Версiя для друку Обговорити в форумi

ПЕРЕЖИТЕ

Шановна редакція "Кримської світлиці"!
Прочитавши у вашій газеті (число № 20 за 16.05 2003 р.) статтю Анатолія Портянка "Залишалося одне - голодна смерть", я пригадав і моє дитинство і голод 1932 - 1933 років, який я також пережив. Жили ми тоді в селі Іванівка, що на Херсонщині. Мені тоді було сім років, але картини голоду і далі стоять в пам'яті, ніби це було вчора.
Мій батько був тоді учителем і, за його настирливим домаганням від сільради, при школі відкрили "гарячі сніданки", бо багато дітей і батьків повмирало з голоду, а решта перестали ходити до школи, бо були вже не в силі ходити. Школа спорожніла. Коли відкрили при школі "гарячі сніданки", в польовій кухні, діти почали приходити до школи, щоб посьорбати ту гарячу баланду з картоплі і буряків (які привезли з буртів), і це врятувало багатьом нам життя. Мій старший брат вже був опух і не міг ходити, але через ту баланду оклигав, і ми почали на весну в 33-му році виливати ховрашків, ловити їжаків у загатах, а мама їх варила з цвітом акації, бруньками вишень, лопухом, подорожником і будь-якою іншою зелениною. Ми, діти, ходили на поле збирати колоски і замерзлу, гнилу картоплю, з якої мама робила крохмаль для їжі. Але на полях все визбирали до останнього колоска. І хоч на початках діти і несли до села у торбах те, що назбирали, об'їждчик біля села відбирав те, кажучи, що це державне майно. І скільки ми не плакали і не просили, те не помагало. З Божою поміччю і звірячим бажанням вижити ми голод пережили. Не всі були такі щасливі. Мільйони померли.
Після Другої світової війни, в якій загинув і мій брат, і батько, доля так повела, що я опинився в Німеччині, з якої виїхав до Канади і де живу й понині. Закінчив університети в Оттаві і в Торонто, працював учителем в англійських середніх школах. Тепер вже на пенсії. Багато разів їздив в Україну, відвідував рідні місця і болію проблемами сьогоднішньої України. У вільний час пишу вірші, поеми і прозу. Висилаю і вам один із моїх віршів-спогадів про голод 1932 - 1933 років. Якщо він вам підійде, надрукуйте його у вашій газеті, яку я та інші тут і в США з приємністю читаємо.
З пошаною -
Микола Михайлович ЛАТИШКО.
Канада.

Присвячую мамі.
ГОЛОД
Я пам'ятаю, люди мерли -
Дорослі люди і малі,
На чорноземах України -
На рідній на своїй землі.
"Я хочу їсти", - казав мамі,
Я і до школи не дійду...
"Я знаю, мій коханий Колю,
Я помогти тобі прийду".
І плакав я із нею разом
В нас на порожньому дворі,
Запам'ятавсь той лютий голод
На все тяжке життя мені.
Мій брат вже спух,
сестра ще біга,
І колоски ідем збирать
На поле, що дала усім нам
Ота совєтська "благодать".
А люди бідні пухли, мерли,
Їх не встигали хоронить,
Молили Бога  повсякденно,
Щоб "тридцять третій"  пережить.
Я пам'ятаю сльози мами
Й сумного батька у вікні.
О! Ті картини незабутні
Запам'яталися мені.
О, незабутні роки муки!
І тридцять два,
 і тридцять три,
Не дай же, Боже,
 більш нікому
Того, що ми пережили!
(Друкується зі скороченням).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 27.06.2003 > Тема ""Білі плями" історії"