Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

(ДО СЛАВНОГО 90-РІЧЧЯ ПАВЛА ПУНДІЯ)
На світлині поважне й сильної волі обличчя, високе й розумне, зосереджено задумані очі, наповнені великими знаннями і досвідом, вселяють надію, що ця людина напише нам іще одну книгу про історію української медицини у світовому вимірі. Ще здалеку впізнаємо близьке і знайоме обличчя знаменитого доктора із Чикаго, сумлінного громадського діяча, історика української національної медицини – пана Павла Пундія. Так, це справді великий володар української медичної документалістики і найстаранніший збирач її, перший упорядник українського медичного національного архіву у світі за межами України і перший завідувач його при Українському лікарському товаристві Північної Америки (УЛТПА). Крім того, доктор Павло Пундій відомий нам як організатор і директор унікальної бібліотеки УЛТПА, фундатор і видавець численних збірників про історичні події та про діяльність визначних українських лікарів.
Павло Пундій не тільки історик, а й публіцист, активний доповідач і скарбник УЛТПА. У «Лікарському віснику» УЛТПА № 1 (126) за 1992 р. Юліян Мовчан пише: «Українське лікарське товариство Північної Америки задоволене, що має такого архіваря, хоч на ділі він є щось більше: він – історик українського руху, що так дуже цінне, бо треба записати в історію роль також українських лікарів у наших визвольних змаганнях». Тут автор мав на увазі діяльність українських лікарів у Січових стрільцях, УНР, ЗУНР, УГА, УПА. Адже «вчитель, лікар, священик були першими інтелігентами, які несли українському трудівникові просвіту, знання, віру», – пише проф. Я. Ганіткевич у передмові до першого тому книги доктора П. Пундія «Українські лікарі». І це правило відоме на наших землях, як закон, ще з далеких Трипільських часів українського національного культурного розвитку.
Упродовж усього свого свідомого віку доктор Павло Пундій пильно і дбайливо стежить і піклується вихованням молодих кадрів українських лікарів. Він щедро популяризує їхню діяльність у своїх публіцистичних та історичних статтях, усіляко заохочує їх до цього найбільш людяного фаху. Бо в сучасних молодих американців поширюється острах до лікарської посади через строгі закони, що передбачають велику відповідальність лікаря перед державою за вчинені помилки в лікуванні, котрі могли би спричинити втрату працездатності пацієнта на тривалий час.
Світове медичне українство з приємною радістю зустріло книгу Павла Пундія (бібліографічний довідник) «Визначні українські лікарі Західної України та діяспори». Проте найвеличнішою книгою є тритомна праця «Українські лікарі», головним редактором якої є професор Ярослав Ганіткевич. Перший том вийшов у Львові у 1994 році із описом 428 українських лікарів. Три томи охопить усього понад 1500 поданих опрацювань про внесок українських лікарів у розвиток медичної справи та інших галузей культури. Тут багато є прізвищ лікарів, що полягли у визвольних змаганнях УНР, ЗУНР, УПА, а також за мурами ГПУ, НКВД і концтаборах ГУЛАГу. Над цією книгою автор працював не одне десятиліття. І тільки завдяки особливо позитивним якостям самого автора, високодисциплінованому і вимогливому ставленню не тільки до ближніх своїх, але й до самого себе у світовій історії зберігатиметься майже цілісність великої, вагомої, всебічної, барвистої та глибоко патріотичної історії про самовіддану жертовність українських лікарів найвищій ідеї кожного українця – ідеї визволення рідного краю з неволі. Жодна нація світу не знає такої великої кількості полеглих за свою незалежність, яких зазнала Україна. І цю трагічну сторінку нашої держави разом із величавим народом зобразив автор у своїй, здавалося б, нейтральній за духом праці «Українські лікарі».
Скільки було нечувано унікальних подвигів самопожертви чи відданої патріотичної праці на добровільній засаді задля порятунку рідного народу чи задля появи хоч би маленької усмішки у райдужному промінні сльози радості на змореному обличчі в довгожданну хвилину вільної волі для найбільше знищеної у світі України. Вчена рада Львівського державного медичного університету визнала д-ра Павла Пундія почесним професором за його заслуги перед українською медичною історичною культурою.
Народився доктор і професор Павло Пундій 14 квітня 1922 року в с. Косів Чортківського району на Тернопільщині в родині доброго селянина, енергійного господаря і чесного парафіянина. Від батька перейняв розумну наполегливість, силу волі та вміле витрачання вільного часу. Такі позитивні домашні умови сприяли юнакові відмінно закінчити станіславську вкраїнську гімназію, осягнути патріотичне бажання якнайшвидше здобути належне знання й почати допомагати рідному народові здобути волю й засвітитись Україні в колі вільних народів світу, щиро працювати на святій землі на славу Божу, для свого добробуту, прикрашаючи рідне довкілля новими здобутками розумної краси.
Після блискучої здачі матури в гімназії 1942 року юнак вступає до Львівського медичного університету. Опиняється в Німеччині, в м. Ерлянгені, де й завершує вивчення медичної науки в 1949 році. В той час у його родині народжується третя дитина – син Андрій. Скрута була тоді по всій Німеччині, а в молодій сім’ї особливо, та завдяки дружині Дарії всі нестатки вдалося подолати і виїхати в Америку.
Якось, шукаючи роботу, зайшов в університетський шпиталь у Нью-Гейвен (Конектикут), де молодому лікареві – батькові трьох дітей, спочатку відмовили, але потім запропонували «місце на кухні». Пізніше про той найважчий стан у своєму житті доктор згадує: «І так я став на кухні горщики мити. Мию їх, мию, а піт з лоба стираю...» Виявляється, що така прикра наруга над молодим лікарем була навмисним випробувальним уроком для впізнання людської гідності і виявлення міри порядності й суспільної цінності даної людини. Вистачило двох тижнів такої перевірки, як Пундієві запропонували чергування у шпиталі в Лонг Айленд, а згодом у «Юніті госпіталі» в Брукліні. Проте вінець прикрасило щасливе складання американських медичних іспитів у Чикаго навесні 1953 року – дозвіл (ліцензія) на працю повноправного лікаря у США. Незабаром прийняли на посаду залізничного лікаря, звідки вже й пішов на пенсію.
Як видно із даного життєпису, це людина божественного терпіння й залізної волі та виняткового вміння виходити зі скрути на чужині, де було так важко здобути всебічну повагу, пошану й найвищий ступінь ученого, професора, чужими мовами навчатися стільки років і не забувати рідної – української. Більше того, дві дочки й два сина вивчилися також на лікарів у чужомовному оточенні, але досконало володіють рідною українською мовою. Такий заряд свідомого патріотизму вартий всебічного наслідування навіть на материковій Україні. Так виглядає високий ступінь зразкового і свідомого українця, котрий своїм прикладом повчає тисячі інших.
Україна пишається такими людьми, як доктор Павло Пундій.
А квітуча весна Павла Пундія – найбільший, найвиразніший і найсвятіший приклад для виховання української молоді в яскравому дусі українського патріотизму та відданості українській ідеї як основного визначення життєвої мети. Тієї великої мети вірного сина України, що освітлювала щоденно яскравим світлом людську свідомість у далекій чужині й продовжувала пробуджувати розум і кликати до праці на славу рідного краю.
Професор П. Пундій з відчуттям повної відповідальності завжди ставить усі справи перед міжнародним правилом сучасності, що тільки одокументована діяльність людини чи спільноти є справжньою діяльністю для історії, для науки, для життя поколінь. Інакше, то виявиться звичайним миготінням маленьких тіней, що залишає після себе недоторканний легіт безхмарного повітря. Цю життєву філософію достатньо засвоїв наш ювіляр. А тому без гучних слів і найменших вихвалянь він і нині за столом щоденної скромної, спокійної, але щирої титанічної праці, праці для Бога, для України, для українців та української прадавньої медицини, якій пан Павло Пундій присвятив усе життя для збереження величного музейного храму над праісторією української медичної науки. А це величезна заслуга для українського лікаря на нинішній день.
Чи не було би доцільно належно оцінити невтомну працю професора Павла Пундія і спорудити йому прижиттєвий пам’ятник у Тернополі чи на його малій батьківщині на 90-річний ювілей славного життя як дарунок від вельми вдячних українських лікарів. Чи не пора? Чи мало українських лікарів із капіталом? Тож поспішаймо.
А поки що побажаємо ювілярові міцного здоров’я, великого щастя із Божим благословенням, розкішної радості від натхненної праці, від улюблених дітей, від Бога святого і добрих людей. Нехай рідна земля розносить славу по всьому світу, а мила Україна розлогим голосом щоденно співатиме молитву і «Многая літа».

Василь КОБИЛЮХ,
краєзнавець
м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 13.04.2012 > Тема "Українці мої..."