Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3314)
З потоку життя (6547)
Душі криниця (3544)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1512)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1684)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
У БОРН╤ ЗА ЗЕМЛЮ ╤ ВОЛЮ
В ознаменування 100-р╕ччя под╕й Укра╖нсько╖ революц╕╖ в Кривому Роз╕ за громадською ╕н╕ц╕ативою...


Б╤ЛЬШ╤СТЬ РЕЛ╤КВ╤Й КИ╥ВСЬКО╥ РУС╤ ВИВЕЗЛИ ДО РОС╤╥ ТА ПЕРЕЙМЕНУВАЛИ
Про це пов╕домля╓ Рад╕о Свобода з посиланням на досл╕дження укра╖нських науковц╕в, викладене в...


РАДЯНСЬКА ДОБА: М╤ФИ ╤ РЕАЛ╤╥
24 вересня в Музе╖ ╤вана Гончара в Ки╓в╕ в╕дкрилася виставка «М╕фи та реал╕╖ радянсько╖...


╤гор Горд╕йчук, Герой Укра╖ни, генерал-майор: САВУР-МОГИЛА — ЦЕ ФАКТИЧНО БУВ КВИТОК В ОДИН К╤НЕЦЬ
Нещодавно виповнилося п’ять рок╕в геро╖чн╕й оборон╕ Савур-Могили. Ця висота стала символом...


ДОСЛ╤ДЖЕННЯ КОЗАЦЬКО╥ ДОБИ ТРИВА╢
Зб╕рник присвячено 100-р╕ччю в╕д дня народження в╕домого фах╕вця з археолог╕╖ перв╕сного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#20 за 18.05.2012
З ВИСОТИ В╤ЧНОГО НЕБА

Пам’ять

З арх╕ву «КС»

Адил╓ Мемет╕вна Ем╕рова народилася 1933 року в м. Ялт╕. Зак╕нчила ф╕лолог╕чний факультет Самаркандського державного ун╕верситету. Доктор ф╕лолог╕чних наук, професор кафедри рос╕йсько╖ ф╕лолог╕╖ Кримського ╕нженерно-педагог╕чного ун╕верситету. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Авторка книг «Невыдуманные рассказы», «Феномен Дженгиза Дагджи», «Японские мотивы» та ╕н., численних публ╕кац╕й в╕рш╕в, опов╕дань, л╕тературно-критичних статей.
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в спогади Адил╓ Ем╕рово╖ про депортац╕ю кримських татар.

Адил╓ ЕМ╤РОВА
З ВИСОТИ В╤ЧНОГО НЕБА

ПЕРЕДМОВА

Я написала ц╕ сво╖ спогади в серпн╕ 1989 року. А через чотири м╕сяц╕ отримала 11-й номер журналу «Новый мир», в якому друкувався роман О. Солженицина «Арх╕пелаг ГУЛАГ». У розд╕л╕ 4-му, що ма╓ назву «Заслання народ╕в», я знайшла п╕встор╕нки (стор. 165) про виселення з Криму кримських татар. Мене вразив зб╕г образу, використаного О. Солженициним ╕ мною, — який вигляд мав Крим у день виселення кримських татар 18 травня 1944 р.: «Мабуть, з пов╕тря, з високих г╕р це мало вигляд величний: загуд╕в моторами одночасно весь Кримський (щойно визволений, кв╕тень 1944 р.) п╕востр╕в, ╕ сотн╕ зм╕╖в-автоколон поповзли по його прямих ╕ кручених дорогах». Коли я писала ц╕ спогади, я бачила усе це згори, «з висоти в╕чного неба».
*    *    *
Коли я дивлюся на тебе, земле мо╖х предк╕в, згори, з висоти в╕чного неба, ти нагаду╓ш мен╕... Що ж нагаду╓ш мен╕ ти? Ти нагаду╓ш мен╕ розстелену овечу шкуру. Так╕ шкури були майже в кожн╕й татарськ╕й осел╕. На них, кинутих на п╕длогу або тапчан-с╕т, сид╕ли в довг╕ зимов╕ вечори. ╤ пор╕вняння це — Кримського п╕вострова з розстеленою овечою шкурою — не випадкове, а законом╕рне для мене, кримсько╖ татарки: овець я бачила з дитинства, в╕вчарство «в кров╕» мого народу. В╕домо, що пор╕вняння, метафора тонко ╕ точно характеризують не ст╕льки пор╕внювальний предмет, ск╕льки самого опов╕дача, того, хто пор╕вню╓, бо черпаються з глибинних сфер його св╕домост╕, з п╕дсв╕домост╕, обумовлено╖ генетичною пам’яттю народу, до якого опов╕дач причетний. Так, для Анни Ахматово╖ «генетично» виправданим було пор╕вняння хмарини з б╕лчиною шкуркою: хмарина у неб╕ висок╕м с╕р╕ла, неначе розстелена б╕лчина шкурка...
Ти завжди ╕ повсюди з╕ мною ╕ в мен╕, моя В╕тчизно. Внутр╕шн╕м зором я бачу зубчасту крайку г╕р над Ялтою, т╕ дороги, по яких ходили мо╖ дитяч╕ ноги, — вздовж р╕чки ╕ вище, через вершину В╕льга, до селища Ай-Василь (нин╕ Васил╕вка), в якому жили ус╕ мо╖ родич╕ по материнськ╕й л╕н╕╖. Мо╖ ноги пам’ятають ╕ шовковисту пругк╕сть опало╖ глиц╕, якою встелено тво╖ сух╕, св╕тл╕ ╕ врочист╕, як собори, соснов╕ л╕си. Мо╖ руки дос╕ в╕дчувають шорстк╕сть вимуровано╖ з дикого кам╕ння ст╕ни навпроти нашого будинку, яка огороджувала територ╕ю мечет╕ ╕ старого кладовища; перехняблен╕ надгробки з арабськими написами визирали з високо╖ трави, як б╕л╕ черепи. (Мечет╕ вже нема╓, а на м╕сц╕ могил зведено будинки). Мо╖ вуха чують, як вечорами стрекочуть цикади в тво╖х запахущих садах ╕ гаях. Я пам’ятаю, як пахне тво╓ пов╕тря — ароматами моря ╕ трав, що ростуть лише там, на мо╖й батьк╕вщин╕. Я в╕дразу взнала ц╕ звуки ╕ ц╕ пахощ╕, коли через тридцять л╕т п╕сля переселення вперше при╖хала до Криму, ╕ в╕дразу згадала баладу А. Майкова «╢мшан» з ╖╖ к╕нцевими рядками: мил╕ша смерть у р╕дн╕м кра╖, н╕ж слава десь на чужин╕!
Моя душа пам’ята╓ тебе ╕ буде пам’ятати до найостанн╕шо╖ мит╕.
*    *    *
Рано-вранц╕ 18 травня 1944 року, коли ми, мати ╕ тро╓ д╕тей, сн╕дали, до нас ув╕йшов оф╕цер ╕ сказав, що вс╕х татар виселяють з Криму. Порадив взяти з собою якомога менше речей. (Виявля╓ться, на кожного члена с╕м’╖ можна було брати до 100 кг речей). Збиратися за годину б╕ля мосту.
Мати впала в пан╕ку: чолов╕к у в╕д’╖зд╕, на руках тро╓ д╕тей — в╕д двох з половиною рок╕в до чотирнадцяти. З голос╕нням вона почала збирати реч╕. Метушилася по к╕мнатах. А оф╕цер ходив за нею сл╕дом, придивлявся до речей, казав, що йому у нас подоба╓ться, що в╕н сам буде тут жити, а ось на цьому л╕жку — спатиме.
Що ж взяти з собою? Ось оцю велику стьобану ковдру: вистачить вс╕м чотирьом вкритися. Треба взяти документи: ось трудова книжка чолов╕ка, св╕доцтва про народження д╕тей. Д╕стала ╖х з шухляди комода, та так ╕ залишила на стол╕. Поки мама металася по к╕мнатах, в╕ддаючи нам ╕з сестрою як╕сь сумбурн╕ розпорядження, я кинулась перш за все до свого «багатства» — синього оксамитового ридикюля з ручкою-петлею, в якому збер╕галися два разки намиста, ╕ б╕льше не випускала його з рук. (На як╕йсь зал╕зничн╕й станц╕╖, вже в Середн╕й Аз╕╖, це намисто довелося обм╕няти на ╖жу). Так ми й вийшли з дому з тим, що змогли взяти в руки.
Вийшли назавжди.
Б╕ля мосту на вузлах ╕ м╕шках сид╕ли люди. Чутно було гучн╕ голоси, плач. Сус╕ди, виявля╓ться, взяли з собою м╕шок борошна ╕ овечу тушку. Хтось прин╕с нав╕ть подушки ╕ ковдри. Тут мати спохватилася: не взяли н╕чого з ╖ж╕ та посуду. Старша сестра з малою залишились на м╕сц╕, а ми з мамою садами — по дороз╕ йти боялися — повернулись додому.
Ми жили на другому поверс╕. Двер╕ були зачинен╕. Мати приставила до балкона драбину, ╕ ми потрапили всередину. Були зачинен╕ й двер╕ до к╕мнат. Мати розбила в╕конне скло, ╕ я вл╕зла до к╕мнати. За порадою мами взяла ножиц╕, каструлю, три велик╕ ╕ одну маленьку (для найменшо╖ сестрички) ложки. В наволочку, зняту з подушки, насипала борошна. Пот╕м п╕шли в сарай, мама зарубала курку, а козу, куплену два тижн╕ тому на останн╕ грош╕, ми в╕двели до сус╕дки. До не╖ ж в╕днесли швейну машинку ╕ великий персидський килим. Мабуть, мати спод╕валася, що незабаром повернемося.
В оч╕куванн╕ машин просид╕ли до самого вечора. Поруч ходили солдати ╕ оф╕цери. К╕лька раз╕в потрапив на оч╕ той оф╕цер, який вранц╕ заходив до нас. В його руках був м╕й портфель. В ньому щось побрязкувало. «Наш╕ ср╕бн╕ ложки», — сказала мати. В╕н узяв ╖х при н╕й, ан╕трохи не соромлячись ╖╖ присутност╕.
М╕й портфель! Зовс╕м новий, чудового зеленого кольору, з двома зовн╕шн╕ми кишенями; цей портфель мен╕ купили на «товчку». Ск╕льки раз╕в, тримаючи його в руках, я передчувала рад╕сть, з якою восени п╕ду в школу. А противний дядько-оф╕цер взяв, не спитавшись дозволу, м╕й портфель! Це збурювало мене б╕льше, н╕ж те, що нас вигнали з дому ╕ кудись повинн╕ повезти. Цього м╕й дитячий розум ще не усв╕домлював. А ось в╕днятий портфель — це ж трагед╕я! Це образа, яку не забути! Образа на все життя!
Уже п╕зно вноч╕ нас набили у вантажн╕ машини ╕ повезли через Ай-Петр╕ на якусь зал╕зничну станц╕ю. У машин╕ я спала. Лише зр╕дка, коли дуже п╕дкидало на вибоях, я розплющувала оч╕ ╕ бачила над головою н╕чне небо. Коли я прокинулась в черговий раз, то м╕ж дерев побачила далеко внизу щось велике, мерехтливе, живе. Море, — здогадалась я. Натужний рев машин, що важко зд╕ймалися по серпантину дороги на Ай-Петр╕, висок╕ з╕рки над головою, прохолодне г╕рське пов╕тря, далеко внизу море, — все було та╓мничим ╕ урочистим. Я не в╕дчувала, що прощаюся надовго — назавжди з цим небом, з ц╕╓ю землею, з цим морем.
Вноч╕ нас посадили в товарн╕ вагони. Спритн╕ш╕ ╕ сильн╕ш╕ зайняли найкращ╕ м╕сця — на нарах. Нам д╕сталось м╕сце на п╕длоз╕, б╕ля самих дверей.
У перш╕ дн╕ нас не годували. На кожн╕й станц╕╖ вс╕ висипали з вагон╕в. Ж╕нки, миттю спорудивши п╕чки з кам╕ння, ставили на них каструл╕ ╕ варили сяку-таку юшку. К╕лька раз╕в мати намагалась зварити домашню курку. Та не встигала нав╕ть закип╕ти вода, як лунав окрик конвойних: «По вагонах!» («По гавонах!» — ще довго гукала менша сестра, мимовол╕ переставляючи звуки у незнайомому слов╕). Долинав протяжний свисток паровоза. ╤ ось вс╕ б╕жать до вагон╕в: хто, обп╕каючись, несе каструлю або чайник, хто на б╕гу заст╕ба╓ штани. По╖зд руша╓. Вс╕ ч╕пляються вже на ходу по╖зда за простягнут╕ руки ╕ перекидаються у вагон. А мимо довго пливуть, немов у спов╕льнен╕й к╕нозйомц╕, догораюч╕ багаття. Слава Аллаху! Мати знов н╕чого не встигла нам зварити, зате вона з нами.
А ск╕льки людей, особливо старих, в╕дставало в╕д по╖зда ╕ нав╕ки розлучалося з р╕дними! Дос╕ ще багато хто розшуку╓ р╕дних, що в╕дстали в дороз╕. А ск╕льки померлих в╕д хвороб ╕ голоду залишилось на перонах ╕ на узб╕ччях зал╕зниц╕ п╕сля в╕дходу по╖зда! Не встигали викопати яму ╕ поховати, нав╕ть без дотримання мусульманських обряд╕в. (За св╕дченням НКВС, з Криму було виселено 183 155 чолов╕к. Близько двох тисяч померло в дороз╕, понад 40 000 — в перш╕ 5 рок╕в у нових м╕сцях в╕д голоду ╕ хвороб).
Через деякий час у вагонах налагодився сякий-такий побут. Були вибран╕ старости, як╕ приносили ╕ роздавали хл╕б. На великих станц╕ях к╕лька раз╕в видавали суп. Ну зв╕дки нам було знати, що вс╕ методи ╕ форми депортац╕╖ велико╖ к╕лькост╕ людей — теплушки, конвой, роздача ╖ж╕ на станц╕ях тощо — були давно апробован╕ ╕ в╕дпрацьован╕: розкуркулювання, яке супроводжувалось депортац╕╓ю м╕льйон╕в людей у Середню Аз╕ю ╕ Сиб╕р, пот╕м репрес╕╖ 30-х рок╕в, пот╕м, в 1941-му, переселення людей з Прибалтики, пот╕м — з Кавказу, з Калмик╕╖... Мабуть, «родов╕д» цих вагон╕в-теплушок, призначених для перевезення саме людей, можна в╕днести до початку стол╕ття. Вони живуч╕, ц╕ вагони, не т╕льки як феномен нашого життя, а й сам╕ по соб╕. Ось в нашому вагон╕, наприклад, за 25 рок╕в до нас м╕г ╖хати доктор Живаго з╕ сво╓ю родиною: «Доктору Живаго пощастило потрапити у л╕вий кут передн╕х нар, до тьмяного продовгуватого в╕конця п╕д сам╕с╕нькою стелею. Антон╕на Олександр╕вна уперше подорожувала в товарному вагон╕. При повантаженн╕ в Москв╕ Юр╕й Андр╕йович на руках п╕дняв ж╕нок на висоту вагонно╖ п╕длоги, на краю яко╖ ходили важк╕ висувн╕ двер╕...»
Читаючи ц╕ пастернак╕вськ╕ рядки, я пригадувала наше вагонне життя травня 1944-го. Ц╕ вагони стали сумним символом незатишност╕ ╕ невлаштованост╕ життя вс╕х народ╕в Рос╕╖ ╕ ╖╖ околиць у XX стол╕тт╕, символом глибокого зневаження людсько╖ г╕дност╕ ╕ людських прав, особливо в пер╕од стал╕н╕зму, знаком б╕ди ц╕лих народ╕в.
╥хали майже 20 дн╕в. Бруд, антисан╕тар╕я, огидний запах немитих т╕л. У перш╕ ж дн╕ з’явилися вош╕. Але ми, д╕ти, якось швидко звикли до свого становища, тому що не розум╕ли ус╕╓╖ глибини трагед╕╖, що нас сп╕ткала. У нас з’явилися нов╕ друз╕. Як т╕льки-но по╖зд рушав, ми вс╕далися у дверях вагона, зв╕сивши ноги (двер╕ зачинялись п╕д час пере╖зду через мости та ╕нш╕, треба гадати, стратег╕чно важлив╕ пункти), з ц╕кав╕стю дивились навс╕б╕ч ╕ рад╕ли гарн╕й погод╕ ╕ тому, що «ми ╖демо, ╖демо, ╖демо в дуже далек╕ кра╖...» (з дитячо╖ п╕сеньки тих рок╕в).
Мабуть, в район╕ Донбасу (мен╕ запам’яталися терикони) по╖зд пов╕льно йшов вздовж пол╕в. Погожий весняний день, безкрайн╕ поля, ясне небо, тепло. Ми, д╕ти, сидимо у дверях вагона. Нам добре. Ген у пол╕, неподал╕к в╕д зал╕знично╖ кол╕╖, працюють люди. Вони випростовуються ╕ проводжають наш по╖зд поглядом. ╤ ми прив╕тно замахали руками. А вони — у в╕дпов╕дь — погрозили нам кулаками ╕ лопатами ╕ щось загукали. (Мабуть: «Зрадники! Запроданц╕!»). ╤ не раз згодом доводилось чути ц╕ слова. ╤ завжди це було боляче ╕ образливо. ╤ цей жахливий контраст — в╕д ейфор╕╖ до грубо╖, неприховано╖ злоби ╕ погроз — вр╕зався в дитячу пам’ять на все життя.
╤нколи в вагон╕ чулися насп╕ви. Це були сумн╕ народн╕ п╕сн╕. У нашому вагон╕ в когось знайшлася скрипка. А в мо╓╖ старшо╖ сестри був гарний голос — мецо-сопрано. ╥╖ просили сп╕вати, ╕ вона сп╕вала старовинн╕ журлив╕ п╕сн╕ п╕д акомпанемент скрипки. Дуже швидко, вже на другому тижн╕ нашо╖ сумно╖ дороги на чужину, почав складатися й вагонний фольклор: складалися нов╕ слова, як╕ виконувалися на мотиви старих п╕сень. Коли сестра сп╕вала «Осел╕ наш╕ високо. На в╕кнах — занав╕ски чорн╕. Як важко з в╕тчизною розлучатися. Кому ж бо плакати, як не нам?» — ус╕ у вагон╕ п╕дсп╕вували ╕ плакали.
Наша с╕м’я ╖хала без батька. Вс╕х дорослих мужчин села (╕ всього Криму) за п’ять дн╕в до виселення моб╕л╕зували в трударм╕ю. Це була заздалег╕дь спланована акц╕я, яка мала за мету не допустити можливого спротиву населення ╕ полегшити тим самим переселення народу. Це був уже не раз апробований метод, наприклад, на Кавказ╕. Батько згодом розпов╕дав, що мужчин зобов’язали добратися до С╕мферополя сво╖м ходом; зв╕дти ╖х повинн╕ були везти в центральн╕ област╕ Рос╕╖. П’ять дн╕в в╕н ╕шов в╕д села до села з якимось попутником ╕ лише ввечер╕ 17 травня д╕стався С╕мферополя. Залишився ночувати у знайомих. ╤ т╕╓╖ ж ноч╕, п╕д ранок, до них зайшов оф╕цер з трьома солдатами ╕ оголосив про переселення. Батьков╕ не дозволили повернутися в Ялту, ╕ в╕н по╖хав з господарями дому.
Думка розшукати нас не залишала батька. На кожн╕й станц╕╖ в╕н намагався д╕знатися, куди були направлен╕ по╖зди з мешканцями Ялти. Н╕чого з’ясувати не вдавалось: н╕хто не хот╕в в╕дпов╕дати на так╕ запитання.
31 травня, розпов╕дав батько, ╖х висадили на станц╕╖ Великоалекс╓╓вська (п╕д Ташкентом) ╕ повезли в якийсь радгосп, к╕лометр╕в за 7-10 в╕д зал╕зниц╕. Щодня, протягом тижня, батько ходив зв╕дти на станц╕ю з над╕╓ю д╕знатися що-небудь про ялтинц╕в. Вранц╕ 6 червня батько сид╕в у чайхан╕ неподал╕к в╕д станц╕╖. Хтось гукнув, що йде черговий татарський по╖зд. Батько кинувся до по╖зда. В якомусь вагон╕ пом╕тив знайомих, як╕ пов╕домили йому, що ми в 17-му вагон╕. («17-й вагон, я н╕коли не забуду цей номер», — казав мен╕ пот╕м батько). В╕н кинувся рахувати вагони. А нам уже хтось встиг пов╕домити, що батько шука╓ нас.
Ус╕ сус╕ди зв╕льнили прох╕д, ╕ ми, три д╕вчинки, стали у дверях вагона, видивляючись батька. А мати не могла в╕д хвилювання встати на ноги, вона сид╕ла на вузлах з пожитками ╕ плакала. ╤ ось ми побачили батька, який так посп╕шав, нашого високого, с╕роокого, найкрасив╕шого у св╕т╕ тата. «Тату, татку!» — вигукнув хтось ╕з нас. Заплакали ж╕нки.
«Мабуть, я колись зробила щось добре, — так кажуть, коли людин╕ неспод╕вано випада╓ рад╕сть», — не переставала до само╖ смерт╕ говорити моя мати, згадуючи той день. Це був справд╕ великий день у нашому житт╕. Це був наш порятунок. ╤ якщо н╕хто з нашо╖ с╕м’╖ не помер у важк╕ роки, то цим ми завдячу╓мо щасливому випадку, що по╓днав нас з батьком. ╤ ще, безсумн╕вно, працьовитост╕ й наполегливост╕ матер╕.
(Моя мати! Як вона боролася за наше життя! Вона, яка виросла в с╕льськ╕й родин╕, з дитинства працювала на земл╕, з перших дн╕в життя на новому м╕сц╕ завела город. Вона навчилася варити нам кашу з недозр╕лого кукурудзяного зерна. З картопляних лушпайок пекла г╕ркуват╕ на смак чорн╕ балабушки. Ночами ходила поливати город; воду для поливу розпод╕ляли по черз╕, часто з╕ сварками ╕ б╕йками, а вноч╕ було легше взяти воду — провести ╖╖ з центрального арика на свою д╕лянку. Працювала, не шкодуючи себе. ╤ ран╕ше вс╕х п╕шла з життя. Ми вс╕ жив╕: батько, вже 93-л╕тн╕й, три дочки з д╕тьми ╕ внуками, а матер╕ з нами нема╓ давно, вже 17 рок╕в. Лежить вона самотньо на кладовищ╕ в маленькому середньоаз╕атському м╕стечку, так далеко в╕д свого родового цвинтаря в Ай-Васил╕, де спочивають в╕чним сном ус╕ ╖╖ предки. Гай-гай! Давно нема того цвинтаря. ╤ багатьох ╕нших татарських кладовищ у Криму вже нема: ╖х зр╕вняли з землею, кам’ян╕ надгробки використали для буд╕вельних потреб, а на м╕сц╕ кладовищ, за св╕дченнями очевидц╕в, зведено будинки. ╤ живуть в них люди, не знаючи того, що ходять вони по к╕стках ц╕лих покол╕нь татар. 
Ах, мамо! В тебе було ст╕льки житт╓вих сил, енерг╕╖! Ти була така наполеглива в досягненн╕ сво╖х маленьких, зв’язаних т╕льки з с╕м’╓ю спод╕вань. В чому було призначення твого життя? Я не знаю в╕дпов╕д╕ на це запитання. Можливо, в тому, щоб виростити трьох дочок? Вкласти в них душу? Навчити р╕дно╖ мови ╕ р╕дних п╕сень? Я в думках припадаю до тво╓╖ могили ╕ плачу. Я не можу сказати нав╕ть: «Спи спок╕йно, мамо!» Х╕ба ж у чуж╕й земл╕ спиться спок╕йно?).
Дал╕ батько по╖хав з нами. Того ж дня, 6 червня, наш по╖зд п╕д╕йшов до станц╕╖ Беговат (нин╕ — Бекабад) Ташкентсько╖ зал╕зниц╕. Вивантажились б╕ля кол╕╖. Тут же почали п╕дходити вантажн╕ автомашини, в яких нас повезли в колгоспи ╕ радгоспи. Ми потрапили до радгоспу з дивною назвою — «Дальверз╕н-2».
Житло для нас не було готове. К╕лька м╕сяц╕в ми жили прямо на земл╕, п╕д тополями, перед школою. (Через багато рок╕в, зак╕нчивши ун╕верситет, я при╖хала в цю школу викладати рос╕йську мову ╕ л╕тературу). Згодом нас розселили по бараках. Нам вид╕лили маленьку к╕мнатку з цементованою п╕длогою, ╖ли ╕ спали на п╕длоз╕.
Що було пот╕м? Ми вс╕ часто хвор╕ли. Зима 1944-1945 рок╕в була дуже холодною. Одягу ╕ взуття у нас не було, тому ми з сестрою т╕╓╖ зими не ходили в школу. Було голодно. Мен╕ пост╕йно хот╕лося ╖сти. Раз на день спецпереселенцям видавали по тар╕лц╕ супу з громадсько╖ ╖дальн╕. Хл╕б, як ╕ скр╕зь в т╕ роки, видавався по талонах. За хл╕бом звичайно ходила я. Пам’ятаю багатогодинн╕ черги, п’янливий до запаморочення голови запах св╕жого хл╕ба, котрий привозили у фургон╕, ╕ незвичайний смак хл╕бних скоринок, як╕ я маленькими шматочками в╕дщипувала дорогою додому.
Дос╕ пам’ятаю ╕ маленьк╕ радощ╕ т╕╓╖ пори. Наступного л╕та мати купила на базар╕ нам з сестрою саморобн╕ ганч╕р’ян╕ туфл╕ (╖х шили корейц╕) ╕ домотканий ситець в червоно-б╕лу кл╕тинку (ткали узбечки), з якого вона пошила нам плаття. ╤ ще пам’ятаю надзвичайно смачну рисову кашу, зварену на молоц╕, якою нас пригостила подруга сестри, кореянка на ╕м’я Таня. (Спасиб╕ тоб╕, Таню! Я дос╕ пам’ятаю тебе. Нав╕ть пам’ятаю тво╓ чудове жовте плаття у зборочку). Я була просто вражена тим, що прост╕ люди можуть ╖сти такий божественний харч!
Через два роки ми перебралися в м╕сто, де я зак╕нчила середню школу. Я рвалася вчитися дал╕. Але ви╖хати не могла до отримання дозволу з республ╕канського центру у справах спецпереселенц╕в. Довгожданий дозв╕л над╕йшов 19 серпня, а 21-го я вже була на зарахуванн╕. ╤ тут мен╕ дв╕ч╕ допом╕г випадок: я при╖хала саме в день зарахування, н╕ на день п╕зн╕ше, ╕ я була зарахована без екзамен╕в, тому що в т╕ роки медал╕сти не складали вступних ╕спит╕в.
У мо╖х спогадах нема╓ особливих трагед╕й. Можливо, вони обминули саме нашу с╕м’ю. Але вони були. В ╕нших с╕м’ях були ╕ нещастя, ╕ хвороби, ╕ розлуки, ╕ загибель близьких. А х╕ба це не трагед╕я: ц╕лий народ було принижено ╕ скривджено, приречено на ф╕зичну смерть, нарешт╕ просто пограбовано? Виросло ц╕ле покол╕ння неосв╕чених або малоосв╕чених людей. Формальною перепоною для продовження осв╕ти була необх╕дн╕сть отримання в╕зи на ви╖зд у т╕ м╕ста, де були середн╕ спец╕альн╕ ╕ вищ╕ навчальн╕ заклади. В╕зи найчаст╕ше не видавалися, в╕дмова н╕як не мотивувалася. Моя сестра, наприклад, саме з ц╕╓╖ причини не змогла продовжити свою осв╕ту.
*    *    *
Спекотний липневий день 1974 року. По дороз╕ в╕д Чуфут-Кале вниз до Бахчисараю ╕де ж╕нка. З ╖╖ очей невтримно б╕жать сльози, рот кривиться в╕д пронизливого болю, якого ран╕ше н╕коли не в╕дчувала. Це я, кримська татарка, котра вперше п╕сля депортац╕╖ при╖хала в Крим, в Ялту — там я народилася. А з Ялти по╖хала з екскурс╕╓ю в Бахчисарай. Це пот╕м я зрозум╕ла, що мо╖ сльози були виявленням неспод╕вано вибухлого почуття сво╓╖ причетност╕ до ц╕╓╖ древньо╖ земл╕, г╕ркого усв╕домлення в╕днято╖ батьк╕вщини, насильно перер╕заного кор╕ння, виявленням пам’ят╕ про пережит╕ злигодн╕ ╕ страждання.
Земле моя! В╕тчизно моя! Ти — маленький зелений листочок, що прил╕пився до крутого боку нашо╖ планети. Але мо╖ оч╕ дивляться т╕льки на тебе. Моя душа пам’ята╓ тебе ╕ прагне до тебе. Ти снишся мен╕ й дос╕. Останн╕м часом я часто плачу, згадуючи про тебе. Плачу безмовно ╕ г╕рко...
Кому ж плакати, як не мен╕?
Кому ж плакати, як не нам?
Самарканд, 24 серпня 1989 —
6 грудня 1989 р.

П╤СЛЯМОВА

Ось уже п’ять з половиною рок╕в, як я живу в Криму. Я гадала, що тут, на батьк╕вщин╕, я перестану плакати. Але ж н╕, як т╕льки забринить журлива татарська мелод╕я, серце мо╓ здрига╓ться ╕ оч╕ переповнюються сл╕зьми. Я плачу ╕ через сво╓ невлаштоване життя, ╕ за сво╖м померлим батьком, який встиг пожити на батьк╕вщин╕ т╕льки 52 дн╕, ╕ за похованою в Узбекистан╕ мат╕р’ю, ╕ за сво╖м нещасним народом.
Ми й дос╕ вс╕ плачемо.
Коли ж ми будемо см╕ятися?
С╕мферополь, 20 кв╕тня 1996 р.

Переклад Данила КОНОНЕНКА та ╤рини КОНОНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10285

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков