Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога до Храму

Ті, хто знав Павла Добрянського років десять тому, і гадки не мали, що колись він стане священиком. Бо, як і більшість однолітків, він дивився на життя жадібними до задоволення очима, любив потанцювати, поспівати, та ще й пісні писав і брав участь у пісенних конкурсах. А у 2002 році навіть посів призове місце на «Червоній руті». Та цей його дар не пропав марно — пісні про кохання та про Батьківщину трансформувалися в духовні, а голос, гучний та мелодійний, вкрай потрібен священику у спілкуванні з Богом.
Але чому раптом життєрадісний юнак, який до того ж разом з батьком займався бізнесом (грубо кажучи, служив Мамоні), вирішив докорінно змінити своє життя?
В цьому ми спробували розібратися разом з о. Павлом. Про себе він розповів таке: народився у Сімферополі в сім’ї медиків (лікарями були і батько, і мати, навіть бабуся). Навчався у двох сімферопольських школах, але з 3-го до 8-го класу відвідував школу у м. Стрий, там хлопець жив у бабусі з дідусем. Вже старшокласником повернувся до Сімферополя, де у велике життя випустила його Українська гімназія. Далі вступив до Таврійського національного університету на спеціальність «Зовнішньоекономічна діяльність» — життя обіцяло непогані перспективи.
Та раптом все змінилося — у 2004 році батьки подали на розлучення, і це випробування для Павла виявилося нездоланним. Аналізуючи ситуацію, двадцятирічний юнак зайняв бік батька, повністю звинувативши у тому, що сталося, матір. На слова був нестриманий, рубав з плеча, навіть жити з матір’ю більше не став. Постійні тяжкі роздуми та нервове збудження повернулися для юнака серйозними розладами здоров’я. Особливо турбувало серцебиття — молодій людині здавалося, що це вже вирок. Ні лікарі (а хлопець виріс в їхньому середовищі), ні пігулки не допомагали. Одного ранку йому навіть здалося, що помирає... І тут, попри депресію, яка обезбарвила увесь світ, юнак раптом відчув, що до безтями хочеться жити, побачив себе загнаним у глухий кут і сказав: «Так далі тривати не може...»
Осмислюючи і переосмислюючи минуле, думками він звернувся до Господа, хоча раніше релігія існувала для нього здебільшого теоретично. Він зрозумів: те, що з ним відбувається, не випадковість, це його шанс почати жити за іншими принципами.
У той же період хлопець став свідком жахливої аварії, загиблі люди постійно стояли у нього перед очима. «Невже це все — щойно згасне свідомість, і людина, з цілим світом всередині і навколо, перетвориться на ніщо?» — думав він.
Потім звернувся до Біблії, її роздавали прямо на вулиці і, здається, теж не випадково. Вивчаючи її, сидів на кухні і плакав. Й хоча втамовував у такий спосіб свій духовний голод, та дещо в Біблії йому було не зрозуміло. Втім, юнак вже не звинувачував у всіх смертних гріхах матір, шкодував, що був з нею нечемним, бо Біблія навчала шанувати батьків, а ще — не припускатися осуду. Його душа поступово вивільнялася від негативу, перед очима світлішало, поверталося, здавалося б, назавжди втрачене здоров’я.
Та зупинятися на цьому шляху Павло не збирався. А щоб йти далі, йому потрібна була допомога. Й вона не забарилася — хлопця познайомили з о. Іваном, що править службу в с. Перевальному, відомим як людина, яка лікує душу і тіло, отже, сягнула у своєму духовному зростанні неабиякого рівня.
Це спілкування дуже вразило Павла, і він взявся до виконання порекомендованої йому о. Іваном нової життєвої програми: до неї входили сповіді, причастя, піст. Так і відбувалося духовне становлення Павла Добрянського у релігійній громаді о. Івана, аж доки той не благословив його на вступ до Київської духовної академії (Київського патріархату), де і відучився о. Павло два роки.
Замкнена система освіти (проживання, харчування, навчання і служба на одній території) сприяла тому, що молоді священики не розривалися між двома світами, зосереджені лише на думках про Бога. І ось я насмілилася влаштувати о. Павлу невеличкий «екзамен», а вірніше, спробувала з його допомогою вгамувати свій інтерес щодо деяких суперечливих, на мою думку, питань, пов’язаних з релігією.
— Отче, чи відрізняється чимось навчання у світських і релігійних навчальних закладах, чи беруть, скажімо, святі отці хабарі за хороші оцінки і наскільки в дійсності вони є святими?
— Особисто я хабарів не давав, а те, що кажуть інші, не беруся коментувати. Щодо святості священиків, то вони — представники того ж самого суспільства, що й інші люди, скажімо, депутати, які викликають чимало невдоволення. При цьому священнослужителі піддаються значно більшим спокусам, ніж світські особи, тому не треба вимагати від них чогось надзвичайного, саме тому Святе Письмо навчає діяти за їхніми словами, а не за їхніми справами. Але, якщо вони стануть мирянами, то миряни стануть бісами, ця думка теж присутня у тих самих джерелах.
До речі, першим увійшов до раю не якийсь великий праведник, а розбійник, котрий висів на хресті поряд з Господом. Це сталося тому, що людині з вродженими певними нахилами важче здолати свою природу, розкаятися і постати на шлях праведного життя, ніж людині, яка початково запрограмована на добрі справи.
— Тож, виходить, що священики не мають бути зразковими людьми чи хоча б прагнути цього? А ми ж, миряни, так сподіваємося, що церква є джерелом чистоти і духовності...
— Це не зовсім вірний висновок. Бо навіть слово «святий» («кедеш») означає «інший». Але щонайперше його завдання бути посередником поміж Богом і людьми. Священик є людиною, дотичною до істини, і навіть якщо він не поєднує в собі різноманітні чесноти, він все одно інший.
— Як, на вашу думку, чи може Церква прямо або ж опосередковано займатися політикою? Бо в реальному житті це відбувається. А днями чула по телебаченню від росіянина, що вона може вдаватися навіть до торгівлі горілчаними і тютюновими виробами — це було в Росії, коли Церква одержала податкові пільги...
— Церква має займатися духовними речами, закликати вірян до любові, покаяння і милосердя. Але і миритися зі злом вона теж не може, тож у священика, котрий, як і будь-яка людина, має право на власну позицію, виникає спокуса використати свої можливості для впливу на парафіян. Втім, головне, щоб у його словах не було хули на Духа Святого, а лише проповідь миру, любові, терпіння, інших Божественних істин. Хоча все це може матеріалізовуватися по-різному, за допомогою різних контекстів.
На моє запитання, на яку найбільшу жертву він здатен ради служіння Богові, о. Павло сказав: «Я — людина немічна. Але благодаттю Божою хотів би зробити ту жертву, яка потрібна Церкві», а пояснюючи, що ж то є — Божа благодать, висловив думку, що це той стан, в якому перебуває дитина. Недарма ж, під час опитування більш як 90% дітей назвали себе щасливими.
Отець Павло завітав до редакції разом із дружиною Іриною, з якою вони торік побралися, але вже ось-ось стануть батьками. Чоловік розповів, що мав намір стати ченцем, але, коли познайомився з Іриною, відчув: вона — нібито часточка його самого.
Попереду молоду родину очікують нелегкі часи — о. Павлу запропоновано очолити православну церкву Київського патріархату в Бахчисараї. Але поки що немає ні самої церкви, ні пристосованого для служб приміщення, ні парафії, нічого, окрім бажання послужити Богові і людям. Залякати священика майбутніми труднощами мені так і не вдалося: на це він зауважив, що у Царство небесне треба йти вузькими воротами. Хоча для священиків Київського патріархату, здається, широких воріт поки що не існує.
Гість редакції скористався нагодою, аби звернутися до своїх потенційних парафіян.
— Хочу запросити до нашої громади не лише українців, бо Христос прийшов до усіх людей, не вирізняючи їх за національною ознакою. І Він сказав: «Я прийшов не карати, а спасати». Тож закликаю всіх і кожного почути ці слова і постати на радісний спасительний шлях та преобразити своє життя у Христі.
Для зв’язку з тими, хто не залишився байдужим до викладеного і хто готовий довірити свою душу о. Павлу як пастирю, він залишив свій мобільний телефон: 096-102-29-03.
З нашої подальшої розмови я зрозуміла, що о. Павло буде одним із тих священиків, які готові не просто наставляти вірян на праведний шлях, але й жити з ними спільними інтересами, бо іноді це так важливо для людини — мати можливість відкрити свою душу тому, хто добре тебе розуміє, кому не байдужа твоя доля, і почути саме ту пораду, яка твоїй душі не зашкодить.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 15.06.2012 > Тема "Душі криниця"