"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Українці мої..."
#16 за 20.04.2012
«ЩАСТЯ ДНЯ ПРОЗОРЕ ЛИНЕ В КОКТЕБЕЛЬ»
Пам’ять серця
Одн╕╓ю з найшляхетн╕ших людських чеснот ╓ пам’ять. Пам’ять серця. Пам’ять про тих, хто жив ╕ творив серед нас ╕ вже, на жаль, в╕д╕йшов за в╕чну межу. Обов’язок наш, живих, пам’ятати про них, допоки ми сам╕ живемо й ходимо по т╕й земл╕, по як╕й ходили й вони. Добру й благородну справу роблять т╕, хто вшанову╓ пам’ять про людей творчих. Т╕льки останн╕м часом побачили св╕т книги спогад╕в про письменник╕в, чий талант залишив св╕й добрий сл╕д на теренах нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури. Це, зокрема, книга спогад╕в (видання друге, розширене ╕ доповнене) про в╕домого укра╖нського поета, лауреата Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕м. Тараса Шевченка ╤вана Гнатюка (Терноп╕ль, 2010); спогади про талановитого поета Анатол╕я Бортняка «На громах настояний скарбник» (В╕нниця, 2010); спогади «Наш Микола Негода» — про поета, автора в╕домо╖ п╕сн╕ «Степом, степом» Миколу Негоду (Черкаси, 2009). Тут же, в Черкасах, нещодавно побачили св╕т дв╕ книги спогад╕в про незабутнього Василя Симоненка його колег, з якими в╕н працював у газет╕ «Молодь Черкащини» — «Я воскрес, щоб ╕з вами жити» Л╕л╕╖ Шитово╖ та «Золоте перо Василя Симоненка» колишнього редактора молод╕жки Григор╕я Суховершка. Готу╓ться книга спогад╕в про талановитого поета Стан╕слава З╕нчука, який два роки тому п╕шов ╕з життя. А щойно у Запор╕жж╕ побачила св╕т книга «Я – син великого народу» — спогади про високообдарованого поета, автора сл╕в чар╕вно╖ п╕сн╕ «На долин╕ туман» Василя Д╕денка, якому в лютому виповнилося б 75 рок╕в в╕д дня народження. Пропону╓мо до уваги читач╕в спогади кримського укра╖нського поета Данила Кононенка про творч╕ зв’язки Василя Д╕денка з Кримом, зокрема з Коктебелем, де в╕н любив бувати ╕ якому присвятив чимало сво╖х в╕рш╕в.
«ЩАСТЯ ДНЯ ПРОЗОРЕ ЛИНЕ В КОКТЕБЕЛЬ»
Хто з нас не чув чудово╖ п╕сн╕:
На долин╕ туман, На долин╕ туман упав, Мак червоний в рос╕, Мак червоний в рос╕ скупав. По стежин╕ д╕вча, По стежин╕ д╕вча ╕шло. Тепле л╕то в очах, Тепле л╕то в очах цв╕ло. За д╕вчам тим ╕ я, За д╕вчам тим ╕ я ступав, Бо в долин╕ туман, Бо в долин╕ туман розтав...
Багатьом вона полюбилася, припала до душ╕ сво╓ю н╕жн╕стю, безпосередн╕стю, орган╕чним по╓днанням людсько╖ душ╕ з природою, юност╕ — з коханням, росянистого л╕тнього ранку з легким молочно-б╕лим туманом... А людям старшого в╕ку вона нав╕яла тепл╕ спогадання далеко╖ мр╕йливо╖ юност╕... П╕сня давно стала народною ╕ мало хто пам’ята╓, що слова ╖╖ написав талановитий укра╖нський поет Василь Д╕денко. Василь ╤ванович Д╕денко народився 3 лютого 1937 року в м╕ст╕ Гуляйпол╕ на Дн╕пропетровщин╕ (тепер це один з райцентр╕в Запор╕зько╖ област╕) у с╕м’╖ механ╕затора. Трудову д╕яльн╕сть, як ╕ б╕льш╕сть його ровесник╕в пово╓нно╖ пори, розпочав дуже рано. Неповнол╕тн╕м хлопцем працював у колгосп╕ на р╕зних роботах, прич╕плювачем на трактор╕, пом╕чником комбайнера. У 1959 роц╕ зак╕нчив ф╕лолог╕чний факультет Ки╖вського державного ун╕верситету ╕м. Т. Г. Шевченка. Перша зб╕рка в╕рш╕в В. Д╕денка «Зацв╕тай, калино» побачила св╕т, коли поетов╕ не було й двадцяти рок╕в. Л╕тературна критика високо поц╕нувала ╖╖, зазначивши, що вих╕д книжки — пом╕тне явище в укра╖нськ╕й поез╕╖ 60-х рок╕в. Про в╕рш╕ В. Д╕денка тепло в╕дгукувались Платон Воронько, Арсен ╤щук, Микита Шумило... Згодом з-п╕д пера талановитого автора вийшли в╕дом╕ поетичн╕ зб╕рки «П╕д зорями ясними», «Запов╕тна земля», «Степовичка», «Дивосв╕ти любов╕»... Коли я особисто познайомився з Василем Д╕денком у Ки╓в╕ навесн╕ 1972 року, в╕н був уже знаним поетом. Про його творч╕сть я, перифер╕йний поет-початк╕вець, автор першо╖ зб╕рочки в╕рш╕в «Джерело», що ось-ось мала побачити св╕т в с╕мферопольському видавництв╕ «Тавр╕я», багато читав у газетах ╕ журналах. Його поез╕╖ мен╕ дуже ╕мпонували. Адже вони були такими ж п╕сенними ╕ л╕ричними, як ╕ в мого л╕тературного кумира Володимира Сосюри. Як виявилось згодом, — Василевого теж! Не пам’ятаю вже зараз, хто нас познайомив з Василем у Будинку Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, куди я при╖хав на чергову республ╕канську нараду молодих автор╕в. В╕домий ки╖вський поет, д╕знавшись, що я з Криму, в╕дразу потягнувся до мене душею. Певно, в Ки╓в╕ йому, степовиков╕, не вистачало душевного комфорту, було «т╕снувато» ╕ незатишно серед велико╖ к╕лькост╕ л╕тературних особистостей. А ще, певно, бажалось вилити душу якомусь «св╕жознайомому», не набридлому чолов╕ков╕, яким для нього був я. Для декого, як згадував у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» в╕д 6.02.1997 р. його земляк ╕з Запор╕зько╖ област╕ Олександр ╢мець, В. Д╕денко був «диваком», людиною «не в╕д св╕ту сього». Його емоц╕йну збуджен╕сть, надм╕рну весел╕сть часом нав╕ть декотр╕ списували на хворобу. Я, залюблений у в╕рш╕ цього вихрастого поета, не в╕дчував щонайменшого дискомфорту в╕д того, що в╕н палко говорив про поез╕ю, розпитував про Крим, а д╕знавшись, що я працюю в редакц╕╖ обласно╖ газети, об╕цяв над╕слати сво╖ в╕рш╕. З усього було видно, що Василь Д╕денко любить ╕ зна╓ Крим не як розман╕жений гарячими пляжами курортник, а як труд╕вник, котрий бажа╓ цьому краю щастя ╕ добра. Не встиг я повернутися з Ки╓ва додому в Крим, як отримав в╕д Василя теплого листа ╕ к╕льканадцять в╕рш╕в, надрукованих на машинц╕. В╕н просив дати «чим-поб╕льшу доб╕рку в «Кримськ╕й правд╕», оск╕льки саме в той час перебував на двом╕сячн╕й арм╕йськ╕й переп╕дготовц╕, а с╕м’╖ (дружина й дво╓ син╕в) потр╕бна матер╕альна п╕дтримка». На жаль, я не зм╕г «пробити» в «Кримську правду» «чим-поб╕льше» в╕рш╕в В. Д╕денка, за винятком, зда╓ться, одного-двох, бо й тод╕, на початку 70-х, ця газета — орган обкому — не дуже полюбляла друкувати в╕рш╕, укра╖нськ╕ ж — ╕ погот╕в. З ╕ншим листом Василь над╕слав мен╕ свою щойно видану зб╕рку поез╕й «Дзвонять конвал╕╖», з теплим написом: «Дорогому побратимов╕ Данилу Кононенков╕ на добру пам’ять. Щиро В. Д╕денко. 20.04.72 р., Ки╖в». А ще пов╕домляв, що в С╕мферопол╕ живуть його родич╕, дядина, дво╓ двоюр╕дних брат╕в ╕ сестра. «Думаю, що десь наприк╕нц╕ л╕та я з дружиною ╕ синами пров╕даю Крим, отже, й до родич╕в заскочу. Жду тво╓╖ книжки й твого фото. М╕цно тисну руку, щиро тебе об╕ймаю. Тв╕й Василь. 20.04.72 р. Ки╖в». Наш╕ дружн╕ стосунки тривали протягом багатьох рок╕в. Не раз зустр╕чалися ╕ в Ки╓в╕, ╕ в ╤рп╕нському будинку творчост╕ письменник╕в, ╕ в Криму — в мо╖й с╕мферопольськ╕й осел╕ та в Коктебельському будинку творчост╕ письменник╕в. Василь дуже любив сх╕дний Крим. При╖жджав ╕ сам, ╕ з сином на Коктебельське узбережжя, ходив-блукав волошинськими стежками, милувався морем, особливо любив ос╕нн╕й карадазький л╕с з достиглим червоним, як крапл╕ руб╕на, кизилом, котрий нагадував йому нашу красуню-калину. Не цурався й чорново╖ роботи: хот╕в посмакувати вволю виноградом — ╖хав на щебет╕вськ╕ виноградники, допомагав збирати врожай для радгоспу ╕ сам на╖дався в╕д «пуза» янтарних солодких яг╕д. А ск╕льки в╕рш╕в, нав╕яних Кримом, написав в╕н ╕ тут, у Коктебел╕, ╕ там, у сво╓му Гуляйпол╕, де часто бував останн╕ми роками. Деяк╕ з тих в╕рш╕в надсилав мен╕, обов’язково зазначаючи присвяту — «Данилов╕ Кононенку». А якось я й сам у в╕дпов╕дь вл╕тку 1989 року над╕слав Василев╕ до Гуляйполя свого в╕рша, присвяченого Коктебелю, а, отже, й йому. Розпочинався той в╕рш рядками:
Тво╖ читаю твори, - ╕ рад╕сно мен╕. ╤ Коктебельськ╕ гори Син╕ють вдалин╕...
Вже приблизно через тиждень у лист╕-в╕дпов╕д╕ Василь давав мен╕ дружн╕ поради: «У тво╓му пречудов╕м в╕рш╕ сл╕д зробити евфон╕чне (звукове) редагування-виправлення. Зам╕сть «╤ Коктебельськ╕ гори син╕ють вдалин╕» напиши «Постали» чи «Пливуть удалин╕». Шл╕фуймо зразков╕сть, хрестомат╕йн╕сть. Шануймо мову. Я дуже радий тво╓му листу. Нову свою книжку «Рання ласт╕вка» зможу прислати лише з Ки╓ва. Тираж ╖╖ м╕зерний — 1700 прим╕рник╕в. Але тоб╕ я знайду. Кримов╕ я завжди вдячний за прозор╕сть ╕ щедр╕сть. Василь. Гуляй-Поле. 18 липня 1989 р.» В╕н був дуже вимогливий до слова. Справжн╕й ф╕лолог. Мову знав до тонкощ╕в, любив ╕ вм╕ло ум╕в нею користуватися. Перечитую його книжки ╕ не перестаю дивуватися, як в╕н по-доброму, щиро, захоплено грав словом, як плекав п╕сенно-л╕ричну ритмомелодику сво╖х в╕рш╕в, який в╕н був весь з╕тканий з любов╕, по-сосюринськи н╕жний до р╕дного краю, до Укра╖ни:
Мати Укра╖но, Вол╕ сторона! Знову солов’╖но Голос вирина...
Не знаю, на жаль, що в╕н переживав останн╕ми роками, м╕сяцями перед сво╓ю раптовою смертю, котра настала в 1990 роц╕, але як╕сь житт╓в╕ негаразди терзали Василеву душу. Так╕ висновки я роблю з його останнього до мене листа, датованого того ж таки 18 липня 1989 року. В ньому в╕н висловлював бажання пере╖хати на пост╕йне проживання до С╕мферополя. «У Ки╓в╕ у мене квартири нема, ╓ т╕льки прописка от уже 21 р╕к. У Гуляй-Пол╕ (в╕н чомусь писав саме так — через деф╕с ╕ з велико╖ л╕тери назву свого р╕дного м╕ста, певне, за навченим старим правописом, — Д. К.) я купив п╕ддержаний старий будинок 1 жовтня 1988 року. Якби його одремонтувати, то можна було б жити, як на дач╕. Друге — «там земля скупа на жито — родить пир╕╖ (Павличко). Трет╓ — добра вода ╓ т╕льки метр╕в за п’ятсот... Василь Д╕денко». ...Болем у серц╕ в╕д╕звалася зв╕стка (прочитав некролог у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» в╕д 19 кв╕тня 1990 року) про раптову смерть прекрасного поета Василя Д╕денка. Йому йшов 54-й р╕к... Поховали його спочатку десь п╕д Ки╓вом, а згодом перепоховали в Гуляйпол╕. Там, на р╕дн╕й земл╕, в╕н знайшов св╕й останн╕й притулок, спок╕й сво╖й неспок╕йн╕й душ╕, лишивши нам сво╖ сп╕вуч╕ поез╕╖. Пропоную читачам неопубл╕кован╕ в╕рш╕ Василя Д╕денка, як╕ в╕н надсилав мен╕ ╕ котр╕ я бережу в сво╖х арх╕вах.
Данило КОНОНЕНКО
КРИМСЬК╤ В╤РШ╤ ВАСИЛЯ Д╤ДЕНКА
* * * Червона зоря маяка ╤знову на мор╕ шука Щасливого погляду в н╕ч Тво╖х зачарованих в╕ч. Кришталь обернувся на келих, На мушлю — кам╕ння морське. М╕ж друз╕в, як п╕сня, веселих Пану╓ завзяття палке. Червона зоря в Коктебель Веде золотий корабель. ╤ кожен мусон ╕ пасат Прив╕т посила╓ до хат. А море валами гримить, А море штормами шумить. Червона зоря маяка ╤знову у прост╕р гука Прихильник╕в гордих команд ╤з росяним цв╕том троянд. Кришталь обернувся на дзв╕н, На мушлю — кам╕ння руб╕н.
Гуляй-Поле, 6.V╤╤.1989 р.
КОКТЕБЕЛЬСЬКА РОСА
Де з червоним кизилом Гострий гл╕д чагаря, З Кононенком Данилом Я сп╕шу на моря. Понад штормищем б╕лим Св╕тла чайка ширя. Ся╓ променем милим Вечорова зоря. Коктебельська роса Виноградом звиса. Та нема╓ вже сил Нам забути кизил. Волю в╕тру скоря Лиш орел-чорнокрил. Понад син╕ моря Тихне спок╕й могил. ╤ осв╕тить зоря Карадаговий схил.
Гуляй-Поле, 20.V╤.1989 р.
ГЕНУЕЗЬКА ФОРТЕЦЯ
Золотого будяка Стежка синова шука. Л╕та рад╕сну погоду, Надколючу примху глоду Стр╕ли веж╕ Судака. Сни холодн╕, тепл╕ мр╕╖. Молодь ходить, шторм блука. Усм╕х матер╕ Мар╕╖ З кораблями К╕ммер╕╖ В море волю випуска.
Гуляй-Поле, 7.V.1989 р.
* * * Де вогонь кизилу ╤ легк╕ моря, Кличе бухту милу Юност╕ зоря.
Мр╕йним Коктебелем Поста╓ прив╕т. Ми пост╕ль постелим У трояндний цв╕т.
Золот╕ ворота, Неповторний грот. Сонце в╕д болота Робить поворот.
На блакитн╕ гори День спряму╓ зов. Линуть св╕тл╕ хори, Гомонить любов.
Де вогонь кизилу ╤ легк╕ моря, Ранок бухту милу Парусом скоря.
На блакитн╕ гори День спряму╓ знов Ср╕блов╕ узори ╤ дзв╕нку любов.
Коктебель, 26.Х.1989 р.
* * * Обл╕та пелюсткова зоря – Молодо╖ троянди ╕юнь. ╤ веде в коктебельськ╕ моря Розв╕трилена макова юнь. Над пустельний полин чагаря Прогляда╓ д╕твора ╕з клунь. Плин стол╕ть кр╕зь тар╕ль вим╕ря Ледь потьмарена горда латунь. Б╕ла чайка над морем ширя, Океани верга╓ д╕дунь, Бородатий штормище-красунь. Розлива╓ на св╕тл╕ моря Сиву славу легенда бабунь. Кораблями шторми вим╕ря Синьо-б╕лих порт╕в налаштунь. Маяка пурпурова зоря За зеленою гра, мов шампунь. Красень-червень собою скоря Золотих смаглогрудих красунь. Хочеш — вискоч на дачу царя, А як н╕, то Ай-Петр╕ в╕дсунь. У прибоях морських повторя Дивовижну розчулен╕сть юнь.
Гуляй-Поле, 7.V╤.1989 р.
* * * ╤ на цю зиму, ╤ на ту зиму Перенесе нам прив╕т Чайка ╕з Криму.
Гуляй-Поле, 7.V.1989 р.
* * *
Данилов╕ Кононенков╕ на щирий спомин Там, де сильне море Й б╕лий корабель, Щастя дня прозоре Лине в Коктебель.
Там мо╖ ╕ сина Кроки на п╕ску Простеля Вкра╖на, Як любов дзв╕нку.
Там, де гра╓ штормом Чорноморський вал Пахне йодоформом Ста в╕тр╕в хорал.
Там, де бур╕ боре Гордий корабель, Щастя дня прозоре Лине в Коктебель.
(Надпис на зб╕рц╕ «Вродливий день». Ки╖в, 30.Х.1980 р.)
* * * Коли прилинуть пароплави На коктебельський мр╕йний м╕ст, Палко╖ творчо╖ уяви В мо╖й душ╕ постане зм╕ст. Насняться молод╕сть ╕ лави, Широк╕ лави серед м╕ст, Де в╕тер осен╕ ласкавий Скида з г╕лок вологий лист, А голос д╕вчини ╕ трави Пливуть кр╕зь бур ос╕нн╕х свист. На чорноморочц╕ б╕ляв╕й Усм╕шка тиха: прийде лист Чи вже прийшов. З╕рки п╕тьмав╕ Добра засв╕тить аметист. ╤ тепло так гальчастий грав╕й Пливтиме в ранн╕й падолист. * * * Де висне Карадаг Над синню мр╕йних скель, Де яхт арх╕пелаг Утворю╓ готель За пристанню легкою, Де д╕вчина рукою Торка дзв╕нкий пастель, Де яшму жовту над горою Хлопчак малий — веселий Лель — Несе до осен╕ осель, Де кожен другий корабель, Пливе на тихий Коктебель, — Там для завзятого п╕╖та ╤ще звучать мотиви л╕та. * * * Св╕тляки розсипа на моря Пурпурова юнацька зоря. ╤ пливе золотий корабель До високо╖ мр╕╖ осель, Де веч╕рньо╖ мли акварель Домальову╓ наш Коктебель.
Так дов╕рно горить не згоря Пурпурова юнацька зоря Над вершинами глинищ ╕ скель. Р╕дну п╕сню складе менестрель Про шипшини кущ╕, де у кров Руки сколю╓ н╕жна любов, Про вогн╕, що забутим вином Розлились над сухим полином.
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10205
|