Версiя для друку Обговорити в форумi

Новела

Підступило. І не відпускало Величая ні вдень, ні вночі. Він прокидався в темряві, тягся під подушку до паперу й ручки, завбачливо покладених туди перед сном, і записував, виставляючи аркуш на смугу електросвітла, що ломилося в шибки від потужних ліхтарів за вікном. Зранку гнали на повірку, потім на сніданок. Після сніданку зразу ж у промзону на роботу. А йому ж хотілося писати, аж пахло. І він, поставивши деталь на чорнову обробку, вмикав верстат і тут же, примостившись на металевому столику між гори деталей, дрібно записував на аркуші паперу текст чергового оповідання, одного з тих, що виринали з небуття в його задумах.
Це вже тривало з місяць, і Величай квапився, відкинувши читання, прогулянки після роботи, бо знав, що воно могло будь-коли урватися надовго, на півроку, а то й на цілий рік. А поки що якийсь теплий, добрий голос щедро йому нашіптував слово за словом, речення за реченням... Ось головний герой має зустрітися з коханою в молодості жінкою через вісімнадцять років. Величай записував:
«На вулиці загурчала машина, чути було, як вона зупинилася проти будинку. Люба вийшла на балкон і сказала:
— Ось вона й приїхала.
Анатолій Петрович схопився зі стільця й теж вийшов на балкон. Унизу вже розверталося блакитне таксі, і від нього йшла струнка жінка в літньому платті сталевого кольору. Вона йшла так на виду в нього всього лише якусь секунду й зникла в під’їзді...»
Гуркотів верстат під боком, різець виток за витком знімав першу стружку з деталі. Дійшов кінця. Величай замінив деталь і далі писав під ритмічний гуркіт:
«...Він заплющив очі, і в чорній чорноті йому світилася, червоніла її постать...» І тут хтось вихопив списаний з одного боку аркуш. Величаєві аж під грудьми похолонуло. Він простяг руки за аркушем, звів голову й побачив над собою усміхнене білоброве обличчя прапорщика Бормотова.
— Віддай, начальник!.. — крикнув Величай.
Бормотов спокійно сховав аркуш до кишені й рушив із цеху. Ще не вірячи в те, що сталося, Величай попросив:
— Слухай, начальник, там нічого крамольного нема... Віддай...
Бормотов і вухом не повів. Недаремно його охрестили в зоні Джеком Потрошителем. Він просто ловив кайф на всіляких шмонах. Завжди догори дном перекидав усе в тумбочках і на постелях, аж пір’я летіло від нехитрого зеківського добра.
— А-а, пр-ропади ти пр-ропадом! — гукнув Величай прапорщикові в спину, перекрикуючи гомін верстатів у цеху.
Якусь мить він стояв над верстатом обікрадений і роздратований, як джміль. На самому ж найголовнішому, найцікавішому обірвали його. А постать стрункої, колись коханої жінки так і стояла йому перед очима, і він уже нічого не бачив і не чув. Він весь тремтів од зустрічі з нею, що мала ось-ось статися... Він ще не знав до пуття, як це відбудеться. Треба було писати далі, але ж було вирване з рук те, що передувало цій зустрічі. Воно вже забувалося, а без нього мовчав і той, хто все підказував слово за словом... І Павло Величай, напружуючи пам’ять, заходився відновлювати весь попередній епізод. До кінця зміни йому вдалося записати заново вихоплене з рук. Йому здавалося, що стиль цього епізоду ще пострункішав, став лаконічнішим, у ньому з’явилися нові деталі. Тепер епізод уже кінчався так: «...світилася, червоніла її постать, до щему знайомий вигин її довгої шиї й округлих плечей...»
На прохідній із промзони в житлову чергові прапорщики виловили з колони саме його, завели в бокову кімнатку й прошмонали, роздягли майже догола, знайшли списаний аркуш із відновленим епізодом оповідання й забрали. Величай аж об поли вдарив руками з відчаю. Його палило бажання швидше дійти до зустрічі з тією жінкою, якої не бачив його герой ось уже вісімнадцять років і... цілісінький сьогоднішній день через цих проклятущих прапорщиків.
Після вечері й вечірньої повірки Величай засів у житловій секції й утретє записав той самий епізод і навіть устиг до відбою просунутися далі в сюжеті. Перш ніж шнир вимкнув світло, Величай сквапно написав наче під чиєсь диктування таке:
«На балкон у прочинені двері долинали її кроки по сходах, а він усе ще стояв, не розплющуючи очей, не рушачи з місця. Ось скрипнули двері в коридорі, і він почув розгонистий голос і тоді ступив до кімнати, звівши голову, мов перед цівкою рушниці...»
Уже в темряві, коли ніхто не міг прослідкувати за ним, Величай сховав дрібно списаний аркуш у свій тайник і тільки тоді ліг, украй утомлений від цієї виснажливої боротьби з прапорщиками за збереження пам’яті, і зразу ж заснув, щасливий од завтрашньої зустрічі з тією жінкою, котру він сьогодні бачив усього лише якусь секунду після вісімнадцятирічної розлуки. І було йому дуже гірко уві сні, і щемкий сум усю ніч стояв коло його самотньої зеківської душі.

Василь ЗАХАРЧЕНКО
м. Черкаси

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 22.06.2012 > Тема "Душі криниця"