Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

Розписані вже мало не по днях усі події життя великого сина української землі Тараса Шевченка, і все ж трапляються несподіванки, які доповнюють життєпис поета-художника, допомагають рельєфніше відтворити його постать. Випливають із сутінок минулого невідомі твори, які ніколи не згадувались дослідниками, з’являються нові імена. Про одну таку загадку історії варто розповісти. Гадаю, що це повідомлення не залишить байдужим кожного, хто цікавиться спадщиною Шевченка, досліджує його біографію.
1842 рік був щедрим на творчий ужинок Кобзаря. Серед його доробку — поеми «Слепая», «Гамалія», драма «Данило Рева». Його поглинають клопоти з приводу видання поем «Гайдамаки», «Утоплена», «Мар’яна-черниця» та ін. А був він на цей час ще студентом Академії мистецтв, тобто зобов’язаний відвідувати навчальні класи, складати місячні та квартальні іспити, брати участь в академічних виставках малярських творів.
Але, крім цієї «офіційної» частини творчого процесу, працював на свій розсуд над мистецькими композиціями, портретами, ілюстрував визначні видання свого часу. У тому році були намальовані картини «Катерина» та інша, невідома поки що за назвою, яку купив на виставці російський літератор — герой війни 1812 року, а на час, про який ідеться, комендант Петропавлівської фортеці І. М. Скобелєв; «Зустріч Тараса Бульби з синами», «Панна Сотниківна», портрети «Невідомої за фортепіано», М. П. Соколовського тощо. Тоді ж були створені понад тридцять ілюстрацій до книги М. Польового «Історія Суворова». Мабуть, одержання гонорару за ці ілюстрації дало можливість художникові вирушити в омріяну закордонну подорож. На початку жовтня він відплив пароплавом по бурхливому Балтійському морю «у Шведчину й Датчину», але тяжка хвороба стала на перешкоді здійсненню цього наміру. Т. Шевченка висадили з пароплава у Ревелі (Таллінні), і після одужання він мусив повернутися до Петербурга. Це сталося 16 листопада. Був він ще на той час таким кволим, що, як зазначав у листі до П. М. Корольова, ледве міг тримати в руці перо.
А тим часом за його відсутності в театральному житті Петербурга сталася визначна подія. На гастролі з Парижа прибула знаменита італійська опера. Провідною солісткою в ній була світової слави співачка Поліна Гарсіа. Спектаклі почалися у листопаді.
Вперше виступила Поліна Гарсіа на петербурзькій сцені в опері «Севільський цирульник» у ролі Розіни. Враження було приголомшливе. Зал увесь занімів — усіх зачарував нечуваної краси голос (мецо-сопрано) і талановите виконання ролі. Після концерту її карету обсипали квітами. Натовп шанувальниів супроводжував її до самого дому.
З цього першого виступу й до закінчення гастролей у російській столиці співачка користувалася незмінним успіхом. Слід мати на увазі, що на цей час Поліна була уже загальновизнаною зіркою світового масштабу. Французька співачка (іспанка за походженням) Поліна Гарсіа-Віардо (1821-1910 рр.) була також і композитором та вокальним педагогом. Виступала й з літературними творами. Її чоловік — відомий французький поет, письменник, перекладач, мистецтвознавець Луї Віардо (1800-1883 рр.) з 1833 року був директором Італійської Опери в Парижі. В його творчому доробку — переклади з російської мови творів Гоголя, Пушкіна, Тургенєва.
Поліна також була в товариських стосунках із найвідомішими французькими письменниками. Щирим її другом стала, наприклад, Жорж Санд, яка прототипом головної героїні свого роману «Консуело» взяла Поліну Віардо. Крім портретної схожості й особливостей творчої манери і майстерності, Консуело притаманні й високі духовні поривання, і глибоке розуміння мистецтва, які були властиві Поліні. «Існує геній душі», — висловлювалась Жорж Санд з приводу своєї героїні. Такої ж думки була вона й відносно прототипу своєї чарівної співачки.
Сучасники, в тому числі й Жорж Санд, відзначали, що Поліна не була особливо вродливою. Чарували лише її величезні чорні очі. Але під час співу вона дивовижно змінювалася. Одухотворений вираз обличчя перетворював її на невимовну красуню, яка полонила усіх. Так підкорила вона й відвідувачів Паризької Опери у Петербурзі.
Сфера інтересів подружжя Віардо сприяла їхньому швидкому зближенню з мистецькими колами, з петербурзькими літераторами. Незабаром Луї Віардо навіть брав участь у полюванні разом з Іваном Тургенєвим. З того часу на все життя причарувала Поліна своїм надзвичайним голосом Івана Сергійовича Тургенєва.
Петербурзькі меломани шаленіли від захвату, склепіння глядацької зали здригалося від бурхливих овацій. Це тріумфальне явище не могло залишити байдужим Тараса Шевченка.
Із автобіографічних творів, щоденника, листування, спогадів сучасників відомо, що був він завзятим театралом ще з часів своєї кріпацької юності. Тим більше не цурався він цього мистецтва, ставши вільним. Його найщирішими друзями стали відомі актори, співаки, музиканти. Сторінки його щоденника, повістей рясніють іменами композиторів та назвами їхніх творів. У його поезіях домінує образ народного співака-кобзаря. Та й сам він, як свідчать сучасники, чудово співав.
Зрозуміло, що не зміг Шевченко обминути й гастрольні виступи Італійської Опери. Хоча, на жаль, ні в літературних джерелах, ні в рукописних документах жодної згадки про це не зафіксовано. Очевидно, у зв’язку з хворобою зміг він завітати до театру не раніше грудня 1842 року. Який слід залишили в його душі ці відвідини — можна лише гадати. Хоча серед петербурзьких знайомих Поліни, безперечно, були друзі Тараса, з якими він міг ділитися своїми враженнями, думками (наприклад, Семен Гулак-Артемовський, який саме тоді почав виступати з партією Руслана в опері Глинки «Руслан і Людмила»), але свідчень їхніх про це не залишилося. Взагалі, досі не траплялось жодного натяку на можливість будь-яких контактів українського поета із знаменитим подружжям.
І все ж незаперечні свідчення про зустрічі українського поета із французькою співачкою знайшлися. Їх вдалося виявити безпосередньо у його творчому доробку.
Понад сто п’ятдесят літ залишається нерозгаданим ім’я чарівної жінки, яку увічнив у своєму творі український митець. Акварель ця, на жаль, відома лише з репродукції в академічному виданні під назвою «Портрет невідомої біля фортепіано» (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у десяти томах. К., 1961, том сьомий, номер 37). Відсутність будь-яких даних про походження, місце збереження цього твору унеможливлювала його конкретну атрибуцію. Єдиним дороговказом у цьому напрямі був авторський підпис і дата: «1842», а також така деталь: жінка не просто позує — вона, акомпануючи собі, співає. Отже, не виключена її причетність до театральної сцени. Залишався єдиний шлях — пошуки тих, хто міг особливо зацікавити поета у тому році своїм обдаруванням.
Врешті-решт серед різноманітних іконографічних матеріалів привернули увагу портрети Поліни Гарсіа. Перше враження приголомшило. Особи, зображені на гравірованих портретах Поліни й акварелі Шевченка, були тотожні. Це здавалось неймовірним, але разом із тим було незаперечним фактом.
Особливо один, що його пропонуємо увазі читача разом із аквареллю Тараса Григоровича Шевченка, остаточно розвіяв усі сумніви. Порівняння рис обличчя на обох портретах переконувало в їхній ідентичності. Такий самий розліт густих видовжених брів, прямий, з вирізьбленими ніздрями ніс, циганкуваті очі, пишні вуста. До того ж, на доданому до статті портреті постать Поліни подається майже в такому ж ракурсі, як і на Тарасовій композиції, що ще більш підкреслювало їхню разючу подібність.
Неможливо припустити, щоб світової слави актриса їздила позувати в студентську Тарасову комірчину на Васильєвському острові. Гадаю, що сеанси відбувалися у неї на квартирі, на Невському проспекті навпроти Александрійського театру. Та й деталі інтер’єру підтверджують цю думку.
Залишається відкритим питання, хто був у них перекладачем. Ним міг стати замовник цього портрета або ж чоловік Поліни — Луї Віардо. Можливо, і сам Тарас міг обійтися без посередника, бо, як відомо, у цей час він вивчав французьку мову. Очевидно, це залишиться назавжди нерозгаданим.
Немає жодного сумніву, що людина, яка замовила портрет Поліни, була добре знайома Шевченкові або, найвірогідніше, входила до кола його друзів і шанувальників поетичного дару. Інакше не могло бути, бо в Петербурзі славилося чимало визначних портретистів, які вважали б за честь запропонувати свої послуги цьому співочому диву, але вибір Поліни випав на долю учня академії, а не модного світила. Треба гадати, що вирішальне значення мало й те, що загальновизнаний поетичний талант Тараса Шевченка, його незвичайна доля мусили зацікавити Поліну та її чоловіка-поета.
Думається, що у Франції у котрогось із нащадків зберігається архів цього визначного подружжя і в ньому колись будуть знайдені нотатки про зустріч із Кобзарем.
Так і залишається таємницею, хто саме порекомендував Тараса як портретиста, хто замовив портрет, кому належав цей твір на початку 40-х років XІX століття. І, нарешті, найважливіше — кому він належить зараз.

Глафіра ПАЛАМАРЧУК

На фото: картина Тараса Шевченка «Портрет невідомої біля фортепіано». 1842 рік

*    *    *
Ця стаття-версія кандидата мистецтвознавства, члена Спілки художників України Г. П. Паламарчук, якої сьогодні, на жаль, вже немає з нами, вперше побачила світ ще років 15 тому. Через деякий час її дослідження продовжив кандидат філософських наук В. Чуприна...

(Продовження теми — в наступних номерах «КС»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 20.04.2012 > Тема ""Білі плями" історії"