Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

ПОЕЗІЯ ВИСОКОЇ НАПРУГИ

З ім’ям поетеси з міста Лубни, що на Полтавщині, Наталі Баклай я уперше зустрівся кілька років тому, коли укладав збірку віршів «Рядки, як візерунки рушникові», присвячену визначній кримській майстрині української народної вишивки, Герою України Вірі Сергіївні Роїк до її 95-річчя від дня народження.
Віра Сергіївна жила багато років у місті Сімферополі, але ніколи не забувала, що була уродженкою міста Лубни. В останні роки свого життя її мала батьківщина, як магнітом, притягувала до себе. І Віра Сергіївна відгукувалася на кожен її поклик: привозила в місто свого дитинства свої персональні виставки «Український рушничок», приїздила на ювілей свого рідного міста, стала його Почесним громадянином, відвідувала музеї, школи... Це ж, певно, там, у Лубнах, вона й познайомилася з Наталею Баклай, яка багато років працювала у місцевому краєзнавчому музеї, а згодом у відділі реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) Лубенського міськрайонного управління юстиції Полтавської області. Звідти, з Лубен, й привезла Віра Сергіївна присвяченого їй вірша поетеси, члена Національної спілки письменників України, лауреата премій ім. В. Симоненка, ім. П. Мирного та ім. В. Малика Наталі Баклай. Вірш мав назву «Ця жінка вишиває Україну». Віра Сергіївна передала його мені з побажанням включити до майбутньої книги.
Цей вірш справив на мене вельми приємне враження: він був одним з кращих творів, присвячених відомій вишивальниці, що увійшли до збірки «Рядки, як візерунки рушникові», котра невдовзі й побачила світ в одному з кримських видавництв. Вірш запам’ятався мені своєю майстерністю, філігранністю, щирістю почуттів, органічним переплетінням патріотично-громадянського з ніжно-ліричним, пісенним звучанням.
Для поетеси рушник, який вишиває майстриня, то не просто біле полотно, помережане узорами, то – наша Україна, де переплелися червона і чорна гладь – далека історична минувшина і наше непросте сьогодення, то – біль нашого українського народу, його непростий життєвий шлях до своєї Незалежності, позначений хрестиками, немов земними хрестами (Господи, а скільки ж їх, тих хрестів, на нашій згорьованій землі, і все то біль, біль, біль, який не міг не зачепити за живе талановиту поетесу!).
І як рефрен, як дивна музика звучать початкові рядки від найвищого акорду першої строфи «Ця жінка вишиває Україну» аж до найніжнішого, останнього:
Ця жінка вишиває свою мрію,
Таку пречисту і святу таку:
Де Україна – в житі половіє,
Де небо над Вкраїною зоріє,
Де хліб і сіль на шитім рушнику.
...Ця жінка вишиває Україну...
Красиво, поетично і дуже символічно. Бо й справді, як співається в одній пісні — «А на тих рушниках Україна моя...» Тож і не дивно, що такий вірш не залишився непоміченим серед читачів і, зокрема, серед кримських композиторів. Молодий обдарований композитор і співак Андрій Сидоров написав чудову музику на ці слова, і вийшла гарна пісня, яку він сам і презентував Вірі Сергіївні Роїк та її гостям у день її 97-річчя в приміщенні редакції газети «Кримська світлиця».
Невдовзі після цього я загорівся бажанням ближче ознайомитися з творчістю цієї талановитої і, на жаль, досі невідомої мені поетеси з Полтавщини. Відшукавши в письменницькому довіднику її домашній телефон, я зателефонував Наталі Михайлівні Баклай у м. Лубни. І попросив її надіслати щось із свого доробку для літературної сторінки нашої газети. Наталя Михайлівна радо відгукнулася на наше запрошення і надіслала нам спочатку збірку поезій «Батькова криниця», а нещодавно й свою нову книгу «Серцевина», яку я прочитав, не відриваючись, з першої й до останньої сторінки.
Буває іноді так: розкриєш книжку, прочитаєш кілька віршів спочатку, думаєш, може, всередині буде щось цікавіше, а тоді почнеш гортати й з кінця – і, на жаль, нічого тебе не зацікавило, не зупинило твій погляд, не привернуло твою увагу, не «вдарило» в душу...
А з «Серцевиною» було все навпаки. З першої сторінки, від першого вірша хотілося читати далі й далі, і не відірвався, аж допоки не прочитав до кінця усю збірку, як кажуть, на одному подиху!
Що мене схвилювало в цій книжці? Насамперед, це – глибокий біль, яким пронизано багато віршів збірки «Серцевина». Біль за долю нашої України, за людей, які бажають і, звичайно ж, заслуговують на значно краще життя, біль за маму, кращі роки якої проминули на колгоспному полі у тяжкій праці, за наругу і збиткування, які довелося пережити, перетерпіти, перестраждати, щоб тільки вижити, вистояти задля своїх дітей:
«Чого ж ви згинались і кидали хату,
Спішили то сіять, то вижать?
Чому ж ви годили то пану, то кату?» —
запитує авторка, і мати з болем у серці відповідає: «...Щоб вижить, дитино, щоб вижить...»
А який хвилюючий вірш-диптих «Дві долі» — про сусіда діда Гната, який усе своє життя колись «гарно теслював, робив стільці й довготелесі лави і сіяв щедро ниву, і орав...» Але надійшла самотня старість – дружина вже відійшла у засвіти, а діти з онуками – всі у місті, наче в діда їх і нема: «Кров одна, а ось душі різні...», — зізнається він. Шкода дідові, що так швидко «життя мина», та нічого тут не вдієш, така, мовляв, філософія життя: нікого й нічого вічного не буває у цьому світі, тож і не треба скаржитись на долю, лиш за одним болить у діда Гната душа, лиш одного йому дуже шкода: «Бог із ними (це про онуків, які в місті), нехай живуть усі щасливо, хай все вдається, тільки... двір хай не продають, бо минуле ж – не продається...»
Дуже щемливий вірш про відвідини батька, який знайшов свій останній спочинок на сільському кладовищі, де «під ґрунтами Вічність трима батька у груддях», де «вже проростає з шовку трава в нього на грудях. Й сині волошки...» «Батечку! Батьку!» – виривається зойком з грудей, — «Бачиш? Краса... крапельки з неба; літо згаса – п’яте без тебе...»
Хочеться розповісти батькові про всі-всі сільські новини, але, на жаль, вони невтішні, як і новини зі всієї країни:
...Знаєш уже, що нелегко
Всім нам, батьку, нітрішки,
Гарно укотре тільки панам, —
хто має віжки.
Знов Україну нищать до пня,
топчуть і душать.
Правди – немає, честі – нема,
розпач у душах.
А мати, яка лишилася сама в хаті, «світло і газ виключа й відключа – все економить, ходить з ціпочком, гнеться униз, сон їй урвався...» І про самотню незахищену старість, і про економічні та побутові негаразди на селі (та хіба вони такі є лиш на селі?!), і біль за вмираючими селами – колискою і годувальницею нашої нації, про все це поетеса Наталя Баклай написала пристрасно, пекуче і болісно. Читаєш і не можеш затлумити в душі свої переживання: адже ж правда усе це, не авторська вигадка, не фантазія якась, а наша справдешня реальність, наше гірке сьогодення. І від нього нікуди не подінешся. І про все це мужньо, з болем у душі розповідає поетеса Наталя Баклай. І як тут не погодитись з оцінкою її творчості, яку дав відомий поет Михайло Шевченко: «У Наталі Баклай легкого, пролетного нема нічого – ні почуття, ні слова, незалежно від того, в якому намірі вона виступає. Якщо Наталя підносить дух українця – він справді постає демонічно великим і незборимим. Якщо вона вичавлює з того українця раба, то слова її сильні, влучні, мов блискавиця, якщо ж заспіває про любов, то знов-таки жаром обпече душу.
Її поезія завжди дзвеніла і дзвенить великими основоположними почуттями, без яких нема життя справжнього. Чи це жіноча любов, чи любов до України, до свого народу, чи це поступ за правду – в побуті чи в політиці – все настільки сильне, максималістське, що, здається, кожну грань слова чуєш на дотик – вона пекуча, могутня і разюча силою, що назви не має, а душу рве.
Наталю Баклай можна впевнено назвати еталоном українського характеру і українського таланту. Вона така в Україна не одна, але таких у нас мало. Мало, проте достатньо для того, щоб ми були винятково красивим, високодуховним народом».
Особисто я повністю поділяю таку думку мого доброго товариша, відомого поета з поетичної школи Бориса Олійника Михайла Шевченка, висловлену ним про творчість поетеси Наталі Баклай. Такій високій поетичній напрузі, такому палкому патріотизму, такій відвертій нищівності до тих, хто зверхньо, чванькувато ставиться до своїх співгромадян, і такій ніжності і любові до простих смертних, до рідної землі, до рідної Вітчизни можна лише щиро позаздрити.
Наталя Баклай – поетеса від Бога. Її почуття – не підробні, її поезія – не підвладна кон’юнктурним настроям. Вона – відбиток стану людини, не байдужої до всього, що відбувається на її землі, що відбувається тут, поруч, на відстані її зболеної і дуже чутливої душі. А ще її поезія дуже правдива. Прикладом тому може служити і її «Балада про силу слова», коли у відповідь на болючий вірш поетеси звідусіль «посипалися листи» про допомогу. А один персонаж навіть завітав додому, щоб забрати авторку «до села свого, до отав...» От якою може бути сила слова для читача!
У Наталі Баклай – сила слова відчувається в кожному вірші, в кожному рядку:
Я думала: Ти – це кора деревини,
Яка всі вітри затуля.
А ти, Україно, — ота серцевина,
Що корінь трима і гілля.
У цих словах і віра, і надія, і любов до своєї рідної Вітчизни. Серцевина – це те, без чого не можлива Україна. Недарма ж і свою нову книгу поетеса Наталя Баклай назвала «Серцевина». Пропонуємо шанувальникам поетичного слова добірку віршів з цієї книги.

Данило КОНОНЕНКО

Наталя БАКЛАЙ
«ТИ, УКРАЇНО, — ОТА СЕРЦЕВИНА, ЩО КОРІНЬ ТРИМА І ГІЛЛЯ...»

СПІВВІТЧИЗНИКАМ

Українці мої! Чи до столу Вам
згіркла хлібина?!
В. Баранов

В нас усе є своє.
Нам не треба везти з-за кордону
Ні землі, ні небес,
ні журби, ні щасливих подій.
В нас усе є своє,
починаючи від самогону
До вульгарно фарбованих,
куплених на ніч повій.
В нас усе є своє:
свої мери брехливо-лукаві,
І поети свої,
що наївно ще вірять в слова,
Президенти свої,
і своя у нас слава й неслава,
І своя під Чорнобилем
в стронції чахне трава.
В нас свої вороги,
і свої у нас браття по духу,
І могили свої,
і свої над батьками хрести.
Нам не треба чужого:
ні краплі, ні крихти, ні пуху,
Нам минуле своє
аби якось до правди звести.
В нас лишилось своє —
трохи генів козацьких деінде,
Непокора
й бунтарської волі ковток,
Але нас, ненавидячи,
звуть «шароварське поріддя»,
Топчуть мову свої ж,
наче хліба паплюжать шматок...
Чи ж у нас увесь порох
в пістолях сумує залежаний,
Чи шаблі заржавіли
й гетьмана в достойних нема,
Що дозволили ми
Україну розтринькать безмежно,
І від неї у нас
тільки назва лишилась сама?!

УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ

На турецьких шовках,
як влягалися спать
Куці євнухи й прихвосні різні,
Сулейман Роксолану
 просив заспівать
Української пісні.
У Стамбульській неволі,
як брались чіплять
Наші ребра на гаки залізні,
Дозволялось одне козаку —
 заспівать
Української пісні.
По москвинських степах,
 де ловив «брата» «брат»,
Де кайданами душі нам тисли,
Українець собі лише міг заспівать
Української пісні.
По совєтських просторах,
 яких не обнять,
Нас російщили довго і прісно.
Тільки хтось там і десь
 ризикнув заспівать
Української пісні.
В незалежні часи,
 в намаганні здогнать,
Спохватились, мовляв,
 ще не пізно,
Затягли... й ледве чутно
 вдалось заспівать
Української пісні.

І сьогодні вожді роблять все,
 щоб зламать,
Придушить голоси ті поспішно,
А її — ні убить, а її — не забрать,
Бо знайдеться один,
 той, хто буде співать
Української пісні.

БАЛАДА ПРО СИЛУ СЛОВА

Написала вірша болючого
Про ту жінку, що вік сама,
Написала та ще й озвучила,
А у вірші такі слова:
«Я ота самота-самітниця,
Що забула уже й пісень,
Не цілована я під місяцем,
Не голублена я удень.
Незаміжня я і нелюблена,
А життя все мина й мина,
Де ж ти, доле, в світах загублена,
Де, судьба, ти моя одна?!»
Всі слова від мойого імені,
Що тут думати читачу?!
Хто не знає мене — повірили,
І журбі моїй, і плачу.
І посипалися листи мені.
Та аби ж то одні листи!
...Стукіт в двері, хтось зве по імені,
Просить дозволу, щоб зайти.
...Відчиняю. Ні зять, ні сват який,
А говорить: «Я прочитав
І приїхав, щоб Вас забрать-таки
До села свого, до отав».
І мене уже не питається,
В хату йде (хоч впади, хоч стій),
З чоловіком моїм вітається,
Каже: «Брат?.. Буде родич мій!»
...За столом говорю-розказую,
Що то вірш лише і усе...
Наше фото йому показую,
Наче справжнє своє лице.
Чоловік мій кива приречено,
Тільки гість (хоч ти сядь і плач),
Ну не вірить у жодне речення,
І не чує моє: «Пробач...»
Агітує і зве: «Поїхали,
Я з такою — не пропаду,
Хай надворі сонця чи віхоли –
Подолаєм удвох біду,
А не хочеш — я тут зостануся!»
...Боже праведний! Що робить?
Чоловік мені: «Дописалася? –
То збирайся тепер і їдь!»
...А надворі — весна регочеться,
Аж від сміху трава росте,
І мені від’їжджать не хочеться,
І цей гість мені — гість, і все.
...Проводжаю його на вулицю,
Перепрошую і говорю:
«Ще за Вами якась зажуриться,
Ще зустрінете Ту, свою...»
А весна мені аж підспівує,
Притулилася до плеча:
«Головне — ти сама повірила,
Що то — слово! Для читача!»
*    *    *
Там, де зради, накази, угоди з олжи,
Там, де правили душі камінні,
Як же вижила Ти, Україно, скажи,
В отакій Україні?
Там, де вічно за волю,
 за землю й гаї,
Де шаблі, голодовки і війни,
Як же вижили ви, українці мої,
В отакій Україні?
Там, де допити й тюрми,
 груддя й кропива,
Де цензура московська і нині,
Як же вижили ви, українські слова,
В отакій Україні?
Там, де розпач такий,
що аж піниться кров,
Де удавка уже й на калині,
Як же вижила віра в надію й любов
В отакій Україні?

КАТИ

Де ви тепер, кати мого народу?
В. Симоненко

Сидять при владі
й роблять там «погоду»,
Як ошукать й брехнею досягти.
Оце і є кати мого народу —
Теперішні взаконені кати.
Вони пролізли в кабінети й крісла,
Щоб рити під народ, немов кроти,
Їм поміж нас незатишно і прісно,
Своя в них каста,
 зграя, гурт — кати.
Вони — наближені, манірні,
 «упаковані»,
Їм все дозволено в досягненні мети.
Погляньте на їх пики угодовані,
Почуйте, як сміються з нас кати.
Це ж нами вони легко короновані,
Це ж ми їм дозволяємо гребти.
Місцевого «розливу» й районовані
Загарбники із племені «кати».
Вони пророчать кашу нам
 із манни,
Вони нас обіцяють повести
В майбутнє знову «світле»,
 аж яскраве.
Ми там були, «товаріщі» кати.
Ми вже пройшли й проїхали
 цю тему,
І не хитруйте, як оті коти.
У вас і нафта, й землі чорнозему,
А в нас лиш ви — руйнатори-кати.
Та ще така журба за Україну,
Що вже несила ту печаль нести
Й дивитися, панове, як Єдину
Ви роздали давно на сувеніри,
Поставивши автографи — «кати»...
10.12.2009 р.

БЮРОКРАТУ ПРИ ВЛАДІ

Не байдужий до столів і короваїв,
А байдужий до історії століть.
Він — царьок, а не якийсь там скраю,
Бо не скраю біля влади він стоїть.
Він змете, зрівняє й мовчки знищить,
Бо йому дозволено усе.
Він палац зведе й на кладовищі,
А духовність — то йому пусте.
Лиш про себе в нього мрія лине,
А народ, звичайно, не в думках.
Он, погляньте, він підмурок риє,
Наче кріт у когось на кістках.
Що йому народне безгрошів’я
І чуже безхліб’я на столі?!
Він жирує. Він уже зуміє
Нас із вами розтоптать в багні.
Може, хтось візьметься зупинити
Отого, що обіцяв нам рай?
Рідна земле! Топтана і бита,
Ти ж стерпіла всі чужі копита,
А помреш від власних яничар.
*    *    *
У відповідь на запрошення
переїхати жити до Криму
Вже на Сулі стріляє очерет
І кригу зодягла ріка на плечі.
Скував мороз пташиний перелет,
І снігом замело сліди лелечі.
Не клич мене до себе у тепло.
Я, може, і приїхала б, та вишня
На мене свариться гіллями у вікно,
І яблуня шепоче: «Ти там лишня».
Я, може б, і прилинула, так як?
Коли мене трима за руки вітер,
І снігом замело до тебе шлях,
І написать листа — не стане літер.
Я, може, і прийшла б, та дуже жаль,
Що навесні Сула затопить весла,
І за Лубнами голуба печаль
Без мене першим проліском
 воскресне.
Я, може, прилетіла б, та крило
Навіки до Посулля приросло...

ДВІ ДОЛІ
(диптих)

І
Сміється світ із кирзових чобіт,
А значить, світ регоче з діда Гната,
А дід стоїть край тесаних воріт,
А за плечима — сад, криниця й хата.
По суті, за плечима — все життя,
Оте, що відсміялось-відболіло,
Тепер із дідом тільки самота
Стоїть у парі — нудиться без діла.
А як колись дід гарно теслював! –
Робив стільці й довготелесі лави,
І сіяв щедро ниву, і орав,
Ходив до Ївги й бігав до Оляни.
Усі те знають — не секрет в селі,
Бо Гнат таки на них не одружився.
То сад садив, то поравсь на землі,
То хату будував під «черепицю».
Питаю діда, а чи жаль років,
Отих, що вже униз, а не угору,
А дід: «Прожив не так, як би хотів,
Не жаль років, а жаль оцього двору.
Криниці шкода, саду і труда.
Для кого я оце усе построїв?
Лишиться після мене лобода
Й одні руїни від оцих хоромів.
Не жду вже ані милості, ні прощ,
Та якось дотоптати ряста мушу...»
...Балака дід, і сльози, наче дощ,
Течуть, печуть і скрапують у душу.

II
— Я вже, дочко, своє віджив
Не спиняй, бо до того мова.
Йшли літа від сівби до жнив
Та й дійшли до оцього слова.
...Вік людський, як отой вокзал,
Я приїхав. А хтось ще їде.
Ти мене хоч коли згадай,
Й напиши про свого сусіда.
Як писатимеш — не вини,
Що не повні шухляди в спадок,
Хай не судять мене сини,
Бо не те полишу для згадок:
Хай згадають поля в житах
І степи, де ми пасли коней,
Їм залишу Чумацький шлях
І у небі — високі зорі.
І тополі, і верболіз,
І калину, і руту-м’яту,
І оцю дорогу до сліз —
Вже підтоптану крайню хату.
Шкода, дочко, життя мина,
П’ять онуків — і всі у місті,
Наче в мене їх і нема;
Кров одна, а ось душі — різні.
Бог із ними, нехай живуть
Всі щасливо, хай все вдається,
Тільки... двір хай не продають,
Бо минуле ж — не продається.

*    *    *

Від листопада — до падолиста
Життя минає опалим листям.
Життя стікає, як сніг, як злива,
Чи то щасливе чи нещасливе.
Усе минає, як хмари й вітер.
Ніщо не вічне на цьому світі –
Лютневі бурі, червневий порух,
Найкращі друзі, найліпший ворог.
Усе минає, усе зникає,
І той хлопчина, що жде-чекає,
І ота юнка, що вийде з хати,
І ота нічка, що винувата...
І ота річка, і отой човен,
І отой берег, любові повен.
Усе відійде, усе відлине
Туди, за межі, туди, в долини.
А що ж лишиться тоді у спадку?
Життя лишиться... І все спочатку...

БАЛАДА ПРО СВАТАННЯ  
  
Віддавали заміж бабу Ганну,
Що колись була, як ружа, гарна,
І проворна, й чепуруха,
 і майстриня,
Й рушників надбала
 повну скриню.
Це тепер уже вона — ніяка.
Ані вишить, ані побалакать.
Забува, що й де поклала щойно,
І не зна, який був день учора.
...Віддавали заміж. Випихали.
Дві невістки «розуму» навчали:
— Ви побачите й самі,
 що дід хороший,
Хата є, і є у хаті гроші,
І садок, і є свиня в хлівочку,
І в теплицях — ранні огірочки.

Ну чого самій Вам тут журиться.
Дід такий, хоч завтра
 вже й жениться!
...А вона мовчала, як заклята,
І мовчала у задумі хата,
Й рушники враз опустили крила,
І з-під крил питали:
«В чому ж винна?»
І горнулась Мурка до зап’ястя,
Муркотіла про родинне щастя.
...Дві невістки готували страви,
Два синки горілку дружно гнали,
І варився холодець з курчати,
Бо назавтра матір будуть сватать.
...А вночі наснилось бабі Ганні,
Що вона іще, як ружа, гарна,
І проворна, й чепуруха, і майстриня,
 Та чомусь пуста й відкрита скриня.
І верзлося: дід із старостами,
І дорога — вкрита гарбузами,
Невістки поміж собою б’ються,
А сини у покуті сміються.
...Розказала сон уранці-рано,
Прилягла... та й більше не вставала.
...Витягли із скрині одежину
(І пуста й відкрита стала скриня).
Переповіли в сусідній хутір,
Щоб «жених» не їхав
 на «попутній»,
Бо нема чого й нема до кого
(Одним словом — з гарбузів дорога).
...Сон був «в руку» —
 все зі сну здійснилось.
Вже під вечір невістки побились
І до ранку лаялись за хату,
За паї, корову і курчата.
Врешті, поділили все до крихти,
Задоволені сини сміялись хрипко.
...Й тільки Мурка терлася край лави
Нічия, неділена і зайва...

*    *    *

Сергію Сурмачу — другу і поету
присвячую

Співаєм: «Ще не вмерла Україна»,
Бо українці — не перевелись.
Лиш Україна стала, мов камінна,
А її доля все іще полинна
Кигиче чайкою приречено униз.
Доводим: іще наша Україна,
Хоч знаєм — тільки небо нічиє.
Все інше — на дрібненькі половини,
До крихти, до шматочка, до пір’їни
Належить тим, хто волю з неї п’є.
Все мрієм: буде жити Україна,
Якщо не зараз, то через роки,
Вже наче й підросла в саду калина,
А у гетьманів — булава та слина,
Ведуть то в дерезу, то в будяки.
І думається: де ж та Україна,
І де та правда, хто її несе,
І де та думка, що одна-єдина,
Де та сокира, й де та домовина?! —
«Розрита» лиш «могила» — та й усе.
...Нічого вже нема від України.
Одне лишилось — слова благодать.
Непросто, знаю, не схилить коліна,
Нелегко будувать щось на руїнах.
Найважче, друже, — душу не продать!

БАЛАДА ПРО РОДИННЕ ДВОРИЩЕ

І древня груша-дичка
вже не груша...
Д. Іванов

Двір такий, яким був раніш:
Ще і яблуня є, і слива.
Он отам мій найперший вірш
Написався в роки щасливі.
А отут, на оцій межі,
Була груша в дрібненьких дичках,
І за грядками, в дерезі,
Індичат стерегла індичка.
Здрастуй, дворе! Привіт, спориш!
І жовтенькі кульбабки скраю!
Гей! Агов! Чудернацький вірш,
Той, якого уже не знаю.
Добрий день, полини в саду!
Де ж поділась із айстр корона,
І чому, й на яку біду
Вишні вирубав хтось на дрова?
І навіщо коса століть
Підкосила цю диво-хату,
Що мене провела у світ
Й не діждалась уже стрічати.
...Я прийшла. Я ж таки прийшла, —
Не із віршем одним — з книжками.
Та нема вже того села,
Помережаного стежками.
Лиш бабуся якась чудна,
Звідкись випурхнула, як птичка,
На ціпочок слова звела:
— Це із Вашої груші-дички.
...От і все, що лишилось ще,
А яка ж була груша пишна!
І спіткнувся об душу щем:
— Скільки б гойдалок з неї вийшло!

ОДКРОВЕННЯ КОЛИШНЬОЇ  НАЦІОНАЛ-ПАТРІОТКИ

Охолоняю. Охолоняю.
Хто друг, хто ворог — уже пізнаю.
Тих, хто в рядах іще, — не зупиняю.
Тих, що покинули, — не здоганяю.
Охолоняю. Охолоняю.
Не так пишу вже. Не те читаю.
Ледь животію, а все питаю:
— Чому державу свою втрачаю?!
Охолоняю. Охолоняю.
Міняю звички. Смаки міняю.
Всі барикади вже обминаю,
Відводжу очі. Слова ховаю.
Охолоняю. Охолоняю.
Живу покірно. Проблем не маю.
Чогось бажати — не дозволяю.
Про незалежність — вже забуваю.
Охолоняю. Охолоняю.
За кращу долю уже не марю,
Хіба насниться (таке буває),
Що Україна — куточок раю.
Охолоняю. Охолоняю.
А як горіла! — Не видно краю.
А як палала! Те я лиш знаю.
Роз-ча-ру-ва-ла-сь!
 Ох-о-л-о-н-я-ю!

БАЛАДА ПРО МАМИНУ СКРИНЮ

У далекі роки п’ятдесяті,
У село приміське — Терни
Мама заміж ішла за тата,
І у придане скриню везли.
А село біля міста — поряд,
Шифоньєри по хатах скрізь,
Й реготів на всі зуби потяг
З того воза, що скриню віз.
І жіноцтво плескало хвилями,
Бо з яких же ото хуторів
Заміж возять чужих із скринями,
І не бачать своїх з Тернів?!
...А у скрині на дні — скарбниця:
Дивосвіт в полотні років.
Тернівським — таке і не сниться,
Передмістя — без рушників...
І святково вдягалась хата,
Вся заквітчана з дивних рут,
І, здавалось, — така багата,
Найбагатша невістка — тут!
Бо у неї, не щось там — скриня! –
Оберіг і достатку суть,
І казали сусіди в спину:
— Ох і гарно ж таки живуть!
Мала скриня й рядно повстяне,
Фотокарточки і книжки,
І державні потерті «займи»,
Й трохи краму — на пелюшки.
...Вже пізніше з усім начинням
Скриню в місто перевезли,
І просторим високим стінам
Було дивно від хутірзни.
І міські вже тепер сусідки
Говорили за ворітьми:
— Мабуть, в скрині
 скарби всесвітські,
Може, золото і дари.
...Я ж у скриню складала вірші,
Й сторінки із журналу мод,
Не була вона зайва-лишня
Аж поки... не купили комод,
І поки не обставили хату...
А надбавши всього за край,
Мама, врешті, сказала тату:
— Треба скриню нести в сарай.
...Рушники позлітались. Сіли.
Та й на дно залягли усі.
Скриню винесли — й наші стіни
Стали білі якісь і пусті.
І стоїть вона, он, в сараї,
Одинока така й німа.
Скриня! Скриня! Куточок раю
Отого, що уже нема.
Умебльовано все багато,
А чогось не стає на всіх.
І сумує в достатку хата,
Заховавши у скриню сміх!
*    *    *
День вицвів на сонці,
 мов мамина хустка,
А вечір скупався в зіллі.
І цілий вже тиждень
 не хата, а пустка –
Спимо у дворі на сіні.
А місяць над нами сережкою
 світить,
Як в цигана вчора в базарчику.
І мама навчає: «Глядіть мені, діти!..»
І сварить на мене пальчиком.
Я знаю вину і мовчу утаємлено,
А мамі не спиться й не спиться...
А там, за копицею,
 ждуть мене в темені
Руки твої, як жар-птиці...
І ніяк втекти, бо не можу
 відважиться,
Й боюсь відпроситись у матері,
А ніч загуляла, що й зорі
 не вляжуться,
І хлопець до засвіту ждатиме.
Бо цілий вже тиждень в нас хата,
 як пустка,
Він знає про це й чекає,
Але поміж нами — мамина хустка,
Наче межа спиняє...
*    *    *
Висихають річки:
і гірські, і в долинах,
І в глибинах моря,
і в джерелах — краплини,
Сохнуть роси в траві.
Тільки спека не винна,
Що не висохне зроду
сльоза удовина...

ЖУРА

Мамі присвячую

Була журавкою,
а стала — журавлицею.
Була коханою, а стала — нічия.
Жура... Жура... Отам,
 поза криницею,
Жура... Жура... Коли без журавля...
Осіннє сонце на обніжок падає,
Осінній промінь вже не припіка.
Жура... Жура... Коли ніщо не радує,
Жура... Жура... Коли душа згірка.
Якби вернулось —
 розігнала б хмари,
Якби змогла — то як би берегла!
Жура... Жура... Коли немає пари.
Жура... Жура... Коли вона була...
Згасає день, і вечір
 вже для споминів.
Згадати є що... Ні з ким говорить...
Жура... Жура... Коли одна
 за комином.
Жура... Жура... Коли й журба
болить...

ВІДВІДИНИ

Батькова хата направо.
Зачинено. Темно.
Н. Матюх

Батькова хата — четверта в ряду.
Двір у оградці.
І чорнобривці у всіх на виду,
наче на грядці.
Батько між квітів стрічає мене,
кинусь в обійми.
Тільки обличчя в батька сумне,
й руки камінні.
Там, під ґрунтами Вічність трима   
батька у груддях,
Вже проростає з шовку трава
в нього на грудях.
Й сині волошки... Бачиш? Краса...
крапельки неба,
Батечку! Батьку! Літо згаса —
п’яте без тебе.
Стільки новин! Як же їх донести?
З чого почати?
...Я тобі довго слала листи,
чи получав ти?
Чи загубились там десь вони
в просторі дальнім,
Чи ангелята все віддали
й ти прочитав їх?
...Знаєш уже, що нелегко всім нам,
батьку, нітрішки,
Гарно укотре тільки панам, —
хто має віжки.
Знов Україну нищать до пня,
топчуть і душать.
Правди — немає, честі — нема,
розпач у душах.
В хаті у нас все частіше мовчать —
мама неволить,
Світло і газ виключа й відключа —
все економить.
Ходить з ціпочком, гнеться униз,
сон їй урвався.
Як Ви ходили в парі колись —
всесвіт спинявся!
...Літо у нас золоте-золоте,
гарно до млості!
От якби сталося диво святе, —
щоб хоч у гості...
Щоб оце ти у наш сад увійшов,
хоч на хвилинку,
Я зцілувала б слід підошов
й кожну сивинку.
...Все навпаки. Я розмову веду
в тебе у хатці,
Де чорнобривці всі на виду,
наче на грядці.
Вкотре зітхну при землі, при траві,
кажеш, — не плакать.
Ой, як же гірко, тату, мені
в квітах балакать.

ЗУСТРІЧ

Ну ось і стрілись. Ти, а чи не ти,
Отой, що цілував мене під кленом,
Що обіцяв галактики й світи?!
А клен був юним і таким зеленим.
Тремтіли листям сказані слова,
І зустріч перша, і ота — остання.
Любові, кажуть, двічі не бува,
Виходить, ти — одне моє кохання.
А інше все — то дощик по стерні,
А ти був злива, Великодня злива,
І як жилось під дощиком мені
Я не скажу, вважай, що я щаслива.
Крізь наші роки проросли гаї,
Твої слова скотилися у побут.
Світи й галактики
 лишились не мої,
Воно на краще —
 тільки зайвий клопіт.
Ну ось і все... Всміхнулась,
 і прощай,
Якби й шукав — заблудишся
 до мене.
Учора вранці, то як знак, вважай,
Сусіда мій зрубав сухого клена...
*    *    *
Торкну п’ять пальчиків кленового листка,
Немов до Вашої долоні доторкнуся,
А осінь вересня ніяк не відпуска,
А я на Вас ніяк не надивлюся.
Спалило сонце календарні дні,
Та й покотило осінь у обжинки,
Лишило мені спогади одні,
Мов бабиного літа павутинки.
Та жаль за тим, що все вже відбулось,
Та рану, яка Вами ще ятриться,
Та фотографію, де Ви серед колось
Йдете (до іншої?) й не можете спиниться.
Ви йдіть собі, якщо вона гука,
І на мої шляхи не завертайте.
Це осінь вересня ніяк не відпуска.
А я лиш надивлюся, і... прощайте.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2012 > Тема "Душі криниця"