Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#16 за 20.04.2012
«ЩАСТЯ ДНЯ ПРОЗОРЕ ЛИНЕ В КОКТЕБЕЛЬ»

Пам’ять серця

Одн╕╓ю з найшляхетн╕ших людських чеснот ╓ пам’ять.
Пам’ять серця. Пам’ять про тих, хто жив ╕ творив серед нас ╕ вже, на жаль, в╕д╕йшов за в╕чну межу. Обов’язок наш, живих, пам’ятати про них, допоки ми сам╕ живемо й ходимо по т╕й земл╕, по як╕й ходили й вони.
Добру й благородну справу роблять т╕, хто вшанову╓ пам’ять про людей творчих. Т╕льки останн╕м часом побачили св╕т книги спогад╕в про письменник╕в, чий талант залишив св╕й добрий сл╕д на теренах нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури. Це, зокрема, книга спогад╕в (видання друге, розширене ╕ доповнене) про в╕домого укра╖нського поета, лауреата Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕м. Тараса Шевченка ╤вана Гнатюка (Терноп╕ль, 2010); спогади про талановитого поета Анатол╕я Бортняка «На громах настояний скарбник» (В╕нниця, 2010); спогади «Наш Микола Негода» — про поета, автора в╕домо╖ п╕сн╕ «Степом, степом» Миколу Негоду (Черкаси, 2009). Тут же, в Черкасах, нещодавно побачили св╕т дв╕ книги спогад╕в про незабутнього Василя Симоненка його колег, з якими в╕н працював у газет╕ «Молодь Черкащини» — «Я воскрес, щоб ╕з вами жити» Л╕л╕╖ Шитово╖ та «Золоте перо Василя Симоненка» колишнього редактора молод╕жки Григор╕я Суховершка. Готу╓ться книга спогад╕в про талановитого поета Стан╕слава З╕нчука, який два роки тому п╕шов ╕з життя.
А щойно у Запор╕жж╕ побачила св╕т книга «Я – син великого народу» — спогади про високообдарованого поета, автора сл╕в чар╕вно╖ п╕сн╕ «На долин╕ туман» Василя Д╕денка, якому в лютому виповнилося б 75 рок╕в в╕д дня народження.
Пропону╓мо до уваги читач╕в спогади кримського укра╖нського поета Данила Кононенка про творч╕ зв’язки Василя Д╕денка з Кримом, зокрема з Коктебелем, де в╕н любив бувати ╕ якому присвятив чимало сво╖х в╕рш╕в.

«ЩАСТЯ ДНЯ ПРОЗОРЕ ЛИНЕ В КОКТЕБЕЛЬ»

Хто з нас не чув чудово╖ п╕сн╕:

На долин╕ туман,
На долин╕ туман упав,
Мак червоний в рос╕,
Мак червоний в рос╕ скупав.
По стежин╕ д╕вча,
По стежин╕ д╕вча ╕шло.
Тепле л╕то в очах,
Тепле л╕то в очах цв╕ло.
За д╕вчам тим ╕ я,
За д╕вчам тим ╕ я ступав,
Бо в долин╕ туман,
Бо в долин╕ туман розтав...

Багатьом вона полюбилася, припала до душ╕ сво╓ю н╕жн╕стю, безпосередн╕стю, орган╕чним по╓днанням людсько╖ душ╕ з природою, юност╕ — з коханням, росянистого л╕тнього ранку з легким молочно-б╕лим туманом... А людям старшого в╕ку вона нав╕яла тепл╕ спогадання далеко╖ мр╕йливо╖ юност╕... П╕сня давно стала народною ╕ мало хто пам’ята╓, що слова ╖╖ написав талановитий укра╖нський поет Василь Д╕денко.
Василь ╤ванович Д╕денко народився 3 лютого 1937 року в м╕ст╕ Гуляйпол╕ на Дн╕пропетровщин╕ (тепер це один з райцентр╕в Запор╕зько╖ област╕) у с╕м’╖ механ╕затора. Трудову д╕яльн╕сть, як ╕ б╕льш╕сть його ровесник╕в пово╓нно╖ пори, розпочав дуже рано. Неповнол╕тн╕м хлопцем працював у колгосп╕ на р╕зних роботах, прич╕плювачем на трактор╕, пом╕чником комбайнера.
У 1959 роц╕ зак╕нчив ф╕лолог╕чний факультет Ки╖вського державного ун╕верситету ╕м. Т. Г. Шевченка. Перша зб╕рка в╕рш╕в В. Д╕денка «Зацв╕тай, калино» побачила св╕т, коли поетов╕ не було й двадцяти рок╕в. Л╕тературна критика високо поц╕нувала ╖╖, зазначивши, що вих╕д книжки — пом╕тне явище в укра╖нськ╕й поез╕╖ 60-х рок╕в. Про в╕рш╕ В. Д╕денка тепло в╕дгукувались Платон Воронько, Арсен ╤щук, Микита Шумило... Згодом з-п╕д пера талановитого автора вийшли в╕дом╕ поетичн╕ зб╕рки «П╕д зорями ясними», «Запов╕тна земля», «Степовичка», «Дивосв╕ти любов╕»...
Коли я особисто познайомився з Василем Д╕денком у Ки╓в╕ навесн╕ 1972 року, в╕н був уже знаним поетом. Про його творч╕сть я, перифер╕йний поет-початк╕вець, автор першо╖ зб╕рочки в╕рш╕в «Джерело», що ось-ось мала побачити св╕т в с╕мферопольському видавництв╕ «Тавр╕я», багато читав у газетах ╕ журналах. Його поез╕╖ мен╕ дуже ╕мпонували. Адже вони були такими ж п╕сенними ╕ л╕ричними, як ╕ в мого л╕тературного кумира Володимира Сосюри. Як виявилось згодом, — Василевого теж!
Не пам’ятаю вже зараз, хто нас познайомив з Василем у Будинку Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, куди я при╖хав на чергову республ╕канську нараду молодих автор╕в. В╕домий ки╖вський поет, д╕знавшись, що я з Криму, в╕дразу потягнувся до мене душею. Певно, в Ки╓в╕ йому, степовиков╕, не вистачало душевного комфорту, було «т╕снувато» ╕ незатишно серед велико╖ к╕лькост╕ л╕тературних особистостей. А ще, певно, бажалось вилити душу якомусь «св╕жознайомому», не набридлому чолов╕ков╕, яким для нього був я.
Для декого, як згадував у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» в╕д 6.02.1997 р. його земляк ╕з Запор╕зько╖ област╕ Олександр ╢мець, В. Д╕денко був «диваком», людиною «не в╕д св╕ту сього». Його емоц╕йну збуджен╕сть, надм╕рну весел╕сть часом нав╕ть декотр╕ списували на хворобу.
Я, залюблений у в╕рш╕ цього вихрастого поета, не в╕дчував щонайменшого дискомфорту в╕д того, що в╕н палко говорив про поез╕ю, розпитував про Крим, а д╕знавшись, що я працюю в редакц╕╖ обласно╖ газети, об╕цяв над╕слати сво╖ в╕рш╕. З усього було видно, що Василь Д╕денко любить ╕ зна╓ Крим не як розман╕жений гарячими пляжами курортник, а як труд╕вник, котрий бажа╓ цьому краю щастя ╕ добра.
Не встиг я повернутися з Ки╓ва додому в Крим, як отримав в╕д Василя теплого листа ╕ к╕льканадцять в╕рш╕в, надрукованих на машинц╕. В╕н просив дати «чим-поб╕льшу доб╕рку в «Кримськ╕й правд╕», оск╕льки саме в той час перебував на двом╕сячн╕й арм╕йськ╕й переп╕дготовц╕, а с╕м’╖ (дружина й дво╓ син╕в) потр╕бна матер╕альна п╕дтримка».
На жаль, я не зм╕г «пробити» в «Кримську правду» «чим-поб╕льше» в╕рш╕в В. Д╕денка, за винятком, зда╓ться, одного-двох, бо й тод╕, на початку 70-х, ця газета — орган обкому — не дуже полюбляла друкувати в╕рш╕, укра╖нськ╕ ж — ╕ погот╕в.
З ╕ншим листом Василь над╕слав мен╕ свою щойно видану зб╕рку поез╕й «Дзвонять конвал╕╖», з теплим написом: «Дорогому побратимов╕ Данилу Кононенков╕ на добру пам’ять. Щиро В. Д╕денко. 20.04.72 р., Ки╖в». А ще пов╕домляв, що в С╕мферопол╕ живуть його родич╕, дядина, дво╓ двоюр╕дних брат╕в ╕ сестра. «Думаю, що десь наприк╕нц╕ л╕та я з дружиною ╕ синами пров╕даю Крим, отже, й до родич╕в заскочу. Жду тво╓╖ книжки й твого фото. М╕цно тисну руку, щиро тебе об╕ймаю. Тв╕й Василь. 20.04.72 р. Ки╖в».
Наш╕ дружн╕ стосунки тривали протягом багатьох рок╕в. Не раз зустр╕чалися ╕ в Ки╓в╕, ╕ в ╤рп╕нському будинку творчост╕ письменник╕в, ╕ в Криму — в мо╖й с╕мферопольськ╕й осел╕ та в Коктебельському будинку творчост╕ письменник╕в. Василь дуже любив сх╕дний Крим. При╖жджав ╕ сам, ╕ з сином на Коктебельське узбережжя, ходив-блукав волошинськими стежками, милувався морем, особливо любив ос╕нн╕й карадазький л╕с з достиглим червоним, як крапл╕ руб╕на, кизилом, котрий нагадував йому нашу красуню-калину. Не цурався й чорново╖ роботи: хот╕в посмакувати вволю виноградом — ╖хав на щебет╕вськ╕ виноградники, допомагав збирати врожай для радгоспу ╕ сам на╖дався в╕д «пуза» янтарних солодких яг╕д. А ск╕льки в╕рш╕в, нав╕яних Кримом, написав в╕н ╕ тут, у Коктебел╕, ╕ там, у сво╓му Гуляйпол╕, де часто бував останн╕ми роками. Деяк╕ з тих в╕рш╕в надсилав мен╕, обов’язково зазначаючи присвяту — «Данилов╕ Кононенку».
А якось я й сам у в╕дпов╕дь вл╕тку 1989 року над╕слав Василев╕ до Гуляйполя свого в╕рша, присвяченого Коктебелю, а, отже, й йому. Розпочинався той в╕рш рядками:

Тво╖ читаю твори, -
╕ рад╕сно мен╕.
╤ Коктебельськ╕ гори
Син╕ють вдалин╕...

Вже приблизно через тиждень у лист╕-в╕дпов╕д╕ Василь давав мен╕ дружн╕ поради: «У тво╓му пречудов╕м в╕рш╕ сл╕д зробити евфон╕чне (звукове) редагування-виправлення. Зам╕сть «╤ Коктебельськ╕ гори син╕ють вдалин╕» напиши «Постали» чи «Пливуть удалин╕». Шл╕фуймо зразков╕сть, хрестомат╕йн╕сть. Шануймо мову. Я дуже радий тво╓му листу. Нову свою книжку «Рання ласт╕вка» зможу прислати лише з Ки╓ва. Тираж ╖╖ м╕зерний — 1700 прим╕рник╕в. Але тоб╕ я знайду. Кримов╕ я завжди вдячний за прозор╕сть ╕ щедр╕сть.
Василь. Гуляй-Поле. 18 липня 1989 р.»
В╕н був дуже вимогливий до слова. Справжн╕й ф╕лолог. Мову знав до тонкощ╕в, любив ╕ вм╕ло ум╕в нею користуватися. Перечитую його книжки ╕ не перестаю дивуватися, як в╕н по-доброму, щиро, захоплено грав словом, як плекав п╕сенно-л╕ричну ритмомелодику сво╖х в╕рш╕в, який в╕н був весь з╕тканий з любов╕, по-сосюринськи н╕жний до р╕дного краю, до Укра╖ни:

Мати Укра╖но,
Вол╕ сторона!
Знову солов’╖но
Голос вирина...

Не знаю, на жаль, що в╕н переживав останн╕ми роками, м╕сяцями перед сво╓ю раптовою смертю, котра настала в 1990 роц╕, але як╕сь житт╓в╕ негаразди терзали Василеву душу. Так╕ висновки я роблю з його останнього до мене листа, датованого того ж таки 18 липня 1989 року. В ньому в╕н висловлював бажання пере╖хати на пост╕йне проживання до С╕мферополя. «У Ки╓в╕ у мене квартири нема, ╓ т╕льки прописка от уже 21 р╕к. У Гуляй-Пол╕ (в╕н чомусь писав саме так — через деф╕с ╕ з велико╖ л╕тери назву свого р╕дного м╕ста, певне, за навченим старим правописом, — Д. К.) я купив п╕ддержаний старий будинок 1 жовтня 1988 року. Якби його одремонтувати, то можна було б жити, як на дач╕. Друге — «там земля скупа на жито — родить пир╕╖ (Павличко). Трет╓ — добра вода ╓ т╕льки метр╕в за п’ятсот...
Василь Д╕денко».
...Болем у серц╕ в╕д╕звалася зв╕стка (прочитав некролог у «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» в╕д 19 кв╕тня 1990 року) про раптову смерть прекрасного поета Василя Д╕денка. Йому йшов 54-й р╕к... Поховали його спочатку десь п╕д Ки╓вом, а згодом перепоховали в Гуляйпол╕. Там, на р╕дн╕й земл╕, в╕н знайшов св╕й останн╕й притулок, спок╕й сво╖й неспок╕йн╕й душ╕, лишивши нам сво╖ сп╕вуч╕ поез╕╖. Пропоную читачам неопубл╕кован╕ в╕рш╕ Василя Д╕денка, як╕ в╕н надсилав мен╕ ╕ котр╕ я бережу в сво╖х арх╕вах.

Данило КОНОНЕНКО

КРИМСЬК╤ В╤РШ╤ ВАСИЛЯ Д╤ДЕНКА

*   *   *
Червона зоря маяка
╤знову на мор╕ шука
Щасливого погляду в н╕ч
Тво╖х зачарованих в╕ч.
Кришталь обернувся на келих,
На мушлю — кам╕ння морське.
М╕ж друз╕в, як п╕сня, веселих
Пану╓ завзяття палке.
Червона зоря в Коктебель
Веде золотий корабель.
╤ кожен мусон ╕ пасат
Прив╕т посила╓ до хат.
А море валами гримить,
А море штормами шумить.
Червона зоря маяка
╤знову у прост╕р гука
Прихильник╕в гордих
 команд
╤з росяним цв╕том троянд.
Кришталь обернувся на дзв╕н,
На мушлю — кам╕ння руб╕н.

Гуляй-Поле, 6.V╤╤.1989 р.

КОКТЕБЕЛЬСЬКА РОСА

Де з червоним кизилом
Гострий гл╕д чагаря,
З Кононенком Данилом
Я сп╕шу на моря.
Понад штормищем б╕лим
Св╕тла чайка ширя.
Ся╓ променем милим
Вечорова зоря.
Коктебельська роса
Виноградом звиса.
Та нема╓ вже сил
Нам забути кизил.
Волю в╕тру скоря
Лиш орел-чорнокрил.
Понад син╕ моря
Тихне спок╕й могил.
╤ осв╕тить зоря
Карадаговий схил.

Гуляй-Поле, 20.V╤.1989 р.

ГЕНУЕЗЬКА ФОРТЕЦЯ

Золотого будяка
Стежка синова шука.
Л╕та рад╕сну погоду,
Надколючу примху глоду
Стр╕ли веж╕ Судака.
Сни холодн╕, тепл╕ мр╕╖.
Молодь ходить,
 шторм блука.
Усм╕х матер╕ Мар╕╖
З кораблями К╕ммер╕╖
В море волю випуска.

Гуляй-Поле, 7.V.1989 р.

*   *   *
Де вогонь кизилу
╤ легк╕ моря,
Кличе бухту милу
Юност╕ зоря.

Мр╕йним Коктебелем
Поста╓ прив╕т.
Ми пост╕ль постелим
У трояндний цв╕т.

Золот╕ ворота,
Неповторний грот.
Сонце в╕д болота
Робить поворот.

На блакитн╕ гори
День спряму╓ зов.
Линуть св╕тл╕ хори,
Гомонить любов.

Де вогонь кизилу
╤ легк╕ моря,
Ранок бухту милу
Парусом скоря.

На блакитн╕ гори
День спряму╓ знов
Ср╕блов╕ узори
╤ дзв╕нку любов.

Коктебель, 26.Х.1989 р.

*   *   *
Обл╕та пелюсткова зоря –
Молодо╖ троянди ╕юнь.
╤ веде в коктебельськ╕ моря
Розв╕трилена макова юнь.
Над пустельний полин чагаря
Прогляда╓ д╕твора ╕з клунь.
Плин стол╕ть кр╕зь тар╕ль вим╕ря
Ледь потьмарена горда латунь.
Б╕ла чайка над морем ширя,
Океани верга╓ д╕дунь,
Бородатий штормище-красунь.
Розлива╓ на св╕тл╕ моря
Сиву славу легенда бабунь.
Кораблями шторми вим╕ря
Синьо-б╕лих порт╕в налаштунь.
Маяка пурпурова зоря
За зеленою гра, мов шампунь.
Красень-червень собою скоря
Золотих смаглогрудих красунь.
Хочеш — вискоч на дачу царя,
А як н╕, то Ай-Петр╕ в╕дсунь.
У прибоях морських повторя
Дивовижну розчулен╕сть юнь.

Гуляй-Поле, 7.V╤.1989 р.

*   *   *
╤ на цю зиму,
╤ на ту зиму
Перенесе нам прив╕т
Чайка ╕з Криму.

Гуляй-Поле, 7.V.1989 р.

*   *   *

Данилов╕ Кононенков╕
на щирий спомин
Там, де сильне море
Й б╕лий корабель,
Щастя дня прозоре
Лине в Коктебель.

Там мо╖ ╕ сина
Кроки на п╕ску
Простеля Вкра╖на,
Як любов дзв╕нку.

Там, де гра╓ штормом
Чорноморський вал
Пахне йодоформом
Ста в╕тр╕в хорал.

Там, де бур╕ боре
Гордий корабель,
Щастя дня прозоре
Лине в Коктебель.

(Надпис на зб╕рц╕ «Вродливий день». Ки╖в, 30.Х.1980 р.)

*   *   *
Коли прилинуть пароплави
На коктебельський мр╕йний м╕ст,
Палко╖ творчо╖ уяви
В мо╖й душ╕ постане зм╕ст.
Насняться молод╕сть ╕ лави,
Широк╕ лави серед м╕ст,
Де в╕тер осен╕ ласкавий
Скида з г╕лок вологий лист,
А голос д╕вчини ╕ трави
Пливуть кр╕зь бур
 ос╕нн╕х свист.
На чорноморочц╕ б╕ляв╕й
Усм╕шка тиха: прийде лист
Чи вже прийшов.
 З╕рки п╕тьмав╕
Добра засв╕тить аметист.
╤ тепло так гальчастий грав╕й
Пливтиме в ранн╕й падолист.
*   *   *
Де висне Карадаг
Над синню мр╕йних скель,
Де яхт арх╕пелаг
Утворю╓ готель
За пристанню легкою,
Де д╕вчина рукою
Торка дзв╕нкий пастель,
Де яшму жовту над горою
Хлопчак малий — веселий Лель —
Несе до осен╕ осель,
Де кожен другий корабель,
Пливе на тихий Коктебель, —
Там для завзятого п╕╖та
╤ще звучать мотиви л╕та.
*   *   *
Св╕тляки розсипа на моря
Пурпурова юнацька зоря.
╤ пливе золотий корабель
До високо╖ мр╕╖ осель,
Де веч╕рньо╖ мли акварель
Домальову╓ наш Коктебель.

Так дов╕рно горить не згоря
Пурпурова юнацька зоря
Над вершинами глинищ ╕ скель.
Р╕дну п╕сню складе менестрель
Про шипшини кущ╕, де у кров
Руки сколю╓ н╕жна любов,
Про вогн╕, що забутим вином
Розлились над сухим полином.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10205

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков