Версiя для друку Обговорити в форумi

Українське слово у Севастополі стало вже занадто дорогим, а єдину українську школу міський бюджет флотської столиці України взагалі забезпечити не в силах. Тож у зв’язку з відсутністю достатніх коштів на утримання (треба трохи більше мільйона гривень на рік) закрили єдину у Севастополі українську школу.
Для української громади постанова Севастопольської міської ради від 10 квітня про закриття єдиної у місті української загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів – школи-інтернату № 7 стала своєрідним Пасхальним «подарунком». Інформаційні агентства не без злорадства передали інформацію, що «дітей з українського інтернату переведуть в інтернат № 4, який створено для дітей із затримкою психічного розвитку». Направивши українських діток у «школу для розумово відсталих дітей», міська рада на тій же сесії затвердила «Региональную программу развития русского языка и русской культуры в Севастополе на 2012-2016 годы». Виявилося, що на відміну від затратного українського інтернату, якраз для цієї програми у бюджеті міста на 2012 рік знайшовся-таки один мільйон гривень: на російську культурну діяльність виділено 778 тисяч гривень, на освіту — 128 тисяч, на підтримку російських ЗМІ та інші потреби «языка» — 88 тисяч. На думку депутатів, либонь, «великий и могучий» на відміну від української мови знаходиться мало що не в інкерманських штольнях, не почуєш й не побачиш, а на майдані Нахімова кляті націоналісти-укри за почуте російське слово вже за барки хапають. Тож на сесії міськради взялися «язык» рятувати, кошти українських платників податків у дотаційному місті, виявляється, для цієї справи таки знайшлися, про підтримку української мови, про кучмівсько-ющенківський колегіум-довгобуд, звичайно, на сесії вже взагалі не мовилося.
Запит восьми народних депутатів до Президента України стосовно неприпустимості закриття єдиного україномовного навчального закладу у Севастополі Верховна Рада України 13 квітня не підтримала.
Особливо красномовними, що засвідчили суть ухвалених рішень як у Севастополі, так і у Києві, стали коментарі до цих новин на місцевих сайтах, котрі протягом десятиліття натхненно пропагують у Севастополі «слов’янське братерство» та крайню необхідність двомовності.
ВМС України ще за часів президентства Ющенка від впливу на громадське життя міста були відсторонені, Конгрес українців Севастополя та ряд інших громадських організацій з цього приводу відмовчалися – говорити вже нічого, все сказано і продемонстровано. Лише голова Севастопольської «Просвіти» заявив, що проти ліквідації українського навчального закладу не перечить: інтернат розміщувався у колишньому дитячому садочку і не мав багато чого необхідного з інфраструктури та матеріально-технічного забезпечення сучасного рівня навчання дітей, мовляв, ганьба для України вчити українських дітей у таких умовах.
Це дійсно так. Створений насамперед на вимогу військовослужбовців ВМС України у 1997 році, інтернат майже не розвивався. Вважалося, що єдина українська школа розміщується у дитячому садочку тимчасово, Президент Леонід Кучма ще напередодні своєї другої каденції у 1998 році урочисто заклав камінь на місці будівництва української школи-колегіуму на 720 учнів. «Це буде найкраща школа у Севастополі», — заявив тоді Президент. Про свій патронат над школою-колегіумом заявила і Києво-Могилянська академія. Та камінь вандали поцупили, Кучма і нові керівники «Могилянки» про свої обіцянки забули, тож єдина українська школа і далі продовжувала тіснитися в колишньому дитячому садочку.
Коли до влади в Україні прийшов нинішній Президент, настала «табачниківська» оптимізація загальноосвітніх шкіл. Під «оптимізацію» у Севастополі першою попала школа-інтернат № 7 — прямо посеред навчального року у жовтні 2010 року чиновницьким розчерком пера в інтернаті закрили перший клас! З того часу попри протести батьків і української громади намагання позбутися української школи у Севастополі не припинялися. Кількість учнів поступово зменшилася з 200 до 50. Багато хто з батьків стверджують, що управління освіти свідомо зменшувало кількість учнів, відмовляючи батькам у прийомі заяв на навчання їхніх дітей в інтернаті.
Процес зменшення кількості вихованців постійно супроводжувався не лише закриттям першого, а за ним і наступних класів, а й вимогою до батьків перевести своїх дітей з українського інтернату в інші навчальні заклади. Це питання на колегії управління освіти розглядалося декілька разів.
А що ж школа-колегіум? Питання зрушилося з місця у 1998 році, коли вперше кошторис на її будівництво було включено у міський бюджет, кошторисна вартість якого з року в рік зростала і зараз складає більше 98 мільйонів гривень.
Та далі справа не пішла. І лише звернення ІІІ Всесвітнього форуму українців у серпні 2001 року до Президента України, листи Військової ради ВМС ЗС України та української громади до Кабінету Міністрів України пришвидшили будівельний процес. Активне будівництво розпочалося у 2008 році, коли севастопольську державну адміністрацію очолював Сергій Куницин. Тоді звели три поверхи конструкції будівлі, було навіть оголошено, що навчальний процес розпочнеться з 1 вересня 2010 року.
Тихо минулася ця дата. З приходом до влади «команди професіоналів» Валерія Саратова будівництво української школи завмерло. На відміну від розвитку російської мови у бюджеті Севастополя 2012 року на будівництво української школи-колегіуму коштів не знайшлося зовсім. Так уже 13 років поспіль процес будівництва школи-колегіуму наочно демонструє ставлення місцевої влади до проблеми навчання дітей державною мовою.
Промайнуло 1 вересня 2011 року. Свідченням турботи Партії регіонів про майбутнє покоління громадян незалежної Української держави є могильна тиша на будівельному майданчику та перекинутий рекламний плакат перед тривалим довгобудом. Великої біди в закритті єдиного українського загальноосвітнього навчального закладу в міському управлінні освіти і науки не бачать. За словами його керівника Ірини Заєць, батьки, які не хочуть, щоб їхні діти навчалися в інтернаті № 4, можуть влаштувати їх у будь-яку іншу школу. До того ж, кажуть, у місті є гімназії № 5 і № 8, де навчання дітей разом з російською проводиться і українською мовою. Чого вам ще треба?
При цьому реформатори севастопольської школи покладаються на досвід західних демократій, зокрема тих, де існує офіційна двомовність, — як у Канаді, Бельгії чи Швейцарії. Однак ніхто з них не намагається належним чином порівняти їхню специфіку з панівною в наших гімназіях, де українські діти лицемірно позбавляються своєї національної ідентичності.
Двомовність по-севастопольськи — це коли всі розмовляють російською, а українська мова у словнику носіїв російської заперечується й ігнорується. Саме з цієї причини у наших же російсько-українських навчальних закладах скрізь панує російська мова, російський дух і «сєвастополєвєдєніє», педагоги між собою, діти на перервах та й директори гімназій спілкуються російською. Там відсутня українська мовна аура і практика, українська мова там звучить лише на уроках, є вторинною і не стає рідною для їхніх випускників. Інколи батьки жаліються, що, приводячи дитину до першого українського класу, досить часто чують від директора і таке: а чого ви дитину не віддаєте до російського класу?
Відзначимо, що Україна на довгому шляху до своєї незалежності подібні реформи вже проходила. Реформування освітнього процесу у Севастополі повністю повторює польську шкільну реформу 1924 року. Тоді Польща, захопивши західноукраїнські землі, прийняла закон про утраквізацію, тобто про польсько-українську двомовність в навчальному процесі. Його автор професор Станіслав Грабскі похвалявся в сеймі, що за двадцять п’ять років у Польщі українська проблема зникне зовсім. Згідно з цим законом були закриті всі українські гімназії і семінарії, українська кафедра у Львівському університеті, які існували з часів Австро-Угорщини. Це був прямий наступ на українську мову польського уряду у загальній програмі «полонізації» краю.
Щось подібне ми бачимо сьогодні у Севастополі при намаганні його повністю русифікувати. Чого Польща добилася законом про утраквізацію? Добилася масової радикалізації населення Західної України. Що виховають севастопольські чиновники від освіти, покаже час, бо українська проблема у місті, де 25 % його мешканців складають етнічні українці, не вирішується протягом усіх двадцяти років незалежності України, навпаки, загострюється ще більше. Одна, хоч і більша частина мешканців, має постійне «право на историю и русский язык», інша — подібного права грубо позбавляється.
На завершення зазначимо, що німецькі нацисти, захопивши у 1942 році Севастополь, відкрили в окупованому місті українську школу. Севастопольська міська рада, абсолютну більшість депутатів якої складають члени Партії регіонів, у незалежній Українській державі єдину українську школу у Севастополі закрила. Здається, аналогії проводити тут не потрібно. Лише привітаємо лідера місцевих «регіоналів» Володимира Яцубу, як і лідера цієї партії в Україні загалом, із завершенням утраквізації шкільної освіти по-севастопольськи.

Мирослав МАМЧАК
м. Севастополь

На фото: проект української школи-колегіуму в Севастополі

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2012 > Тема "Резонанс"