Версiя для друку Обговорити в форумi

Точка зору

Визначитися, де мешкає потенційно лівий електорат, не важко, навіть просто прогулявшись вулицею. Поряд із триметровими огорожами деінде все ще туляться маленькі, давно неремонтовані хатки. Моя — серед них. Тож уже багато років поспіль під вибори хтось нам передплачує комуністичну пресу — це і своєрідна «гуманітарка», і поштовх до «правильного» мислення, а отже, і голосування.
Але мене чомусь не приваблює такий вибір. І справа не в комуністичному минулому нашої держави. Звинувачувати у злочинах компартійної системи якусь групу людей, що використовує колишній бренд, було б несправедливо. Бо, як свідчив один із дуже популярних раніше критиків-літературознавців, «всі ми вийшли із шинелі Гоголя», а якщо ближче до справи, більшість нинішнього керівництва та мільйонерів у Радянському Союзі теж не пасла задніх і мала таку можливість завдяки своїм компартійним та комсомольським квиткам. Це вони та vip-пенсіонери «багатотисячники» зажадали, аби рівень їхніх прибутків перевищував рівень прибутків найбідніших не в три-чотири рази, як це було за радянської влади, а в тридцять-сорок (ці цифри багаторазово озвучувалися по телевізору). Ось і зробили з простим народом те, що зробили, у той же час відхрестившись від свого минулого і назвавши себе демократами.
Претензії до комуністів у мене дещо іншого кштибу, бо хотілося б з’ясувати, хто таки вони насправді. Років 8-10 тому «засвітилася» у моїй поштовій скриньці одна з кримських компартій. Замість гасла «Пролетарі всіх країн, єднайтеся» під назвою газети була фраза «Приватна власність священна». Даруйте, але яка приватна власність може бути у комуністів, котрим нічого втрачати, «окрім своїх ланцюгів»? То якщо їм дійсно нічого втрачати, значить, священним є саме оцей символ поневолення? Чи ці комуністи біля справжніх, класичних і не ночували? Зрозуміло, що згаданій «компартії» зірвати лівий електоральний куш так і не вдалося, і після виборів вона припинила своє існування.
Але ж газета «Комуніст Криму» і політична сила, яка її видає, живуть десятиліттями. І хоча беззмінний кримський лідер останньої Леонід Грач розсварився з Петром Симоненком і створив свою політичну партію, на змісті газети це аж ніяк не позначилося. Її візитівкою як була, так і залишається ненависть до своєї держави. Про це свідчить навіть назва рубрик, зокрема «Итоги нєзалєжності». Це спотворене українське слово, яке нібито не перекладається, як і зміст буквально усіх публікацій, свідчать про те, що головним антагоністом кримської компартії є не капіталізм (класовий ворог), а українська державність. І всі негативні явища в суспільному житті є не результатом зміни політичного устрою, а наслідком побудови Української держави. Нібито якби українці вже завтра відмовилися від своєї незалежності і пішли до когось в найми, то до людей повернулися б їхні колишні зарплати і пенсії з відповідною купівельною спроможністю, практично безкоштовне у всіх відношеннях житло і багато іншого, за чим так сумують ті, кому не вдалося прилаштуватися до нових умов життя. І увесь негатив, що накопичувався в суспільстві роками, компартійці намагаються повернути проти української незалежності, прозоро натякаючи, що у складі Росії людям зажилося б як і за минулих часів. Але ж там біля керма ті самі капіталісти, і Президент Росії є одним із найбагатших людей у світі! А щоб сконцентрувати мільярди доларів в окремих руках, треба на ту ж суму урізати бюджет російських трудящих. Втім, тамтешній капіталізм для місцевих комуністів є солодшим за мед із цукром, хоча будує він стосунки з Україною без будь-яких сентиментів (згадаймо газові війни, які б’ють по кишені кожного українця). Та для захисників знедолених це якось байдуже. Ось і увесь тобі класовий підхід, до речі, з ознаками національної зради.
Перед минулими виборами до ВР України нас бавили ще й газетою «Київський вісник», яка за духом мало чим відрізнялась від інших компартійних, а ось тепер переді мною ціла кучугура щоденної «Рабочей газеты». Не можу сказати, на відміну від попередніх випадків, що вона має не багато спільного з комуністичною ідеологією в смислі налаштованості на відстоювання інтересів тих, хто цього дійсно потребує. Третина життя, що пройшла в стінах українського парламенту, не минула-таки для Петра Симоненка дарма. Але це не применшує його прагнення до залежності від російського капіталу. В статті «Единым фронтом за кровные права» читаємо: «Компартия выступает за поэтапное восстановление союзных отношений. А это, прежде всего, принятие антикризисной программы, вступление в Таможенный и Евразийский союзы…» Та і слово «независимость» щодо України частенько береться в цій газеті в лапки, чи не тому, що комуністи вважають Україну вже в усіх щойно згаданих союзах? А можливо, ця тема, як і тема другої державної мови, просто жуйка, яку можна жувати десятиліттями, хоча і зрозуміло — вона не споживна...
А тепер про соціальні ініціативи уряду, які комуністи охоче виголошують своєю перемогою. Мовляв, вичавили-таки у влади які-неякі поступки. Та якщо вони дійсно такі впливові, чому ж мовчали, коли приймалася нібито безальтернативна пенсійна реформа? І справа навіть не в тім, що жінкам доведеться працювати на п’ять років більше, — це досить поширена практика, справа у підвищенні одразу на 10 років мінімального страхового стажу. А це означає, що вже немолоді жінки, яких перебудова масово викинула із заводів та фабрик на базари і які працювали на господаря тривалий час без соціальних пакетів, розраховуючи на свої 10 та більше років радянського стажу, тепер опиняться за межами структуризованого суспільства. Вони вже не мають часу, аби, якщо навіть дуже пощастить, збільшити свій страховий стаж до встановленої межі, тож одержать право на половину мінімальної пенсії лише у 67 років, а за даними «соціального» міністра Криму Олени Семичасної, будуть прийматися на «пмж» у спеціальні будинки-інтернати, бо, ймовірніше за все, не матимуть можливості навіть оплачувати комунальні послуги, мешкаючи у власній квартирі. А під каток перебудови ці люди потрапили не за власним бажанням і не через власну провину. Отже, якщо вже підвищувати страховий стаж, треба було зробити виняток для тих, кому лишилося до пенсії менше 10 років, як зробили його для пенсіонерів із захмарними пенсіями, бо цього нібито вимагає існуюче законодавство. Але щось не чула, аби комуністи пропонували до Пенсійного кодексу подібні поправки, більш за те, думаю, що вони цілком могли б бути прийнятими. Бо для якого ж то уряду буде втіхою спостерігати цілу армію старих знедолених людей, приречених на бомжування і вимирання?
З іншого боку, хтось, можливо, і дійсно зацікавлений, аби чаша народного гніву переповнилася щоякнайшвидше. У тій же газеті наводяться деякі статистичні дані щодо нашого життя. Згідно з ними, зокрема, 70 % українських жінок — безплідні. Вірите? Особисто я знала лише одну заміжню жінку, яка з невідомих мені причин не мала дітей. А якщо йдеться про 16-20-річних, то вони ще про свої проблеми зі статистами не радилися. Це мені нагадало дані, які наводилися у телепередачі «Большая политика», де її ведучий Євген Кисельов запевняв, що радянські солдати в окупованій Німеччині кінця війни зґвалтували 2 мільйони (!) німецьких жінок. Враховуючи, що наймолодшим з них сьогодні вже далеко за вісімдесят, а переважна більшість відійшла у вічність, провести подібне опитування просто неможливо, якого, зрештою, ніхто і не проводив, та і його нічим не підтверджені результати не заслуговували б на увагу. Але чому прибічники правої ідеї мають разюче відрізнятися від лівих? Втім, горобець вилетів і, можливо, радянські солдати стануть тепер усі разом для когось не героями, а злочинцями...
Та ворогує «Рабочая газета» не з Кисельовим, а із Савіком Шустером, який нещодавно заявив, що на ім’я Президента, Прем’єр-міністра та керівництва телеканалу почали надходити масові групові звернення з різних куточків України, але нібито написані під копірку, з вимогою закрити його телепрограму. Це стало темою кількох першополісних статей. У них читаємо: «Начинается истерика о неком заговоре», «ставка на скандал господина Шустера общеизвестна», «есть общественное недовольство», «к нам в «Рабочую газету» таких писем приходит до десятка в неделю». Складається навіть враження, що попрацювали над цим цькуванням добре розгалужені компартійні структури з якихось не відомих широкому загалові причин, бо всі звинувачення щодо ведучого програми для неупередженої людини видаються абсолютно безпідставними. Чи це є своєрідною подякою за те, що Савік Шустер частенько запрошує на телеефір комуністів і вони можуть в такий спосіб безкоштовно попіаритися? А якщо дійсно існує «общественное недовольство», то чи не шляхетніше перемкнутися на інший канал, ніж брудним шляхом виживати з телеефіру програму, цікаву для більшості?
Можливо, тому, що саме з подібних програм можна дізнатися про такий прихований резерв для збільшення держбюджету, як податок на розкіш, запроваджений у багатьох авторитетних країнах світу, або ж про те, в який дикий спосіб формується фармацевтичний ринок України, де ліки в десятки разів дорожчі, ніж в інших країнах світу? І дізнатися зовсім не з вуст комуністичних лідерів, для яких, здавалося б, це і є їхнім хлібом насущним, як і конструктивні пропозиції щодо поліпшення ситуації. 
Все це було б цілком нормально, бо на те й щука, щоб карасеві не дрімалося. Але знову стара пісня: «Досадно, до глубины души обидно, что нет больше Советского Союза, потеряли мы свою великую родину. И вот живем в «державе» под названием «незалежна» Украина. Посмешище, а не держава». Ще б пак, якщо в її парламенті — не політики, а клоуни!
Тривалий час лівою і дійсно українською політичною силою була для мене соціалістична партія на чолі з Олександром Морозом, аж доки він не «стушкувався», побачивши себе об’єднавчою фігурою під час останньої парламентської кризи. І хоч тоді його поведінка здавалася досить логічною, та до Верховної Ради соціалістична партія більше не потрапила. На зміну Олександру Олександровичу, який знає напам’ять усього Шевченка і пише українською мовою непогані вірші, прийшли інші політики, cеред яких новий секретар політради з питань ідеології Микола Рудько. Все його інтерв’ю газеті «Товарищ» півторарічної давнини просякнуте ідеями «нормализации взаимоотношений с нашим историческим и цивилизованным партнером — Россией». М. Рудько активно поливає брудом недавніх соратників соціалістичної партії — «оранжевих», наголошуючи, що «плодотворным достижением властной команды Президента Украины Виктора Януковича является качественное улучшение взаимоотношений между Украиной и Россией».
Але впевнений прогноз проросійських сил, до яких тепер належить і соціалістична партія, не справдився. Стосунки з Росією й сьогодні залишають бажати кращого, та влада на цьому не зациклюється. А ось газету «Товарищ» більше мені не передплатили, і що думають з цього приводу соціалісти — невідомо.
Печать вторинності, внутрішньої залежності, страх перед майбутнім і відповідальністю за нього позбавили лідерів лівого табору харизми, а умовно лівий електорат — перспективи мати достатньо своїх представників у владі. Та ще більшим дефіцитом є сьогодні порядність, і її відсутність ні за якими ідеалами не приховати.

Тамара СОЛОВЕЙ

ПАМ’ЯТНИК ВОЛОДИМИРУ ЛЕНІНУ ВІДКРИЛИ У КРАСНОАРМІЙСЬКУ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ, ПОВІДОМЛЯЄ АГЕНТСТВО «ІНТЕРФАКС-УКРАЇНА», ПОСИЛАЮЧИСЬ НА ПРЕС-СЛУЖБУ ДОНЕЦЬКОГО ОБКОМУ КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ.

На церемонію на вулиці Леніна міста Красноармійська, незважаючи на грозу, яка насувалася, зібралося близько 2000 городян і гостей міста. Приїхав також лідер Компартії України Петро Симоненко.
Перший секретар Красноармійського міськкому КПУ Денис Михайлов заявив, що «незважаючи на всі спроби чинної влади стерти з пам’яті українців усе, що пов’язане з ім’ям Володимира Ілліча Леніна, люди і досі з вдячністю згадують його». Ті, хто стоїть за руйнуванням обох пам’ятників Леніну в місті Красноармійську, хочуть перекреслити все хороше, що було в історії міста і його жителів, забути подвиг радянського народу, зазначив комуніст.
«Сьогодні, коли численні завоювання радянського народу потоптані і розкрадені купкою олігархів, усе більше українців усвідомлює неспроможність капіталістичного ладу, який прирік країну на злиденне існування. Настав час повернути країну трудовому народу — справжньому господарю багатств нашої батьківщини! І в цій великій справі керівництвом до дії для всіх нас має стати спадщина Леніна», — заявив у своєму виступі лідер КПУ П. Симоненко.
Пам’ятник являє собою півтораметровий бюст на колоні-постаменті (загальна висота близько 4 метрів).
Нагадаємо, що 5 травня 2010 року КПУ встановила пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.
Після того бюсту Сталіна відрізали голову. Організація «Тризуб» заявила, що пам’ятник обезголовили її прихильники. Потім голову було встановлено на місце, однак 31 грудня цей пам’ятник підірвали. Підозрюваних у вибуху пам’ятника міліція так і не знайшла.
А 7 листопада минулого року КПУ відкрила реконструйований пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.

НАПРИКІНЦІ КВІТНЯ В КІРОВОГРАДСЬКІЙ ОБЛАСТІ ВІДКРИЮТЬ ПАМ’ЯТНИК ХЛІБОРОБАМ СОСНІВКИ ТА НАВКОЛИШНІХ СІЛ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ, ЗАХИЩАЮЧИ ВРОЖАЙ ВІД БІЛЬШОВИКІВ У 1920 РОЦІ. ПРО ЦЕ УНІАН ПОВІДОМИЛИ В «ХОЛОДНОЯРСЬКІЙ ІНІЦІАТИВІ».

Після жнив 1920 року червоноармійські продовольчі загони заповнили чигиринські села й силою забирали в селян хліб. Мешканці сіл Соснівка, Дев’ятка, Скаржинка і Тирнавка розібрали залізницю, щоб більшовики не могли вивозити зерно. Це призвело до кривавих сутичок, внаслідок яких загинуло чимало українських хліборобів.
Захід відбудеться в рамках урочистостей, присвячених вшануванню героїв Холодного Яру.
Пам’ятник зведено зусиллями «Холодноярської ініціативи» та історичного клубу «Холодний Яр», а ідея його встановлення належить відомому досліднику української історії Роману Ковалю. Творче втілення в граніті виконав скульптор Дмитро Бур’ян.
«Я вклав душу в цей пам’ятник. Для мене це важливо, бо мої прадіди так само воювали й брали участь у повстанні проти більшовиків», — каже Д. Бур’ян.
Учасник «Холодноярської ініціативи» Андрій Юсов зазначає, що для українців цей пам’ятник «символізує прагнення українського народу до свободи й готовність до спротиву, що сьогодні є не менш актуальним, аніж у ті часи».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2012 > Тема "Резонанс"