Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#16 за 20.04.2012
«ДОЩ СЕРЕД ЗИМИ»
Катерина СЕНЧЕНКО

Поез╕я
ЛЮБИТЬ ДАРУВАТИ РАД╤СТЬ

Читаючи поез╕ю Катерини Петр╕вни Сенченко, можна серед зими доторкнутись до «смарагдово╖ долоньки прол╕ска» чи глибоко╖ осен╕ уявити буйнокв╕ття юних картопель ╕ «кольоров╕ галере╖ п╕вон╕й». ╥╖ поез╕я про кохання — непод╕лене, розбите ╕ самотн╓ — багатьох поверне у спогади, в╕дгукнеться солодкою ностальг╕╓ю чи темним болем у душ╕:
В╕дл╕к щастя свого з тебе хочу почати.
Хай коротке воно, але поряд з тобою.
В╕д найпершого слова ╕ до ново╖ втрати,
В╕д ц╕лунку твого ╕ до нового болю.
Сп╕лкування з ж╕нкою-поез╕╓ю ╕ в╕чною загадкою — саме такою вона вол╕╓ залишатися для сп╕врозмовника — пробуджу╓ найсв╕тл╕ш╕ й найсвят╕ш╕ почуття. «Я на Сумщин╕ залишила душу, а серце часто проситься додому», — пише у поетичн╕й присвят╕ незабутн╕й Микола╖вщин╕ Катерина Сенченко. З отчого краю, р╕дно╖ сво╓╖ Чапа╓вки ╕ тих, хто ╖╖ населяли, «степова чайка» черпала силу ╕ наснагу. Премудрощ╕ батьк╕вських урок╕в — це неписана свята книга для доньки. «Дружною була наша родина, вс╕х чотирьох д╕тей батьки вчили бути в╕дкритими до людей, щирими ╕ самост╕йними, — розпов╕да╓ Катерина Петр╕вна. — Може, саме це ╕ допомогло не розгубитися ╕ не в╕дчути себе чужою в ╕ншому кра╖ — на Сумщин╕. Живу я в Берест╕вц╕, що на Липоводолинщин╕, майже двадцять рок╕в, ╕ земляки називають мене «сво╓ю». П╕сля зак╕нчення Микола╖вського педагог╕чного ╕нституту молода вчителька рос╕йсько╖ словесност╕ по╖хала «с╕яти розумне, добре, в╕чне» на батьк╕вщину чолов╕ка. ╤ в╕дтод╕, з 1988 року, зм╕нюючи посади ╕ категор╕╖, педагог залиша╓ться в╕рною ╓дин╕й школ╕. Сьогодн╕ Катерина Петр╕вна Сенченко — заступник директора Берест╕всько╖ ЗОШ ╤-╤╤╤ ступен╕в. Пам’ятаючи теоретичн╕ засади класик╕в дидактики, в╕дм╕нно ор╕╓нтуючись у сучасних методиках навчання, найефективн╕шим ╕ найпереконлив╕шим методом навчання ╕ виховання Катерина Петр╕вна вважа╓ в╕дверту, щиру бес╕ду на уроц╕, д╕алог за принципом «р╕вний – р╕вному». Тод╕ зникають гран╕ та бар’╓ри ╕ уроки заруб╕жно╖ л╕тератури проходять на одному подиху. Е. Хем╕нгуея ╕ Сент-Екзюпер╕ в╕д Берест╕всько╖ школи в╕дд╕ляють стол╕ття, мерид╕ани ╕ паралел╕, але коли в ц╕ постат╕ закоханий учитель, тод╕ й д╕тям ╖хня творч╕сть близька. В╕дома ж бо ╕стина — в╕д любов╕ до вчителя ╕ навчального предмета — один крок.
Катерина Петр╕вна дуже вимоглива до сво╓╖ поез╕╖:
Я перед кожним словом винувата,
Бо хибне слово — то як хибний крок.
В╕рною цьому принципу в поез╕╖ вона залиша╓ться ╕ нин╕:
Мен╕ на душу випав б╕лий сн╕г,
Та в╕н мене чомусь так чорно душить.
Такий важкий, як непрощенний гр╕х,
Скував мою невиго╓ну душу, —
поез╕я контраст╕в ╕ ф╕лософських роздум╕в про життя, любов, розлуку, в╕ру ╕ знев╕ру... В╕рш╕ К. Сенченко — то пал╕тра ╕нтимних почутт╕в, над якими в╕чними вартовими ╓ запов╕д╕ «не обмани», «не сотвори соб╕ кумира», «шануй батьк╕в», «не зрадь соб╕ ╕ Богу». Ф╕лософсько-християнськ╕ ц╕нност╕ — то не т╕льки п╕дмур╕вок урок╕в, як╕ проводить педагог, вони — потужно-л╕ричний зас╕б ╖╖ твор╕в:
Я згодна, життя — театр,
 з одною лише р╕зницею —
Нема бутафор╕╖ в н╕м, все справжн╓
— в╕д болю до втрат.
* * *
Не зрадь мене, прошу, не в╕дступись.
Не пром╕няй на ос╕нь мою весну.
Без тебе я вмирала вже колись.
Що буде, як в╕зьму ╕ не воскресну?
* * *
М╕й хрест ╕ я — так звично нам обом.
Несу св╕й хрест. Не думаю про втечу...
Зв╕дки беруться под╕бн╕ слова? — запита╓те. З настрою душ╕ й любов╕ — до людей, св╕ту. «Поез╕я — як трет╓ око, що ╕нод╕ бачить навколишн╓ в ╕ншому вим╕р╕. Народжу╓ться спонтанно, н╕би хтось дикту╓ згори», — з╕зна╓ться авторка.
Так ╕ пишуть римован╕ диктанти про в╕чне педагог ╕ ╖╖ вчитель Поез╕я. А результати сокровенних «д╕алог╕в двох» Катерина Петр╕вна несе людям — чита╓ колегам, дон╕ Мар’ян╕, надсила╓ до районно╖ газети.
Мо╖м в╕ршам у неб╕ ще так лячно –
Вони ще пуп’янки, вони поки що цв╕т.
Але якщо над ними хтось заплаче,
То, значить, варто ╖х пускать на св╕т...
Уже к╕лька рок╕в Катерина Петр╕вна Сенченко очолю╓ л╕тературну студ╕ю ╕м. Ф. Шв╕нд╕на, що д╕╓ при Липоводолинськ╕й районн╕й газет╕ «Наш край». Авторка друкувалася в багатьох поетичних альманахах Сумщини: «Прол╕сок», «Мотиви Прихоролля», «Зерна», «Тороки».

Валентина КУРОЧКА,
заступник редактора Липоводолинсько╖ районно╖ газети «Наш край»


Катерина СЕНЧЕНКО
«ДОЩ СЕРЕД ЗИМИ»

*    *    *
«Життя — театр,
а люди в н╕м — актори...»
В. Шексп╕р
На виворот╕ душ╕
 ╓ ледве пом╕тн╕ шрами —
Колишн╕х розчарувань
 такий соб╕ результат.
Я — головний герой
 сво╓╖ житт╓во╖ драми
╤ краще за мене цю роль
 нема╓ кому з╕грать.
Вистава мого життя
 прожита без репетиц╕й.
Щось в ньому ╕шло «на б╕с»,
 а дещо було не в лад.
Я згодна, життя — театр,
 з одною лише р╕зницею.
Нема бутафор╕╖ в н╕м,
все справжн╓ — в╕д болю до втрат.

ДУМА ПРО СЕЛО
Диву╓шся, гортаючи несп╕шно
Червон╕ дн╕ листк╕в календаря,
Бо виявля╓ться, що й дос╕,
 як в насм╕шку,
Святку╓м день с╕льського трударя.
Село мо╓, що диха╓ на ладан!
Липоводолинський
 аграрний рег╕он!
Неперспективний м╕й!
 Та я за тебе ладна
Пройти вс╕ труби, воду ╕ вогонь!
Село мо╓ — колиска Укра╖ни!
Тут пуп в’язався св╕тов╕ всьому.
А ми село штовха╓м на кол╕на,
А ми життя вкорочу╓м йому.
Вмирають села тихо, поодинц╕,
Клю╓ вороння трупики хатин.
╤ в╕тер, чимось схожий до ординця,
Господарю╓ пусткою один.
Село мо╓! Кому ти завинило
За те, що ╕ сп╕вало ╕ цв╕ло?!!
Ледь вгадуван╕ горбики могилок
Засв╕дчують, що тут було село.
Нащадки — вовкулаки
 й вовкулаки –
Перевертнями в м╕сто подались.
За владу ладн╕ битись навкулачки,
А ти ходити вчило ╖х колись.
Ти ╖м в гаях сп╕вало колисков╕,
Для них ти молотило перший сн╕п...
Бо хл╕б святий —
життя всього основа.
Село давало св╕тов╕ св╕й хл╕б.
Куди ж под╕всь
 тв╕й в╕чний р╕г достатку,
Що зрошуваний потом був щодня?
На кожен тв╕й мозоль ╓ по податку,
Не сплатиш вчасно — наросте пеня.
Глибинко р╕дна! Липовий м╕й краю!
Пахуч╕ кучеряв╕ спориш╕!
За села т╕, яких давно нема╓,
Чужа вина болить в мо╖й душ╕.
Хтось скаже, що др╕бний
 м╕й ╕нтерес...
Глобально мислим, ╕ з останн╕х сил
Йдемо до НАТО, пнемось у ╢С
По трупах ось таких маленьких с╕л.
Святкуй, село!
На це ти ма╓ш право,
Хоча тв╕й труд зд╕йма╓ться на см╕х!
Гей ви ус╕, хто за кермом держави!
На вас лежить за мертв╕ села гр╕х.
*    *    *
Осипа╓ на плеч╕
 ос╕нь листя черлене,
В недосяжний м╕й вир╕й
 журавель в╕дл╕та.
В╕дцв╕ла моя папороть
 десь далеко без мене,
В╕дкували зозул╕ щаслив╕ л╕та.
Все найкраще зда╓ться
 минулим, вчорашн╕м,
Все найкраще в╕дносить
 невблаганна вода.
╤ т╕ка╓ душа в неполохан╕ хащ╕,
Недов╕рливим зв╕ром
 ╕з них вигляда.
Ну а, може, лихом
 та й об землю краще?
Ранувато ставить на соб╕ хрести.
Навесн╕ кв╕тують й непролазн╕ хащ╕,
То чому б ╕ серцю ще не зацв╕сти?

Б╤ЛА ╤РЖА
Мен╕ на душу випав б╕лий сн╕г,
Та в╕н мене чомусь
 так чорно душить.
Такий важкий,
 як непрощенний гр╕х,
Скував мою невиго╓ну душу.
Насипалося б╕ло╖ ╕рж╕ –
Чи я, можливо, вигадала все це?
Коли виходить з ладу щось в душ╕,
Увесь тягар бере на себе серце...
*    *    *
╤ знову мен╕ не спиться —
Н╕ч в╕дболить.
Душа, як засохле листя,
Аж шарудить.
Душа, як вибитий сонях...
Скоро зима.
Кров замерза╓ в скронях.
Холодно.
Я — сама...

БЕЗ Ж╤НКИ НЕ В╤ДБУВСЯ Б ЧОЛОВ╤К
╤стор╕╖ гортаю стор╕нки
Й дивуюся ╕з кожно╖ стор╕нки:
Рушали у пох╕д чолов╕ки,
А часом йшли на смерть
 заради ж╕нки!
Бо т╕льки ж╕нка рухала прогрес,
Вона — ╕стор╕╖ жива руш╕йна сила.
Був кожен з нею, наче Ах╕ллес,
╤ Богом той, кого вона любила.
Хто п╕сню, ж╕нко, вклав тоб╕ в уста,
Вагому ╕ легку, немов п╕р’╖на?
Полки полтавськ╕ у пох╕д вела,
Сама, як п╕сня, горда Чура╖вна.
Ус╕ багатства кинуто до н╕г
Красун╕-бранки хана Сулеймана.
А серце там, де батьк╕вський пор╕г,
Лишила укра╖нка Роксолана.
Хто за собою зм╕г би повести,
Як Жанна д’Арк, у саме пекло бою
В╕дважн╕ ╕ згуртован╕ полки,
Як╕ були без не╖ лиш юрбою?
Заради ж╕нки спален╕ в╕ки!
А за ╢лену не шкода ╕ Тро╖!
Що роблять ╕з мужчинами ж╕нки!
Вони, як сонце, в них над головою!
╤ чолов╕чий р╕д потроху звик,
Що кожен день про них
 хтось мусить дбати.
Без ж╕нки не в╕дбувся б чолов╕к,
А значить, не було б кого кохати.
Хоч не секрет,
 що в б╕льшост╕ мужчин
Завищена межа самооц╕нки,
Та чолов╕к завжди ╓ лише тим,
Кого у ньому хоче бачить ж╕нка!

КАВАЛЕР
Якого щастя тоб╕ ще, ж╕нко?
Не палить, а головне, не п’╓.
Авто у нього, немов картинка,
╤ трик╕мнатна квартира ╓.
В його кишенях дзв╕нка монета,
Х╕ба ж ти й дос╕ не впевнилась:
Попала рибка в тво╖ тенета —
Акула б╕знесу, не карась.
Напнулись оч╕ подруг, як п’яльця,
╥сть чорна заздр╕сть тво╖х подруг.
Адже у нього у перснях пальц╕
На ши╖ — платиновий ланцюг.
Чого тоб╕ ще, на╖вна, треба?
В╕д себе — курка лише гребе.
Таких, як ти, — хоч загачуй гребл╕,
А в╕н, бач, вибрав чомусь тебе.
Але чого ж так душа стражда╓?
Чого ще хоче твоя душа?
Вона, напевно, одне лиш зна╓:
Не варт╕ й ламаного гроша
Чуж╕ машини й чуж╕ мундири,
Що не в багатств╕, урешт╕, суть.
А в т╕м, що згодом
 в чужих квартирах
Ж╕нки заручниками стають.
*    *    *
Чоло у мого сонця золоте,
В очах — п╕д кол╕р неба
 н╕жна просинь.
Усм╕шка несм╕лива, та проте
Вуста завжди мого ц╕лунку
 просять.
У мого сонця — чолов╕ча стать,
Кремезн╕ плеч╕, сильн╕ добр╕ руки.
╤ любить мо╓ сонце помовчать
╤ запечалитися скрушно
 в час розлуки.
Воно ╕ гр╕╓, й спалю╓ мене,
В його пром╕нн╕ я тамую подих...
Та т╕льки жаль, що сонце наливне
З╕гр╕ти д╕м м╕й р╕дко так заходить.

ОДА СЛОВУ
Найвище ум╕ння — любити.
Найважче — ум╕ти прощати...
О слово, ти — Янус дволикий,
Невчасно розщеплений атом.
Узяти б звичайне слово,
Н╕яке, прозоре наскр╕зно.
Та в р╕зних житт╓вих умовах
Це слово бува╓ р╕зним.
Над╕йним, як друга л╕коть,
Фарватером в мор╕ дол╕,
Ц╕лющим, як добр╕ л╕ки,
Розрадою в лют╕м гор╕.
Це слово приборка╓ лихо,
Вряту╓ когось в╕д страти.
Зум╕╓ стати великим,
А зможе ╕ ницим стати.
А ╕нод╕ може бути
Маленьким безжальним катом,
Смертельн╕шим в╕д отрути,
Руйн╕вн╕шим в╕д гармати.
Всесильне воно, як молитва,
Й жорстоке, — не зна╓ пощади.
...Найвище ум╕ння — любити,
Найважче — ум╕ти прощати.

ПРОСТИ, МАР╤╢...
(Кадри ╕з 33-го)


Лежу уже не знати ск╕льки д╕б,
До болю ╕ до голоду оглухла.
Вже перестав ввижатись нав╕ть хл╕б.
Спочатку висохла,
 а пот╕м вся опухла.
Нема╓ ╕ води кому подать,
Нема кому св╕дом╕сть в╕д╕брати.
Жадану смерть —
останню благодать –
╤ ту чомусь Господь не хоче дати.
Спасиб╕, хоч д╕ток мо╖х забрав,
Бо я б не винесла над ними
 того зв╕рства.
Я божевол╕ла, коли хтось з них
 кричав:
«Матусю, ╖сти! Мамо, дайте ╖сти!»
Я нерухома, але ще жива,
Лежу у склеп╕ хати, як колода.
Н╕мими стали сльози ╕ слова,
А для думок ╕ спогад╕в — свобода!
Божа Мати аж з лиця зчорн╕ла
Притулила Сина до грудей.
Господи, прости, що я просила
В тебе смерт╕ для сво╖х д╕тей!
Ну як було дивитись на ту муку,
На зведен╕ в корчах страшних
 животи,
На доню, що гризла
 в╕д голоду руку, —
╤ я не могла ╖м н╕чим помогти...
На чий же кривавий в╕втар
 я поклала
Малесеньку доню
 ╕ дв╕йко синочк╕в,
Коли мертв╕ т╕льця по черз╕ ховала
Сво╖ми руками отам у садочку?!!
Хай проклятий буде
 тиран на портрет╕,
Що в вуса см╕╓ться
 по-батьк╕вськи мило!
Це в╕н з Укра╖ни зробив
 в тридцять трет╕м
Замучену голодом
 братську могилу.

II
На вулиц╕ тихо. Н╕ зв╕ра, н╕ птаха.
Н╕кого давно сюди ноги не носять.
Страшною косою
 лиш смерть-костомаха
Справля╓ жнива сво╖:
 косить ╕ косить.
╤ раптом заходить хтось в хату
 без стуку.
П╕дходить до л╕жка повол╕,
 нетвердо.
Це дядько К╕ндрат, ╖здовий,
 чорним круком
Шука╓ для воза свого нову жертву.
Його п╕дгодову╓ хтось ╕з «сов╓т╕в»,
Щоб сила була в нього
 мертвих ховати.
— Я при╖жджаю по тебе втрет╓,
А ти ╕ не дума╓ш помирати.
Прости, дитино, я не зум╕ю
Сюди при╖хати ╕ вчетверте.
Яка р╕зниця тоб╕, Мар╕╓,
В якому м╕сц╕ чекати смерт╕.
Мерц╕в ховати уже несила.
Зробивсь червоним держак лопати.
Я покладу тебе край могили,
Яка р╕зниця — де помирати.
Чи ╓ що страшн╕ше голодно╖ муки?
Чи ╓ що страшн╕ше голодно╖ смерт╕?
╤ дядько узяв мо╓ т╕ло на руки:
Ти все-таки легша, Мар╕╓,
 за мертвих...

III
П╕двода трюхика╓.
Дядько на козлах.
А кон╕ худющ╕, не кон╕, а спиц╕,
╥х цвьоха╓ дядько легенько,
 не зозла,
Бат╕г в╕н вийма╓ лише
 для годиться.
П╕двода трясеться, неначе в озноб╕,
А може, то серце у дядька К╕ндрата?
«С╕льський сан╕тар» —
 як печатка на лоб╕, —
Уже посп╕ша, щоб за смертю
прибрати.
На воз╕ нас семеро: я ╕ пок╕йн╕
Мо╖ односельц╕, уже захолол╕.
Вони коло Бога,
 щаслив╕ й спок╕йн╕,
╥м, певно, там хл╕ба ╕ ╖ж╕ довол╕.
Не треба про ╖жу — це гр╕х ╕ провина!
Бо знову почую д╕тей голосочки.
У землю пос╕яла доню-зернину,
Чи виростуть з не╖
 сини-колосочки?
О, Боже, кого мен╕ ще проклинати
За б╕ль м╕й живий, за пос╕яне лихо,
За те, що вовчицею вила у хат╕
Над мертвими д╕тьми,
 що врешт╕ затихли.
╤ серце чомусь не роз╕рветься
 з горя,
Все гупа ╕ гупа, м╕цн╕ше в╕д стал╕.
До вас мо╖ д╕ти вв╕ сн╕
не приходять,
Не просять по╖сти,
товаришу Стал╕н?
Ти ж, Боже, все бачив,
 дивився лупато
На це божев╕лля пекельне,
 на зв╕рство,
На те, як носила земля свого ката,
На в╕рного парт╕╖ комун╕ста.
Чи комун╕стам усе прощають?
╤ Бог, напевно, був комун╕стом,
Бо д╕ти й з раю ╖╖ гукають:
«Матусю, ╖сти! Матусю, ╖сти!»
Жахливим полум’ям
 тридцять трет╕й
Спалив ╕ щастя тво╓ й над╕ю.
Розлився б╕ль тв╕й по вс╕й планет╕,
Великомученице Мар╕╓.
*    *    *
Народе м╕й р╕дний, залякана нац╕╓,
Що в р╕к той страшний
 попалила мости.
Не буде твому геноциду
 пробачення!!!
...╤ все-таки, мати Мар╕╓, прости...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10213

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков