Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3702)
З потоку життя (6912)
Душі криниця (3712)
Українці мої... (1513)
Резонанс (1614)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МИКОЛА СУП╤НКА: ПОЕЗ╤╥
Вже небозв╕д на землю мряку с╕╓. В╕д шовку трав зостався т╕льки тл╕н. ╤ пром╕нь сонця св╕тить, та...


АРХ╤СТРАТИГ НЕБЕСНИХ СИЛ
21 листопада — велике церковне свято на честь «ангельських лик╕в...


РОДЗИНКИ НА КУЗЬМИНКИ
Свято Ос╕нн╕х Кузьми ╕ Дем'яна припада╓ на 14 листопада, але молодь готувалася до нього...


НУЗЕТ УМЕРОВ: ДИКТАНТ
До 89-р╕ччя поета, проза╖ка, перекладача Нузета Умерова


ТЕПЛИЙ ЖОВТЕНЬ
З фенолог╕чного щоденника




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#21 за 25.05.2012
«ТИ, УКРА╥НО, — ОТА СЕРЦЕВИНА, ЩО КОР╤НЬ ТРИМА ╤ Г╤ЛЛЯ...»
Наталя БАКЛАЙ

Поез╕я

ПОЕЗ╤Я ВИСОКО╥ НАПРУГИ

З ╕м’ям поетеси з м╕ста Лубни, що на Полтавщин╕, Натал╕ Баклай я уперше зустр╕вся к╕лька рок╕в тому, коли укладав зб╕рку в╕рш╕в «Рядки, як в╕зерунки рушников╕», присвячену визначн╕й кримськ╕й майстрин╕ укра╖нсько╖ народно╖ вишивки, Герою Укра╖ни В╕р╕ Серг╕╖вн╕ Ро╖к до ╖╖ 95-р╕ччя в╕д дня народження.
В╕ра Серг╕╖вна жила багато рок╕в у м╕ст╕ С╕мферопол╕, але н╕коли не забувала, що була уродженкою м╕ста Лубни. В останн╕ роки свого життя ╖╖ мала батьк╕вщина, як магн╕том, притягувала до себе. ╤ В╕ра Серг╕╖вна в╕дгукувалася на кожен ╖╖ поклик: привозила в м╕сто свого дитинства сво╖ персональн╕ виставки «Укра╖нський рушничок», при╖здила на юв╕лей свого р╕дного м╕ста, стала його Почесним громадянином, в╕дв╕дувала музе╖, школи... Це ж, певно, там, у Лубнах, вона й познайомилася з Наталею Баклай, яка багато рок╕в працювала у м╕сцевому кра╓знавчому музе╖, а згодом у в╕дд╕л╕ ре╓страц╕╖ акт╕в цив╕льного стану (РАЦС) Лубенського м╕ськрайонного управл╕ння юстиц╕╖ Полтавсько╖ област╕. Зв╕дти, з Лубен, й привезла В╕ра Серг╕╖вна присвяченого ╖й в╕рша поетеси, члена Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреата прем╕й ╕м. В. Симоненка, ╕м. П. Мирного та ╕м. В. Малика Натал╕ Баклай. В╕рш мав назву «Ця ж╕нка вишива╓ Укра╖ну». В╕ра Серг╕╖вна передала його мен╕ з побажанням включити до майбутньо╖ книги.
Цей в╕рш справив на мене вельми при╓мне враження: в╕н був одним з кращих твор╕в, присвячених в╕дом╕й вишивальниц╕, що ув╕йшли до зб╕рки «Рядки, як в╕зерунки рушников╕», котра невдовз╕ й побачила св╕т в одному з кримських видавництв. В╕рш запам’ятався мен╕ сво╓ю майстерн╕стю, ф╕л╕гранн╕стю, щир╕стю почутт╕в, орган╕чним переплет╕нням патр╕отично-громадянського з н╕жно-л╕ричним, п╕сенним звучанням.
Для поетеси рушник, який вишива╓ майстриня, то не просто б╕ле полотно, помережане узорами, то – наша Укра╖на, де переплелися червона ╕ чорна гладь – далека ╕сторична минувшина ╕ наше непросте сьогодення, то – б╕ль нашого укра╖нського народу, його непростий житт╓вий шлях до сво╓╖ Незалежност╕, позначений хрестиками, немов земними хрестами (Господи, а ск╕льки ж ╖х, тих хрест╕в, на наш╕й згорьован╕й земл╕, ╕ все то б╕ль, б╕ль, б╕ль, який не м╕г не зачепити за живе талановиту поетесу!).
╤ як рефрен, як дивна музика звучать початков╕ рядки в╕д найвищого акорду першо╖ строфи «Ця ж╕нка вишива╓ Укра╖ну» аж до найн╕жн╕шого, останнього:
Ця ж╕нка вишива╓ свою мр╕ю,
Таку пречисту ╕ святу таку:
Де Укра╖на – в жит╕ полов╕╓,
Де небо над Вкра╖ною зор╕╓,
Де хл╕б ╕ с╕ль на шит╕м рушнику.
...Ця ж╕нка вишива╓ Укра╖ну...
Красиво, поетично ╕ дуже символ╕чно. Бо й справд╕, як сп╕ва╓ться в одн╕й п╕сн╕ — «А на тих рушниках Укра╖на моя...» Тож ╕ не дивно, що такий в╕рш не залишився непом╕ченим серед читач╕в ╕, зокрема, серед кримських композитор╕в. Молодий обдарований композитор ╕ сп╕вак Андр╕й Сидоров написав чудову музику на ц╕ слова, ╕ вийшла гарна п╕сня, яку в╕н сам ╕ презентував В╕р╕ Серг╕╖вн╕ Ро╖к та ╖╖ гостям у день ╖╖ 97-р╕ччя в прим╕щенн╕ редакц╕╖ газети «Кримська св╕тлиця».
Невдовз╕ п╕сля цього я загор╕вся бажанням ближче ознайомитися з творч╕стю ц╕╓╖ талановито╖ ╕, на жаль, дос╕ нев╕домо╖ мен╕ поетеси з Полтавщини. В╕дшукавши в письменницькому дов╕днику ╖╖ домашн╕й телефон, я зателефонував Натал╕ Михайл╕вн╕ Баклай у м. Лубни. ╤ попросив ╖╖ над╕слати щось ╕з свого доробку для л╕тературно╖ стор╕нки нашо╖ газети. Наталя Михайл╕вна радо в╕дгукнулася на наше запрошення ╕ над╕слала нам спочатку зб╕рку поез╕й «Батькова криниця», а нещодавно й свою нову книгу «Серцевина», яку я прочитав, не в╕дриваючись, з першо╖ й до останньо╖ стор╕нки.
Бува╓ ╕нод╕ так: розкри╓ш книжку, прочита╓ш к╕лька в╕рш╕в спочатку, дума╓ш, може, всередин╕ буде щось ц╕кав╕ше, а тод╕ почнеш гортати й з к╕нця – ╕, на жаль, н╕чого тебе не зац╕кавило, не зупинило тв╕й погляд, не привернуло твою увагу, не «вдарило» в душу...
А з «Серцевиною» було все навпаки. З першо╖ стор╕нки, в╕д першого в╕рша хот╕лося читати дал╕ й дал╕, ╕ не в╕д╕рвався, аж допоки не прочитав до к╕нця усю зб╕рку, як кажуть, на одному подиху!
Що мене схвилювало в ц╕й книжц╕? Насамперед, це – глибокий б╕ль, яким пронизано багато в╕рш╕в зб╕рки «Серцевина». Б╕ль за долю нашо╖ Укра╖ни, за людей, як╕ бажають ╕, звичайно ж, заслуговують на значно краще життя, б╕ль за маму, кращ╕ роки яко╖ проминули на колгоспному пол╕ у тяжк╕й прац╕, за наругу ╕ збиткування, як╕ довелося пережити, перетерп╕ти, перестраждати, щоб т╕льки вижити, вистояти задля сво╖х д╕тей:
«Чого ж ви згинались ╕ кидали хату,
Сп╕шили то с╕ять, то вижать?
Чому ж ви годили то пану, то кату?» —
запиту╓ авторка, ╕ мати з болем у серц╕ в╕дпов╕да╓: «...Щоб вижить, дитино, щоб вижить...»
А який хвилюючий в╕рш-диптих «Дв╕ дол╕» — про сус╕да д╕да Гната, який усе сво╓ життя колись «гарно теслював, робив ст╕льц╕ й довготелес╕ лави ╕ с╕яв щедро ниву, ╕ орав...» Але над╕йшла самотня стар╕сть – дружина вже в╕д╕йшла у засв╕ти, а д╕ти з онуками – вс╕ у м╕ст╕, наче в д╕да ╖х ╕ нема: «Кров одна, а ось душ╕ р╕зн╕...», — з╕зна╓ться в╕н. Шкода д╕дов╕, що так швидко «життя мина», та н╕чого тут не вд╕╓ш, така, мовляв, ф╕лософ╕я життя: н╕кого й н╕чого в╕чного не бува╓ у цьому св╕т╕, тож ╕ не треба скаржитись на долю, лиш за одним болить у д╕да Гната душа, лиш одного йому дуже шкода: «Бог ╕з ними (це про онук╕в, як╕ в м╕ст╕), нехай живуть ус╕ щасливо, хай все вда╓ться, т╕льки... дв╕р хай не продають, бо минуле ж – не прода╓ться...»
Дуже щемливий в╕рш про в╕дв╕дини батька, який знайшов св╕й останн╕й спочинок на с╕льському кладовищ╕, де «п╕д ╜рунтами В╕чн╕сть трима батька у груддях», де «вже пророста╓ з шовку трава в нього на грудях. Й син╕ волошки...» «Батечку! Батьку!» – вирива╓ться зойком з грудей, — «Бачиш? Краса... крапельки з неба; л╕то згаса – п’яте без тебе...»
Хочеться розпов╕сти батьков╕ про вс╕-вс╕ с╕льськ╕ новини, але, на жаль, вони невт╕шн╕, як ╕ новини з╕ вс╕╓╖ кра╖ни:
...Зна╓ш уже, що нелегко
Вс╕м нам, батьку, н╕тр╕шки,
Гарно укотре т╕льки панам, —
хто ма╓ в╕жки.
Знов Укра╖ну нищать до пня,
топчуть ╕ душать.
Правди – нема╓, чест╕ – нема,
розпач у душах.
А мати, яка лишилася сама в хат╕, «св╕тло ╕ газ виключа й в╕дключа – все економить, ходить з ц╕почком, гнеться униз, сон ╖й урвався...» ╤ про самотню незахищену стар╕сть, ╕ про економ╕чн╕ та побутов╕ негаразди на сел╕ (та х╕ба вони так╕ ╓ лиш на сел╕?!), ╕ б╕ль за вмираючими селами – колискою ╕ годувальницею нашо╖ нац╕╖, про все це поетеса Наталя Баклай написала пристрасно, пекуче ╕ бол╕сно. Чита╓ш ╕ не можеш затлумити в душ╕ сво╖ переживання: адже ж правда усе це, не авторська вигадка, не фантаз╕я якась, а наша справдешня реальн╕сть, наше г╕рке сьогодення. ╤ в╕д нього н╕куди не под╕нешся. ╤ про все це мужньо, з болем у душ╕ розпов╕да╓ поетеса Наталя Баклай. ╤ як тут не погодитись з оц╕нкою ╖╖ творчост╕, яку дав в╕домий поет Михайло Шевченко: «У Натал╕ Баклай легкого, пролетного нема н╕чого – н╕ почуття, н╕ слова, незалежно в╕д того, в якому нам╕р╕ вона виступа╓. Якщо Наталя п╕дносить дух укра╖нця – в╕н справд╕ поста╓ демон╕чно великим ╕ незборимим. Якщо вона вичавлю╓ з того укра╖нця раба, то слова ╖╖ сильн╕, влучн╕, мов блискавиця, якщо ж засп╕ва╓ про любов, то знов-таки жаром обпече душу.
╥╖ поез╕я завжди дзвен╕ла ╕ дзвенить великими основоположними почуттями, без яких нема життя справжнього. Чи це ж╕ноча любов, чи любов до Укра╖ни, до свого народу, чи це поступ за правду – в побут╕ чи в пол╕тиц╕ – все наст╕льки сильне, максимал╕стське, що, зда╓ться, кожну грань слова чу╓ш на дотик – вона пекуча, могутня ╕ разюча силою, що назви не ма╓, а душу рве.
Наталю Баклай можна впевнено назвати еталоном укра╖нського характеру ╕ укра╖нського таланту. Вона така в Укра╖на не одна, але таких у нас мало. Мало, проте достатньо для того, щоб ми були винятково красивим, високодуховним народом».
Особисто я повн╕стю под╕ляю таку думку мого доброго товариша, в╕домого поета з поетично╖ школи Бориса Ол╕йника Михайла Шевченка, висловлену ним про творч╕сть поетеси Натал╕ Баклай. Так╕й висок╕й поетичн╕й напруз╕, такому палкому патр╕отизму, так╕й в╕дверт╕й нищ╕вност╕ до тих, хто зверхньо, чванькувато ставиться до сво╖х сп╕вгромадян, ╕ так╕й н╕жност╕ ╕ любов╕ до простих смертних, до р╕дно╖ земл╕, до р╕дно╖ В╕тчизни можна лише щиро позаздрити.
Наталя Баклай – поетеса в╕д Бога. ╥╖ почуття – не п╕дробн╕, ╖╖ поез╕я – не п╕двладна кон’юнктурним настроям. Вона – в╕дбиток стану людини, не байдужо╖ до всього, що в╕дбува╓ться на ╖╖ земл╕, що в╕дбува╓ться тут, поруч, на в╕дстан╕ ╖╖ зболено╖ ╕ дуже чутливо╖ душ╕. А ще ╖╖ поез╕я дуже правдива. Прикладом тому може служити ╕ ╖╖ «Балада про силу слова», коли у в╕дпов╕дь на болючий в╕рш поетеси зв╕дус╕ль «посипалися листи» про допомогу. А один персонаж нав╕ть зав╕тав додому, щоб забрати авторку «до села свого, до отав...» От якою може бути сила слова для читача!
У Натал╕ Баклай – сила слова в╕дчува╓ться в кожному в╕рш╕, в кожному рядку:
Я думала: Ти – це кора деревини,
Яка вс╕ в╕три затуля.
А ти, Укра╖но, — ота серцевина,
Що кор╕нь трима ╕ г╕лля.
У цих словах ╕ в╕ра, ╕ над╕я, ╕ любов до сво╓╖ р╕дно╖ В╕тчизни. Серцевина – це те, без чого не можлива Укра╖на. Недарма ж ╕ свою нову книгу поетеса Наталя Баклай назвала «Серцевина». Пропону╓мо шанувальникам поетичного слова доб╕рку в╕рш╕в з ц╕╓╖ книги.

Данило КОНОНЕНКО

Наталя БАКЛАЙ
«ТИ, УКРА╥НО, — ОТА СЕРЦЕВИНА, ЩО КОР╤НЬ ТРИМА ╤ Г╤ЛЛЯ...»

СП╤ВВ╤ТЧИЗНИКАМ

Укра╖нц╕ мо╖! Чи до столу Вам
зг╕ркла хл╕бина?!
В. Баранов

В нас усе ╓ сво╓.
Нам не треба везти з-за кордону
Н╕ земл╕, н╕ небес,
н╕ журби, н╕ щасливих под╕й.
В нас усе ╓ сво╓,
починаючи в╕д самогону
До вульгарно фарбованих,
куплених на н╕ч пов╕й.
В нас усе ╓ сво╓:
сво╖ мери брехливо-лукав╕,
╤ поети сво╖,
що на╖вно ще в╕рять в слова,
Президенти сво╖,
╕ своя у нас слава й неслава,
╤ своя п╕д Чорнобилем
в стронц╕╖ чахне трава.
В нас сво╖ вороги,
╕ сво╖ у нас браття по духу,
╤ могили сво╖,
╕ сво╖ над батьками хрести.
Нам не треба чужого:
н╕ крапл╕, н╕ крихти, н╕ пуху,
Нам минуле сво╓
аби якось до правди звести.
В нас лишилось сво╓ —
трохи ген╕в козацьких де╕нде,
Непокора
й бунтарсько╖ вол╕ ковток,
Але нас, ненавидячи,
звуть «шароварське пор╕ддя»,
Топчуть мову сво╖ ж,
наче хл╕ба паплюжать шматок...
Чи ж у нас увесь порох
в п╕столях суму╓ залежаний,
Чи шабл╕ заржав╕ли
й гетьмана в достойних нема,
Що дозволили ми
Укра╖ну розтринькать безмежно,
╤ в╕д не╖ у нас
т╕льки назва лишилась сама?!

УКРА╥НСЬКА П╤СНЯ

На турецьких шовках,
як влягалися спать
Куц╕ ╓внухи й прихвосн╕ р╕зн╕,
Сулейман Роксолану
 просив засп╕вать
Укра╖нсько╖ п╕сн╕.
У Стамбульськ╕й невол╕,
як брались ч╕плять
Наш╕ ребра на гаки зал╕зн╕,
Дозволялось одне козаку —
 засп╕вать
Укра╖нсько╖ п╕сн╕.
По москвинських степах,
 де ловив «брата» «брат»,
Де кайданами душ╕ нам тисли,
Укра╖нець соб╕ лише м╕г засп╕вать
Укра╖нсько╖ п╕сн╕.
По сов╓тських просторах,
 яких не обнять,
Нас рос╕йщили довго ╕ пр╕сно.
Т╕льки хтось там ╕ десь
 ризикнув засп╕вать
Укра╖нсько╖ п╕сн╕.
В незалежн╕ часи,
 в намаганн╕ здогнать,
Спохватились, мовляв,
 ще не п╕зно,
Затягли... й ледве чутно
 вдалось засп╕вать
Укра╖нсько╖ п╕сн╕.

╤ сьогодн╕ вожд╕ роблять все,
 щоб зламать,
Придушить голоси т╕ посп╕шно,
А ╖╖ — н╕ убить, а ╖╖ — не забрать,
Бо знайдеться один,
 той, хто буде сп╕вать
Укра╖нсько╖ п╕сн╕.

БАЛАДА ПРО СИЛУ СЛОВА

Написала в╕рша болючого
Про ту ж╕нку, що в╕к сама,
Написала та ще й озвучила,
А у в╕рш╕ так╕ слова:
«Я ота самота-сам╕тниця,
Що забула уже й п╕сень,
Не ц╕лована я п╕д м╕сяцем,
Не голублена я удень.
Незам╕жня я ╕ нелюблена,
А життя все мина й мина,
Де ж ти, доле, в св╕тах загублена,
Де, судьба, ти моя одна?!»
Вс╕ слова в╕д мойого ╕мен╕,
Що тут думати читачу?!
Хто не зна╓ мене — пов╕рили,
╤ журб╕ мо╖й, ╕ плачу.
╤ посипалися листи мен╕.
Та аби ж то одн╕ листи!
...Стук╕т в двер╕, хтось зве по ╕мен╕,
Просить дозволу, щоб зайти.
...В╕дчиняю. Н╕ зять, н╕ сват який,
А говорить: «Я прочитав
╤ при╖хав, щоб Вас забрать-таки
До села свого, до отав».
╤ мене уже не пита╓ться,
В хату йде (хоч впади, хоч ст╕й),
З чолов╕ком мо╖м в╕та╓ться,
Каже: «Брат?.. Буде родич м╕й!»
...За столом говорю-розказую,
Що то в╕рш лише ╕ усе...
Наше фото йому показую,
Наче справжн╓ сво╓ лице.
Чолов╕к м╕й кива приречено,
Т╕льки г╕сть (хоч ти сядь ╕ плач),
Ну не в╕рить у жодне речення,
╤ не чу╓ мо╓: «Пробач...»
Аг╕ту╓ ╕ зве: «По╖хали,
Я з такою — не пропаду,
Хай надвор╕ сонця чи в╕холи –
Подола╓м удвох б╕ду,
А не хочеш — я тут зостануся!»
...Боже праведний! Що робить?
Чолов╕к мен╕: «Дописалася? –
То збирайся тепер ╕ ╖дь!»
...А надвор╕ — весна регочеться,
Аж в╕д см╕ху трава росте,
╤ мен╕ в╕д’╖жджать не хочеться,
╤ цей г╕сть мен╕ — г╕сть, ╕ все.
...Проводжаю його на вулицю,
Перепрошую ╕ говорю:
«Ще за Вами якась зажуриться,
Ще зустр╕нете Ту, свою...»
А весна мен╕ аж п╕дсп╕ву╓,
Притулилася до плеча:
«Головне — ти сама пов╕рила,
Що то — слово! Для читача!»
*    *    *
Там, де зради, накази, угоди з олжи,
Там, де правили душ╕ кам╕нн╕,
Як же вижила Ти, Укра╖но, скажи,
В отак╕й Укра╖н╕?
Там, де в╕чно за волю,
 за землю й га╖,
Де шабл╕, голодовки ╕ в╕йни,
Як же вижили ви, укра╖нц╕ мо╖,
В отак╕й Укра╖н╕?
Там, де допити й тюрми,
 груддя й кропива,
Де цензура московська ╕ нин╕,
Як же вижили ви, укра╖нськ╕ слова,
В отак╕й Укра╖н╕?
Там, де розпач такий,
що аж п╕ниться кров,
Де удавка уже й на калин╕,
Як же вижила в╕ра в над╕ю й любов
В отак╕й Укра╖н╕?

КАТИ

Де ви тепер, кати мого народу?
В. Симоненко

Сидять при влад╕
й роблять там «погоду»,
Як ошукать й брехнею досягти.
Оце ╕ ╓ кати мого народу —
Тепер╕шн╕ взаконен╕ кати.
Вони прол╕зли в каб╕нети й кр╕сла,
Щоб рити п╕д народ, немов кроти,
╥м пом╕ж нас незатишно ╕ пр╕сно,
Своя в них каста,
 зграя, гурт — кати.
Вони — наближен╕, ман╕рн╕,
 «упакован╕»,
╥м все дозволено в досягненн╕ мети.
Погляньте на ╖х пики угодован╕,
Почуйте, як см╕ються з нас кати.
Це ж нами вони легко коронован╕,
Це ж ми ╖м дозволя╓мо гребти.
М╕сцевого «розливу» й районован╕
Загарбники ╕з племен╕ «кати».
Вони пророчать кашу нам
 ╕з манни,
Вони нас об╕цяють повести
В майбутн╓ знову «св╕тле»,
 аж яскраве.
Ми там були, «товар╕щ╕» кати.
Ми вже пройшли й про╖хали
 цю тему,
╤ не хитруйте, як от╕ коти.
У вас ╕ нафта, й земл╕ чорнозему,
А в нас лиш ви — руйнатори-кати.
Та ще така журба за Укра╖ну,
Що вже несила ту печаль нести
Й дивитися, панове, як ╢дину
Ви роздали давно на сувен╕ри,
Поставивши автографи — «кати»...
10.12.2009 р.

БЮРОКРАТУ ПРИ ВЛАД╤

Не байдужий до стол╕в ╕ корова╖в,
А байдужий до ╕стор╕╖ стол╕ть.
В╕н — царьок, а не якийсь там скраю,
Бо не скраю б╕ля влади в╕н сто╖ть.
В╕н змете, зр╕вня╓ й мовчки знищить,
Бо йому дозволено усе.
В╕н палац зведе й на кладовищ╕,
А духовн╕сть — то йому пусте.
Лиш про себе в нього мр╕я лине,
А народ, звичайно, не в думках.
Он, погляньте, в╕н п╕дмурок ри╓,
Наче кр╕т у когось на к╕стках.
Що йому народне безгрош╕в’я
╤ чуже безхл╕б’я на стол╕?!
В╕н жиру╓. В╕н уже зум╕╓
Нас ╕з вами розтоптать в багн╕.
Може, хтось в╕зьметься зупинити
Отого, що об╕цяв нам рай?
Р╕дна земле! Топтана ╕ бита,
Ти ж стерп╕ла вс╕ чуж╕ копита,
А помреш в╕д власних яничар.
*    *    *
У в╕дпов╕дь на запрошення
пере╖хати жити до Криму
Вже на Сул╕ стр╕ля╓ очерет
╤ кригу зодягла р╕ка на плеч╕.
Скував мороз пташиний перелет,
╤ сн╕гом замело сл╕ди лелеч╕.
Не клич мене до себе у тепло.
Я, може, ╕ при╖хала б, та вишня
На мене свариться г╕ллями у в╕кно,
╤ яблуня шепоче: «Ти там лишня».
Я, може б, ╕ прилинула, так як?
Коли мене трима за руки в╕тер,
╤ сн╕гом замело до тебе шлях,
╤ написать листа — не стане л╕тер.
Я, може, ╕ прийшла б, та дуже жаль,
Що навесн╕ Сула затопить весла,
╤ за Лубнами голуба печаль
Без мене першим прол╕ском
 воскресне.
Я, може, прилет╕ла б, та крило
Нав╕ки до Посулля приросло...

ДВ╤ ДОЛ╤
(диптих)


См╕╓ться св╕т ╕з кирзових чоб╕т,
А значить, св╕т регоче з д╕да Гната,
А д╕д сто╖ть край тесаних вор╕т,
А за плечима — сад, криниця й хата.
По сут╕, за плечима — все життя,
Оте, що в╕дсм╕ялось-в╕дбол╕ло,
Тепер ╕з д╕дом т╕льки самота
Сто╖ть у пар╕ — нудиться без д╕ла.
А як колись д╕д гарно теслював! –
Робив ст╕льц╕ й довготелес╕ лави,
╤ с╕яв щедро ниву, ╕ орав,
Ходив до ╥вги й б╕гав до Оляни.
Ус╕ те знають — не секрет в сел╕,
Бо Гнат таки на них не одружився.
То сад садив, то поравсь на земл╕,
То хату будував п╕д «черепицю».
Питаю д╕да, а чи жаль рок╕в,
Отих, що вже униз, а не угору,
А д╕д: «Прожив не так, як би хот╕в,
Не жаль рок╕в, а жаль оцього двору.
Криниц╕ шкода, саду ╕ труда.
Для кого я оце усе постро╖в?
Лишиться п╕сля мене лобода
Й одн╕ ру╖ни в╕д оцих хором╕в.
Не жду вже ан╕ милост╕, н╕ прощ,
Та якось дотоптати ряста мушу...»
...Балака д╕д, ╕ сльози, наче дощ,
Течуть, печуть ╕ скрапують у душу.

II
— Я вже, дочко, сво╓ в╕джив
Не спиняй, бо до того мова.
Йшли л╕та в╕д с╕вби до жнив
Та й д╕йшли до оцього слова.
...В╕к людський, як отой вокзал,
Я при╖хав. А хтось ще ╖де.
Ти мене хоч коли згадай,
Й напиши про свого сус╕да.
Як писатимеш — не вини,
Що не повн╕ шухляди в спадок,
Хай не судять мене сини,
Бо не те полишу для згадок:
Хай згадають поля в житах
╤ степи, де ми пасли коней,
╥м залишу Чумацький шлях
╤ у неб╕ — висок╕ зор╕.
╤ топол╕, ╕ вербол╕з,
╤ калину, ╕ руту-м’яту,
╤ оцю дорогу до сл╕з —
Вже п╕дтоптану крайню хату.
Шкода, дочко, життя мина,
П’ять онук╕в — ╕ вс╕ у м╕ст╕,
Наче в мене ╖х ╕ нема;
Кров одна, а ось душ╕ — р╕зн╕.
Бог ╕з ними, нехай живуть
Вс╕ щасливо, хай все вда╓ться,
Т╕льки... дв╕р хай не продають,
Бо минуле ж — не прода╓ться.

*    *    *

В╕д листопада — до падолиста
Життя мина╓ опалим листям.
Життя ст╕ка╓, як сн╕г, як злива,
Чи то щасливе чи нещасливе.
Усе мина╓, як хмари й в╕тер.
Н╕що не в╕чне на цьому св╕т╕ –
Лютнев╕ бур╕, червневий порух,
Найкращ╕ друз╕, найл╕пший ворог.
Усе мина╓, усе зника╓,
╤ той хлопчина, що жде-чека╓,
╤ ота юнка, що вийде з хати,
╤ ота н╕чка, що винувата...
╤ ота р╕чка, ╕ отой човен,
╤ отой берег, любов╕ повен.
Усе в╕д╕йде, усе в╕длине
Туди, за меж╕, туди, в долини.
А що ж лишиться тод╕ у спадку?
Життя лишиться... ╤ все спочатку...

БАЛАДА ПРО СВАТАННЯ  
  
В╕ддавали зам╕ж бабу Ганну,
Що колись була, як ружа, гарна,
╤ проворна, й чепуруха,
 ╕ майстриня,
Й рушник╕в надбала
 повну скриню.
Це тепер уже вона — н╕яка.
Ан╕ вишить, ан╕ побалакать.
Забува, що й де поклала щойно,
╤ не зна, який був день учора.
...В╕ддавали зам╕ж. Випихали.
Дв╕ нев╕стки «розуму» навчали:
— Ви побачите й сам╕,
 що д╕д хороший,
Хата ╓, ╕ ╓ у хат╕ грош╕,
╤ садок, ╕ ╓ свиня в хл╕вочку,
╤ в теплицях — ранн╕ ог╕рочки.

Ну чого сам╕й Вам тут журиться.
Д╕д такий, хоч завтра
 вже й жениться!
...А вона мовчала, як заклята,
╤ мовчала у задум╕ хата,
Й рушники враз опустили крила,
╤ з-п╕д крил питали:
«В чому ж винна?»
╤ горнулась Мурка до зап’ястя,
Муркот╕ла про родинне щастя.
...Дв╕ нев╕стки готували страви,
Два синки гор╕лку дружно гнали,
╤ варився холодець з курчати,
Бо назавтра мат╕р будуть сватать.
...А вноч╕ наснилось баб╕ Ганн╕,
Що вона ╕ще, як ружа, гарна,
╤ проворна, й чепуруха, ╕ майстриня,
 Та чомусь пуста й в╕дкрита скриня.
╤ верзлося: д╕д ╕з старостами,
╤ дорога — вкрита гарбузами,
Нев╕стки пом╕ж собою б’ються,
А сини у покут╕ см╕ються.
...Розказала сон уранц╕-рано,
Прилягла... та й б╕льше не вставала.
...Витягли ╕з скрин╕ одежину
(╤ пуста й в╕дкрита стала скриня).
Перепов╕ли в сус╕дн╕й хут╕р,
Щоб «жених» не ╖хав
 на «попутн╕й»,
Бо нема чого й нема до кого
(Одним словом — з гарбуз╕в дорога).
...Сон був «в руку» —
 все з╕ сну зд╕йснилось.
Вже п╕д веч╕р нев╕стки побились
╤ до ранку лаялись за хату,
За па╖, корову ╕ курчата.
Врешт╕, под╕лили все до крихти,
Задоволен╕ сини см╕ялись хрипко.
...Й т╕льки Мурка терлася край лави
Н╕чия, нед╕лена ╕ зайва...

*    *    *

Серг╕ю Сурмачу — другу ╕ поету
присвячую

Сп╕ва╓м: «Ще не вмерла Укра╖на»,
Бо укра╖нц╕ — не перевелись.
Лиш Укра╖на стала, мов кам╕нна,
А ╖╖ доля все ╕ще полинна
Кигиче чайкою приречено униз.
Доводим: ╕ще наша Укра╖на,
Хоч зна╓м — т╕льки небо н╕чи╓.
Все ╕нше — на др╕бненьк╕ половини,
До крихти, до шматочка, до п╕р’╖ни
Належить тим, хто волю з не╖ п’╓.
Все мр╕╓м: буде жити Укра╖на,
Якщо не зараз, то через роки,
Вже наче й п╕дросла в саду калина,
А у гетьман╕в — булава та слина,
Ведуть то в дерезу, то в будяки.
╤ дума╓ться: де ж та Укра╖на,
╤ де та правда, хто ╖╖ несе,
╤ де та думка, що одна-╓дина,
Де та сокира, й де та домовина?! —
«Розрита» лиш «могила» — та й усе.
...Н╕чого вже нема в╕д Укра╖ни.
Одне лишилось — слова благодать.
Непросто, знаю, не схилить кол╕на,
Нелегко будувать щось на ру╖нах.
Найважче, друже, — душу не продать!

БАЛАДА ПРО РОДИННЕ ДВОРИЩЕ

╤ древня груша-дичка
вже не груша...
Д. ╤ванов

Дв╕р такий, яким був ран╕ш:
Ще ╕ яблуня ╓, ╕ слива.
Он отам м╕й найперший в╕рш
Написався в роки щаслив╕.
А отут, на оц╕й меж╕,
Була груша в др╕бненьких дичках,
╤ за грядками, в дерез╕,
╤ндичат стерегла ╕ндичка.
Здрастуй, дворе! Прив╕т, спориш!
╤ жовтеньк╕ кульбабки скраю!
Гей! Агов! Чудернацький в╕рш,
Той, якого уже не знаю.
Добрий день, полини в саду!
Де ж под╕лась ╕з айстр корона,
╤ чому, й на яку б╕ду
Вишн╕ вирубав хтось на дрова?
╤ нав╕що коса стол╕ть
П╕дкосила цю диво-хату,
Що мене провела у св╕т
Й не д╕ждалась уже стр╕чати.
...Я прийшла. Я ж таки прийшла, —
Не ╕з в╕ршем одним — з книжками.
Та нема вже того села,
Помережаного стежками.
Лиш бабуся якась чудна,
Зв╕дкись випурхнула, як птичка,
На ц╕почок слова звела:
— Це ╕з Вашо╖ груш╕-дички.
...От ╕ все, що лишилось ще,
А яка ж була груша пишна!
╤ сп╕ткнувся об душу щем:
— Ск╕льки б гойдалок з не╖ вийшло!

ОДКРОВЕННЯ КОЛИШНЬО╥  НАЦ╤ОНАЛ-ПАТР╤ОТКИ

Охолоняю. Охолоняю.
Хто друг, хто ворог — уже п╕знаю.
Тих, хто в рядах ╕ще, — не зупиняю.
Тих, що покинули, — не здоганяю.
Охолоняю. Охолоняю.
Не так пишу вже. Не те читаю.
Ледь живот╕ю, а все питаю:
— Чому державу свою втрачаю?!
Охолоняю. Охолоняю.
М╕няю звички. Смаки м╕няю.
Вс╕ барикади вже обминаю,
В╕дводжу оч╕. Слова ховаю.
Охолоняю. Охолоняю.
Живу пок╕рно. Проблем не маю.
Чогось бажати — не дозволяю.
Про незалежн╕сть — вже забуваю.
Охолоняю. Охолоняю.
За кращу долю уже не марю,
Х╕ба насниться (таке бува╓),
Що Укра╖на — куточок раю.
Охолоняю. Охолоняю.
А як гор╕ла! — Не видно краю.
А як палала! Те я лиш знаю.
Роз-ча-ру-ва-ла-сь!
 Ох-о-л-о-н-я-ю!

БАЛАДА ПРО МАМИНУ СКРИНЮ

У далек╕ роки п’ятдесят╕,
У село прим╕ське — Терни
Мама зам╕ж ╕шла за тата,
╤ у придане скриню везли.
А село б╕ля м╕ста — поряд,
Шифонь╓ри по хатах скр╕зь,
Й регот╕в на вс╕ зуби потяг
З того воза, що скриню в╕з.
╤ ж╕ноцтво плескало хвилями,
Бо з яких же ото хутор╕в
Зам╕ж возять чужих ╕з скринями,
╤ не бачать сво╖х з Терн╕в?!
...А у скрин╕ на дн╕ — скарбниця:
Дивосв╕т в полотн╕ рок╕в.
Терн╕вським — таке ╕ не сниться,
Передм╕стя — без рушник╕в...
╤ святково вдягалась хата,
Вся закв╕тчана з дивних рут,
╤, здавалось, — така багата,
Найбагатша нев╕стка — тут!
Бо у не╖, не щось там — скриня! –
Обер╕г ╕ достатку суть,
╤ казали сус╕ди в спину:
— Ох ╕ гарно ж таки живуть!
Мала скриня й рядно повстяне,
Фотокарточки ╕ книжки,
╤ державн╕ потерт╕ «займи»,
Й трохи краму — на пелюшки.
...Вже п╕зн╕ше з ус╕м начинням
Скриню в м╕сто перевезли,
╤ просторим високим ст╕нам
Було дивно в╕д хут╕рзни.
╤ м╕ськ╕ вже тепер сус╕дки
Говорили за вор╕тьми:
— Мабуть, в скрин╕
 скарби всесв╕тськ╕,
Може, золото ╕ дари.
...Я ж у скриню складала в╕рш╕,
Й стор╕нки ╕з журналу мод,
Не була вона зайва-лишня
Аж поки... не купили комод,
╤ поки не обставили хату...
А надбавши всього за край,
Мама, врешт╕, сказала тату:
— Треба скриню нести в сарай.
...Рушники позл╕тались. С╕ли.
Та й на дно залягли ус╕.
Скриню винесли — й наш╕ ст╕ни
Стали б╕л╕ як╕сь ╕ пуст╕.
╤ сто╖ть вона, он, в сара╖,
Одинока така й н╕ма.
Скриня! Скриня! Куточок раю
Отого, що уже нема.
Умебльовано все багато,
А чогось не ста╓ на вс╕х.
╤ суму╓ в достатку хата,
Заховавши у скриню см╕х!
*    *    *
День вицв╕в на сонц╕,
 мов мамина хустка,
А веч╕р скупався в з╕лл╕.
╤ ц╕лий вже тиждень
 не хата, а пустка –
Спимо у двор╕ на с╕н╕.
А м╕сяць над нами сережкою
 св╕тить,
Як в цигана вчора в базарчику.
╤ мама навча╓: «Гляд╕ть мен╕, д╕ти!..»
╤ сварить на мене пальчиком.
Я знаю вину ╕ мовчу ута╓млено,
А мам╕ не спиться й не спиться...
А там, за копицею,
 ждуть мене в темен╕
Руки тво╖, як жар-птиц╕...
╤ н╕як втекти, бо не можу
 в╕дважиться,
Й боюсь в╕дпроситись у матер╕,
А н╕ч загуляла, що й зор╕
 не вляжуться,
╤ хлопець до засв╕ту ждатиме.
Бо ц╕лий вже тиждень в нас хата,
 як пустка,
В╕н зна╓ про це й чека╓,
Але пом╕ж нами — мамина хустка,
Наче межа спиня╓...
*    *    *
Висихають р╕чки:
╕ г╕рськ╕, ╕ в долинах,
╤ в глибинах моря,
╕ в джерелах — краплини,
Сохнуть роси в трав╕.
Т╕льки спека не винна,
Що не висохне зроду
сльоза удовина...

ЖУРА

Мам╕ присвячую

Була журавкою,
а стала — журавлицею.
Була коханою, а стала — н╕чия.
Жура... Жура... Отам,
 поза криницею,
Жура... Жура... Коли без журавля...
Ос╕нн╓ сонце на обн╕жок пада╓,
Ос╕нн╕й пром╕нь вже не прип╕ка.
Жура... Жура... Коли н╕що не раду╓,
Жура... Жура... Коли душа зг╕рка.
Якби вернулось —
 роз╕гнала б хмари,
Якби змогла — то як би берегла!
Жура... Жура... Коли нема╓ пари.
Жура... Жура... Коли вона була...
Згаса╓ день, ╕ веч╕р
 вже для спомин╕в.
Згадати ╓ що... Н╕ з ким говорить...
Жура... Жура... Коли одна
 за комином.
Жура... Жура... Коли й журба
болить...

В╤ДВ╤ДИНИ

Батькова хата направо.
Зачинено. Темно.
Н. Матюх

Батькова хата — четверта в ряду.
Дв╕р у оградц╕.
╤ чорнобривц╕ у вс╕х на виду,
наче на грядц╕.
Батько м╕ж кв╕т╕в стр╕ча╓ мене,
кинусь в об╕йми.
Т╕льки обличчя в батька сумне,
й руки кам╕нн╕.
Там, п╕д ╜рунтами В╕чн╕сть трима   
батька у груддях,
Вже пророста╓ з шовку трава
в нього на грудях.
Й син╕ волошки... Бачиш? Краса...
крапельки неба,
Батечку! Батьку! Л╕то згаса —
п’яте без тебе.
Ст╕льки новин! Як же ╖х донести?
З чого почати?
...Я тоб╕ довго слала листи,
чи получав ти?
Чи загубились там десь вони
в простор╕ дальн╕м,
Чи ангелята все в╕ддали
й ти прочитав ╖х?
...Зна╓ш уже, що нелегко вс╕м нам,
батьку, н╕тр╕шки,
Гарно укотре т╕льки панам, —
хто ма╓ в╕жки.
Знов Укра╖ну нищать до пня,
топчуть ╕ душать.
Правди — нема╓, чест╕ — нема,
розпач у душах.
В хат╕ у нас все част╕ше мовчать —
мама неволить,
Св╕тло ╕ газ виключа й в╕дключа —
все економить.
Ходить з ц╕почком, гнеться униз,
сон ╖й урвався.
Як Ви ходили в пар╕ колись —
всесв╕т спинявся!
...Л╕то у нас золоте-золоте,
гарно до млост╕!
От якби сталося диво святе, —
щоб хоч у гост╕...
Щоб оце ти у наш сад ув╕йшов,
хоч на хвилинку,
Я зц╕лувала б сл╕д п╕дошов
й кожну сивинку.
...Все навпаки. Я розмову веду
в тебе у хатц╕,
Де чорнобривц╕ вс╕ на виду,
наче на грядц╕.
Вкотре з╕тхну при земл╕, при трав╕,
кажеш, — не плакать.
Ой, як же г╕рко, тату, мен╕
в кв╕тах балакать.

ЗУСТР╤Ч

Ну ось ╕ стр╕лись. Ти, а чи не ти,
Отой, що ц╕лував мене п╕д кленом,
Що об╕цяв галактики й св╕ти?!
А клен був юним ╕ таким зеленим.
Тремт╕ли листям сказан╕ слова,
╤ зустр╕ч перша, ╕ ота — остання.
Любов╕, кажуть, дв╕ч╕ не бува,
Виходить, ти — одне мо╓ кохання.
А ╕нше все — то дощик по стерн╕,
А ти був злива, Великодня злива,
╤ як жилось п╕д дощиком мен╕
Я не скажу, вважай, що я щаслива.
Кр╕зь наш╕ роки проросли га╖,
Тво╖ слова скотилися у побут.
Св╕ти й галактики
 лишились не мо╖,
Воно на краще —
 т╕льки зайвий клоп╕т.
Ну ось ╕ все... Всм╕хнулась,
 ╕ прощай,
Якби й шукав — заблудишся
 до мене.
Учора вранц╕, то як знак, вважай,
Сус╕да м╕й зрубав сухого клена...
*    *    *
Торкну п’ять пальчик╕в кленового листка,
Немов до Вашо╖ долон╕ доторкнуся,
А ос╕нь вересня н╕як не в╕дпуска,
А я на Вас н╕як не надивлюся.
Спалило сонце календарн╕ дн╕,
Та й покотило ос╕нь у обжинки,
Лишило мен╕ спогади одн╕,
Мов бабиного л╕та павутинки.
Та жаль за тим, що все вже в╕дбулось,
Та рану, яка Вами ще ятриться,
Та фотограф╕ю, де Ви серед колось
Йдете (до ╕ншо╖?) й не можете спиниться.
Ви йд╕ть соб╕, якщо вона гука,
╤ на мо╖ шляхи не завертайте.
Це ос╕нь вересня н╕як не в╕дпуска.
А я лиш надивлюся, ╕... прощайте.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10313

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков