Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3708)
З потоку життя (6918)
Душі криниця (3714)
Українці мої... (1513)
Резонанс (1616)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
╤СТОР╤Я МИКОЛА╥ВСЬКОГО РУХУ
У монограф╕╖ висв╕тлено створення та д╕яльн╕сть Микола╖всько╖ крайово╖ орган╕зац╕╖ Руху, боротьбу...


ЗЛОВ╤СНА Т╤НЬ ФЕЛЬДМАРШАЛА ГОЛОДОМОРУ НАД РОС╤╢Ю
Нещодавно у Ки╓в╕ вийшла друком книга доктора ╕сторичних наук Василя Марочка «Йосип Стал╕н...


ЗЛО ТРЕБА ПЕРЕМАГАТИ
Нещодавно в м╕ст╕ Ковел╕ на Волин╕ вийшла друком книга «╥хн╕ зор╕ не згасли».


ПОКОХАЛИСЯ НАВ╤ЧНО, ВМЕРЛИ ОДНОЧАСНО
Коли Соф╕ю Перовську розшукувала влада, пол╕ц╕╖ пов╕домили ╖╖ прикмети: “Б╕лявка,...


ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК: СПРАВА ПЕТЛЮР╤ВСЬКО╥ ПОВСТАНСЬКО╥ ОРГАН╤ЗАЦ╤╥
28 серпня 1921 року в Жандармськ╕й балц╕ поблизу Катеринослава було розстр╕ляно 52-х актив╕ст╕в ╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#18 за 11.05.2012
ПОЕМА ПРО БЕЗСМЕРТНИЙ ГАРН╤ЗОН

Рядки, обпален╕ в╕йною...

З друго╖ половини травня ╕ до к╕нця жовтня 1942 року в катакомбах Аджимушкаю на п╕вн╕чно-сх╕дн╕й околиц╕ м╕ста Керч геро╖чно оборонялася частина радянських в╕йськ (залишки 83-╖ бригади морсько╖ п╕хоти, 276-го стр╕лецького полку, 95-го прикордонного загону, фронтових полк╕в резерву та ╕н. – всього понад 10 тисяч б╕йц╕в ╕ командир╕в, не рахуючи цив╕льного населення), що прикривали в середин╕ травня 1942 р. в╕дх╕д ╕ переправу головних сил Кримського фронту через Керченську протоку на Тамань, пот╕м в╕др╕заних ворогом.
У Центральних катакомбах обороною керували полковник П. М. Ягунов, старший батальйонний ком╕сар ╤. П. Парах╕н, п╕дполковник Г. М. Бурм╕н, а в Малих – п╕дполковник ╢рмаков, старший лейтенант М. Г. Поважний.
В неймов╕рно тяжких умовах, при нестач╕ води, харч╕в, бо╓припас╕в п╕дземний гарн╕зон майже п╕вроку чинив запеклий оп╕р, регулярно зд╕йснюючи вилазки ╕з п╕дземелля ╕ завдаючи удар╕в по ворогу. Г╕тлер╕вц╕ блокували каменоломн╕, обгородивши ╖х к╕лькома рядами колючого дроту; вибухами завалювали виходи, нагн╕тали всередину задушлив╕ гази, але не могли зламати волю захисник╕в п╕дземного гарн╕зону. Вони майже вс╕ загинули, але не здалися ворогов╕. Ось який запис зробив один ╕з захисник╕в Аджимушкаю в зошит╕-щоденнику, знайденому згодом у катакомбах: «...Трет╕й день н╕ крапл╕ води, трет╕й день нас душать газами, часом страшно. Але боротьба за життя йде сво╓ю чергою. ╤ в╕дчува╓ться дух боротьби ╕ впевненост╕ в сво╖ сили, над╕я, що все буде пережито...»
Мужн╕сть людей, як╕ волею лихо╖ дол╕ опинилися в темному ╕ сирому п╕дземелл╕, як╕ в неймов╕рно жахливих умовах без св╕тла ╕ харч╕в, протягом 170 дн╕в ╕ ночей, хоч «дн╕в» — умовно, бо в катакомбах завжди була темна н╕ч, з добре озбро╓ним ╕ вишколеним ворогом вели нер╕вну боротьбу, майже вс╕ загинули, але не здалися, викликали ╕ продовжують викликати велику повагу ╕ захоплення сво╖м подвигом.
Про цих нескорених захисник╕в Аджимушкайських катакомб написано чимало документальних книг, складено в╕рш╕, балади, в╕нки сонет╕в. З-пом╕ж цих л╕тературних твор╕в вир╕зня╓ться поема «Аджимушкай» укра╖нського поета, на жаль, уже пок╕йного, Стан╕слава З╕нчука. Поема виходила окремим виданням в 1984 роц╕ до 42-╖ р╕чниц╕ з початку оборони Аджимушкайських катакомб.
«Побувавши 1975 року у склад╕ письменницького «десанту» в м╕ст╕-геро╖ Керч ╕, зокрема, в Аджимушкайських катакомбах, я був приголомшений мужн╕стю ╖хн╕х захисник╕в, — писав у лист╕ до автора цих рядк╕в Стан╕слав З╕нчук. – Ще тод╕, стоячи б╕ля п╕дземно╖ братсько╖ могили, я заприсяг написати про цей подвиг. В╕с╕м рок╕в я виношував у сво╓му задум╕ поему про Аджимушкай: вивчав документи, перечитав усе написане, спускався ще не раз в п╕дземн╕ галере╖ (нав╕ть одного разу з╕ сво╓ю дочкою-школяркою – Д. К.), щоб уявити все до деталей. Працював у повному розум╕нн╕ день ╕ н╕ч – ╕ в Криму, ╕ в Ки╓в╕. А коли завершив – запропонував видавництву «Радянський письменник». Спасиб╕ ╖м, видали поза планом з ╕люстрац╕ями художника Аркад╕я Пугачевського».
Така ╕стор╕я написання поеми «Аджимушкай» укра╖нського поета Стан╕слава З╕нчука. Поема, в як╕й до щему в серц╕, високим художн╕м словом в╕дтворено траг╕чн╕ под╕╖, що стали безприкладним виявом сили духу, мужност╕ б╕йц╕в ╕ командир╕в, ув╕йшла до л╕топису народно╖ слави. Пристрасно ╕ схвильовано написав поет про солдат╕в п╕дземелля, яких не зломили морально н╕ бомби, н╕ спрага, н╕ задушлив╕ гази. Воля до життя, до перемоги над ворогом була над усе.
Нин╕шнього травня виповню╓ться 70 рок╕в в╕д початку оборони Аджимушкайських катакомб. Нехай ця поема укра╖нського поета Стан╕слава З╕нчука буде св╕тлою пам’яттю про тих, хто загинув у нер╕вн╕й боротьб╕ з фашистською навалою у гр╕зн╕ роки в╕йни 1941-1945 рр., хто мужньо боронив свою землю в╕д поневолювач╕в.

Данило КОНОНЕНКО

НА ГОР╤ М╤ТР╤ДАТ

Вийду я на М╕тр╕дат:
Тут, на вершин╕, мужаю.
...Вм╕╓ й кам╕ння ридать,
Т╕льки не Аджимушкаю.
Ся╓ кутами п’ятьма
В сонц╕ гора престольна.
Що то за чорна п╕тьма?
Аджимушкайська штольня...
Хто там хита горизонт
У кам’янист╕й тверд╕?
Йде з-п╕д земл╕ гарн╕зон
За Ягуновим твердо.
Чом в╕д колон земля
Стогне в гулк╕м двигт╕нн╕?
Видно ж бо ╕ зв╕дс╕ля:
То вже не люди — т╕н╕...
Час, ком╕саре, тоб╕
Сумн╕ву в╕дс╕ч дати:
Стали не т╕н╕ на б╕й,
А кам’ян╕ солдати!

БЕЗ ПРАВА НА ВИБ╤Р

Дим, як туман, — кудлатий отаман:
╤ вдень примусить сторожко ступати.
...Останн╕й пл╕т в╕дчалив на Тамань,
А ╖м нема наказу в╕дступати.
Можливо, що еф╕ром в╕н розмивсь...
А дубл╕кат наказу того де взять?!
Для них т╕сний, п╕вострове, тв╕й мис,
Бо лиш в╕йськових — тисяч понад десять.
╤з р╕зних назбиралися частин —
Небо╓здатна явно одиниця...
А ще ж цив╕льних тисяч до шести.
М╕ж ними й немовлята — он, дивися!
Ус╕м тепер потр╕бно дати лад,
На обл╕к треба кожного узяти!
Найперше — кухня, госп╕таль ╕ склад...
За все в╕н мусить братися завзято,
Полковник непоквапливий оцей,
Що скельцями поблиску╓ повсюди.
А ворог ╕з десятка батарей
По Керч╕ б’╓ — добряче напосудивсь!
Ревуть ц╕лодобово л╕таки —
Бомблять невпинно, клят╕, переправу;
А в м╕сто ув╕рвалися-таки
Хрестат╕ танки, чинячи розправу.
Полковник усв╕домлю╓ нараз
П╕д кулеметний безперервний стрек╕т,
Що ма╓ право на один наказ:
П╕д землю опускатися — у штреки!

КАМ’ЯНИЙ М╤ШОК

Катакомби фашистами врешт╕ блокован╕:
Знадовкола сп╕раль, мов тернова петля,
А за нею — окопи, транше╖ п╕дковами,
М╕номети й гармати чатують здаля.
Кожен вих╕д ретельно завалений брилами;
Педантично пристр╕ляний кожен квадрат,
Нашпигований м╕нами вщерть тупорилими, —
Отже, Ordnung*, зда╓ться, без зайвих витрат!
«╤ даремно ото в п╕дземелл╕ конозяться:
Носять зброю, стають на безглузд╕ пости.
Якщо мають харч╕, то не мають колодязя...
Спрага змусить ╕з н╕р на кол╕нах повзти!»
Чути й зараз мен╕ п╕дл╕ нашепти шемряв╕:
«╤ чого там сид╕ти?! Здавайтесь, дурн╕,
Доки голод, безводдя лапищами темряви
Вас не вклали на ложе — в кам╕нн╕й трун╕».

II
А в п╕дземн╕м гарн╕зон╕ служба
 йде ц╕лком наземна.
Батальйони регулярно
 контролю╓ ревний штаб.
╤ зал╕зна дисципл╕на владарю╓
 недаремно —
Силу гр╕зно╖ фортец╕
 в╕дчува╓ добре шваб.
В╕н прекрасно усв╕домив,
 що в Криму — не на курорт╕:
Вдень в окоп╕ (не на пляж╕)
 нюхай вибух╕в «озон»,
А вноч╕ попробуй спати
 (подр╕мати ганс не проти)...
Мусить ждати катакомбц╕в —
 т╕ дарують в╕чний сон!
А в п╕дземн╕м гарн╕зон╕
 все йде ч╕тко за статутом.
Проти нього тьма безсила —
 власн╕ меж╕ в╕дсува.
Служба всюди — д╕йсна служба.
 ╤ вона в╕йськова суто.
П╕дготовка ╕ тривога тут, звичайно,
 бойова.
Пол╕трук допов╕да╓
 фронтов╕ новини скупо...
А партзбори вельми жвав╕,
 бо питань — численна рать.
Розглядають там заяви
 (╕, бувало, — нав╕ть групи)
Тих, що йдуть у б╕й за право
 комун╕стами вмирать.
Та зате ж оп╕сля бою
 час мина╓ непов╕льно.
Десь г╕тара тиходзвонна
 сколихне забуто слух,
╤ за нею злине п╕сня — горда,
 в╕льна ╕... цив╕льна
З к╕ноф╕льму, де щаслив╕
 з╕ свинаркою пастух.
А ще дал╕ з галере╖,
 що туди й не доповзете,
См╕ху котиться лавина —
 громозвукий см╕хопад:
Батальйон чита╓ вголос
 в╕рш веселий в ст╕нгазет╕,
Що його утнув дотепний
 ╕ вигадливий комбат.
Л╕тописець гарн╕зону
 розпов╕сть про це ощадно.
Хоча записи для себе
 нотував новий Гомер,
Та в╕д сл╕в його здригнеться
 у прийдешньому нащадок,
Як вража╓ кожне слово
 в т╕м щоденнику тепер.

ЛАОКООН

Галереями повзе рудий п╕тон
Так облесно, безшелесно,
 мовби ангел...
Що за джина збер╕гав
 м╕сткий б╕дон,
В╕д якого в катакомби —
 довг╕ шланги?
З того шланга виповза
 п╕тон рудий...
(А насоси п╕дганяють
 знову й знову).
Як же радо посп╕ша╓ в╕н туди,
Де людей — немов нас╕ння
 в гарбузов╕!
Сплять солдати у травневу
 синю рань,
Сплять медсестри —
 госп╕тальн╕ Афрод╕ти,
Сплять поранен╕, знесилен╕ в╕д ран,
Сплять у матер╕ п╕д боком
 тепл╕ д╕ти...
Що ╖м сниться?
Сниться р╕зне, зв╕сно, кр╕м
Велетенського верткого
 рудоплаза...
Раптом тишу розкололо, наче гр╕м:
— Ой, рятуйте!
— Задихаюсь!!
— Братц╕, га-зи!!!
Можна т╕льки пор╕внять
 з страшним судом
(Н╕, тут кожне пор╕вняння
  бл╕дне, б╕гме!)
П╕дземелля очман╕лого содом
У задушливих п╕тонових об╕ймах...
На дол╕вц╕ — штабел╕ судомних т╕л.
Стог╕н, лемент, дик╕ хрипи
 (ненадовго!)
╤ прокляття на адресу тих атт╕л,
Що п╕тона в╕дкупорили рудого.
Д╕ти марно матер╕в сво╖х трясли
(Тим не треба н╕ син╕в уже,
 н╕ дочок),
╤ солдати, задихаючись, несли
╥х до виходу — вдихнути
 хоч ковточок.
Вих╕д — близько! Ще хвилина!
 Т╕льки мент!
Там — пов╕тря. Щедре сонце.
 Н╕жн╕ трави.
Але зв╕дти озивався кулемет
╤ довершував п╕тона
 чорну справу...
Зупинилось ╕ страховисько руде:
Ген, обнявшись, вже конаючи
 помалу,
Лейтенант╕в молодих квартет веде
Гордо сп╕в «╤нтернац╕оналу»!
...Л╕тописець гарн╕зону
розпов╕сть про це ощадно.
Хоча записи для себе нотував
новий Гомер,
Та в╕д сл╕в його здригнеться
у прийдешньому нащадок,
Як вража╓ кожне слово
у щоденнику тепер.

╤НТЕРМЕЦЦО З ДОЧКОЮ

Я донечки чую ламкий голосок,
Легкий, мов п╕р’╖на-периночка:
— Татусю, не треба страшних казок
Про Зм╕я лихого Горинича...
О, як мен╕ жаль
 п╕дземельних д╕тей!
Чому розлучив ти ╖х з мамою?
Нехай Кожум’яка до них прийде
╤ гадов╕ в’язи позламу╓!
Це справа, ╖й-богу, важка ╕ ковзка...
Чи ми пояснити зум╕╓мо,
Що зм╕╖ бувають не т╕льки в казках
╤ не паперовими зм╕ями?
Що в св╕т╕ пану╓ не все благодать,
Що часто пала╓ в╕н червоно,
Що плази отруйн╕ донин╕ сидять
В печерах — од в╕ку печерного...
— Д╕ток сиротив отих, дочко, не я.
Хай кожен завжди пам’ятатиме,
Що це наробила п╕дступна зм╕я.
А я... рятував ╖х з солдатами.
Я ╖х з катакомб у поему прин╕с —
Хай в╕льно озоном подихають.
А ти ╖м розкажеш про луг ╕ про л╕с,
З╕гр╕╓ш сп╕ванкою тихою.
Щоб зм╕╖в не бачила б╕льше страшних
Земля, закривавлена маками, —
В╕днин╕ ти будеш за маму для них,
А р╕д тв╕й увесь — Кожум’яками!

ЛЕЙТЕНАНТ

Усм╕хнеться кисло критик:
— Е-е, шановний, вибачаюсь...
Не нове: в л╕тератур╕
Даний образ — просто штамп!
Биков, Бондар╓в, Бакланов
Лейтенанта осп╕вали.
Вже писали на цю тему
Р. Рождественський, Гончар,
Б. Василь╓в...
— Що ж, здаюся.
Та, на жаль, ╕ до старлея,
А не те що до майора,
М╕й герой не дослуживсь.
Може, у сво╓му ранц╕,
Ще не знайденому дос╕
(╢ робота сл╕допитам!),
Маршальський в╕н жезл носив?
Нам в╕домо достеменно
(╤ п╕дтверджують папери):
Лейтенант╕в односелець —
Знаменитий генерал.
Через нього ╕ герой наш
Десь ╕ще ╕з дошк╕льняти
Вир╕шив обрати твердо
Нелегкий в╕йськовий фах.
Ще в╕домо, що земляк в╕н
Ген╕ального Шевченка.
╤ тому батьки назвали
Свого хлопчика — Тарас.
Сам Шевченко, як в╕домо,
Рядовим ╕ залишився,
А тезко його молодший
В 18 — лейтенант...

II
Найзапов╕тн╕ша мр╕я збулась:
Вчора ще — школа, училище, тири;
Нин╕ ж ╕ в╕н, й однокласник Улас
(Гордо звучить!) —
 молод╕ командири.
(Це завдяки генералу сповна
Стали курсантами хлопц╕
  «по блату»)...
Квапився, щоб не ск╕нчилась
 в╕йна,
Доки ото марширу╓ по плацу,
Доки в ╖дальн╕ жу╓ бутерброд,
На пол╕гон╕ збива╓ кол╕на.
В╕рив, що т╕льки при╖де
 на фронт, —
Ворог покотиться аж до Берл╕на...
Мр╕яли ще ╕з Уласом Тарас
В дальн╕м училищ╕ серед Уралу:
От би потрапити згодом якраз
В арм╕ю до земляка-генерала!
Це б ╕ йому довели зокрема:
Не недоростки вони вже тепера,
╤ клопотався про них недарма —
З честю нестимуть звання оф╕цера!

Жаль, зачекати доводиться з цим
(Та невелика, звичайно, журбота!):
Випуск ╖х повн╕стю ╖де у Крим,
Де нам╕ча╓ться справжня робота:
Наступ готу╓ там арм╕я й флот,
Щоб на фашиста обрушити зливу.
...Матиме кожен —
 обстр╕ляний взвод
Чи й необстр╕ляну роту, можливо.
Потай чекали ус╕ дивини,
Краючи марево степу прозоре:
Скоро побачать ╕ море вони...
От би скупатись!
Яке ж воно, море?
Пильно й Тарас у в╕кно позира,
Щоб чудеса не проспати
 прийдешн╕...
Б╕к з╕гр╕ва╓ йому кобура,
Де п╕столет ╕ патрони — справдешн╕.

III
От ╕ при╖хав, Тарасе, на фронт
╤ чорноморську побачив ти воду...
Т╕льки нема╓ спод╕ваних рот,
Не пропонують вам нав╕ть
 по взводу.
Що ж, потерпи: хай докука гризе.
Штабу видн╕ше...
 Не все ще позаду!
Ти ╕ колеги тво╖ — то резерв
Не рядового — командного складу.
Ось ти й на фронт╕,
 де вибухи, свист,
Де смертоносн╕ розгулюють смерч╕...
Т╕льки посунув у наступ фашист,
Наш╕ в╕йська в╕дступили до Керч╕.
Ось ти й на фронт╕...
 Спок╕йно приляж —
Можна з дороги спочить
 без апломбу.
Правда, в╕дсутн╕ тут лазня чи пляж...
Якось незвично звучить —
 катакомби!
Вам спочивати вел╕в ком╕сар,
Ну а в╕йна зачека╓ тим часом.
...Швидко заснули Улас ╕ Нодар,
Вкрит╕ одною полою з Тарасом.

IV
У п╕дземелл╕ прожив к╕лька д╕б.
Снилась йому голуб╕нь небозводу,
Мамин — ╕з печ╕ —
 припудрений хл╕б,
Панцир шкоринки
 хрумтливий з╕споду.
Снилася моря безмежна блакить.
Дивно: вода в н╕м чомусь
 несолона, —
Можна було ненормовано пить,
Доки втамована спрага схолоне.
А прокидався — знеможено терп,
Смагу облизував г╕рко-полинну.
Над головою — ╕з каменю склеп,
Хл╕ба — н╕ р╕ски,
 води — н╕ краплини...
╥м ще н╕чого, б╕да — не б╕да.
Може, невдовз╕ наповняться
 фляги...
В госп╕таль конче потр╕бна вода —
Там божевол╕ють люди в╕д спраги!
А до криниц╕ — рукою подать.
Ось вона, проти центрального
 входу.
Т╕льки... червона в криниц╕ вода:
Кров’ю потр╕бно платити за воду.
— Що, лейтенанти, колеги мо╖,
Довго ще будем незрушно сид╕ти?
Треба — води! Як добудем ╖╖,
Скажуть «спасиб╕» поранен╕ й д╕ти.
— Нас ц╕ла рота, —
 доповнив Улас. —
Треба негайно просить ком╕сара,
Щоб роз╕брати закладений лаз.
Вдаримо дружно —
 наповнимо тару!
...Погляд Парах╕на теплий, проте
Голос луна╓ ╕ сухо, ╕ глухо:
— Д╕ло це, братц╕, не зовс╕м просте.
З вас н╕хто й пороху дос╕
 не нюхав...
╢ спец╕альна команда у нас.
Жаль, водонос╕в ряди пор╕д╕ли...
Звати як? Гарно — Тарас ╕ Улас...
Хочеться, кажете, справжнього д╕ла?
«Що ╖м сказати? Що б╕й — не парад?
Спробуй, однак, до сид╕ння
 неволить!..»
Довго мовчав. ╤ озвався:
— Гаразд. Йд╕ть до комбата —
 можливо, дозволить.

V
Якось вони подоросл╕ли враз,
Доки чужий кулемет не татака...
Ся╓ з╕рками роз╕браний лаз.
Перша, а може, й остання атака...
В мокр╕й долон╕ — н╕мий п╕столет...
Зв╕дки взялася та дивна волога?
...От ╕ команда:
 «За мною — вперед!»
От ╕ позаду кам╕нна берлога...
Б╕г зовс╕м легко в╕д лазу униз,
╤ печ╕я забувалася спражна,
Н╕би атака учбова у них...
Куля одначе знайшла його
 справжня.
Стала важкою чомусь кобура —
Тягне його до земл╕ з розвороту
П╕д лейтенантське бадьоре «ура!»
Падав
Вперед,
Доганяючи роту...
...У галере╖ уздр╕в з-п╕д пов╕к:
Ж╕нка якась...
А можливо, то неня?
Рота принишкла сто╖ть в╕ддал╕к.
Власне, в╕д роти лишилася жменя.
Поруч — в╕дро, де вода, як ситро.
Ближче — Уласа нахмурен╕ брови:
— Пий! За оце поржав╕ле в╕дро
Ми заплатили потоками кров╕.
Пот╕м розверзлася чорна д╕ра
╤ попливла кам’яниста п╕длога...
В╕рю: з того жерстяного в╕дра
Через три роки пила Перемога!
P. S.
На його комсомольському квитку
ком╕сар написав навскоси:
«Загинув смертю хоробрих.
22 травня 1942 р.»

╤НТЕРМЕЦЦО З КОХАНОЮ

«Ко-ха-на», — видихаю ╕з грудей
Це слово, що тенд╕тне,
 мов пелюстка,
Яке зробило людство ╕з людей,
Яке вм╕стило у долон╕ людство.
Ну хто тебе прекрасно так нар╕к?
За словом цим в як╕ сягав глибини?
В╕н мудрий був ╕ мужн╕й чолов╕к,
Та серце мав, звичайно, голубине.
В╕н юний був, красивий,
 той атлант.
В╕н ц╕нував зерно, а не полову.
...А зна╓ш: катакомбський
 лейтенант
В статутах не знайшов такого слова.
Осиливши п╕вр╕чний курс наук,
В╕йни збагнув жорсток╕ та╓мниц╕,
Але не знав на ши╖ н╕жних рук,
Бо там лише мостилися петлиц╕...
Не зв╕дав ╕стин багатьох простих
╤ сл╕в живих не вимовив чимало.
Та найзначн╕ше все-таки устиг,
На що й премудрих
 часто не стачало...
Ус╕ слова, як╕ бер╕г тоб╕,
Усе, що в╕н зробити мав для тебе, —
Беру на себе мовчки у журб╕
П╕д молодим склеп╕нням
 храму неба.
Ми вийдемо на злам крутий р╕ки,
Поглянемо у дал╕ неозор╕.
╤ щедро нам засв╕тять не з╕рки,
А з польових погон зелен╕ зор╕.

ВОДА

З╕брався штаб: Бурм╕н, суворий завше,
У центр╕ — непорушний Ягунов...
Почав Парах╕н, перше слово взявши, —
Про найщемк╕ше почина╓ знов.
Слова його — важк╕ ребрист╕ плити
(Говорить, прихилившись до ст╕ни): 
— За воду мусим дорого платити.
А то ж все люди — ╖м нема ц╕ни!
Щоб за в╕дро покласти ц╕лу роту —
Це безум, як лукаво не крути...
Я, зрозум╕ло, виступаю проти,
Бо нам жив╕ потр╕бн╕ш╕ роти!
╤ Сидоров (званням
 хоч наймолодший,
Але про нього кажуть — голова!)
Докинув: — Шлях, зда╓ться,
 ╓ хороший...
Точн╕ше, не один, а ц╕лих два.
Тут ╕нженер Труб╕н а чи Труб╕л╕н
Нам пропону╓ гарний вар╕ант,
Щоб до криниц╕ коридор пробили
Й сам╕ взялись колодязь виривать.
У нього ╓ ╕ точн╕ розрахунки,
Бо практик в╕н — не мр╕йник
 чи позер. —
╤ Ягунов потер отерпл╕ руки:
— Ну що, Корне*?
 Побачимо тепер!..

II
У гарн╕зон╕ — мало чи не розпач:
Вже б╕льше тижня, як води нема,
╤ справа з нею не п╕шла урозкач,
╤ спод╕ватись поки що дарма.

Вгризалися у черепашн╕ брили —
Вже був тунель до метр╕в десяти,
Та не вдалося ц╕л╕ досягти:
Почули ганси — вибухом накрили...
Одначе не корились безнад╕╖,
Не гнулись, як безвольна лобода,
╤ показали скептикам на д╕л╕,
Що нав╕ть у кам╕нн╕ ╓ вода.
Але про все розкажемо по черз╕,
Як опов╕дка донесла скупа.
Хтось заприм╕тив: ╓ м╕сця в печер╕,
Де з каменю волога виступа.
Висмоктуй черепашник
  до знемоги...
Якщо ж у ньому д╕рочку пробить,
То, крапельки вдихаючи вологи,
За п╕вгодини не захочеш пить.
Нарешт╕ знов пожвавлення у штаб╕,
Бо ком╕сар — ╕ той аж потемн╕в.
— Шукаймо ще ваканс╕╖ у штат╕,
Пора створить команду смоктун╕в...
Нехай збирають крапельки
 живильн╕,
Рапатий кам╕нь смокчуть
 хай там-о, —
То зробимо запас (нехай пов╕льно!)
╤ м╕н╕мум пораненим дамо!

III
Ще буде пот╕м передчасна рад╕сть,
Коли отой Труб╕л╕н чи Труб╕н
Наважиться за непоправне братись
╤ х╕д п╕дземний докопа╓ в╕н
До водосмертоносно╖ криниц╕,
Яку засипать фр╕ци узялись
╤ нагорнули каменю копицю,
Корч╕в, п╕ску, поламаних кол╕с...
Проте забити отв╕р лиш зум╕ли,
А нижче (х╕д прив╕в якраз туди) —
Зачерпуйте, не крадучися, см╕ло
Тако╖ недосяжно╖ води!
Навпоч╕пки нес╕ть ╖╖ в тунел╕
(Там, зрозум╕ло, стеля занизька),
Аби почути вибульки весел╕
Чи скоромовку-п╕сню казанка.
За ст╕льки дн╕в гарячого по╖сти!
(Те п╕йло називалося «супи»...)
...Напевне, здогадалися
 фашисти —
Криницю п╕д╕рвали. Знов тупик.
Л╕тописець гарн╕зону
 розпов╕сть про це ощадно.
Хоча записи для себе
готував новий Гомер,
Та в╕д сл╕в його здригнеться
 у прийдешньому нащадок,
Як вража╓ кожне слово
у щоденнику тепер.

IV
Агов, Корне! Ми все-таки не мертв╕.
Безноса в нас не с╕ла на престол...
Колодязя — на 14 метр╕в! —
Нарешт╕ до води д╕стався ствол.
Тепер казитись можеш ц╕лоденно.
Перед тобою не впадемо ниць!
В╕днин╕ в нас криниця
 ╓ п╕дземна —
На св╕т╕ не було таких криниць!
Стр╕ляй, пали, ╕ газ пускай,
 ╕ в╕шай,
╤ ще тортури вигадай нов╕...
В нас ╓ вода — живуча, найжив╕ша.
Ми з нею, враже, будемо жив╕!

КЕРЧЕНСЬКЕ ╤НТЕРМЕЦЦО

Де б я не був, а кличе Керч мене —
Прибою мову вловлюю
 розкотисту...
Як М╕тр╕дат, усе там неземне;
Там двох мор╕в з╕йшлись
 долон╕ в потиску.
Гуде маяк стривожено зв╕дт╕ль,
На берег хвиля стелиться
 розковано.
...А трет╓ море, де клекоче б╕ль,
У штольн╕ розгалужен╕ заховано.
В те море знову, доле, поведи,
Бо це воно настирливо гука мене.
...Не можу в Керч╕ випити води:
Вона ста╓ у горл╕ мо╖м — каменем.
У н╕й не ос╕да╓ каламуть —
У н╕й джерела св╕ту оновилися.
╥╖ лиш можна в душ╕ зачерпнуть,
Аби нав╕ки нею освятилися.
ОСТАННЯ Н╤Ч КОМ╤САРА
Ну от я в С╕мферопол╕. В гестапо.
Остання н╕ч, як блискавка,
 змигне...
Гукаю всл╕д за Бульбою Остапом:
— В╕тчизно-мамо, чу╓ш ти мене?!
Та я не сумн╕ваюсь: вона чу╓.
Салютом пода╓ про себе в╕сть...
Я розкажу, допоки н╕ч ночу╓,
Про гарн╕зон. Бо хто ще
 розпов╕сть?
Лишились нас буквально
 одиниц╕ —
Нап╕всл╕пих, знеможених од ран.
Хай хваляться тепер вояки ниц╕,
Що все-таки взяли живими в бран.
...Хтось коридором обережно
 шарка.
Наглядач. Не турбуйтеся — sehr gut*!
Уранц╕ розлютован╕ в╕вчарки
Мене — як присудили — роз╕рвуть...

II
Хай пам’ятають правнуки ╕ внуки,
В ╕стор╕ю оглянувшись назад:
В скал╕* ми не сид╕ли,
 склавши руки,
Невтомно били ненависних зайд!
Чекаючи десанту, щоб у спину
Вв╕гнати окупантов╕ багнет, —
Сам╕ його косили без упину,
Не даючи спочинку н╕ на мент.
Як землетрус, прича╓ний у штрец╕,
Немов тайфун, що вийшов
 з берег╕в,
П╕вроку ми з п╕дземно╖ фортец╕
У землю в╕дправляли ворог╕в.
╥м слала смерть найменша
 амбразура,
╤ кам╕нець ╖х кожен спотикав...
А ск╕льки раз фашист,
 ляклива шкура,
╤з селища у споднях ут╕кав!
Не помогли н╕ танки, н╕ гармати,
Ан╕ отруйний всюдисущий газ...
Здолали все, моя В╕тчизно-мати,
Бо ти була, бо ти ╓си у нас!
...Знов коридором обережно шарка
Наглядач. Не турбуйтеся — sehr gut!
Уранц╕ розлютован╕ в╕вчарки
Не дух м╕й — мо╓ т╕ло роз╕рвуть.

III
Хтось дивиться на мене...
Певне, друз╕
(Чи то до ╜рат припаян╕ з╕рки?).
Вв╕йшли у черепашник,
 наче друзи,
╥х оч╕, що ╕ в темряв╕ з╕рк╕.
Ус╕х не маю змоги пригадати,
Бо догора╓ ноч╕ чорний ╜н╕т.
Про них ви гордо скажете: солдати,
Яких не брали бомби, динам╕т.
╤ це, звичайно, ╕стина.
Я згоден.
П╕дтвердити ╕ в трибунал п╕ду.
Не брав заради вбивства
 зброю жоден —
Мстив за св╕й край, що втрапив
 у б╕ду.
Вс╕ прагнули прогнать
 ворожу зграю,
А найчаст╕ше думали про мир.
Для прикладу одного називаю:
Комбат Б╓лов — загальний
 наш кумир.
В╕н зупиняв на Царському курган╕
Чужинських танк╕в панцерний
 кулак...
Вривався у транше╖ ураганом —
На окупант╕в с╕яв переляк.
Взялись фашисти бурки пробивати
(Корне накрить обвалами схот╕в) —
Микола визначав координати
З командою безсонних слухач╕в
╤ п╕дземельц╕в геть виводив просто,
М╕сця безпечн╕ обирав нов╕...
А був же в╕н директором радгоспу,
Здобув медаль на виставц╕ в Москв╕.
Ск╕нчивши «Т╕м╕ряз╓вку»
 (не «Фрунзе»!),
Полки водить не мр╕яв ╕ вв╕ сн╕:
Нов╕ сорти в╕вса ╕ кукурудзи
Виводити збирався по в╕йн╕.
Його нема...
А цей ось знову шарка —
Наглядач. Не турбуйтеся: sehr gut!
Невдовз╕ розлютован╕ в╕вчарки
Мо╓ безсиле т╕ло роз╕рвуть.

IV
Замучила б мене недремна сов╕сть,
Коб не сказав про медик╕в сл╕вце...
Колись про них напише
 справжню пов╕сть
Новий Толстой — я твердо
 в╕рю в це!
╥м бракувало необх╕дних л╕к╕в,
Не вистачало св╕тла ╕ води.
Проте ус╕ поранен╕ й кал╕ки
Знаходили розраду в них завжди.
Завалював фашист каменоломн╕
Чи нагн╕тав у катакомби газ —
Б╕лохалатн╕ ангели невтомн╕
Виносили приречених щораз.
Робили й операц╕╖, до слова, —
╤ то без обезболення! — коли,
Як сель нестримний, хвиля вибухова
Операц╕йн╕ зносила столи.
╤ ставили поранених на ноги,
Багато ╖х верталося у стр╕й...
На жаль, сказати б╕льш нема╓
 змоги,
Бо знов заворушився сторож м╕й.
Чого в╕н обережненько так шарка?
Не треба хвилюватися — sehr gut!
Напевне, вже прокинулись в╕вчарки,
Як╕ мене сьогодн╕ роз╕рвуть...

V
Наглядача попрошу — хай поголить...
Чи в╕н уже сюди не зазирне?
...Нас не здолав н╕ окупант,
 н╕ голод,
Що був найкращим сп╕льником
 Корне.
Про це нестерпно згадувати дос╕.
╤ ти мен╕, читачу, вибачай...
В нас т╕льки цукру й чаю
 було досить —
Варили знаменитий супо-чай.
Спочатку спромагались на салати
(На них ╕шла довколишня трава).
Та за траву була крута розплата.
Тому меню обмежили...
Стривай,
А якось пригадали, що забити
Нам довелося в травн╕ конячат...
Ми в╕дкопали шкури ╕ копита —
╤ був бульйон...
Я змушений мовчать!
Та зброю, вже не рухаючись нав╕ть,
Ми берегли не г╕рше голови,
Хоч на пости не мали кого ставить
(За них сигнальн╕ правили рови)...
╤ нас к╕лькох,
 практично нерухомих,
Взяли в полон... Чи як це наректи?
...╤ знов наглядач зазира╓. Ком╕к!
Якби й хот╕в — не зможу утекти.
Ну от ми в с╕мферопольськ╕й
 в’язниц╕...
Тепер — к╕нець. Душею не крив╕ть!
Нам св╕танков╕ гаснуч╕ з╕рниц╕
Востанн╓ посилають св╕й прив╕т.
Нас гр╕╓ променя
 аджимушкайське:
На чорн╕м неб╕ — катакомби шов...
Мою могилу, друз╕, не шукайте,
╥╖ нема — я в кам╕нь перейшов!

Липень — серпень 1983 р.
Керч — Феодос╕я — Ки╖в

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10258

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков