тіні тривог», що «заповзають до житла», від чого «місця стражденній душі не знайти». Однак над сум’яттям восторжествує віра в добро, віра у своє маленьке щастя, у велике щастя народу, у світле проміння, яке рано чи пізно все ж таки проб’ється до захмарених життєвими негараздами душ, осяє їх любов’ю, зробить добрішими, треба лиш «всі промені в душах зібрати докупи і дати їм раду».
Звертаючись до свого брата-українця, поет намовляє його не скаржитись на свою долю, не чекати, що її (долю!) хтось виплекає і принесе на долоні: «Не треба ростити в душі зненависть» до ближнього, бо ніхто, окрім нас самих, «не підіпре плечима рідне небо». Натомість поет закликає:
Збери і волю й силу воєдино,
Бо день і ніч волає Україна,
Щоб ти її, як рідний син, почув,
Тож розігнись, яким би біль не був!
Леонід Закордонець – поет мужній, твердий у своїх громадянських переконаннях, справжній патріот своєї землі. Він однаково поєднує в своїй душі, за висловом Павла Тичини, «сталь і ніжність». Він – тонкий лірик з не награними, не робленими почуттями. Його лірика – то ніжні, пристрасні рядки, звернені до своєї коханої:
Моя богине, вірна моя подруго,
Які ж то весни серцем перейшли...
Чаруй мене, красуне,
карим поглядом,
Трояндними вустами обпали.
У цьому, як на мене, є якийсь далекий перегук з Симоненком-ліриком, однак це не сліпе наслідування чудового поета, в якого нам, звісно ж, не гріх і повчитись, а скоріше, є в цьому щось від спорідненості душ, від справжніх, великих почуттів, що властиві всім закоханим:
Я навіть у сні твої очі цілую,
І подих, мов подив, душею ловлю...
Можна було б ще й ще цитувати цілі окремі вірші імпульсивної красивої лірики поета Л. Закордонця, але, гадаю, читач матиме змогу зробити це сам, звернувшись до його збірки поезій «Срібний трепет».
Леонід Закордонець не раз бував у Криму, приїздив сюди не лише на відпочинок, а й задля того, аби від цього благодатного краю набратися нових вражень, натхнення на створення нових поезій. Про чудовий куточок України – Крим, про його неповторну природу, про найсиніше у світі Чорне море, про золоті євпаторійські пляжі та прямовисні карадазькі скелі поет Л. Закордонець написав чимало чудових віршів.
Люблю я Крим,
як люблять вічне древо,
Як люблять історичні
письмена.
Люблю за те,
що спека полуднева
Не досягає таємниці дна.
Люблю я Крим
за дихання свободи,
За ілюзорність раю у житті;
За те, що тут
стрічаються народи
В любові пізній,
в раннім каятті...
Однак поета і громадянина Леоніда Закордонця не лише чарують кримські пейзажі, а й хвилюють проблеми української мови в автономії, стан національної освіти, культури, літератури. Довідавшись, що на півострові видається єдина україномовна газета «Кримська світлиця», Леонід Закордонець став одним з перших її передплатників та пропагандистом серед своїх друзів та колег.
На сторінках «Кримської світлиці» він презентував свій кримський поетичний цикл «Люблю я Крим». Тут уперше побачили світ його вірші про українських заробітчан на теренах Італії, де йому нещодавно випало побувати і зустрічатися із земляками. Його італійський цикл – то хвилююча розповідь про людей, яких життєві негаразди змусили залишити свої родини, свій рідний край і поїхати на чужину у пошуках заробітку, аби прогодувати та матеріально забезпечити навчання своїм дітям, вижити самим у скрутні часи, які випали на долю рідної України, а отже, й на їхню долю. Є в тому циклі і чудові вірші про визначні місця Італії, її історичні пам’ятки, про її природу.
Подорож до Італії, зустрічі з українськими заробітчанами, відвідини Криму, вихід нової збірки поезій свідчать про ще неабиякий потенціал Леоніда Закордонця. Він сповнений творчих задумів, прагнення самовдосконалюватись, як колись в юності, на початку свого творчого шляху. «Зі мною моя любов до прекрасних людей і вічне невдоволення собою». Таким було його життєве і творче кредо. Таким воно лишається й понині. Я добре запам’ятав ці слова, мовлені Леонідом у коротенькій біографічній передмові до його першої добірки віршів, видрукуваної на сторінках молодіжного альманаху «Вітрила-69», де з-поміж творчого доробку 74-х молодих поетів, перекладачів та прозаїків України було презентовано і його творчий ужинок. Була там і моя добірка віршів. От звідти, з того далекого 1969 року, й розпочалася наша творча дружба, яка триває ось уже понад сорок літ...
Торік нам обом виповнилося уже по 70... Я привітав Леоніда своїм віршем, епіграфом до якого взяв рядки з поезії Леоніда Закордонця. Ось цей вірш, яким я й хочу завершити свою розповідь про лікаря і поета Леоніда Закордонця, свого колегу по перу і щирого товариша, друга. А ще — запропонувати нашим читачам, котрі шанують поезію, вірші поета Леоніда Закордонця з його книги «Срібний трепет».
*   *   *
Й відчувши дня принадність,
згадай і Закордонця...
Л. Закордонець

Коли надворі день без сонця
І хмар громаддя вдалині, —
Згадаю Льоню Закордонця
І стане сонячно мені.
Бо є у мене друг хороший,
І хоч ми з ним не земляки,
Та він мені з усіх дорожчий –
По духу рідний і близький.
Давно колись у Ірпені
Один поет нас познайомив
Для задушевної розмови,
Для дружби на прийдешні дні.
І дружбі тій – нема кінця,
Вона ж бо щира, чесна й чиста,
Вона, як пісня урочиста,
Теплом наповнює серця.
Спасибі, друже мій, що ти
Мене в біді не залишаєш,
За мене ти переживаєш
І книги шлеш мені й листи.
Мені б без тебе у Криму –
В краю у нашому чужому,
Без мови рідної і дому
Було б тут сумно одному.
Твоя поезія мене
І зігріва, і окриляє,
Наш український дух вселяє.
Вона – мов сонечко ясне.
В дні невеселі і сумні
Я припадаю до віконця,
Згадаю Льоню Закордонця
І стане радісно мені.
Спасибі, друже мій, за те,
Що маєш серце золоте!

Данило КОНОНЕНКО

Леонід Закордонець
«ЛЮБЛЮ Я КРИМ, ЯК ЛЮБЛЯТЬ ВІЧНЕ ДРЕВО...»

МИ — УКРАЇНЦІ

Ми — українці — дивні люди:
Живемо кожний по собі,
Ночами совість нас не будить:
Вона щомиті при гарбі.
Щодня звертаємось до Бога,
Та не буваєм в каятті,
І крім Шевченка, більш нікого
Не визнаємо у житті.
Хоча завжди у курсі справи:
В нас є достойнії сини,
Але вони і зліва, й справа,
А ми шукаємо вини
Завжди чомусь з одного боку.
Ото й завжди заносить нас
Як не в продажництво, нівроку,
То в дім, де править невіглас.
Гадаєм все про щастя лови,
Якби за нас це хтось зробив,
Але що б світ про нас не мовив,
Нас ще ніхто не розкусив.
Інакше — знищили б і мову,
І дикий наш менталітет,
Ніхто не зна, яку обнову
Нам Бог утвердить тет-а-тет.
Ми — українці — дивні люди.
Такої пісні, як у нас,
Почуєш, світе, не усюди,
І шал кохання в нас не згас.
Бува, що нами володіє
Між двох вогнів дурний порив,
Та ми приборкуємо змія,
Що б люд про нас не говорив.
О, ми не любим, коли в хаті
Чужинець нам диктує лад,
Та на великім, пишнім святі
Приймать гостей з нас кожен рад.
Бо наша суть — то чисте небо,
Вагоме злото спілих нив,
Ми добре знаєм, що нам треба,
А те, що нас не розкусив
Ніхто, це мало нас обходить,
Хоч знаєм, чий здіймаєм гнів.
На ясні зорі й чисті води
Благословляємо синів.
Минають роки і століття,
І з пекла воєн та пригод
Ми воскресали знов на світі,
Бо ми такий уже народ.
Проте ніколи не спішили,
Мов у запасі в нас віки,
Ми і тепер збираєм сили
Поволі, з власної руки.
І ми вже маєм те, що маєм,
Його й побачиш крізь вікно,
А те, що нам допомагають,
То не відомо, де воно.
Ми — українці — дивні люди.
І як ушкварим гопака,
Від нас луна іде повсюди,
Як наша правдонька гірка.
І на всесвітньому помості,
Хай і десятки перешкод,
Все ж наші витримають кості,
Бо ми — такий собі народ...

УКРАЇНІ

Україно мила, нам ніколи
У століттях легко не було,
На шляхах стиралися підкови,
Гартувалось бурями чоло.
Пролито тобою стільки крові,
Що куди тим рікам і морям,
То невже ж в сьогоднішній основі
Ти допустиш смертоносний злам?!
Ні! І ще раз ні, Вкраїно люба!
Вільнолюбний дух — то ще не все,
Без вогню не затепліє груба,
Без труда Господь не принесе
Тих висот і кроків, що мурашок
Гордовито по тілах женуть.
Перейдімо вирви всі безстрашно,
Побудуймо незвичайну путь,
Щоб вона була швидким єднанням
Світу й нас не в мріях — наяву.
А твої печалі і страждання
Росами хай ляжуть на траву.
Україно! Зайвої хвилинки
В нас нема у радості й журбі,
І тому в століттях без спочинку
Жити і боротися тобі.

ДО НАРОДУ

Скільки ти починав доріг,
Мій народе стражденний і добрий!
Послідовності лиш не зберіг,
І зостався твій дух хоробрий
Гарним декором. Грає світ
На твоїх найболючіших струнах,
І твоєї душі політ
Чужоземні заглушують луни.
Твоя пам’ять, мов хвиля Дніпра,
Засинає в часи супокою,
Подивися довкола — пора
На віки вже відбутись собою.

УКРАЇНЦЕВІ

Перебори і скруту, і жалі.
В душі ростити зненависть
 не треба,
Ніхто за тебе на твоїй землі
Не підіпре плечима рідне небо.
Тож розігнись, яким би біль не був,
Збери і волю, й сили воєдино,
І день, і ніч волає Україна,
Щоб ти її, як рідний син, почув,
Тож хай тобі підмогу Бог пошле,
І твоє серце витримає, брате,
Добро своє зумієш ти підняти,
Щоби пропало все нікчемне й зле.
*    *    *
Українцю, заграють з тобою,
Пробують на витримку і міць,
Хитрість світу стелеться габою,
Ну а, ти в собі — неначе гість.
Дійсно, ти із тих матеріалів,
Що й усякий житель на Землі,
Та без тебе стійкості не мали б
Всі народи — крупні і малі.
Бо твоя енергія — небесна,
Бо твій розум — письмена століть,
І як треба, все в тобі воскресне,
Чом же ти — немов примерзла віть?!
Будь собою в розквіті великім,
Стань собою в величі своїй,
І нічого не пожне дволикий,
І в зачатті всохне лиходій.
Запахуща днів твоїх живиця,
День і ніч ти при тяжкій гарбі,
Світові ти прагнеш прислужиться,
Та спочатку прислужись собі.

І ТРЕБА ВСІ ПРОМЕНІ В ДУШАХ ЗІБРАТИ

Сум’яття в душі,
бо в суспільстві сум’яття.
І пам’ять —
неначе на плесі латаття,
Де промені вдень наряджають
 квітки,
А ввечері з неба приносять зірки
новини у пальцях
 холодного світла.
І тіні тривог заповзають до житла,
І місця стражденній душі
 не знайти,
Хоч вільні шляхи ще і цілі мости,
І все ж я не вірю,
під небом поставши,
Що ми та й з добром
розпрощались назавше.
Не вірю, що наші зламаються кості,
Та щастя на нас
не впаде з високості.
І треба всі промені в душах зібрати
з любов’ю докупи
і раду їм дати.

НАШ БУДЕ РІД

Прожиті роки звідусіль
Приходять, в пам’яті юрмляться,
І вже нічого не бояться,
А в мене тільки хліб і сіль.
Вода ще, правда, в крані є
І нездоланне тепле слово.
А ще — надія світанкова,
Що лихо кубел не зів’є,
Сідайте, роки, кружкома,
Я поклонюся вам низенько,
І добру пісню веселеньку
Почнем, бо сумніву нема
У тім, що пісня — душ безпека.
Сідайте, роки, мов лелеки,
Хай не ввижається вам хрест,
Бо крізь чорнобильськії ночі,
Паскудство, ґвалт і поторочі
Наш буде рід, бо вже воскрес.

РОБИ СВОЄ

Роби своє. Не всупереч роби,
А дій у силу визнаних законів,
Не входь в тенета мікроборотьби,
І будеш вільно дихати до скону.
Не думай: хто й кого там переміг,
Кого століття безвістю покрили,
Роби своє. І так, щоб кожен зміг
Набратися із зробленого сили.
Печаль невдач, марудні каяття
Відкинь, кричи:
 «Моє найкраще, де ти?»
Роби своє. У цьому сенс життя.
А у житті падіння є і злети.

СПІШИ ДОБРО ЗРОБИТИ ВЧАСНО...

Допоки серце б’ється власне
І ллється світло від зірок,
Спіши добро зробити вчасно,
Зроби потребою цей крок.
Хтось довго істину шукає,
Хтось блудить в нетрях самоти,
А в когось душу болем крає,
І їм потрібний тільки ти.
Прийди ж, як той Дерсу в негоду,
Відкрий їм небо голубе,
І ти, кровиночко народу,
Когось врятуєш. І себе.

КАРА-ДАГ

Де завмерлий профіль Кара-Дагу
Над живими дюнами води,
Там орли тримають рівновагу
Між буттям і вічністю біди.
Там на вітрі, що минуле сушить,
Бризки днів, затиснутих в куток,
Наче сіль, в’їдалися у душу
І просили сонця хоч ковток.
Де загус над кожним кроком риску
Крик чаїний, наче рідний плач,
Тріскається скеля прямовисна —
Свідок горя, щастя і невдач.
Там крилатий парус пурпуровий
Ніс моє вітання небесам,
І душа відроджувалась знову,
Щоб уже не вірити орлам.
І пускались в шепіт з Кара-Дагом
Тепла і холодна течія,
Де вгорі на виступі відваги,
До сьогодні кров моя сія,
Де загус над кожним кроком риску
Крик чаїний, наче рідний плач,
Тріскається скеля прямовисна —
Свідок горя, щастя і удач.

Я ТОБІ ПРО МОРЕ РОЗКАЖУ...

Скільки біля моря гарних лиць,
Як у лісі сонячних суниць.
Руку, юнко, простягни несмілу,
Я тобі про море розкажу.
Бачиш — дальня чайка сизо-біла
Хвиль і неба міряє межу,
Де межа загадок і розгадок?
Сплять тривоги на глибокім дні,
Водночас легку безпеку в спадок
Повінь сонця стелить день при дні,
Сміх і бризки райдужного літа,
Півдня строга й визріла краса.
Ти уся казковістю зігріта
І солона в тебе лиш коса.
І відчувши з радістю незвичне,
Ти у звичнім, юнко, не згубись,
Щоб оці години романтичні
Ти назвала щастям і колись.
Щоб сіяння хвиль і стрічей зорі
В добру долю перлами вплелись,
Вчись у друзів довіряти морю,
В чайки обережності навчись.
Скільки біля моря гарних лиць,
Скільки біля моря таємниць.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 29.06.2012 > Тема "Душі криниця"