Версiя для друку Обговорити в форумi

Отак живемо...

Їх все менше і менше, і кожен День Перемоги стає точкою обліку наших втрат. Місце ветеранів Великої Вітчизняної війни поступово заступають їхні найближчі спадкоємці — діти війни, які народилися наприкінці двадцятих, в тридцяті роки та в першій половині сорокових минулого століття. Хтось із них зазнав свого часу поранень, травм, контузій, хтось – воєнного сирітства, а хтось підростав десь у глибокому тилу на картоплі росіян, які тоді були не «старшими», а справжніми братами і сестрами. Але всі діти війни, хіба що за винятком найменших і найщасливіших, відчули гіркий запах диму воєнного лихоліття, а пізніше — реальну відсутність у своєму житті тих чи інших близьких людей. Та не буду вдаватися в абстракції, коли на кожному кроці живі приклади.

Ось мій лікар, Анатолій К., 1942 року народження. Після контузії він на все життя залишився інвалідом. Поет і мій колишній колега Федір С. (1938 року народження) розповідає про фізичну і моральну травму, якої зазнав під час бомбардування. Його однолітка і моя сусідка Неоніла С. згадує, що її мати-полячка переправила своїх чотирьох дітей (Неоніла найстарша) через кордон Польщі із СРСР і залишила напризволяще. Здається, в такий спосіб вона намагалась  врятувати малечу від фашистів, інші обставини подій невідомі. Точно відомо лише те, що новою матір’ю для Неоніли (це ім’я теж дала вже вона) стала українська жінка, а рідної, як і братів та сестричок, дівчинка вже ніколи не бачила.
Не хочу сказати, що до всіх інших дітей доля була поблажливою. Серед них можна було б виділити в окрему когорту дітей репресованих, життя яких теж значною мірою було сплюндровано разом із долями їхніх батьків. За прикладами теж не буду ходити далеко. Я народилася за півроку до смерті Сталіна, але що таке «сталінщина» — встигла відчути на собі... На батька-господарника написали донос, його було засуджено на десять років позбавлення волі в таборах суворого режиму з конфіскацією майна. Хоча реально встановленою нестачею виявилася лише бочка солоних огірків, і згодом батька реабілітували. Але доля моя була понівечена вже тоді...
Можливо, варто було б виділити окремо і дітей перебудови — сиріт за живих батьків-заробітчан та алкоголіків, душі яких були розламані навпіл поміж одним життям й іншим, однією мораллю й іншою, не кажучи вже про дітей чорнобильців, на яких таки звернула увагу держава
І все ж поміж дітей національних катастроф найчисельнішими і найзгуртованішими є діти війни. Об’єднані в громадську організацію, вони мають свій офіс, навіть матеріальні пільги, виплата яких і раніше здійснювалася через суди, а сьогодні й цей механізм уже не працює. Так і щодо офісу — одні проблеми. Як розповідає генеральний директор ДО «Всеукраїнський інформаційно-культурний центр» Владислав Єрмаков, сам — дитина війни, оскільки офіс таки дійсно був дуже пристойний і у чудовому місці (кафе «Алые паруса» у центрі Сімферополя), то проросійські сили Криму, яким належало казино поряд, кілька років судилися з вимогою, аби це кафе «відсунули» від їхньої приватної власності. А оскільки кафе — не стілець, і воно не совається, то зрештою схилили суд до рішення про передачу кафе «потерпілій стороні». Але, одержавши чуже майно, «совати» його не стали, а відкрили там свою «Кафешку». В той же час «Діти війни» лишилися без даху над головою. Тепер вони мали проводити свої вечори, збори, інші заходи просто неба або не проводити взагалі. В пошуках офісу громадська організація звернулася до міської влади. Але нічого, окрім підвалів у житлових будинках з каналізаційними трубами, їм не пропонували.
Сьогодні питання з приміщенням таки вирішено — кімнату під офіс «Дітям війни» надав народний депутат України від БЮТ Андрій Сенченко, і, як розповідає Владислав Енверович, вона просто чудова. Але на цьому проблеми громадської організації не завершилися.
Її керівництво звернулося до Владислава Єрмакова в пошуках допомоги вже з іншого приводу. Міська влада замахнулася на пам’ятник, встановлений на пожертви цієї категорії громадян поблизу свого колишнього офісу, споруджений на честь дітей воєнного лихоліття, яким так і не довелося стати дорослими. В пам’яті у Владислава Енверовича багато їхніх прізвищ, відомих й іншим кримчанам: це Володя Дубінін, Валя Котик, брати Стоянови, Борис Хохлов, Зоя Жильцова, Зоя Рухадзе.
Бажаючи вивчити це питання детальніше, генеральний директор інформаційно-культурного центру попросив свого працівника Олексія Нікітченка зібрати копії архівних документів, що розповідають про трагічну долю дітей воєнного періоду в Сімферополі, аби допомогти міській владі визначитися з тим, чи заслуговують таки вони на пам’ятник.
Ось що зазначається в історичній довідці, підготовленій Олексієм Нікітченком.
«За статистичними даними Держархіву АРК, у Сімферополі та Сімферопольському районі було розстріляно 2452 мирних людей, замучено — 9064 особи, забрано в рабство 688 жителів, серед яких — підлітки і діти».
Далі — конкретні свідчення.
«Агрипина Зуєва-Вирменичева згадує: «Я працювала санітаркою в обласній психіатричній лікарні. 7 березня 1942 року до нашої лікарні приїхали німці з машиною «душогубка» й розпочали вивозити на ній хворих. У той день було вивезено усіх. Коли машину завантажили і двері зачинилися, офіцер-гестапівець наказав шоферові увімкнути кран балона, що знаходився біля його сидіння. Офіцер подивився на годинник, через 15-20 хвилин балон вимкнули й машина рушила. Таким чином там було задушено усіх наших хворих, серед яких 50 дітей віком від 5 до 14 років».
Громадянка Д. В. Кузеріна, яка мешкає в Алушті по вул. Революції, 18, подала заявку, що її п’ятнадцятирічну доньку Людмилу Кузеріну гестапівці за зв’язок з партизанами розстріляли в березні 1942 року.
Громадянин Є. Дерюгін, який мешкає по вул. Симеїзька, 17, заявив, що діти із санаторію ім. професора М. Боброва, а саме: Евіна Кривінська, 1929 р. народження, Генрієтта Кривінська, 1928 р. народження, та Софія Кривінська, 1924 р. народження, були розстріляні 15 серпня 1943 року.
Згідно із документами, живими вкидали дітей у колодязь на території радгоспу «Красний», розстрілювали у передмісті Ялти. А скільки лишилося ще не досліджених документів, скільки тих, про кого в них не згадується, та й перелік наведених у довідці Олексієм Нікітченком прізвищ залишається за рамками публікації — навряд чи він скаже щось комусь конкретне.
Але ж ці діти і підлітки могли б жити й сьогодні, залишивши і після себе гілочку свого роду! То чи варті вони пам’яті, чи варті пам’ятника? Хай на це запитання кожен відповідає сам. А щоб допомогти з відповіддю міській владі (адже її думка щодо пам’ятника є вирішальною), Владислав Єрмаков звернувся у відповідний її підрозділ, де з’ясувалося, що місце під пам’ятником є «самозахопленням» і спорудження його міськвиконкомом не санкціоноване. Те ж саме стало відомо і про кілька інших пам’ятників, розташованих у центрі Сімферополя. Тож на місці, куди сьогодні приходять діти війни, аби вклонитися пам’яті своїх загиблих однолітків, нібито має бути споруджений дев’ятиповерховий будинок. Хоча це, м’яко кажучи, нереально, бо для цього довелося б знести цілий квартал у центрі міста, який не належить до житлових масивів, та і, як з’ясував Владислав Енверович, генерального плану забудови цієї території просто не існує.
Але пам’ятник вже комусь заважає, як донедавна заважав і офіс «Дітей війни». Аж поки він не став своїм власним. Але ж ті, чиє дитинство було обпалене війною (а в кримській організації їх 14 тисяч), ще здатні постояти за себе. І вирішують вони не питання «шлунку», обмежені в коштах, як і більшість пенсіонерів, а питання пам’яті, яке не загрожує ні республіканському, ні державному бюджету. Невже ж то «внуки війни» їх так і не почують?

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2012 > Тема "З потоку життя"