Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2963)
З потоку життя (6158)
Душі криниця (3392)
Українці мої... (1447)
Резонанс (1469)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1653)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.


ХТО ОТРИМА╢ ПЕРШУ Л╤ТЕРАТУРНУ ПРЕМ╤Ю ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА?
20 листопада зак╕нчився пер╕од висунення претендент╕в на здобуття л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕...


ТРЕТЯ ПРЕЧИСТА СН╤ГОМ МЕТЕ...
Серед численних свят церковного календаря у народному побут╕ чи не найб╕льш “ж╕ночим”...


СВ╤ТЛИЧН╤ В╤ТАННЯ КРИМСЬКОМУ ╤НЖИРУ
От ╕ завершився конкурс. Чудове починання!


«Я – Л╤ТО, ГОЛОСИСТЕ ТЕПЛЕ Л╤ТО»
Сьогодн╕, в першому сво╓му грудневому числ╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му читачев╕ в╕рш╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#13 за 30.03.2012
«ВЕСНА П╤ДН╤МЕ КЕЛИХИ ТЮЛЬПАН╤В»
Л╕на КОСТЕНКО

╢ поети для епох...

ВИСОКИЙ ДУХ ПОЕЗ╤╥
Перший весняний м╕сяць любий нам не т╕льки тим, що п╕сля зимових холод╕в ╕ негод наста╓ пробудження в природ╕, просв╕тлення в душ╕, нездоланний потяг до життя ╕ прац╕, а ще й тим, що у березн╕ нас ос╕ня╓ високий дух Поез╕╖ майстр╕в нашого р╕дного художнього слова, як╕ народилися у цьому м╕сяц╕ – Тараса Шевченка, Максима Рильського, Л╕ни Костенко... Недарма ж саме 21 березня оголошено ще й Всесв╕тн╕м днем поез╕╖.
Прекрасних, хвилюючих, поетичних рядк╕в Л╕ни Костенко не зна╓ ╕ не читав, певно, лиш той, хто взагал╕ н╕чого ╕ н╕коли не читав. ╥╖ ╕сторичн╕ романи у в╕ршах «Маруся Чурай» ╕ «Берестечко», ╖╖ поетичн╕ зб╕рки «Пром╕ння земл╕», «В╕трила», «Мандр╕вки серця», «Неповторн╕сть», поема-балада «Ск╕фська Од╕ссея», «Дума про брат╕в неазовських», драматична поема «Сн╕г у Флоренц╕╖», книги л╕рики «Мадонна Перехресть» та «Р╕чка Геракл╕та», прозовий роман «Записки укра╖нського самашедшого» стали окрасою нашо╖ нац╕онально╖ л╕тератури.
Академ╕к ╤ван Дзюба у сво╖й книз╕ «╢ поети для епох», присвячен╕й життю ╕ творчост╕ видатно╖ поетеси Л╕ни Костенко, зокрема, сказав: «╥╖ (Л╕ни Костенко – Д. К.) житт╓пис у ╖╖ Слов╕. А слово це – нев╕д’╓мна частина ╕стор╕╖ Укра╖ни, ╖╖ культури, ╖╖ персонал╕тету. Вже б╕льш як п╕встол╕ття. Це слово в╕длунювало в серцях тисяч читач╕в. Його ждали. По ньому зв╕ряли людську г╕дн╕сть. У ньому знаходили в╕дгук сво╖х тривог ╕ покр╕плення сво╖й в╕р╕ в Укра╖ну та сво╖м над╕ям на ╖╖ краще буття. ╤ нав╕ть коли воно мовчало – то було промовисте мовчання.
Мо╓ покол╕ння, — п╕дкреслю╓ ╤ван Дзюба, — знало ╕ любило багатьох поет╕в. Зна╓ ╕ любить. Однак Л╕на Костенко – це той «б╕лий голос висоти», який ╕ в цьому многозвучному оркестр╕ чутний особливо – ось уже шостий десяток л╕т».
Нещодавно побачила св╕т книга в╕рш╕в Л╕ни Костенко «Р╕чка Геракл╕та» (Ки╖в, видавництво «Либ╕дь», 2011), котру упорядкувала та написала до не╖ передмову донька поетеси письменниця Оксана Пахльовська.
Але перш н╕ж запропонувати шанувальникам поетичного слова в╕рш╕ з весняного циклу, вм╕щеного в ц╕й зб╕рц╕ (адже ж надвор╕ весна ╕ в Л╕ни Васил╕вни день народження!), ми хочемо ще раз звернутися до в╕дгуку на книжку «Р╕чка Геракл╕та» ╤вана Михайловича Дзюби: «...╤ все-таки, хоч багато часу ╕ творчо╖ снаги в╕ддано проз╕ (ма╓ться на уваз╕ роман «Записки укра╖нського самашедшого» — Д. К.), Л╕на Костенко не зреклася сво╓╖ поетично╖ Музи: власне, поетична Муза не в╕дпуска╓ ╖╖. ╤ ось ма╓мо ╖╖ нов╕, настоян╕ терпким часом, в╕рш╕... Вони ╕ вп╕знаванн╕, ╕ трохи незвичн╕. Та ж сама енерг╕я думки, з╕рк╕сть поетичного ока, лап╕дарн╕сть вислову. Але – не те щоб стриман╕сть, але якась згускл╕сть, аж часом зг╕ркл╕сть емоц╕й, ╕ не так гострота, як благородна меланхол╕йн╕сть рефлекс╕й. Нав╕ть апокал╕птичн╕ «постчорнобильськ╕» мотиви звучать без надриву, хоч ╕з вистражданим, якимось сто╖чним траг╕змом.
Серед нових в╕рш╕в переважають поетичн╕ м╕н╕атюри-акварел╕ та л╕ричн╕ монологи – реакц╕╖ на ц╕лий спектр подразник╕в, що ╖х невтомно продуку╓ сучасне життя св╕ту й Укра╖ни. Розлогих сюжетних чи з багатою фабулою поез╕й, поетичних новел, як╕ нер╕дк╕стю були в попередн╕х зб╕рках, тепер нема. «Скуп╕шою» стала ╕ мовна пал╕тра, але образний арсенал не зб╕дн╕в. Загалом стил╕стика не втратила на ╕нтенсивност╕, а може, й набула. В усякому раз╕ звукопис став багатший, просто розк╕шний, з природною плинн╕стю. Л╕на Костенко ма╓ дар перейматися рад╕стю в╕д звичайн╕с╕нького еп╕зоду життя ╕, показавши його к╕нематограф╕чно, передати свою рад╕сть нам з вами...»
Отже, в╕таючи нашу улюблену поетесу Л╕ну Костенко з весною та св╕тлим днем ╖╖ народження, пропону╓мо в дарунок нашим читачам в╕рш╕ з книги «Р╕чка Геракл╕та».

Данило КОНОНЕНКО

Л╕на КОСТЕНКО
«ВЕСНА П╤ДН╤МЕ КЕЛИХИ ТЮЛЬПАН╤В»

* * *
╤ засм╕ялась провес╕нь: — Пора! –
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом –
Дивлюсь: м╕й прад╕д, ╕ пра-пра, пра-пра –
Ус╕ ╕дуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан ╕ лан,
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
Вони уже в туман╕ – як туман —
Ус╕ вже йдуть за часом,
 як за плугом.
Яка важка у в╕чност╕ хода! –
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свав╕льна, в╕льна, молода –
Невже ╕ я ╕ду вже, як за плугом?!
╤ що зорю? Який зас╕ю лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже ╕ я в туман╕ – як туман –
╤ я вже йду за часом, як за плугом?..
* * *
Блискоче н╕ч перлиною Растрелл╕.
З гори зб╕га╓ Борич╕в узв╕з.
╤ солов’╖, пташин╕ менестрел╕,
Всю н╕ч доводять яблун╕ до сл╕з.
Цв╕те весна садами молодими,
Шумлять в╕три, як гост╕ з ╕менин.
В таке цв╕т╕ння,
 князю Володимире,
Тоб╕ не важко бути кам’яним?
* * *
Дощ╕ програють по городах гаму.
Трусне зелен╕ кучер╕ весна.
Педал╕ дн╕в натисне п╕д ногами –
╤ засп╕ва╓ пташка голосна.
Засяють ноч╕ зорями жасминно.
А ср╕бний дощ п╕дн╕ме жалюз╕ –
П╕вон╕╖, рожев╕, як флам╕нго,
Стоять в город╕ на одн╕й ноз╕.

ЩЕ ОДНА ВЕСНА

Б╕лка струсить жовту глицю,
Сонну бруньку сколихне.
На березу, на ялицю
В╕тер лаг╕дний дмухне.
Наб╕жить весела хмарка.
Л╕с безсмертний, як душа.
Знов простягне руки Мавка
╤ – не знайде Лукаша.
* * *
╤ сонце, й сн╕г, ╕ ожеледь, все разом.
╤ я не знаю, це весна чи н╕?
Сваровськи би позаздрив дивним стразам,
Що мерехтять у мене на в╕кн╕.
Не встигне поле зазимк╕в злякатись,
Не встигне вийти р╕чка з берег╕в, —
Весна пливе п╕д парусом акац╕й,
Зима пливе п╕д парусом сн╕г╕в.
* * *
Весна.
А в╕тер – наче восени.
Чека╓ дощ з╕рватися щомит╕.
Як р╕дко ти приходиш в мо╖ сни!
Великим смутком спогади омит╕.
* * *
Очима ти сказав мен╕: люблю.
Душа складала св╕й тяжкий
 екзамен.
Мов тихий дзв╕н г╕рського  кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Життя ╕шло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато сл╕в написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Св╕тали ноч╕, вечор╕ли дн╕.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мен╕.
Несказане лишилось несказанним.
* * *
А веч╕р прол╕та╓, наче крижень,
Черкнувши м╕сто син╕ми крильми.
У ср╕бл╕ заворожених наближень
Ми вже як т╕н╕, ми уже не ми.
Це як г╕пноз, як маг╕я безодн╕,
Як струм жаги, що в голос╕ бол╕в,
Коли вуста пекуч╕, аж холодн╕,
Уже не здатн╕ вимовити сл╕в.
* * *
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист,
як струну г╕тарист.
Я чую слова, де н╕ слова нема.
Я теж, як ╕ ти, в╕д любов╕ н╕ма.
Кохання – це мука.
Кохання – це хист.
Кохання – це тв╕й
ненаписаний лист.
* * *
Як холодно! Акац╕я цв╕те.
Сто╖ть, як люстра, над сирим асфальтом.
Сумно╖ з╕рки око золоте,
╤ електричка скрикнула контральто.
Я тихо йду. Так ходять скрипал╕,
Не сколихнувши музику словами.
╢дина мить – п╕д небом на земл╕
Отак побути наодинц╕ з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ╕дете.
Страждання наше чисте ╕ терпляче.
Як холодно!.. Акац╕я цв╕те.
Як холодно! Душа за Вами плаче.
* * *
Такий чужий – ╕ раптом неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно ╕ жагуче
На вишняках настояний озон.
Мен╕ нестерпно, душно,
 передгрозно.
Л╕ловим чадом туман╕╓ без.
Гудуть л╕си, риплять дубов╕ кросна,
Парчеву зливу виткавши з небес.
Лягла грози пульсуюча десниця
На золоте шаленство голови.
Мен╕, мабуть, н╕коли не досниться
Сл╕пучий спалах чисто╖ жаги.
Гроза мен╕ погрожу╓ громами,
Закутий б╕ль спина╓ на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стих╕я – любиш, так люби!
Все, що було, минулося, одмучило.
О як сл╕пить грозою ткана н╕ч!
Люблю. Чужого. Раптом – неминучого.
Тужу тонкою мл╕стю передпл╕ч.
* * *
Ти пам’ята╓ш, ти прийшов ╕з пристан╕.
Так╕ сади були тод╕ розхристан╕.
╤ вся в г╕рляндах, як ╕нд╕йська жриця,
Весна ряхт╕ла в ╕скорках роси.
Плакуч╕ верби не могли журиться,
Так╕ були у ╕волг голоси!
А п╕д в╕кном цв╕ли у нас троянди.
Не вистачало тр╕шечки доби.
А по дашку прозоро╖ веранди
Ходили то дощ╕, то голуби...
* * *
Звичайна соб╕ мить.
Звичайна хата з комином.
На росах ╕ дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
А п╕слязавтра – казкою казок.
А через п╕вжиття, коли ти вже здорожений,
Ця нереальна мить – як сон серед сад╕в!
Ця тиша, це в╕кно, цей погляд заворожений,
╤ нав╕ть той ╖жак, що в лист╕ шаруд╕в.
* * *
Я виросла у Ки╖вськ╕й Венец╕╖.
Цв╕ли у нас п╕д в╕кнами акац╕╖.
А пов╕нь прибувала по ╕нерц╕╖
╤ заливала вс╕ комун╕кац╕╖.
Гойдалися причали ╕ привози.
Св╕тилися к╕оски, мов к╕отики.
А пов╕нь заливала верболози
По саме небо ╕ по сам╕ котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах ╕ терасах.
Усе махало крилами ╕ веслами,
╤ кози скубли с╕но на баркасах.
╤ на човнах, залитими кварталами,
Коли ми поверталися з╕ школи,
Дзвен╕ли см╕хом, сонцем ╕ г╕тарами
Балкончик╕в причален╕ гондоли.
╤ слухав м╕сяць золотистим вухом
Страшн╕ легенди про княз╕в ╕ хан╕в.
╤ пропливав старий рибалка Трухан.
Трухан╕в остр╕в... остр╕в Тугорхан╕в...
А пот╕м бомби влучили у спок╕й.
Чорн╕ли крокв обвуглен╕ трапец╕╖.
А пот╕м пов╕нь позмивала поп╕л
Мо╓╖ дерев’яно╖ Венец╕╖.
* * *
Це дощ – як душ.
Цей день такий ласкавий.
Сади цв╕туть. В березах бродить с╕к.
Це солов’╖на опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший в╕к.
Тут по дворах сто╖ть бузкова пов╕нь.
Тут т╕ бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов п╕дводний човен,
╤ прил╕тають гуси щовесни.
Але кленочки проросли кр╕зь ╜анки.
Жив-був народ над Прип’яттю – ╕ зник.
В Рудому л╕с╕ виросли поганки,
╤ ходить Смерть, ╓диний тут грибник.
* * *
Чорн╕ верби над ставом.
Б╕лий веч╕р води.
З╕рка впала кристалом
на самотн╕ сади.
Пробива╓ш кирзою
ту некошену гущ,
як в часи мезозою
серед перв╕сних пущ.
Р╕ки в’ються вужами.
Цез╕й гусне в кров╕.
Динозаври ╕ржав╕
пасуться в трав╕.
Як невидимий ящ╕р,
к╕гт╕ випустив др╕т.
╤ летить птеродактиль,
в╕н тепер вертол╕т.
* * *
Страшн╕ корч╕ вербових ╕кебан.
Зника╓м, як етруски ╕ ацтеки.
Недавно в Чорнобил╕ дикий кабан
Переходив вулицю б╕ля аптеки.
Людей нема, а яблун╕ цв╕туть.
╤ мертва р╕чка зблиску╓, як ртуть.
* * *
Заворожили ворони св╕танок –
Не сходить сонце – т╕льки кар та кар.
Розбившися грудьми об полустанок,
В трав╕ лежить березовий ╤кар.
Пливе перон за сизими шибками.
Туман... Шлагбаум...
 Тиша... Пере╖зд...
Дерева, як закидан╕ шапками,
Стоять у гронах ще порожн╕х гн╕зд.
Пройти уранц╕ вулицями тиш╕.
Знайти готелик. Скинути пальто.
╤ де я, хто я, — полустанк╕в тисяч╕, —
Хоч день, хоч два не знатиме н╕хто.
╤ т╕льки шум далекого прибою –
Дерева, люди, вулиц╕, мости...
Вал╕зу в╕рш╕в привезти з собою
З цього притулку тиш╕ й самоти.
* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
╤ дв╕ сосни в туманному в╕кн╕.
А вже здавалось, що живого нерва,
Живого нерва не було в мен╕!
Уже душа не знала, де цей берег,
Уже втомилась в╕д ус╕х кормиг.
У гром╕ дня, в оркестрах децибел╕в
Ми вже були як хор глухон╕мих.
╤ раптом, — Боже! – п╕сля того чаду
╤ тарапати, р╕вно╖ нулю, —
Я чую дощ.
В╕н тихо плаче правду,
Що я когось далекого люблю.
╤ чую тишу. ╤ сп╕вають птиц╕.
Проходять люди гарн╕ ╕ незл╕.
В пахуч╕й хмар╕ дощово╖ глиц╕
Сто╖ть туман, як небо на земл╕.
Пасуться т╕н╕ вимерлих тарпан╕в,
Навшпиньки ходять сут╕нки ╕ сни.
Весна п╕дн╕ме келихи тюльпан╕в, —
За небо вип’ю ╕ за дв╕ сосни!
* * *
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно ╖м н╕ слави, н╕ хули.
Мо╖ суцв╕ття, бит╕ холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
╤ то н╕чого, що чигали круки,
Що проминуло так багато л╕т.
З такого болю ╕ з тако╖ муки
Душа не створить
бутафорський пл╕д.
* * *
Все, що буде, було ╕ що ╓ на земл╕,
╤ сто тисяч раз╕в уже бачене й чуте,
С╕р╕ вузлики ранку – тво╖ солов’╖,
Все це т╕льки одне нерозгадане чудо.
Знаю склад б╕осфери, структури кислот,
Все, що ╓ у природ╕, приймаю як дан╕сть.
Я, людина двадцятого в╕ку — ╕ от,
Зачудована, бачу лише первозданн╕сть!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 30.03.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10110

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков