"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Душі криниця"
#16 за 20.04.2012
«ДОЩ СЕРЕД ЗИМИ»
Катерина СЕНЧЕНКО
Поез╕я ЛЮБИТЬ ДАРУВАТИ РАД╤СТЬ
Читаючи поез╕ю Катерини Петр╕вни Сенченко, можна серед зими доторкнутись до «смарагдово╖ долоньки прол╕ска» чи глибоко╖ осен╕ уявити буйнокв╕ття юних картопель ╕ «кольоров╕ галере╖ п╕вон╕й». ╥╖ поез╕я про кохання — непод╕лене, розбите ╕ самотн╓ — багатьох поверне у спогади, в╕дгукнеться солодкою ностальг╕╓ю чи темним болем у душ╕: В╕дл╕к щастя свого з тебе хочу почати. Хай коротке воно, але поряд з тобою. В╕д найпершого слова ╕ до ново╖ втрати, В╕д ц╕лунку твого ╕ до нового болю. Сп╕лкування з ж╕нкою-поез╕╓ю ╕ в╕чною загадкою — саме такою вона вол╕╓ залишатися для сп╕врозмовника — пробуджу╓ найсв╕тл╕ш╕ й найсвят╕ш╕ почуття. «Я на Сумщин╕ залишила душу, а серце часто проситься додому», — пише у поетичн╕й присвят╕ незабутн╕й Микола╖вщин╕ Катерина Сенченко. З отчого краю, р╕дно╖ сво╓╖ Чапа╓вки ╕ тих, хто ╖╖ населяли, «степова чайка» черпала силу ╕ наснагу. Премудрощ╕ батьк╕вських урок╕в — це неписана свята книга для доньки. «Дружною була наша родина, вс╕х чотирьох д╕тей батьки вчили бути в╕дкритими до людей, щирими ╕ самост╕йними, — розпов╕да╓ Катерина Петр╕вна. — Може, саме це ╕ допомогло не розгубитися ╕ не в╕дчути себе чужою в ╕ншому кра╖ — на Сумщин╕. Живу я в Берест╕вц╕, що на Липоводолинщин╕, майже двадцять рок╕в, ╕ земляки називають мене «сво╓ю». П╕сля зак╕нчення Микола╖вського педагог╕чного ╕нституту молода вчителька рос╕йсько╖ словесност╕ по╖хала «с╕яти розумне, добре, в╕чне» на батьк╕вщину чолов╕ка. ╤ в╕дтод╕, з 1988 року, зм╕нюючи посади ╕ категор╕╖, педагог залиша╓ться в╕рною ╓дин╕й школ╕. Сьогодн╕ Катерина Петр╕вна Сенченко — заступник директора Берест╕всько╖ ЗОШ ╤-╤╤╤ ступен╕в. Пам’ятаючи теоретичн╕ засади класик╕в дидактики, в╕дм╕нно ор╕╓нтуючись у сучасних методиках навчання, найефективн╕шим ╕ найпереконлив╕шим методом навчання ╕ виховання Катерина Петр╕вна вважа╓ в╕дверту, щиру бес╕ду на уроц╕, д╕алог за принципом «р╕вний – р╕вному». Тод╕ зникають гран╕ та бар’╓ри ╕ уроки заруб╕жно╖ л╕тератури проходять на одному подиху. Е. Хем╕нгуея ╕ Сент-Екзюпер╕ в╕д Берест╕всько╖ школи в╕дд╕ляють стол╕ття, мерид╕ани ╕ паралел╕, але коли в ц╕ постат╕ закоханий учитель, тод╕ й д╕тям ╖хня творч╕сть близька. В╕дома ж бо ╕стина — в╕д любов╕ до вчителя ╕ навчального предмета — один крок. Катерина Петр╕вна дуже вимоглива до сво╓╖ поез╕╖: Я перед кожним словом винувата, Бо хибне слово — то як хибний крок. В╕рною цьому принципу в поез╕╖ вона залиша╓ться ╕ нин╕: Мен╕ на душу випав б╕лий сн╕г, Та в╕н мене чомусь так чорно душить. Такий важкий, як непрощенний гр╕х, Скував мою невиго╓ну душу, — поез╕я контраст╕в ╕ ф╕лософських роздум╕в про життя, любов, розлуку, в╕ру ╕ знев╕ру... В╕рш╕ К. Сенченко — то пал╕тра ╕нтимних почутт╕в, над якими в╕чними вартовими ╓ запов╕д╕ «не обмани», «не сотвори соб╕ кумира», «шануй батьк╕в», «не зрадь соб╕ ╕ Богу». Ф╕лософсько-християнськ╕ ц╕нност╕ — то не т╕льки п╕дмур╕вок урок╕в, як╕ проводить педагог, вони — потужно-л╕ричний зас╕б ╖╖ твор╕в: Я згодна, життя — театр, з одною лише р╕зницею — Нема бутафор╕╖ в н╕м, все справжн╓ — в╕д болю до втрат. * * * Не зрадь мене, прошу, не в╕дступись. Не пром╕няй на ос╕нь мою весну. Без тебе я вмирала вже колись. Що буде, як в╕зьму ╕ не воскресну? * * * М╕й хрест ╕ я — так звично нам обом. Несу св╕й хрест. Не думаю про втечу... Зв╕дки беруться под╕бн╕ слова? — запита╓те. З настрою душ╕ й любов╕ — до людей, св╕ту. «Поез╕я — як трет╓ око, що ╕нод╕ бачить навколишн╓ в ╕ншому вим╕р╕. Народжу╓ться спонтанно, н╕би хтось дикту╓ згори», — з╕зна╓ться авторка. Так ╕ пишуть римован╕ диктанти про в╕чне педагог ╕ ╖╖ вчитель Поез╕я. А результати сокровенних «д╕алог╕в двох» Катерина Петр╕вна несе людям — чита╓ колегам, дон╕ Мар’ян╕, надсила╓ до районно╖ газети. Мо╖м в╕ршам у неб╕ ще так лячно – Вони ще пуп’янки, вони поки що цв╕т. Але якщо над ними хтось заплаче, То, значить, варто ╖х пускать на св╕т... Уже к╕лька рок╕в Катерина Петр╕вна Сенченко очолю╓ л╕тературну студ╕ю ╕м. Ф. Шв╕нд╕на, що д╕╓ при Липоводолинськ╕й районн╕й газет╕ «Наш край». Авторка друкувалася в багатьох поетичних альманахах Сумщини: «Прол╕сок», «Мотиви Прихоролля», «Зерна», «Тороки».
Валентина КУРОЧКА, заступник редактора Липоводолинсько╖ районно╖ газети «Наш край»
Катерина СЕНЧЕНКО «ДОЩ СЕРЕД ЗИМИ» * * * «Життя — театр, а люди в н╕м — актори...» В. Шексп╕р На виворот╕ душ╕ ╓ ледве пом╕тн╕ шрами — Колишн╕х розчарувань такий соб╕ результат. Я — головний герой сво╓╖ житт╓во╖ драми ╤ краще за мене цю роль нема╓ кому з╕грать. Вистава мого життя прожита без репетиц╕й. Щось в ньому ╕шло «на б╕с», а дещо було не в лад. Я згодна, життя — театр, з одною лише р╕зницею. Нема бутафор╕╖ в н╕м, все справжн╓ — в╕д болю до втрат.
ДУМА ПРО СЕЛО Диву╓шся, гортаючи несп╕шно Червон╕ дн╕ листк╕в календаря, Бо виявля╓ться, що й дос╕, як в насм╕шку, Святку╓м день с╕льського трударя. Село мо╓, що диха╓ на ладан! Липоводолинський аграрний рег╕он! Неперспективний м╕й! Та я за тебе ладна Пройти вс╕ труби, воду ╕ вогонь! Село мо╓ — колиска Укра╖ни! Тут пуп в’язався св╕тов╕ всьому. А ми село штовха╓м на кол╕на, А ми життя вкорочу╓м йому. Вмирають села тихо, поодинц╕, Клю╓ вороння трупики хатин. ╤ в╕тер, чимось схожий до ординця, Господарю╓ пусткою один. Село мо╓! Кому ти завинило За те, що ╕ сп╕вало ╕ цв╕ло?!! Ледь вгадуван╕ горбики могилок Засв╕дчують, що тут було село. Нащадки — вовкулаки й вовкулаки – Перевертнями в м╕сто подались. За владу ладн╕ битись навкулачки, А ти ходити вчило ╖х колись. Ти ╖м в гаях сп╕вало колисков╕, Для них ти молотило перший сн╕п... Бо хл╕б святий — життя всього основа. Село давало св╕тов╕ св╕й хл╕б. Куди ж под╕всь тв╕й в╕чний р╕г достатку, Що зрошуваний потом був щодня? На кожен тв╕й мозоль ╓ по податку, Не сплатиш вчасно — наросте пеня. Глибинко р╕дна! Липовий м╕й краю! Пахуч╕ кучеряв╕ спориш╕! За села т╕, яких давно нема╓, Чужа вина болить в мо╖й душ╕. Хтось скаже, що др╕бний м╕й ╕нтерес... Глобально мислим, ╕ з останн╕х сил Йдемо до НАТО, пнемось у ╢С По трупах ось таких маленьких с╕л. Святкуй, село! На це ти ма╓ш право, Хоча тв╕й труд зд╕йма╓ться на см╕х! Гей ви ус╕, хто за кермом держави! На вас лежить за мертв╕ села гр╕х. * * * Осипа╓ на плеч╕ ос╕нь листя черлене, В недосяжний м╕й вир╕й журавель в╕дл╕та. В╕дцв╕ла моя папороть десь далеко без мене, В╕дкували зозул╕ щаслив╕ л╕та. Все найкраще зда╓ться минулим, вчорашн╕м, Все найкраще в╕дносить невблаганна вода. ╤ т╕ка╓ душа в неполохан╕ хащ╕, Недов╕рливим зв╕ром ╕з них вигляда. Ну а, може, лихом та й об землю краще? Ранувато ставить на соб╕ хрести. Навесн╕ кв╕тують й непролазн╕ хащ╕, То чому б ╕ серцю ще не зацв╕сти?
Б╤ЛА ╤РЖА Мен╕ на душу випав б╕лий сн╕г, Та в╕н мене чомусь так чорно душить. Такий важкий, як непрощенний гр╕х, Скував мою невиго╓ну душу. Насипалося б╕ло╖ ╕рж╕ – Чи я, можливо, вигадала все це? Коли виходить з ладу щось в душ╕, Увесь тягар бере на себе серце... * * * ╤ знову мен╕ не спиться — Н╕ч в╕дболить. Душа, як засохле листя, Аж шарудить. Душа, як вибитий сонях... Скоро зима. Кров замерза╓ в скронях. Холодно. Я — сама...
БЕЗ Ж╤НКИ НЕ В╤ДБУВСЯ Б ЧОЛОВ╤К ╤стор╕╖ гортаю стор╕нки Й дивуюся ╕з кожно╖ стор╕нки: Рушали у пох╕д чолов╕ки, А часом йшли на смерть заради ж╕нки! Бо т╕льки ж╕нка рухала прогрес, Вона — ╕стор╕╖ жива руш╕йна сила. Був кожен з нею, наче Ах╕ллес, ╤ Богом той, кого вона любила. Хто п╕сню, ж╕нко, вклав тоб╕ в уста, Вагому ╕ легку, немов п╕р’╖на? Полки полтавськ╕ у пох╕д вела, Сама, як п╕сня, горда Чура╖вна. Ус╕ багатства кинуто до н╕г Красун╕-бранки хана Сулеймана. А серце там, де батьк╕вський пор╕г, Лишила укра╖нка Роксолана. Хто за собою зм╕г би повести, Як Жанна д’Арк, у саме пекло бою В╕дважн╕ ╕ згуртован╕ полки, Як╕ були без не╖ лиш юрбою? Заради ж╕нки спален╕ в╕ки! А за ╢лену не шкода ╕ Тро╖! Що роблять ╕з мужчинами ж╕нки! Вони, як сонце, в них над головою! ╤ чолов╕чий р╕д потроху звик, Що кожен день про них хтось мусить дбати. Без ж╕нки не в╕дбувся б чолов╕к, А значить, не було б кого кохати. Хоч не секрет, що в б╕льшост╕ мужчин Завищена межа самооц╕нки, Та чолов╕к завжди ╓ лише тим, Кого у ньому хоче бачить ж╕нка!
КАВАЛЕР Якого щастя тоб╕ ще, ж╕нко? Не палить, а головне, не п’╓. Авто у нього, немов картинка, ╤ трик╕мнатна квартира ╓. В його кишенях дзв╕нка монета, Х╕ба ж ти й дос╕ не впевнилась: Попала рибка в тво╖ тенета — Акула б╕знесу, не карась. Напнулись оч╕ подруг, як п’яльця, ╥сть чорна заздр╕сть тво╖х подруг. Адже у нього у перснях пальц╕ На ши╖ — платиновий ланцюг. Чого тоб╕ ще, на╖вна, треба? В╕д себе — курка лише гребе. Таких, як ти, — хоч загачуй гребл╕, А в╕н, бач, вибрав чомусь тебе. Але чого ж так душа стражда╓? Чого ще хоче твоя душа? Вона, напевно, одне лиш зна╓: Не варт╕ й ламаного гроша Чуж╕ машини й чуж╕ мундири, Що не в багатств╕, урешт╕, суть. А в т╕м, що згодом в чужих квартирах Ж╕нки заручниками стають. * * * Чоло у мого сонця золоте, В очах — п╕д кол╕р неба н╕жна просинь. Усм╕шка несм╕лива, та проте Вуста завжди мого ц╕лунку просять. У мого сонця — чолов╕ча стать, Кремезн╕ плеч╕, сильн╕ добр╕ руки. ╤ любить мо╓ сонце помовчать ╤ запечалитися скрушно в час розлуки. Воно ╕ гр╕╓, й спалю╓ мене, В його пром╕нн╕ я тамую подих... Та т╕льки жаль, що сонце наливне З╕гр╕ти д╕м м╕й р╕дко так заходить.
ОДА СЛОВУ Найвище ум╕ння — любити. Найважче — ум╕ти прощати... О слово, ти — Янус дволикий, Невчасно розщеплений атом. Узяти б звичайне слово, Н╕яке, прозоре наскр╕зно. Та в р╕зних житт╓вих умовах Це слово бува╓ р╕зним. Над╕йним, як друга л╕коть, Фарватером в мор╕ дол╕, Ц╕лющим, як добр╕ л╕ки, Розрадою в лют╕м гор╕. Це слово приборка╓ лихо, Вряту╓ когось в╕д страти. Зум╕╓ стати великим, А зможе ╕ ницим стати. А ╕нод╕ може бути Маленьким безжальним катом, Смертельн╕шим в╕д отрути, Руйн╕вн╕шим в╕д гармати. Всесильне воно, як молитва, Й жорстоке, — не зна╓ пощади. ...Найвище ум╕ння — любити, Найважче — ум╕ти прощати.
ПРОСТИ, МАР╤╢... (Кадри ╕з 33-го)
╤ Лежу уже не знати ск╕льки д╕б, До болю ╕ до голоду оглухла. Вже перестав ввижатись нав╕ть хл╕б. Спочатку висохла, а пот╕м вся опухла. Нема╓ ╕ води кому подать, Нема кому св╕дом╕сть в╕д╕брати. Жадану смерть — останню благодать – ╤ ту чомусь Господь не хоче дати. Спасиб╕, хоч д╕ток мо╖х забрав, Бо я б не винесла над ними того зв╕рства. Я божевол╕ла, коли хтось з них кричав: «Матусю, ╖сти! Мамо, дайте ╖сти!» Я нерухома, але ще жива, Лежу у склеп╕ хати, як колода. Н╕мими стали сльози ╕ слова, А для думок ╕ спогад╕в — свобода! Божа Мати аж з лиця зчорн╕ла Притулила Сина до грудей. Господи, прости, що я просила В тебе смерт╕ для сво╖х д╕тей! Ну як було дивитись на ту муку, На зведен╕ в корчах страшних животи, На доню, що гризла в╕д голоду руку, — ╤ я не могла ╖м н╕чим помогти... На чий же кривавий в╕втар я поклала Малесеньку доню ╕ дв╕йко синочк╕в, Коли мертв╕ т╕льця по черз╕ ховала Сво╖ми руками отам у садочку?!! Хай проклятий буде тиран на портрет╕, Що в вуса см╕╓ться по-батьк╕вськи мило! Це в╕н з Укра╖ни зробив в тридцять трет╕м Замучену голодом братську могилу.
II На вулиц╕ тихо. Н╕ зв╕ра, н╕ птаха. Н╕кого давно сюди ноги не носять. Страшною косою лиш смерть-костомаха Справля╓ жнива сво╖: косить ╕ косить. ╤ раптом заходить хтось в хату без стуку. П╕дходить до л╕жка повол╕, нетвердо. Це дядько К╕ндрат, ╖здовий, чорним круком Шука╓ для воза свого нову жертву. Його п╕дгодову╓ хтось ╕з «сов╓т╕в», Щоб сила була в нього мертвих ховати. — Я при╖жджаю по тебе втрет╓, А ти ╕ не дума╓ш помирати. Прости, дитино, я не зум╕ю Сюди при╖хати ╕ вчетверте. Яка р╕зниця тоб╕, Мар╕╓, В якому м╕сц╕ чекати смерт╕. Мерц╕в ховати уже несила. Зробивсь червоним держак лопати. Я покладу тебе край могили, Яка р╕зниця — де помирати. Чи ╓ що страшн╕ше голодно╖ муки? Чи ╓ що страшн╕ше голодно╖ смерт╕? ╤ дядько узяв мо╓ т╕ло на руки: Ти все-таки легша, Мар╕╓, за мертвих...
III П╕двода трюхика╓. Дядько на козлах. А кон╕ худющ╕, не кон╕, а спиц╕, ╥х цвьоха╓ дядько легенько, не зозла, Бат╕г в╕н вийма╓ лише для годиться. П╕двода трясеться, неначе в озноб╕, А може, то серце у дядька К╕ндрата? «С╕льський сан╕тар» — як печатка на лоб╕, — Уже посп╕ша, щоб за смертю прибрати. На воз╕ нас семеро: я ╕ пок╕йн╕ Мо╖ односельц╕, уже захолол╕. Вони коло Бога, щаслив╕ й спок╕йн╕, ╥м, певно, там хл╕ба ╕ ╖ж╕ довол╕. Не треба про ╖жу — це гр╕х ╕ провина! Бо знову почую д╕тей голосочки. У землю пос╕яла доню-зернину, Чи виростуть з не╖ сини-колосочки? О, Боже, кого мен╕ ще проклинати За б╕ль м╕й живий, за пос╕яне лихо, За те, що вовчицею вила у хат╕ Над мертвими д╕тьми, що врешт╕ затихли. ╤ серце чомусь не роз╕рветься з горя, Все гупа ╕ гупа, м╕цн╕ше в╕д стал╕. До вас мо╖ д╕ти вв╕ сн╕ не приходять, Не просять по╖сти, товаришу Стал╕н? Ти ж, Боже, все бачив, дивився лупато На це божев╕лля пекельне, на зв╕рство, На те, як носила земля свого ката, На в╕рного парт╕╖ комун╕ста. Чи комун╕стам усе прощають? ╤ Бог, напевно, був комун╕стом, Бо д╕ти й з раю ╖╖ гукають: «Матусю, ╖сти! Матусю, ╖сти!» Жахливим полум’ям тридцять трет╕й Спалив ╕ щастя тво╓ й над╕ю. Розлився б╕ль тв╕й по вс╕й планет╕, Великомученице Мар╕╓. * * * Народе м╕й р╕дний, залякана нац╕╓, Що в р╕к той страшний попалила мости. Не буде твому геноциду пробачення!!! ...╤ все-таки, мати Мар╕╓, прости...
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10213
|