Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2877)
З потоку життя (6045)
Душі криниця (3351)
Українці мої... (1439)
Резонанс (1456)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1643)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КОЛИ НАСТА╢ «БАБИНЕ Л╤ТО»
Наш╕ традиц╕╖


БОРГ
Юл╕я ╤люха — укра╖нська письменниця, поетка, журнал╕стка, колумн╕стка.


СУМНО ВС╤М НА ГОЛОВОС╤КИ
Днем смутку, печал╕ ╕ строгого посту вважа╓ться церковне свято Ус╕кновення Голови ╤вана...


ОС╤НЬ У КАМ’ЯНЦ╤ ПОЧИНА╢ТЬСЯ З ПОЕЗ╤╥
Четвертий р╕к посп╕ль л╕тературно-мистецьке свято «Поетична ос╕нь у Кам’янц╕»...


Л╤ТЕРАТУРНА ПРЕМ╤Я ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА
Дуже рад╕сна зв╕стка долинула з м. Кам'янки, Батьк╕вщини нашого кримського колеги-св╕тличанина...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 23.03.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#12 за 23.03.2012
«СП╤В, ЩО ЗРИНАВ У ГОЛУБ╤Й БЛАКИТ╤»
╢ва ПОНОМАРЕНКО

Поез╕я

Ж╤НКА З АДАМОВОГО РЕБРА

Свою першу книжку ╢ва Пономаренко назвала «Вогонь життя». ╤ в цьому, мабуть, вона вбача╓ для себе певний сенс: гор╕ти, а не жевр╕ти в нашому нин╕шньому незатишному св╕т╕.
Доля ╖й вготувала немало житейських випробовувань, але зломити не змогла. На те вона ╕ ╢ва, як жарту╓ вона сама, ж╕нка, котру за м╕фолог╕╓ю Бог створив з Адамового ребра!
Я — ╢ва. ╤з ребра
створили для добра,
Та за гр╕хи
 мене прогнали з раю...
...╤ боляче мен╕,
Що марно линуть дн╕,
Бо не з тобою
вигнали ╕з раю...
╢ву Пономаренко пам’ятаю ще початкуючою поетесою з далекого степового Красноперекопського району Криму, а згодом — членом л╕тературного об’╓днання при Кримськ╕й обласн╕й орган╕зац╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, де мен╕ не раз доводилось брати участь в робот╕ поетичних сем╕нар╕в. Вона завжди потрапляла до мого сем╕нару, бо, як не дивно, в т╕ 70-80-т╕ роки, коли укра╖нська мова на зрос╕йщеному п╕востров╕ була у дик╕й неповаз╕ та загон╕, ╢ва Пономаренко, чи не ╓дина з молодих автор╕в, думала ╕ писала укра╖нською, сво╓ю р╕дною мовою. Аж не в╕рилося, що вона зум╕ла зберегти чистою свою мову у той час, коли навкруг панувало ╕ншомов’я.
На в╕дм╕ну в╕д багатьох початк╕вц╕в-л╕тератор╕в 70-х рок╕в, ╢ва, працюючи на великому х╕м╕чному п╕дпри╓мств╕ — Кримському завод╕ п╕гментного д╕оксиду титану «Титан», — не писала в╕рш╕в про виробнич╕ вахти ╕ передовик╕в соцзмагання. ╥╖ поез╕я пульсувала такими живими ╕ животрепетними темами, як кохання, материнство, любов до ближнього. Тому, мабуть, видавц╕ не посп╕шали видавати ╖╖ в╕рш╕. Адже тод╕шня компарт╕йна ╕деолог╕я вимагала в╕д творц╕в звеличувати працю передовик╕в виробництва... А л╕рика завжди була на «задв╕рках» поетичних зб╕рок, була чимось другорядним, не актуальним.
Але ╢ва Пономаренко, уродженка села Андр╕╖вка, що на Житомирщин╕, пол╕сянка ╕з св╕тлими очима, була ╕ залишилася щирою укра╖нкою, хоч у Криму живе з 1964 року. В ╖╖ в╕ршах — ╕ рад╕сть, й нотки легко╖ зажури та смутку, б╕ль за утраченим, спод╕вання на краще. Одне слово — ╓ душа, а це — найголовн╕ше. Адже справжньо╖ поез╕╖ без душ╕ не бува╓. В╕рш╕ без душ╕ — то холодне кам╕ння.
Нин╕ ╢ва Пономаренко – член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, авторка трьох поетичних зб╕рок: «Вогонь життя», «Моза╖ка життя», «Журавлиний сп╕в». У 2005 роц╕ ус╕ ц╕ три зб╕рки були видан╕ окремою книгою п╕д назвою «Журавлиний сп╕в». Щойно в одному з видавництв С╕мферополя побачила св╕т нова книга в╕рш╕в поетеси «Сп╕в, що зринав у голуб╕й блакит╕». Пропону╓мо до уваги шанувальник╕в поетичного слова доб╕рку в╕рш╕в з ц╕╓╖ книжки.
У ╢ви Пономаренко — поез╕я щира, лаг╕дна, сонячна... ╥╖ л╕рику хочеться читати ╕ читати, ╕ в цьому, шановн╕ читач╕, ви, гадаю, перекона╓тесь сам╕, перечитавши поетичн╕ рядки, як╕ вилились з душ╕ чар╕вно╖ ж╕нки, щиро╖ кримсько╖ укра╖нки ╢ви Пономаренко.

Данило КОНОНЕНКО


╢ва ПОНОМАРЕНКО
«СП╤В, ЩО ЗРИНАВ У ГОЛУБ╤Й БЛАКИТ╤»

ДЕРЕВО ЖИТТЯ

П╕д в╕кнами у мене клен сто╖ть.
Весною першим листям  в╕н в╕та╓,
В╕д промен╕в палючих закрива╓,
Коли в╕д спеки вл╕тку все горить.
У час ос╕нн╕й листя те зрива
У мого клена справедливий в╕тер.
Я бачу взимку кр╕зь розлог╕ в╕ти,
Як з мамами гуля╓ д╕твора.
Нас також з╕рве в╕тер небуття,
Та в╕д ц╕╓╖ думки я не плачу,
Бо лл╓ться до к╕мнати см╕х дитячий
╤ в╕чним буде дерево життя!
1998 р


ПРИЙШЛА ВЕСНА

Прийшла весна ╕ знов прийшли тривоги.
Ночами я давно уже не сплю.
Сказав хлопчина, зашар╕вшись трохи:
«Виходь за мене зам╕ж. Я люблю...»
Та, см╕ючись, йому я «н╕» сказала
Й поб╕гла геть, до подружок-д╕вчат...
А ск╕льки пот╕м в мр╕ях я давала
Тоб╕, коханий, згоду...
Та назад
Не повернуть р╕ку життя.
 Бурхливо
Вона з верх╕в’я почала св╕й б╕г.
Не раз, не два я захлиналась в хвилях,
А випливать н╕хто не допом╕г.
1985 р.

ЖИТН╤Й ХЛ╤Б

Малюю часто я сво╖й малеч╕
Картину ╕з далекого дитинства:
Зн╕ма╓ мати заслонку ╕з печ╕
Й кладе на капустяне листя т╕сто.
╤ дерев’яною лопатою саджа╓
Те т╕сто в п╕ч руками чар╕вниц╕.
Ми з братом б╕ля столу завмира╓м:
Чека╓м, доки пишн╕ паляниц╕,
Вона почне повагом д╕ставати,
В╕дкривши знову заслонку в печ╕.
В так╕ хвилини нав╕ть калач╕
На житн╕й кра╓ць ми могли б зм╕няти.
1978 р.

ДОЧКИ-МАТЕР╤

З роботи — додому.
Подолавши втому,
С╕даю до столу
Донькам сукн╕ шить.
Чекають сонети
Видатних поет╕в,
А машинка швейна
Стиха торохтить.
З давнини, з дитинства,
Вирина╓ п╕сня,
Шириться, зника╓
Й знову вирина:
Так мати, бувало,
Журливо сп╕вала,
╤ п╕сн╕ впл╕тала
У шиття вона...
Платтячка барвист╕,
Оч╕ променист╕ —
Б╕ля мене н╕би
Жоржини цв╕туть.
Журливо сп╕ваю,
Крадькома з╕тхаю:
Це ж ╕ в мене дочки
Скоро п╕дростуть.
1979 р.

Ж╤НКА — КВ╤ТКА

Як довго я терп╕ла,
Як довго я мовчала.
Вже й «вузликом» тугим
Кохання пов’язала.
Та туга залягла
╤ душу загн╕тила –
В н╕й музика зросла
╤ вголос задзвен╕ла.
Минали роки, дн╕ –
Та музика зростала.
Лиш боляче мен╕
В╕д того т╕льки стало:
Бо кв╕ти у гаю
Без сонця не цв╕туть,
╤ музику мою
Ти не зум╕в почуть.
1981 р.

БАЛАДА ПРО ЖУРАВЛЯ

Захот╕ли журавля
Приручити
╤ по вулиц╕ гулять
Приучити.
В╕н з пораненим крилом
Рвався в вир╕й,
Та лиш клек╕т над селом
Журавлиний...
А зимою хл╕б брав з рук —
Жити треба.
В╕длучався в╕д подруг
╤ в╕д неба.
Та лиш сн╕г струмком
дзв╕нким
Обернувся –
Клин веселих журавл╕в
Повернувся.
Журавель забився в туз╕:
«Краще згину!»
З рук людських
рвонувсь до друз╕в
Без упину.
Клин на п╕вн╕ч поверта
Величаво:
На одного журавля
Б╕льше стало.
Липень 1984 р.

* * *

Погожою ╕ теплою весною
Тополею зростала я стрункою,
Ще б╕лий пух п╕д в╕тром не спадав.
Ти над Дн╕пром проходив, мимовол╕
М’якеньк╕ китиц╕ збираючи в долон╕.
Що то д╕вча стояло, не вгадав.
П╕зн╕ше я кульбабою гор╕ла.
Тебе зачарувати захот╕ла,
╤ вирували соки молод╕!
Ти ж милувався кв╕тами бульвар╕в,
У снах сво╖х про мене ти не марив —
╤ сивим сонечком зробилась я тод╕...
Калиною тепер в степу на подив
Мене плекають знов дн╕провськ╕ води,
Схиляюсь я п╕д в╕тром до земл╕.
В журб╕ сльозами яг╕док не плачу, —
Та килим вже стелю жовтогарячий,
Бо заячали в просинь журавл╕.
1999 р.

╢ВА

На щастя чи б╕ду
Люблю тебе ╕ жду —
Не хочу наперед я знать под╕╖.
Минали роки, дн╕
Весел╕ ╕ сумн╕,
Побачити тебе плекала мр╕ю.
Була одна мета.
Тепер я вже не та —
Я й ласки чолов╕чо╖ жадаю.
Я — ╢ва. ╤з ребра
Створили для добра,
Та за гр╕хи мене прогнали з раю.
З коханим у тепл╕
Жить добре на земл╕,
Та т╕льки я цього тепла не маю.
╤ боляче мен╕,
Що марно линуть дн╕.
Бо не з тобою вигнали ╕з раю.
1985 р.

* * *

«Його душа
у слово перейшла».
Дмитро Павличко

Я хочу, щоб, згораючи дотла,
Моя любов у слово перейшла,
На рад╕сть людям залишилась жити.
Та у вогн╕ згораю я сама,
╤ т╕льки б╕ль, а сл╕в уже нема.
Лише ростуть у мене люб╕ д╕ти.
Я хочу, щоб, згораючи дотла,
Моя душа у слово перейшла,
╤ залишилась в цьому св╕т╕ жити!
Та ближче, ближче все моя зима,
╤ т╕льки зойк, а сл╕в уже нема,
Лише над╕╖ з╕рка ясно св╕тить.
1998 р.

КАЛИНА

Як в╕хола затихне — терпелива
Калина родить кв╕ти у крас╕,
Карм╕нн╕ грона в крапельках роси
По осен╕ палають п╕сля зливи.
Калина не спочине ув╕ сн╕,
Коли прийде-таки зима невпинна,
Бо галаслива зграя горобина
Смаку╓ ягоди чудов╕ до весни.
Калину я саджаю ╕ щоднини
Милуюсь восени на цю красу,
Любов до не╖ змалечку несу.
Бо це — краплинка р╕дно╖ Вкра╖ни.
15.11.2009 р.

ПРО ВСЕ НАПИСАНО ДАВНО

Хот╕лось написати про кохання,
Про муки д╕вчини, що козака чека. –
Про це писав Шевченко.
 ╤ з з╕тханням
В╕дклала в б╕к перо моя рука.
Про оч╕ кар╕ написати в сил╕, —
Слова ж Малишка чую, як вв╕ сн╕:
«╤ кар╕╖ оч╕, ╕ рученьк╕ б╕л╕
Ночами насняться мен╕».
Хот╕ла, щоб д╕знався б╕лий св╕т,
Що провесна — це зовс╕м не весна,
Бо паморозь впаде на перший цв╕т,
╤ правда в т╕м була та ╓ одна. —
Та жаль — про це писав Михайло Ткач.
Ой, мамо р╕дна! Хоч с╕дай та й плач!
Тому про свою Доленьку пишу, —
Хоч цим я згадку в людях залишу.
Не все перебол╕ло ще. З журбою
У мою душу сходяться жал╕.
Тому й пишу я ос╕нню сумною,
Як дощ сл╕зьми ст╕ка╓ вниз по скл╕.
22.12.2009 р.

ОС╤НН╤ ЗОР╤

Обтрусить сво╖ зор╕ в листопад
М╕й добрий сад, м╕й завжди щедрий сад.
╤ зор╕ ц╕ впадуть на чорнобривц╕,
Й вони ще довго будуть бадьориться.
В жовтогарячих кв╕точках цих ясних,
Ос╕нн╕ зор╕ довго не погаснуть.
Видзвонюватимуть в позолот╕ ц╕й,
Доки не запорошить
 сн╕гов╕й.
26.12.2009 р.

* * *

Вс╕ плачуть нин╕ — тяжко жить,
Так тяжко, що не змога
Лелек прийняти ╕з д╕тьми, —
Що т╕ несуть в╕д Бога.
╤ стариться уже народ,
Потроху вимира╓,
╤ пенс╕╖ на вс╕х тепер –
Нам кажуть, — не хвата╓.
Тому ж╕нкам пенс╕йний в╕к
Прибавили в кра╖н╕.
Нам кажуть: нин╕ чолов╕к
Живе в нас менше. Винн╕
Чомусь ж╕нки,
що тягнуть в╕з
З дитинства до могили.
Тому ж╕нки ╕ затялись
Й д╕тей не родять нин╕.
Лелеки безроб╕тн╕ теж
На Укра╖н╕ стануть.
Бо багат╕ють т╕ без меж,
Котр╕ тут владу мають.
В╕д прац╕ з них н╕хто не вмер,
Лиш нас позапрягали...
...Я ж часто згадую тепер
Село, де виживали
Мо╖ пол╕ськ╕ земляки.
Де я родилась вчасно
╤ виросла в так╕й с╕м’╖,
Куди лелеки часто
На крилечках д╕тей несли. —
Таких с╕мей немало
Було в недавн╕ ще часи,
Хоча турбот чимало
В сел╕ було ╕з давн╕х п╕р:
Земля родила жито
Картоплю, льон, —
 вони, пов╕р,
Не потом лиш полит╕
Мо╖х нещасних земляк╕в.
Ми у сел╕ такому
Жили, що я потр╕бних сл╕в
Не в╕днайду. Н╕кому
Тепер й на думку
не прийшло б,
Що посеред стол╕ття
Двадцятого село жило,
Мов п╕сля лихол╕ття:
Не мали рад╕о. К╕но
Привозили на свята.
А електричний струм
 прийшов
В роки в╕с╕мдесят╕.
Було село — одне, як перст.
До станц╕╖ — дванадцять верст.
Ш╕сть к╕лометр╕в — до шосе.
Болота й л╕с кругом — ╕ все!
Та люди жили,
Не тужили,
Плекали хл╕б,
Д╕тей ростили!..
03.09.2011 р.

* * *

«Переселилася в м╕ста
Народу половина,
А в пол╕ хиляться жита.
Цв╕те в лугах калина».
Микола Лук╕в

Я народилась, як жили,
Мов у ярм╕ у панськ╕м.
Хоча часи тод╕ були
Давно уже радянськ╕.
Т╕кала молодь ╕з села:
Хтось до науки брався,
В м╕стах у когось р╕дня була, —
Н╕хто м╕ст не лякався.
Батьки молились недарма,
Як ми з села збирались,
╤ нам шептали крадькома,
Щоб ми не повертались.
Нам не давали пашпорти,
Лиш дов╕дки давали.
Кляли ми долю, та таки
До м╕ст чимчикували.
Йшли в техн╕куми, в ПТУ –
Щоб т╕льки не вертати.
Вс╕ бачили одну мету –
Якусь роботу мати.
Де будуть будн╕ трудов╕,
Де вс╕ працюють славно,
╤ де не ставлять трудодн╕,
А грош╕ платять справно.
Ми вс╕ були ще молод╕,
Нас радо зустр╕чали.
╤ довго ще однос╕льчан
В м╕стах ми прив╕чали.
В батьк╕в з’явилась сивина
На скронях передчасно.
Була ╕ наша в т╕м вина.
Бо ми не завжди вчасно
╥м поздоровлення везли
На свята ╕з дом╕вок,
Що в м╕ст╕ сам╕ завели.
╤ дуже р╕дко д╕ток
Сво╖х везли ми гостювать
Й пот╕шити ╖х стар╕сть.
Та нам н╕чим не дор╕кать
Батьки наш╕ старались.
Були щасливими вони
Нас бачити в достатку.
╤ знати те, що можем ми
Десь «р╕зать» правду-матку.
Що д╕ти наш╕ можуть спать
Спок╕йно ╕ не знати,
Що треба вдосв╕та вставать
Й худобу доглядати...
...Живу у м╕ст╕ я тепер, —
Давно переселилась.
╤ згодом слово «╕нженер»
В диплом╕ появилось.
Нелегко в м╕ст╕ прожила,
Бо тяжко працювала.
Хвороб немало нажила,
Та й славоньки немало.
Коли ж при╖ду в вих╕дн╕,
Туди, де народилась.
То заздрю я сво╖й р╕дн╕,
Яка в сел╕ лишилась.
Бо там хвилюються жита,
Цв╕те в лугах калина.
Там в гост╕ ходять на свята,
Й вкра╖нська п╕сня лине!
03.09.2011 р.

* * *

«Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дн╕ в жалю.
╤ в недобру для серця пору
Я сказала комусь: — Люблю».
Л╕на Костенко

У щасливу для серця пору
Ми говорим комусь: — Люблю! –
Це сказала я рано та скоро
Марнувала вже дн╕ в жалю...
П╕дростали у мене дочки,
Мов черешеньки у саду.
Я ж у Бога просила трошки
Щастя ╖м послать, не б╕ду.
Научала на св╕т╕ ╖х жити
По законах добра, не зла.
╤ любов╕ в соб╕ не та╖ти –
Як любити, то вже сповна!
Дарувала Доля ще й сина
У ос╕нн╕ мо╖ вже л╕та. –
Над колискою я тремт╕ла,
Щоб н╕хто не зурочив дитя.
Я благала у Бога ласки,
Чорту ж крикнула:
 «В╕д╕йди!» —
Щоби син виростав,
 як у казц╕,
Й не зазнав у житт╕ б╕ди.
Зрозум╕ла сама я нескоро
Як вже внуки
 родились мо╖, —
Що любов розцв╕та╓
 лиш в пору,
Як сп╕вають в саду солов’╖.
Коли в неб╕ зоря з╕ходить
╤ пром╕нням сади осява.
Коли милий до тебе ходить
╤ шепоче жагуч╕ слова...
02.09.2011 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 23.03.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10080

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков