Версiя для друку Обговорити в форумi

Рядки, обпалені війною...

З другої половини травня і до кінця жовтня 1942 року в катакомбах Аджимушкаю на північно-східній околиці міста Керч героїчно оборонялася частина радянських військ (залишки 83-ї бригади морської піхоти, 276-го стрілецького полку, 95-го прикордонного загону, фронтових полків резерву та ін. – всього понад 10 тисяч бійців і командирів, не рахуючи цивільного населення), що прикривали в середині травня 1942 р. відхід і переправу головних сил Кримського фронту через Керченську протоку на Тамань, потім відрізаних ворогом.
У Центральних катакомбах обороною керували полковник П. М. Ягунов, старший батальйонний комісар І. П. Парахін, підполковник Г. М. Бурмін, а в Малих – підполковник Єрмаков, старший лейтенант М. Г. Поважний.
В неймовірно тяжких умовах, при нестачі води, харчів, боєприпасів підземний гарнізон майже півроку чинив запеклий опір, регулярно здійснюючи вилазки із підземелля і завдаючи ударів по ворогу. Гітлерівці блокували каменоломні, обгородивши їх кількома рядами колючого дроту; вибухами завалювали виходи, нагнітали всередину задушливі гази, але не могли зламати волю захисників підземного гарнізону. Вони майже всі загинули, але не здалися ворогові. Ось який запис зробив один із захисників Аджимушкаю в зошиті-щоденнику, знайденому згодом у катакомбах: «...Третій день ні краплі води, третій день нас душать газами, часом страшно. Але боротьба за життя йде своєю чергою. І відчувається дух боротьби і впевненості в свої сили, надія, що все буде пережито...»
Мужність людей, які волею лихої долі опинилися в темному і сирому підземеллі, які в неймовірно жахливих умовах без світла і харчів, протягом 170 днів і ночей, хоч «днів» — умовно, бо в катакомбах завжди була темна ніч, з добре озброєним і вишколеним ворогом вели нерівну боротьбу, майже всі загинули, але не здалися, викликали і продовжують викликати велику повагу і захоплення своїм подвигом.
Про цих нескорених захисників Аджимушкайських катакомб написано чимало документальних книг, складено вірші, балади, вінки сонетів. З-поміж цих літературних творів вирізняється поема «Аджимушкай» українського поета, на жаль, уже покійного, Станіслава Зінчука. Поема виходила окремим виданням в 1984 році до 42-ї річниці з початку оборони Аджимушкайських катакомб.
«Побувавши 1975 року у складі письменницького «десанту» в місті-герої Керч і, зокрема, в Аджимушкайських катакомбах, я був приголомшений мужністю їхніх захисників, — писав у листі до автора цих рядків Станіслав Зінчук. – Ще тоді, стоячи біля підземної братської могили, я заприсяг написати про цей подвиг. Вісім років я виношував у своєму задумі поему про Аджимушкай: вивчав документи, перечитав усе написане, спускався ще не раз в підземні галереї (навіть одного разу зі своєю дочкою-школяркою – Д. К.), щоб уявити все до деталей. Працював у повному розумінні день і ніч – і в Криму, і в Києві. А коли завершив – запропонував видавництву «Радянський письменник». Спасибі їм, видали поза планом з ілюстраціями художника Аркадія Пугачевського».
Така історія написання поеми «Аджимушкай» українського поета Станіслава Зінчука. Поема, в якій до щему в серці, високим художнім словом відтворено трагічні події, що стали безприкладним виявом сили духу, мужності бійців і командирів, увійшла до літопису народної слави. Пристрасно і схвильовано написав поет про солдатів підземелля, яких не зломили морально ні бомби, ні спрага, ні задушливі гази. Воля до життя, до перемоги над ворогом була над усе.
Нинішнього травня виповнюється 70 років від початку оборони Аджимушкайських катакомб. Нехай ця поема українського поета Станіслава Зінчука буде світлою пам’яттю про тих, хто загинув у нерівній боротьбі з фашистською навалою у грізні роки війни 1941-1945 рр., хто мужньо боронив свою землю від поневолювачів.

Данило КОНОНЕНКО

НА ГОРІ МІТРІДАТ

Вийду я на Мітрідат:
Тут, на вершині, мужаю.
...Вміє й каміння ридать,
Тільки не Аджимушкаю.
Сяє кутами п’ятьма
В сонці гора престольна.
Що то за чорна пітьма?
Аджимушкайська штольня...
Хто там хита горизонт
У кам’янистій тверді?
Йде з-під землі гарнізон
За Ягуновим твердо.
Чом від колон земля
Стогне в гулкім двигтінні?
Видно ж бо і звідсіля:
То вже не люди — тіні...
Час, комісаре, тобі
Сумніву відсіч дати:
Стали не тіні на бій,
А кам’яні солдати!

БЕЗ ПРАВА НА ВИБІР

Дим, як туман, — кудлатий отаман:
І вдень примусить сторожко ступати.
...Останній пліт відчалив на Тамань,
А їм нема наказу відступати.
Можливо, що ефіром він розмивсь...
А дублікат наказу того де взять?!
Для них тісний, півострове, твій мис,
Бо лиш військових — тисяч понад десять.
Із різних назбиралися частин —
Небоєздатна явно одиниця...
А ще ж цивільних тисяч до шести.
Між ними й немовлята — он, дивися!
Усім тепер потрібно дати лад,
На облік треба кожного узяти!
Найперше — кухня, госпіталь і склад...
За все він мусить братися завзято,
Полковник непоквапливий оцей,
Що скельцями поблискує повсюди.
А ворог із десятка батарей
По Керчі б’є — добряче напосудивсь!
Ревуть цілодобово літаки —
Бомблять невпинно, кляті, переправу;
А в місто увірвалися-таки
Хрестаті танки, чинячи розправу.
Полковник усвідомлює нараз
Під кулеметний безперервний стрекіт,
Що має право на один наказ:
Під землю опускатися — у штреки!

КАМ’ЯНИЙ МІШОК

Катакомби фашистами врешті блоковані:
Знадовкола спіраль, мов тернова петля,
А за нею — окопи, траншеї підковами,
Міномети й гармати чатують здаля.
Кожен вихід ретельно завалений брилами;
Педантично пристріляний кожен квадрат,
Нашпигований мінами вщерть тупорилими, —
Отже, Ordnung*, здається, без зайвих витрат!
«І даремно ото в підземеллі конозяться:
Носять зброю, стають на безглузді пости.
Якщо мають харчі, то не мають колодязя...
Спрага змусить із нір на колінах повзти!»
Чути й зараз мені підлі нашепти шемряві:
«І чого там сидіти?! Здавайтесь, дурні,
Доки голод, безводдя лапищами темряви
Вас не вклали на ложе — в камінній труні».

II
А в підземнім гарнізоні служба
 йде цілком наземна.
Батальйони регулярно
 контролює ревний штаб.
І залізна дисципліна владарює
 недаремно —
Силу грізної фортеці
 відчуває добре шваб.
Він прекрасно усвідомив,
 що в Криму — не на курорті:
Вдень в окопі (не на пляжі)
 нюхай вибухів «озон»,
А вночі попробуй спати
 (подрімати ганс не проти)...
Мусить ждати катакомбців —
 ті дарують вічний сон!
А в підземнім гарнізоні
 все йде чітко за статутом.
Проти нього тьма безсила —
 власні межі відсува.
Служба всюди — дійсна служба.
 І вона військова суто.
Підготовка і тривога тут, звичайно,
 бойова.
Політрук доповідає
 фронтові новини скупо...
А партзбори вельми жваві,
 бо питань — численна рать.
Розглядають там заяви
 (і, бувало, — навіть групи)
Тих, що йдуть у бій за право
 комуністами вмирать.
Та зате ж опісля бою
 час минає неповільно.
Десь гітара тиходзвонна
 сколихне забуто слух,
І за нею злине пісня — горда,
 вільна і... цивільна
З кінофільму, де щасливі
 зі свинаркою пастух.
А ще далі з галереї,
 що туди й не доповзете,
Сміху котиться лавина —
 громозвукий сміхопад:
Батальйон читає вголос
 вірш веселий в стінгазеті,
Що його утнув дотепний
 і вигадливий комбат.
Літописець гарнізону
 розповість про це ощадно.
Хоча записи для себе
 нотував новий Гомер,
Та від слів його здригнеться
 у прийдешньому нащадок,
Як вражає кожне слово
 в тім щоденнику тепер.

ЛАОКООН

Галереями повзе рудий пітон
Так облесно, безшелесно,
 мовби ангел...
Що за джина зберігав
 місткий бідон,
Від якого в катакомби —
 довгі шланги?
З того шланга виповза
 пітон рудий...
(А насоси підганяють
 знову й знову).
Як же радо поспішає він туди,
Де людей — немов насіння
 в гарбузові!
Сплять солдати у травневу
 синю рань,
Сплять медсестри —
 госпітальні Афродіти,
Сплять поранені, знесилені від ран,
Сплять у матері під боком
 теплі діти...
Що їм сниться?
Сниться різне, звісно, крім
Велетенського верткого
 рудоплаза...
Раптом тишу розкололо, наче грім:
— Ой, рятуйте!
— Задихаюсь!!
— Братці, га-зи!!!
Можна тільки порівнять
 з страшним судом
(Ні, тут кожне порівняння
  блідне, бігме!)
Підземелля очманілого содом
У задушливих пітонових обіймах...
На долівці — штабелі судомних тіл.
Стогін, лемент, дикі хрипи
 (ненадовго!)
І прокляття на адресу тих аттіл,
Що пітона відкупорили рудого.
Діти марно матерів своїх трясли
(Тим не треба ні синів уже,
 ні дочок),
І солдати, задихаючись, несли
Їх до виходу — вдихнути
 хоч ковточок.
Вихід — близько! Ще хвилина!
 Тільки мент!
Там — повітря. Щедре сонце.
 Ніжні трави.
Але звідти озивався кулемет
І довершував пітона
 чорну справу...
Зупинилось і страховисько руде:
Ген, обнявшись, вже конаючи
 помалу,
Лейтенантів молодих квартет веде
Гордо спів «Інтернаціоналу»!
...Літописець гарнізону
розповість про це ощадно.
Хоча записи для себе нотував
новий Гомер,
Та від слів його здригнеться
у прийдешньому нащадок,
Як вражає кожне слово
у щоденнику тепер.

ІНТЕРМЕЦЦО З ДОЧКОЮ

Я донечки чую ламкий голосок,
Легкий, мов пір’їна-периночка:
— Татусю, не треба страшних казок
Про Змія лихого Горинича...
О, як мені жаль
 підземельних дітей!
Чому розлучив ти їх з мамою?
Нехай Кожум’яка до них прийде
І гадові в’язи позламує!
Це справа, їй-богу, важка і ковзка...
Чи ми пояснити зуміємо,
Що змії бувають не тільки в казках
І не паперовими зміями?
Що в світі панує не все благодать,
Що часто палає він червоно,
Що плази отруйні донині сидять
В печерах — од віку печерного...
— Діток сиротив отих, дочко, не я.
Хай кожен завжди пам’ятатиме,
Що це наробила підступна змія.
А я... рятував їх з солдатами.
Я їх з катакомб у поему приніс —
Хай вільно озоном подихають.
А ти їм розкажеш про луг і про ліс,
Зігрієш співанкою тихою.
Щоб зміїв не бачила більше страшних
Земля, закривавлена маками, —
Віднині ти будеш за маму для них,
А рід твій увесь — Кожум’яками!

ЛЕЙТЕНАНТ

Усміхнеться кисло критик:
— Е-е, шановний, вибачаюсь...
Не нове: в літературі
Даний образ — просто штамп!
Биков, Бондарєв, Бакланов
Лейтенанта оспівали.
Вже писали на цю тему
Р. Рождественський, Гончар,
Б. Васильєв...
— Що ж, здаюся.
Та, на жаль, і до старлея,
А не те що до майора,
Мій герой не дослуживсь.
Може, у своєму ранці,
Ще не знайденому досі
(Є робота слідопитам!),
Маршальський він жезл носив?
Нам відомо достеменно
(І підтверджують папери):
Лейтенантів односелець —
Знаменитий генерал.
Через нього і герой наш
Десь іще із дошкільняти
Вирішив обрати твердо
Нелегкий військовий фах.
Ще відомо, що земляк він
Геніального Шевченка.
І тому батьки назвали
Свого хлопчика — Тарас.
Сам Шевченко, як відомо,
Рядовим і залишився,
А тезко його молодший
В 18 — лейтенант...

II
Найзаповітніша мрія збулась:
Вчора ще — школа, училище, тири;
Нині ж і він, й однокласник Улас
(Гордо звучить!) —
 молоді командири.
(Це завдяки генералу сповна
Стали курсантами хлопці
  «по блату»)...
Квапився, щоб не скінчилась
 війна,
Доки ото марширує по плацу,
Доки в їдальні жує бутерброд,
На полігоні збиває коліна.
Вірив, що тільки приїде
 на фронт, —
Ворог покотиться аж до Берліна...
Мріяли ще із Уласом Тарас
В дальнім училищі серед Уралу:
От би потрапити згодом якраз
В армію до земляка-генерала!
Це б і йому довели зокрема:
Не недоростки вони вже тепера,
І клопотався про них недарма —
З честю нестимуть звання офіцера!

Жаль, зачекати доводиться з цим
(Та невелика, звичайно, журбота!):
Випуск їх повністю їде у Крим,
Де намічається справжня робота:
Наступ готує там армія й флот,
Щоб на фашиста обрушити зливу.
...Матиме кожен —
 обстріляний взвод
Чи й необстріляну роту, можливо.
Потай чекали усі дивини,
Краючи марево степу прозоре:
Скоро побачать і море вони...
От би скупатись!
Яке ж воно, море?
Пильно й Тарас у вікно позира,
Щоб чудеса не проспати
 прийдешні...
Бік зігріває йому кобура,
Де пістолет і патрони — справдешні.

III
От і приїхав, Тарасе, на фронт
І чорноморську побачив ти воду...
Тільки немає сподіваних рот,
Не пропонують вам навіть
 по взводу.
Що ж, потерпи: хай докука гризе.
Штабу видніше...
 Не все ще позаду!
Ти і колеги твої — то резерв
Не рядового — командного складу.
Ось ти й на фронті,
 де вибухи, свист,
Де смертоносні розгулюють смерчі...
Тільки посунув у наступ фашист,
Наші війська відступили до Керчі.
Ось ти й на фронті...
 Спокійно приляж —
Можна з дороги спочить
 без апломбу.
Правда, відсутні тут лазня чи пляж...
Якось незвично звучить —
 катакомби!
Вам спочивати велів комісар,
Ну а війна зачекає тим часом.
...Швидко заснули Улас і Нодар,
Вкриті одною полою з Тарасом.

IV
У підземеллі прожив кілька діб.
Снилась йому голубінь небозводу,
Мамин — із печі —
 припудрений хліб,
Панцир шкоринки
 хрумтливий зісподу.
Снилася моря безмежна блакить.
Дивно: вода в нім чомусь
 несолона, —
Можна було ненормовано пить,
Доки втамована спрага схолоне.
А прокидався — знеможено терп,
Смагу облизував гірко-полинну.
Над головою — із каменю склеп,
Хліба — ні ріски,
 води — ні краплини...
Їм ще нічого, біда — не біда.
Може, невдовзі наповняться
 фляги...
В госпіталь конче потрібна вода —
Там божеволіють люди від спраги!
А до криниці — рукою подать.
Ось вона, проти центрального
 входу.
Тільки... червона в криниці вода:
Кров’ю потрібно платити за воду.
— Що, лейтенанти, колеги мої,
Довго ще будем незрушно сидіти?
Треба — води! Як добудем її,
Скажуть «спасибі» поранені й діти.
— Нас ціла рота, —
 доповнив Улас. —
Треба негайно просить комісара,
Щоб розібрати закладений лаз.
Вдаримо дружно —
 наповнимо тару!
...Погляд Парахіна теплий, проте
Голос лунає і сухо, і глухо:
— Діло це, братці, не зовсім просте.
З вас ніхто й пороху досі
 не нюхав...
Є спеціальна команда у нас.
Жаль, водоносів ряди поріділи...
Звати як? Гарно — Тарас і Улас...
Хочеться, кажете, справжнього діла?
«Що їм сказати? Що бій — не парад?
Спробуй, однак, до сидіння
 неволить!..»
Довго мовчав. І озвався:
— Гаразд. Йдіть до комбата —
 можливо, дозволить.

V
Якось вони подоросліли враз,
Доки чужий кулемет не татака...
Сяє зірками розібраний лаз.
Перша, а може, й остання атака...
В мокрій долоні — німий пістолет...
Звідки взялася та дивна волога?
...От і команда:
 «За мною — вперед!»
От і позаду камінна берлога...
Біг зовсім легко від лазу униз,
І печія забувалася спражна,
Ніби атака учбова у них...
Куля одначе знайшла його
 справжня.
Стала важкою чомусь кобура —
Тягне його до землі з розвороту
Під лейтенантське бадьоре «ура!»
Падав
Вперед,
Доганяючи роту...
...У галереї уздрів з-під повік:
Жінка якась...
А можливо, то неня?
Рота принишкла стоїть віддалік.
Власне, від роти лишилася жменя.
Поруч — відро, де вода, як ситро.
Ближче — Уласа нахмурені брови:
— Пий! За оце поржавіле відро
Ми заплатили потоками крові.
Потім розверзлася чорна діра
І попливла кам’яниста підлога...
Вірю: з того жерстяного відра
Через три роки пила Перемога!
P. S.
На його комсомольському квитку
комісар написав навскоси:
«Загинув смертю хоробрих.
22 травня 1942 р.»

ІНТЕРМЕЦЦО З КОХАНОЮ

«Ко-ха-на», — видихаю із грудей
Це слово, що тендітне,
 мов пелюстка,
Яке зробило людство із людей,
Яке вмістило у долоні людство.
Ну хто тебе прекрасно так нарік?
За словом цим в які сягав глибини?
Він мудрий був і мужній чоловік,
Та серце мав, звичайно, голубине.
Він юний був, красивий,
 той атлант.
Він цінував зерно, а не полову.
...А знаєш: катакомбський
 лейтенант
В статутах не знайшов такого слова.
Осиливши піврічний курс наук,
Війни збагнув жорстокі таємниці,
Але не знав на шиї ніжних рук,
Бо там лише мостилися петлиці...
Не звідав істин багатьох простих
І слів живих не вимовив чимало.
Та найзначніше все-таки устиг,
На що й премудрих
 часто не стачало...
Усі слова, які беріг тобі,
Усе, що він зробити мав для тебе, —
Беру на себе мовчки у журбі
Під молодим склепінням
 храму неба.
Ми вийдемо на злам крутий ріки,
Поглянемо у далі неозорі.
І щедро нам засвітять не зірки,
А з польових погон зелені зорі.

ВОДА

Зібрався штаб: Бурмін, суворий завше,
У центрі — непорушний Ягунов...
Почав Парахін, перше слово взявши, —
Про найщемкіше починає знов.
Слова його — важкі ребристі плити
(Говорить, прихилившись до стіни): 
— За воду мусим дорого платити.
А то ж все люди — їм нема ціни!
Щоб за відро покласти цілу роту —
Це безум, як лукаво не крути...
Я, зрозуміло, виступаю проти,
Бо нам живі потрібніші роти!
І Сидоров (званням
 хоч наймолодший,
Але про нього кажуть — голова!)
Докинув: — Шлях, здається,
 є хороший...
Точніше, не один, а цілих два.
Тут інженер Трубін а чи Трубілін
Нам пропонує гарний варіант,
Щоб до криниці коридор пробили
Й самі взялись колодязь виривать.
У нього є і точні розрахунки,
Бо практик він — не мрійник
 чи позер. —
І Ягунов потер отерплі руки:
— Ну що, Корне*?
 Побачимо тепер!..

II
У гарнізоні — мало чи не розпач:
Вже більше тижня, як води нема,
І справа з нею не пішла урозкач,
І сподіватись поки що дарма.

Вгризалися у черепашні брили —
Вже був тунель до метрів десяти,
Та не вдалося цілі досягти:
Почули ганси — вибухом накрили...
Одначе не корились безнадії,
Не гнулись, як безвольна лобода,
І показали скептикам на ділі,
Що навіть у камінні є вода.
Але про все розкажемо по черзі,
Як оповідка донесла скупа.
Хтось запримітив: є місця в печері,
Де з каменю волога виступа.
Висмоктуй черепашник
  до знемоги...
Якщо ж у ньому дірочку пробить,
То, крапельки вдихаючи вологи,
За півгодини не захочеш пить.
Нарешті знов пожвавлення у штабі,
Бо комісар — і той аж потемнів.
— Шукаймо ще вакансії у штаті,
Пора створить команду смоктунів...
Нехай збирають крапельки
 живильні,
Рапатий камінь смокчуть
 хай там-о, —
То зробимо запас (нехай повільно!)
І мінімум пораненим дамо!

III
Ще буде потім передчасна радість,
Коли отой Трубілін чи Трубін
Наважиться за непоправне братись
І хід підземний докопає він
До водосмертоносної криниці,
Яку засипать фріци узялись
І нагорнули каменю копицю,
Корчів, піску, поламаних коліс...
Проте забити отвір лиш зуміли,
А нижче (хід привів якраз туди) —
Зачерпуйте, не крадучися, сміло
Такої недосяжної води!
Навпочіпки несіть її в тунелі
(Там, зрозуміло, стеля занизька),
Аби почути вибульки веселі
Чи скоромовку-пісню казанка.
За стільки днів гарячого поїсти!
(Те пійло називалося «супи»...)
...Напевне, здогадалися
 фашисти —
Криницю підірвали. Знов тупик.
Літописець гарнізону
 розповість про це ощадно.
Хоча записи для себе
готував новий Гомер,
Та від слів його здригнеться
 у прийдешньому нащадок,
Як вражає кожне слово
у щоденнику тепер.

IV
Агов, Корне! Ми все-таки не мертві.
Безноса в нас не сіла на престол...
Колодязя — на 14 метрів! —
Нарешті до води дістався ствол.
Тепер казитись можеш цілоденно.
Перед тобою не впадемо ниць!
Віднині в нас криниця
 є підземна —
На світі не було таких криниць!
Стріляй, пали, і газ пускай,
 і вішай,
І ще тортури вигадай нові...
В нас є вода — живуча, найживіша.
Ми з нею, враже, будемо живі!

КЕРЧЕНСЬКЕ ІНТЕРМЕЦЦО

Де б я не був, а кличе Керч мене —
Прибою мову вловлюю
 розкотисту...
Як Мітрідат, усе там неземне;
Там двох морів зійшлись
 долоні в потиску.
Гуде маяк стривожено звідтіль,
На берег хвиля стелиться
 розковано.
...А третє море, де клекоче біль,
У штольні розгалужені заховано.
В те море знову, доле, поведи,
Бо це воно настирливо гука мене.
...Не можу в Керчі випити води:
Вона стає у горлі моїм — каменем.
У ній не осідає каламуть —
У ній джерела світу оновилися.
Її лиш можна в душі зачерпнуть,
Аби навіки нею освятилися.
ОСТАННЯ НІЧ КОМІСАРА
Ну от я в Сімферополі. В гестапо.
Остання ніч, як блискавка,
 змигне...
Гукаю вслід за Бульбою Остапом:
— Вітчизно-мамо, чуєш ти мене?!
Та я не сумніваюсь: вона чує.
Салютом подає про себе вість...
Я розкажу, допоки ніч ночує,
Про гарнізон. Бо хто ще
 розповість?
Лишились нас буквально
 одиниці —
Напівсліпих, знеможених од ран.
Хай хваляться тепер вояки ниці,
Що все-таки взяли живими в бран.
...Хтось коридором обережно
 шарка.
Наглядач. Не турбуйтеся — sehr gut*!
Уранці розлютовані вівчарки
Мене — як присудили — розірвуть...

II
Хай пам’ятають правнуки і внуки,
В історію оглянувшись назад:
В скалі* ми не сиділи,
 склавши руки,
Невтомно били ненависних зайд!
Чекаючи десанту, щоб у спину
Ввігнати окупантові багнет, —
Самі його косили без упину,
Не даючи спочинку ні на мент.
Як землетрус, причаєний у штреці,
Немов тайфун, що вийшов
 з берегів,
Півроку ми з підземної фортеці
У землю відправляли ворогів.
Їм слала смерть найменша
 амбразура,
І камінець їх кожен спотикав...
А скільки раз фашист,
 ляклива шкура,
Із селища у споднях утікав!
Не помогли ні танки, ні гармати,
Ані отруйний всюдисущий газ...
Здолали все, моя Вітчизно-мати,
Бо ти була, бо ти єси у нас!
...Знов коридором обережно шарка
Наглядач. Не турбуйтеся — sehr gut!
Уранці розлютовані вівчарки
Не дух мій — моє тіло розірвуть.

III
Хтось дивиться на мене...
Певне, друзі
(Чи то до ґрат припаяні зірки?).
Ввійшли у черепашник,
 наче друзи,
Їх очі, що і в темряві зіркі.
Усіх не маю змоги пригадати,
Бо догорає ночі чорний ґніт.
Про них ви гордо скажете: солдати,
Яких не брали бомби, динаміт.
І це, звичайно, істина.
Я згоден.
Підтвердити і в трибунал піду.
Не брав заради вбивства
 зброю жоден —
Мстив за свій край, що втрапив
 у біду.
Всі прагнули прогнать
 ворожу зграю,
А найчастіше думали про мир.
Для прикладу одного називаю:
Комбат Бєлов — загальний
 наш кумир.
Він зупиняв на Царському кургані
Чужинських танків панцерний
 кулак...
Вривався у траншеї ураганом —
На окупантів сіяв переляк.
Взялись фашисти бурки пробивати
(Корне накрить обвалами схотів) —
Микола визначав координати
З командою безсонних слухачів
І підземельців геть виводив просто,
Місця безпечні обирав нові...
А був же він директором радгоспу,
Здобув медаль на виставці в Москві.
Скінчивши «Тімірязєвку»
 (не «Фрунзе»!),
Полки водить не мріяв і вві сні:
Нові сорти вівса і кукурудзи
Виводити збирався по війні.
Його нема...
А цей ось знову шарка —
Наглядач. Не турбуйтеся: sehr gut!
Невдовзі розлютовані вівчарки
Моє безсиле тіло розірвуть.

IV
Замучила б мене недремна совість,
Коб не сказав про медиків слівце...
Колись про них напише
 справжню повість
Новий Толстой — я твердо
 вірю в це!
Їм бракувало необхідних ліків,
Не вистачало світла і води.
Проте усі поранені й каліки
Знаходили розраду в них завжди.
Завалював фашист каменоломні
Чи нагнітав у катакомби газ —
Білохалатні ангели невтомні
Виносили приречених щораз.
Робили й операції, до слова, —
І то без обезболення! — коли,
Як сель нестримний, хвиля вибухова
Операційні зносила столи.
І ставили поранених на ноги,
Багато їх верталося у стрій...
На жаль, сказати більш немає
 змоги,
Бо знов заворушився сторож мій.
Чого він обережненько так шарка?
Не треба хвилюватися — sehr gut!
Напевне, вже прокинулись вівчарки,
Які мене сьогодні розірвуть...

V
Наглядача попрошу — хай поголить...
Чи він уже сюди не зазирне?
...Нас не здолав ні окупант,
 ні голод,
Що був найкращим спільником
 Корне.
Про це нестерпно згадувати досі.
І ти мені, читачу, вибачай...
В нас тільки цукру й чаю
 було досить —
Варили знаменитий супо-чай.
Спочатку спромагались на салати
(На них ішла довколишня трава).
Та за траву була крута розплата.
Тому меню обмежили...
Стривай,
А якось пригадали, що забити
Нам довелося в травні конячат...
Ми відкопали шкури і копита —
І був бульйон...
Я змушений мовчать!
Та зброю, вже не рухаючись навіть,
Ми берегли не гірше голови,
Хоч на пости не мали кого ставить
(За них сигнальні правили рови)...
І нас кількох,
 практично нерухомих,
Взяли в полон... Чи як це наректи?
...І знов наглядач зазирає. Комік!
Якби й хотів — не зможу утекти.
Ну от ми в сімферопольській
 в’язниці...
Тепер — кінець. Душею не кривіть!
Нам світанкові гаснучі зірниці
Востаннє посилають свій привіт.
Нас гріє променя
 аджимушкайське:
На чорнім небі — катакомби шов...
Мою могилу, друзі, не шукайте,
Її нема — я в камінь перейшов!

Липень — серпень 1983 р.
Керч — Феодосія — Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"