Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3708)
З потоку життя (6918)
Душі криниця (3714)
Українці мої... (1513)
Резонанс (1616)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО: ГОЛОСИЛА ТИША
╫валт стояв над селом. Прокльони, голос╕ння розривали морозне пов╕тря. Виганяли з хат родини...


ВАСИЛЬ ЛАТАНСЬКИЙ: У СНИ ПРИХОДИТЬ ЗНОВУ ПОЛЕ
На уроц╕ мене спитали, що таке голод, чи зм╕г би я пережити те, що було в тридцять третьому. Я...


МИКОЛА СУП╤НКА: ПОЕЗ╤╥
Вже небозв╕д на землю мряку с╕╓. В╕д шовку трав зостався т╕льки тл╕н. ╤ пром╕нь сонця св╕тить, та...


АРХ╤СТРАТИГ НЕБЕСНИХ СИЛ
21 листопада — велике церковне свято на честь «ангельських лик╕в...


РОДЗИНКИ НА КУЗЬМИНКИ
Свято Ос╕нн╕х Кузьми ╕ Дем'яна припада╓ на 14 листопада, але молодь готувалася до нього...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#18 за 11.05.2012
Ф╤ЛАТОВА СКРИПКА

В╕н ╕шов селом, яке ще недавно називалося Веселим Кутом. Зорив хижо, де б щось поцупити, нишпорив по закутках.
Але цупити було н╕чого. Голими стр╕хами тулилися до похилених тин╕в хати, св╕тили ребрами обдерт╕ клун╕. Худобу забрали фашисти, а солому з╕ стр╕х попалили сам╕ господар╕, з╕гр╕ваючи на немазаних лежанках голодних д╕тей. Все було пограбовано, все знищено.
Та ось у н╕чн╕й тиш╕ заплакала, аж затужила скрипка. На мить зупинився, а пот╕м засн╕женими городами побр╕в прямо на ╖╖ голос. Смикнув двер╕ — ╕ став, мов укопаний, на пороз╕. На лав╕ сид╕в старий сивий чолов╕к з╕ скрипкою в руках. Не п╕дн╕маючи голови, в╕н продовжував водити смичком по струнах. «Реве та стогне Дн╕пр широкий, сердитий в╕тер завива...» — висп╕вувала скрипка.
Зайда рвонув ╕з рук старого скрипку. Струни зойкнули ╕ стихли. Незрячими очима дивився на нього сл╕пий.
Пол╕цай, стиснувши в руках ╕нструмент, загорланив:
— Шевченка гра╓ш?!
Сл╕пий мовчав. Коли б у нього вирвали з рук останн╕й шмат хл╕ба, з╕рвали з плечей останню одежину, в╕н би не промовив жодного слова. Але скрипку... Ту, з якою пов’язан╕ найкращ╕ спогади про молод╕сть ╕ про дн╕, коли ворог ударом шабл╕ ще не лишив його зору... Видушив ╕з себе хрипле, безнад╕йне:
— Не руш. Усе в╕зьми, а скрипки не руш.
╤ пот╕м благально:
— Нащо вона тоб╕? Ти ж ╕ грать не вм╕╓ш!
— То й що? — зарегот╕в. — На барахло пром╕няю.
Старий намацав п╕д лавою сокиру, п╕шов на той бридкий голос. З к╕мнати вискочила дружина, кинулася навперейми:
— Не треба, не треба, Ф╕латочку!..
Селом повзла тривога.
— Чули? Сл╕пий Ф╕лат ╕з сокирою кинувся на пол╕цая.
— Довели, видать, старого. Адже нав╕ть тварини зроду не зобидив...
В╕н стояв б╕ля шибениц╕ спок╕йно, певно, розум╕ючи, де в╕н ╕ чого його сюди привели. ╤ коли дво╓ пол╕ца╖в уже накидали на його худу жилаву шию зашморг, запитав:
— Мар╕╓, сонце вже з╕йшло?


В╤РН╤СТЬ

Навис над морем старий Карадаг. Сузорий, упевнений в соб╕, в╕н гордо дивиться у в╕ч╕ морю, ╕ воно, скорене, затиха╓. Син╕ хвил╕ миють п╕дн╕жжя Карадагу, а в╕н сто╖ть непохитний, гр╕зний. ╤ так — в╕ки.
Св╕тлоока ж╕нка у темному строгому костюм╕ востанн╓ кида╓ погляд на море, на похмур╕ обриси Карадагу ╕ йде вузенькою стежкою до м╕ста. Терпко пахне полин. Скуйовджений, в╕н н╕би бореться з ос╕нн╕ми холодами.
Може, востанн╓ йде вона ц╕╓ю стежкою? Може, б╕льше н╕коли не побачить моря ╕ цих гр╕зних скель? Н╕, не востанн╓. Там, на берез╕ голубо╖ затоки, б╕ля п╕дн╕жжя Карадагу, обнесена морськими ланцюгами, засипана кв╕тами, братська могила...
— Двадцяте л╕то при╖жджа╓ вона сюди, — каже старенький сторож, проводжаючи ж╕ночу постать теплим поглядом.
— Чолов╕к, певно, похований, — з╕тха╓ л╕тня ж╕нка, кутаючись у теплу хустину.
— Наречений... ╥х п’ятеро було, моряк╕в. До останнього патрона захищалися, не здалися фашистам. Це було в сорок другому. А вона при╖хала вперше у сорок п’ятому. Тоненька така, св╕тла. Кв╕ти привезла, посадила ╖х на могил╕. Тепер щороку при╖жджа╓. Уже й скрон╕ посив╕ли. Справжнього ╖╖ ╕мен╕ майже н╕хто не зна╓. В╕рною називають.
Навис над морем мовчазний Карадаг. Та то лише зда╓ться, що в╕н мовчить. Н╕ким не знаною сво╓ю мовою розпов╕да╓ в╕н морю легенду про п’ятьох хлопц╕в у морських безкозирках, котр╕ власною кров’ю освятили цей невеличкий клаптик земл╕, захищаючи його в╕д ворога. Про д╕вчину, яка залишилася в╕рною сво╓му першому коханню.


В╤ДДЯКА
— Тутки живе т╕тка Ольга, — вод╕й перемика╓ швидк╕сть ╕ вказу╓ на хату над шляхом. — Така б╕да у не╖... Залишилась без н╕г...
Мен╕ здалося, що зупинилося серце. Т╕тка Ольга без н╕г? Добра, сумноока т╕тка Ольга, до яко╖ ми полюбляли заб╕гати в гост╕, а вона завжди пригощала нас смачними коржиками...
Чи то коржики, чи ц╕кав╕сть вабили нас у т╕тчину хату, тепер уже й не знаю. Дорослих вона чужалась, а з нами, д╕тьми, гомон╕ла. Про т╕тку Ольгу в сел╕ казали, н╕би фашисти поглумилися з не╖. Ми дивилися на т╕тку з острахом, а вона лиш сумно посм╕халася.
А пот╕м повернувся з в╕йни т╕тчин чолов╕к. Прийшов, с╕в на низенький пл╕т, а до хати не йде. Ми потай стежили за ним ╕з садка. Бо ж бачили, як сус╕да Корч щось довго тлумачив дядьков╕ Петров╕, стр╕вшись ╕з ним на шляху. А пот╕м ╓хидно посм╕юючись ╕ потираючи руки, п╕дтюпцем поб╕г у село. ╤ що йому треба, тому Корчев╕? На вс╕х в╕н завше злий, нав╕ть на нас, д╕тей.
Довго так сид╕в дядько Петро на плот╕, а хата н╕би порожня. Т╕тка поралася б╕ля печ╕, не бачила. Вб╕гли в хату д╕ти, кажуть: «На подв╕р’╖ чолов╕к якийсь сидить». Вона метнулася з хати та й упала б╕ля дядькових н╕г.
Ми стояли неподал╕к, готов╕ б╕гти чи кликати на пом╕ч. Але дядько Петро п╕дняв т╕тку з земл╕ ╕ пов╕в, як малу дитину, до хати. Ми хутко розб╕глися по дом╕вках. Розказу╓мо матерям, а вони з╕тхають: простив, значить, ╖╖ горенько...
А в Корча т╕╓╖ ж ноч╕ хтось шибку розбив каменюкою. То хлопчаки помстилися йому за злий язик...
— А де ж дядько Петро? — питаю.
— То ви ╖х зна╓те? — диву╓ться вод╕й.
— Дядько помер через р╕к п╕сля в╕йни. Певно, рани далися взнаки. А з т╕ткою Ольгою це сталося, коли рятувала Корчевих д╕тей. Вони у вогнище кидали гранати. Д╕тей порятувала, а сама...
Вод╕й надовго вмовк.
— Добре у т╕тки Ольги серце. Недавнечко песика знайшла на шляху. П╕д авто потрапив. Виходила. Тепер в╕н за сторожа б╕ля хати...
Машина занурю╓ться в темряву, н╕ч нависа╓ над шосейкою, ховаючи за пагорбами село. Мо╓ р╕дне село, в якому живуть т╕тка Ольга ╕ Корч. Той самий... ╤ та сама т╕тка Ольга, котра врятувала життя його д╕тей.

Л╕л╕я ШИТОВА

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10255

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков