Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРИЙДЕ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ...
У н╕ч на 19 грудня до слухняних д╕точок нав╕ду╓ться Святий Отець Миколай ╕ потайки кладе п╕д...


КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК БЕК╤Р АБЛА╢В ПРЕЗЕНТУВАВ КНИГУ «ТРИВОЖН╤ ЧАСИ»
А В╤ДТОЧУВАВ СВ╤Й Л╤ТЕРАТУРНИЙ ХИСТ ЩЕ У НАШОМУ «ДЖЕРЕЛЬЦ╤»!


СОБОР УПЦ КП ВИЗНАЧИВСЯ З КАНДИДАТОМ НА ПОСАДУ ОЧ╤ЛЬНИКА ПОМ╤СНО╥ ЦЕРКВИ
Один з╕ сп╕врозмовник╕в розпов╕в журнал╕стам, що процедура голосування була в╕дкритою. На собор╕...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Сьогодн╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му шановному читачев╕ доб╕рку прекрасних, напо╓них...


ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#13 за 30.03.2012
«ТАТКУ, Я ЧЕКАТИМУ ВАС...»
Ольга ЯВОРСЬКА

Л╕тература

Ольга Яворська народилася 21 кв╕тня 1954 року на Терноп╕льщин╕. Зак╕нчила математичний факультет Дрогобицького педагог╕чного ╕нституту ╕мен╕ ╤вана Франка. Живе ╕ працю╓ вчителькою математики у сел╕ Тур’╓ Старосамб╕рського району на Льв╕вщин╕. Лауреат педагог╕чно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Стефана Дубравського. В Ольги Яворсько╖ щасливо по╓дналися два таланти: педагог╕чний ╕ письменницький. Вона — автор поетичних зб╕рок «Зелений зар╕нок», «Висока година», «Понад плином под╕й», «Зранене стебло», в╕рш╕в для д╕тей «Небесн╕ ключ╕», прозових книг «Зап╕зн╕ла зустр╕ч», «В╕дблиск прожитого дня», «На те воно й серце...», сп╕вавтор к╕лькох книг, чотирьох антолог╕й, лауреат Всеукра╖нсько╖ л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ ╤рини В╕льде, л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ ╤вана Франка, переможець к╕лькох конкурс╕в ╕мен╕ Мирона Утриска.
Ольга Яворська – член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни з 1996 року. ╥╖ творч╕сть високо поц╕новував письменник, лауреат Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕мен╕ Тараса Шевченка ╤ван Гнатюк, зокрема опов╕дання та пов╕ст╕, що публ╕кувалися в журналах, а згодом побачили св╕т окремою книгою «Зап╕зн╕ла зустр╕ч»: «Так╕ вони душевно вистраждан╕, що, читаючи ╖х, весь перейма╓шся болючою долею ╖хн╕х персонаж╕в ╕ забува╓ш про все на св╕т╕, часом хоч-не-хоч мимовол╕ витира╓ш сльози, — чита╓ш ╕ не зверта╓ш увагу на творчу манеру чи стиль ╖хньо╖ авторки: модерний в╕н чи застар╕лий, головне, що ╖╖ твори по-справжньому хвилюють, мучать сумл╕ння, як сказав би Франко, ╕ змушують задумуватися над причинами важко╖ дол╕ не лише в╕дтворених у художн╕х образах персонаж╕в Ольги Яворсько╖, а й над життям усього народу, особливо у нин╕шн╕й час його морального занепаду, непростимого збайдуж╕ння до чистоти духовних засад ╕ вза╓мин, зрештою, й до себе самого, безборонного ╕ знев╕реного».
Додамо, що художн╕ прозов╕ твори Ольги Яворсько╖ це не як╕сь там вигадки, не пл╕д ╖╖ фантастично╖ уяви, а до болю хвилююч╕ правдив╕ еп╕зоди з нашого людського життя, часом дуже вражаюч╕, аж до траг╕зму. Чита╓ш ╖х ╕ задуму╓шся: чому ж ми не ц╕ну╓мо того, що нам даровано Богом? Чому ми так╕ глух╕ ╕ байдуж╕ до чужо╖ б╕ди, до чужих страждань?
Будьмо ж ╕ залишаймося справжн╕ми людьми за будь-яких житт╓вих ситуац╕й, — н╕би усов╕ща╓ нас сво╖ми творами письменниця ╕ педагог Ольга Яворська. Адже життя людське дуже скороминуще, а тому, як писав поет, треба сп╕шити жити, любити, кохати, част╕ше усм╕хатися одне одному.
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в опов╕дання з ╖╖ книжки «Зап╕зн╕ла зустр╕ч».

Ольга ЯВОРСЬКА
«ТАТКУ, Я ЧЕКАТИМУ ВАС...»

ОПОВ╤ДАННЯ

Серг╕йко знову отримав п’ят╕рку з математики. ╤гор Михайлович, вив╕вши оц╕нку червоною ручкою, задумливо дивився на щасливе хлопчикове личко, що вкрилося несм╕ливим рум’янцем.
На перерв╕ учн╕ б╕гли навперейми до магазину на шк╕льному подв╕р’╖, де продавали вс╕ляк╕ ласощ╕. Серг╕йко, заховавшись в╕д ус╕х, ╕нколи виймав ╕з кишен╕ яблуко або малесенький картопляний коржик. Якось д╕вчата, показуючи пальцями, закричали: «Серг╕йко паленята до школи носить!» Хлопчик заховав коржика до кишен╕ ╕ б╕льше н╕коли з дому н╕чого не брав. ╤гор Михайлович не раз спостер╕гав, як убого одягнений Серг╕йко жад╕бно дивився, коли ╕нш╕ д╕ти ╖ли морозиво або цукерки — ╕ тод╕ його серце стискала вогненна рука. Серг╕йко був його сином...
* * *
Гортаючи стор╕нки Серг╕йкового щоденника, Таня затримувала погляд на акуратних п’ят╕рках з математики ╕ вдивлялася в нерозб╕рливий п╕дпис, н╕би в обличчя вчителя. А душа лет╕ла в минуле: вона, десятикласниця, призерка районних та обласних ол╕мп╕ад, вперше побачила нового вчителя математики. В╕дтод╕ дерева зашелест╕ли п╕снями, над св╕том невдач ╕ жал╕в з╕йшло сонце першого кохання.
П╕вроку н╕ словом, н╕ дотиком в╕н не зраджував себе, болю в╕д кохання тод╕ ще не було, т╕льки чекання, як легкокрилий птах, п╕дн╕мало ╖╖ над чорними реал╕ями життя.
А на новор╕чному вечор╕ запросив до танцю. Оп╕сля гуляли п╕д ясними зорями до св╕танку. У пов╕тр╕ тремт╕ли ср╕бн╕ звуки зими, а вона вперше побачила його оч╕ так близько.
— Ти прекрасна, — прошепот╕в на прощання. Вже тод╕ знала: коли втратить його, св╕т для не╖ погасне.
* * *
Щоразу, йдучи на урок до п’ятого класу, ╤гор Михайлович в╕дчував хвилювання. В його душ╕ жило непереборне бажання бачити променист╕ Серг╕йков╕ оч╕, чути його милий голос. Карався, уявляв себе жахливим монстром, на якого перетворився, залишивши Таню напризволяще.
Таня була ╓диною дочкою Пилипчук╕в — любленою, доглянутою, щасливою. Вертаючись з В╕нниц╕ з вес╕лля плем╕нниц╕, вони загинули в автокатастроф╕, ╕ д╕вчинку, як╕й минуло дванадцять рок╕в, узяла до себе бабуся — батькова мати. Отод╕ й зак╕нчилось Танине дитинство. В сел╕ приживалася важко. Змушена була залишити музичну школу та л╕тературну студ╕ю, як╕ в╕дв╕дувала у Львов╕.
Бабуся часто хвор╕ла, ╕ д╕вчин╕ доводилось багато й важко працювати. Коли у ╖╖ розтерзаному житт╕ появився ╤гор Михайлович, св╕т зас╕яв ус╕ма барвами веселки, с╕р╕ будн╕ перетворилися на свята. Жила в п╕дсв╕домост╕ над╕й, ховаючи в╕д усього св╕ту свою та╓мницю. Коли втомлена бабуся засинала, д╕вчина виб╕гала до нього.
На кан╕кули ╤гор Михайлович по╖хав до батьк╕в. Сум огорнув Танине серце, ╖й здавалося, що вона залишилася на б╕лому св╕т╕ зовс╕м сама. Але через два тижн╕ в╕н повернувся. Задивлялось син╓ л╕то, як п╕д золотим зорепадом народжувалась легенда — найперша у Таниному житт╕.
У вересн╕ в ╖хн╕й школ╕ з’явилася нова вчителька х╕м╕╖ ╢вген╕я Олег╕вна — Женя, як називали ╖╖ вчител╕. Висока, струнка, чорноока, самовпевнена — вона вражала вс╕х дивовижною красою ╕ якоюсь незбагненною енерг╕╓ю. Недобре передчуття закралось у Танину душу, защем╕ло д╕воче серце. Почувалася с╕ренькою мишкою проти гордо╖ велично╖ красун╕, що з перших дн╕в вересня затоваришувала з ╤горем Михайловичем, — ╕ в╕н почав уникати зустр╕чей з Танею. Невдовз╕ зрозум╕ла, що ваг╕тна. Горе було таким великим, як ╕ тод╕, коли загинули батьки. Не знала, до кого з ним п╕ти, де под╕тись. Намагалася хоч на мить перехопити його погляд, але даремно, в╕н належав не ╖й. Лише одного разу, десь п╕д к╕нець грудня, коли вона не могла розв’язати б╕ля дошки нескладну задачу з геометр╕╖, сказав нервово: «В тебе наче з головою щось негаразд», — ╕ подивився на не╖ байдужими холодними очима. В╕д цього погляду з╕щулилась, як в╕д удару. Зрозум╕ла, що його не буде вже у ╖╖ житт╕ н╕коли.
* * *
Бабуся зап╕дозрила Танину ваг╕тн╕сть п╕д к╕нець зими. Три дн╕ мовчала, вгамовувала свою душу, що захлиналась жалем ╕ розпачем. А в нед╕лю заговорила до онуки.
— Танечко, що ж то сталося, дитино моя?
В ╖╖ голос╕ забрин╕ли сльози. Таня мовчала.
— Хто ж то так поглумився над тво╖м сир╕тством, над тво╓ю молод╕стю, признайся мен╕, я ж тоб╕ ╕ за батька, ╕ за мат╕р?
Танин╕ губи здригнулися, рот якось дивно перекосився, н╕би ╖╖ розбирав парал╕ч.
— Танечко, тоб╕ ж нав╕ть с╕мнадцяти нема╓. Боже м╕й, дитино, хто в╕н? Скажи мен╕, бо збожевол╕ю. Що ж ти робитимеш з тою дитиною? Яким буде тв╕й випускний веч╕р?
Бабуся заломила руки. До п╕вноч╕ сид╕ли мовчки. А оп╕вноч╕ бабуся п╕д╕йшла до Тан╕: «╤ди, лягай. Ми ще не таке горе перенесли ╕ це переживемо. В тому, що сталося, мо╓╖ вини б╕льше, н╕ж тво╓╖».
Таня, затуливши долонями обличчя, заплакала. Б╕льше до школи вона не п╕шла.
Коли вчител╕ дов╕дались, чому Таня залишила школу, в учительськ╕й зд╕йнялась справжня буря: вони обурювались, шкодували сироту ╕ намагалися вгадати, хто батько дитини, але та╓мниця залишалася та╓мницею.
╤гор Михайлович, почувши новину, сполотн╕в.
— Що ж тепер буде?
В╕н, як загнаний зв╕р, ходив з кутка в куток свого каб╕нету.
— А що, як вона призналася баб╕, а та наробить шуму? Хоч би там що, але доведеться в╕дпов╕дати, вона ж неповнол╕тня. Найг╕рше те, що я вчитель.
Страх не давав йому спокою, ╕ в╕н втратив сон. Але з часом ус╕ заспоко╖лись. ╤гор Михайлович зробив Жен╕ пропозиц╕ю вийти за нього зам╕ж, яку вона радо прийняла.
Таня щораз бачила через в╕кно, як в╕н ╕шов до школи ╕ повертався назад. Жодного разу не подивився уб╕к ╖хньо╖ хати. З початку травня почав ходити не сам, а з ╢вген╕╓ю Олег╕вною. Вона йшла поруч, велична ╕ горда, як королева, з високо п╕днятою головою, з розпущеним до пояса чорним хвилястим волоссям. ╤нколи вони ╖хали мотоциклом. ╢вген╕я Олег╕вна н╕жно притулялася до його плеча щокою, а в╕тер розв╕вав ╖╖ чорне волосся.
Весна стала для Тан╕ справжн╕м випробуванням. Вона щодня чекала появи коханого, з болем вдивлялася у дорогу постать ╕ зовс╕м не думала про майбутню дитину, ╖й було байдуже — житиме ця дитина чи помре, хлопчик це буде чи д╕вчинка. Мов примара стовбичила перед в╕кном, щоб не пропустити то╖ хвилини, коли в╕н вертатиме з╕ школи. Вони опинилися немов у двох св╕тах, позбавлених будь-якого шансу на зустр╕ч. Часом ╖й хот╕лося, щоб в╕н спився, постар╕в, згорбат╕в, став кал╕кою ╕ тод╕ згадав про не╖. У ╖╖ серц╕ не було ненавист╕, т╕льки несамовитий розпач, н╕би в╕н помер. В╕н блукав у ╖╖ снах, пригортав до серця, ╕ в╕д цього ставало ще важче.
Наприк╕нц╕ травня у не╖ народився хлопчик. З острахом взяла його на руки, подивилась на маленьке червоне личко, ╕ хвиля н╕жност╕ та любов╕ хлюпнула у саме серце. В╕дтод╕ не каралася виною за його народження.
* * *
╤гор Михайлович побачив сина, коли Таня привела його в перший клас. Прикип╕в поглядом до обох. Таня стала ще красив╕шою, темно-русяве волосся гарно обрамлювало високе чоло з тонкими чорними бровами, п╕д якими ховалися ╖╖ прекрасн╕ оч╕. Т╕льки на одну мить зустр╕лися ╖хн╕ погляди: Таня митт╓во сховала оч╕ п╕д густими в╕ями. ╤гор Михайлович завважив, що син дуже под╕бний до матер╕. Серед ус╕х д╕тей в╕н був найгарн╕шим. Щось забуте, незрозум╕ле й тривожне ворухнулося в серц╕, ╕ в╕н почав марити неможливим — бути разом з Танею ╕ Серг╕йком.
Життя з Женею у нього не склалося з перших дн╕в. Вона нар╕кала, що змушена гно╖ти свою молод╕сть в сел╕, замучила його в╕чними повчаннями: ╕ те не так, ╕ це не так. Годинами могла сперечатися через др╕бниц╕. А найг╕рше вражало ╖╖ скептичне ставлення до людей. Зрештою, все це так йому набридло, що в╕н п╕шов в╕д не╖, зайнявши найменшу к╕мнатку в будинку для вчител╕в. Вона зажадала розлучення, ╕ в╕н задовольнив ╖╖ бажання.
* * *
На Святвеч╕р Танину бабусю парал╕зувало, ╕ вона два роки лежала прикута до л╕жка. Вмираючи, просила Бога, щоб пам’ятав про Таню й Серг╕йка.
Останн╕ два тижн╕ Таня днювала й ночувала б╕ля бабусиного л╕жка, але допомогти не змогла. Похоронивши бабусю, впала в розпач: як же ╖й жити тепер без бабусино╖ поради, без ╖╖ пенс╕╖? Серг╕йко зазирав у сумн╕ мамин╕ оч╕ ╕ весь час намагався вт╕шити ╖╖.
Якось увечер╕ р╕зкий б╕ль зненацька д╕стався серця, ╕ Тан╕ здалося, що воно ось-ось роз╕рветься. Повол╕ вставши з л╕жка, стала шукати л╕ки. Уже не вперше болить ╖й серце, але миналося. Того ж вечора б╕ль перейшов у тупе ниття, яке мучило ╖╖ всю н╕ч, ╕ вранц╕ Таня п╕шла до медпункту. С╕льська фельдшерка, послухавши ╖й серце, нахмурила брови: «Вам би до кард╕олога по╖хати, електрокард╕ограму зробити, щось мен╕ ваше серце не подоба╓ться». Таня взяла л╕ки ╕ п╕шла додому. Минаючи гурт молодиць, тихо прив╕талась.
— ╤ що ж воно тепер робитиме? — почула за спиною.
— Може, знову за гульки в╕зьметься, досв╕д ма╓.
— Св╕т з н╕г на голову перевернувся, колись на сел╕ таких проклинали, а тепер ╖м, пов╕ям, п╕льги в першу чергу, — говорили, немов кам╕нням у плеч╕ кидали.
╤гор Михайлович оголосив, що проводитиме у п’ятому клас╕ математичну в╕кторину. Хто посяде перше, друге ╕ трет╓ м╕сце, отримають призи. Знаючи, що Серг╕йко — найсильн╕ший учень з математики, в╕н хот╕в хоч чимось йому допомогти. ╤ справд╕, Серг╕йко, як ╕ спод╕вався вчитель, здобув перше м╕сце. ╤гор Михайлович побачив, яку рад╕сть випром╕нювали хлопчиков╕ оч╕ то╖ мит╕, коли брав тремтячими руками величезну коробку цукерок ╕ калькулятор, ╕ серце його стиснулося так само, як першо╖ зустр╕ч╕ ╕з Серг╕йком.
Ув╕ сн╕ побачив ╤суса, якого прибивали до хреста. Кров струмен╕ла з його покал╕ченого чола, в очах нелюдське страждання, а натовп, що з╕брався споглядати розправу, кричав на вс╕ голоси: «Роз╕пни його, роз╕пни!» Найстрашн╕ше те, що в╕н також був у тому натовп╕ ╕ кричав разом з ус╕ма. В╕д свого крику ╕ прокинувся...
Врешт╕ не витримав ╕ п╕шов до зраджено╖ кохано╖. Був темний ос╕нн╕й веч╕р. Холодний в╕тер завивав м╕ж голими верх╕вками старих ясен╕в, горбат╕ чорн╕ хмари нагромаджувались в неб╕ ╕ повзли кудись, байдуж╕ до людських доль.
Легенько постукавши у с╕нешн╕ двер╕, стояв ╕ чекав... Вона вийшла, тривожно вдивляючись у тем╕нь.
— Хто тут?
— Таню, — голос видався ╖й чужим. Не спод╕ваючись тако╖ зустр╕ч╕, зн╕чено опустила оч╕.
— Таню, я прийшов тоб╕ щось сказати.
Вона мовчки п╕шла до к╕мнати, не зачиняючи за собою дверей. В╕н рушив за нею.
— Сюди, — повернула направо, — бо там Серг╕йко спить. Зайшли до чисто╖, як писанка, св╕тлиц╕.
— Чого вам? — не п╕двела очей.
— Таню, я прийшов просити прощення у тебе... у вас обох. Я зн╕вечив не т╕льки твою долю, але й свою, ╕ синову. Я готовий в╕дпокутувати провину, бо не можу жити без вас.
Йому було важко говорити, забракло сл╕в, хоч давно шукав ╖х, готуючись до зустр╕ч╕.
Таня мовчала. Глибокий смуток нев╕дступною мукою зал╕г у ╖╖ голубих очах. Ск╕льки рок╕в, зата╖вши в╕д ус╕х душевний б╕ль, чекала вона ц╕╓╖ мит╕, ладна пробачити йому вс╕ образи й кривди, пробачити ╕ забути. Але щось не давало ╖й цього зробити, щось стало м╕ж ними, як темне провалля. Дивилася повз нього, заклякнувши в н╕мому розпач╕.
— Це неможливо, — ледве чутно ворухнула поб╕л╕лими устами. В╕н п╕д╕йшов до не╖, в╕дгорнув пасмо волосся з ╖╖ обличчя.
— В мо╖й душ╕ т╕льки ти.
Таня згадала, що вже колись чула в╕д нього ц╕ слова.
— Н╕-н╕, — вона в╕д╕йшла до в╕кна. — Будь ласка, залиште мене.
— Тод╕ скажи, що ти мене ненавидиш, удар мене.
— Прошу вас, облиште.
— Таню, я чекатиму. У нас ╓ син, ми обо╓ в╕дпов╕да╓мо за його долю. Я чекатиму довго, ск╕льки ти скажеш.
— Не треба, прошу.

В╕тер стелив п╕д ноги останн╓ листя, з╕рване з дерев, а в╕н ╕шов зажурений, несучи в душ╕ ╖╖ н╕мий док╕р за чекання й сльози, за жорстоку зраду.
Зима почалася неспод╕вано. Перший сн╕г розтанув, а через два дн╕ вдарили морози. Грудень був с╕рий, холодний ╕ неприв╕тний. ╤гор Михайлович побачив Серг╕йка, коли той поперед нього йшов до школи. Благенька курточка, з яко╖ хлопчик давно вир╕с, напевне не гр╕ла, бо в╕н весь час мерзлякувато щулився. Вилиняла рукавичка була т╕льки на прав╕й руц╕, а стар╕ розтоптан╕ черевики так жалюг╕дно перекривились, що вчитель не витримав — одв╕в погляд.
Через к╕лька дн╕в п╕зно ввечер╕ в╕н знову постукав у двер╕ до Тан╕. Вона вже не допитувалась, хто то, мовчки в╕дчинила.
— Нав╕що ви це? — промовила з г╕ркотою, коли в╕н розгорнув пакунок, де була нова гарна курточка, блискуч╕ шк╕рян╕ чоб╕тки ╕ тепл╕ темно-син╕ рукавички. — Вам соромно, що ваш син, як жебрачок? Та н╕хто ж н╕чого не зна╓. Коли ви його так любите, скаж╕ть ус╕м, що в╕н ваш син.
— В╕зьми на харч╕, — поклав на ст╕л грош╕.
— Н╕чого не в╕зьму, дайте нам спок╕й!
— Якщо ти хочеш, завтра вс╕ знатимуть, що Серг╕йко — м╕й син.
— Н╕-н╕. Нехай це залишиться та╓мницею. Ск╕льки раз╕в в╕н мене питався про батька. ╤ з якою заздр╕стю дивиться на сус╕дських д╕тей, як╕ мають батьк╕в. Спасиб╕ за допомогу, але б╕льше не роб╕ть цього.
В╕н п╕д╕йшов до не╖, намагаючись зазирнути ╖й в оч╕.
— Я не люблю вас б╕льше, — вона промовила ц╕ слова пошепки, але ╖й здалося, що вони криком вирвались ╕з самого серця. Вона мстила йому, мстила супроти того почуття, що н╕коли не згасало у ╖╖ серц╕.
П╕сля зак╕нчення навчального року ╤гор Михайлович по╖хав до батьк╕в, що жили у сус╕дньому район╕. Пробув у них ц╕лий м╕сяць, допомагаючи будувати хл╕в, бо старий майже розвалився. Не давали спокою думки про Таню ╕ Серг╕йка. В╕дчував, що коха╓ Таню по-справжньому. Знаючи ╖╖ добре серце, мав над╕ю на примирення. Хот╕в уже повертатися у Пор╕ддя, але раптом стали доп╕кати р╕зк╕ бол╕ в живот╕. День, другий... Коли ж б╕ль скрутив його ╕ гарячка сягнула сорока градус╕в, перелякан╕ батьки викликали швидку допомогу. По дороз╕ до л╕карн╕ знепритомн╕в, опам’ятався аж через три дн╕. Тод╕ й д╕знався, що в нього загно╖вся апендицит. Одужував дуже пов╕льно, рану к╕лька раз╕в розр╕зали, чистили ╕ зашивали наново. Йому було самотньо, хот╕лося якнайшвидше побачити Таню ╕ Серг╕йка. Минуле не давало спокою його душ╕, в як╕й терпеливо виношував г╕рке оправдання, не переставала мучити незрозум╕ла тривога.
Повернувся до Пор╕ддя, коли вже зазолот╕в вересень. У шостому клас╕ не побачив Серг╕йка.
— В╕н уже не вчиться в наш╕й школ╕, в╕н у сиротинц╕, в нього померла мама, ╕ його в╕двезли в ╕нтернат, — д╕ти перебиваючи одне одного, розпов╕дали жорстоку правду.
╤гор Михайлович збл╕д ╕ мовчки вийшов з класу.
— Де Серг╕йко Пилипчук? — запитав завуча.
— Питайте Василя Гуменюка, Таниного сус╕да, це в╕н в╕двозив хлопчика.
Гуменюки копали картоплю. Учитель в╕дкликав Василя вб╕к.
— Та в╕дв╕з сироту до притулку. Що воно тут робитиме без роду-племен╕? А там хоч ╖сти дадуть.
Не кваплячись, розпов╕в, як добиратися до ╕нтернату.
— Тиждень у мене жив, але воно, зна╓те таке... час важкий, непевний. У нас сво╖х тро╓. Дуже просив мене, щоб я його н╕куди не в╕двозив, що в╕н сам у сво╖й хат╕ житиме. Але, розум╕╓те, дитин╕ оп╕ка потр╕бна.
— А Таня чому померла?
— Та Бог його зна, н╕би й хвора не була, не лежала жодного дня. Приб╕г до мене зранку Серг╕йко б╕лий, як крейда, став на пороз╕ ╕ шепоче: «Моя мама вмерла». Ми туди, а вона вже й холодна. Заснула ╕ не прокинулась... Люди подейкують, що в не╖ серце бол╕ло...
Пов╕льно, крок за кроком ╤гор Михайлович побр╕в на цвинтар. Розк╕шн╕ дерева зат╕няли могили, ос╕нь ледь торкнулася позолотою ╖хн╕х крон, ще сп╕вали пташки, ще цв╕ла ос╕нн╕ми кв╕тами ╕ красувалась густою травою земля. Коли шукав могилу, в болюч╕м стиску уст тамував стог╕н. ╤ раптом у зат╕нку явора в╕н побачив невеликий горбик з одним-╓диним в╕ночком б╕лих мертвих л╕л╕й ╕ висохлий жмуток чорнобривц╕в. В╕двернувши стр╕чку, прочитав: «Дорог╕й матус╕ в╕д синочка Серг╕йка». Чиясь добра душа не хот╕ла, щоб могила була без╕менною, ╕ купила цей б╕лий в╕нок як останн╕й дар для матер╕ в╕д безталанного сина. Стояв п╕д неосквернено високим небом, що н╕мим докором розпростерлося над його непокритою головою, ╕ в╕дчував, як йому нестерпно боляче.
— ...Хто ви будете Серг╕йков╕? — запитала ╤горя Михайловича директор ╕нтернату, молода вродлива ж╕нка.
— Я — вчитель. Мене не було в сел╕, коли померла його мама. Я хочу його всиновити.
— Це не робиться в один день. Ви можете з ним зустр╕тись. Зараз я його приведу.
Хлопчик з острахом переступив пор╕г директорського каб╕нету. Побачивши ╤горя Михайловича, п╕дб╕г до нього, припав до грудей ╕ заплакав.
— Не плач, Серг╕йку, не плач, м╕й хлопчику, — ╤гор Михайлович гладив сина по голов╕.
— Дивно, в╕н жодного разу не плакав, — об╕звалася директор ╕нтернату. — ╤нш╕ плакали, а в╕н н╕коли.
— Може, ви його в╕дпустите з╕ мною в парк?
— Н╕, це заборонено. Ви можете посид╕ти з ним у к╕мнат╕, яка спец╕ально в╕дведена для зустр╕чей.
— Моя мама вмерла, — промовив хлопчик тихо, коли залишились удвох.
— Я знаю. Я хочу тебе всиновити.
— Не залишайте мене в ╕нтернат╕, — Серг╕йков╕ оч╕ засв╕тилися рад╕стю.
— Сьогодн╕ я ще тебе не заберу, треба оформити багато документ╕в, але я постараюся якнайшвидше...
— Мама колись казала, коли б з нею щось трапилось, щоб я йшов до вас. Я приходив, але вас не було.
— ╤ ще що мама казала?
— Що батько мене пам’ята╓ ╕ любить, але поки що не може жити з нами.
— Я покажу тоб╕ багато ц╕кавого, куплю найкращий велосипед, ми по╖демо до Ки╓ва ╕.., — важкий клубок п╕дступив йому до горла, — удвох ходитимемо на мамину могилу.
Коли ╤гор Михайлович уже був на пороз╕, Серг╕йко вигукнув:
— Татку, я чекатиму вас.
Учитель мов закам’ян╕в.
— Тоб╕ мама сказала?
— Н╕, я сам здогадався...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10113

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков