Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДУХОВНИЙ УЧИТЕЛЬ: ╢ВГЕН СВЕРСТЮК
Яким був ╢вген Сверстюк ╕ як╕ повчання залишив у спадок новим покол╕нням, нам розпов╕ла зав╕дувач...


ЗАБУТЕ ╤М’Я Л╤КАРЯ МАР’ЯНА ПАНЧИШИНА
«Знання ╕ досв╕д – в ╕м’я збереження здоров’я укра╖нц╕в”, - таким...


ДОВГИЙ ШЛЯХ, ПРИСВЯЧЕНИЙ ОСВ╤Т╤
З ЮВ╤ЛЕ╢М! РЕКТОРУ НАЦ╤ОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГ╤ЧНОГО УН╤ВЕРСИТЕТУ ╤МЕН╤ М.П. ДРАГОМАНОВА В╤КТОРУ...


«ПОЧЕСНА В╤ДЗНАКА» - ПИСЬМЕННИКУ-ЮВ╤ЛЯРУ
Гост╕ тепло в╕тали Василя Григоровича Латанського.


╤ВАН БОБЕРСЬКИЙ: «ДЕ СИЛА, ТАМ ВОЛЯ ВИТА╢»
╤ван Боберський походив з╕ славетного роду, кор╕ння якого сягало княжих час╕в.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 23.03.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#12 за 23.03.2012
В╤РНИЙ СИН БЕРЕСТЕЙЩИНИ

(╤СТОР╤Я, ЗАФ╤КСОВАНА ДЛЯ НАЩАДК╤В)

Коли пишуть про юв╕ле╖ в╕домих людей, то зазвичай додають: «Громадськ╕сть такого-то м╕ста, району, област╕ (а то й ус╕╓╖ Укра╖ни!) широко в╕дзначила юв╕лей…» ╕ так дал╕, в цьому ж дус╕. У випадку з Федором Одрачем ми, на жаль, не можемо говорити про «широке в╕дзначення». Лише констату╓мо: нещодавно виповнилося 100 рок╕в з дня народження в╕домого д╕аспорного письменника Федора Одрача (Шоломицького) (13.03.1912 — 7.10.1964). А чи в╕домий в╕н у нас? Надто мало зна╓мо про цю неперес╕чну людину, яку можна пор╕внювати як з автором «Тихого Дону» Михайлом Шолоховим, так ╕ з╕ сп╕вцем Холодного Яру Юр╕╓м Горл╕сом-Горським. Звичайно, будь-яке пор╕вняння ╓ в╕дносним... Як ╕ Горл╕с-Горський, письменник Одрач боровся за волю Укра╖ни, був в УПА, але не в «радянський» пер╕од, а ще тод╕, коли були фашисти. На в╕дм╕ну в╕д Шолохова, в╕н не осп╕вував радянську владу, а вс╕ляко викривав ╖╖ антинародний характер. Проте Одрач палко любив сво╓ Пол╕сся — так само, як ╕ Шолохов був безмежно закоханий у р╕дний степ. А з Горл╕сом-Горським його р╕днять ╕нтел╕гентн╕сть, авантюрницький дух, неймов╕рн╕ пригоди, щире прагнення заф╕ксувати злам епох ╕, звичайно ж, неп╕дробний укра╖нський патр╕отизм.
Твори Одрача майже нев╕дом╕ в Укра╖н╕, хоч саме вони ╕ ╓ сво╓р╕дною енциклопед╕╓ю радян╕зац╕╖ та деукра╖н╕зац╕╖ Берестейщини. Письменник народився в сел╕ М╕сятич╕, що за 25 к╕лометр╕в в╕д П╕нська. Цей шматок укра╖нсько╖ етн╕чно╖ територ╕╖ з 1939 року волею «вождя народ╕в» опинився у склад╕ Б╕лорусько╖ РСР, ╕ тепер лише найстар╕ш╕ люди краю можуть щось пригадати про дово╓нну «Просв╕ту» та про укра╖нський повстанський рух п╕сляво╓нних рок╕в. Нин╕ молод╕ люди, як╕ проживають на п╕вдн╕ Брестсько╖ област╕, вже вважають себе б╕лорусами — х╕ба що… трохи особливими. Чи могло бути ╕накше? Берестейщина, як частинка укра╖нського св╕ту, збереглася б ╕ через сто рок╕в — якби ╖й трохи пощастило ╕ вона ╕снувала в склад╕ демократично╖ держави. Тод╕ Фед╕р Одрач був би одним ╕з затребуваних л╕тератор╕в ╕, безперечно, став би класиком. Волею дол╕ йому довелося творити далеко за межами Укра╖ни (починав у Словаччин╕, а зак╕нчив у Канад╕, де й помер), проте туга за Берестейсько-П╕нським кра╓м в╕дчува╓ться в кожному його твор╕. Так╕ реч╕, як: «В дороз╕», «П╕встанок за селом», «Покинута оселя», «Щебетун», «На непевному ╜рунт╕» могли б стати потужною ╕деолог╕чною збро╓ю в руках нац╕онально св╕домих пол╕щук╕в ╕ допомагали б ╖м збер╕гати р╕дну мову. Однак СРСР був в╕дгороджений в╕д решти св╕ту зал╕зною зав╕сою, ╕ вона над╕йно «захистила» мешканц╕в краю в╕д Одрачевого слова. Втрата неабияка для ╕нтел╕генц╕╖, бо н╕хто так детально (та ще в художн╕й форм╕!) не описував механ╕зми «радян╕зац╕╖» зах╕дно╖ Б╕лорус╕. А хто тепер перепов╕сть нащадкам, як в╕дбувалася б╕лорусизац╕я ╕ русиф╕кац╕я укра╖номовних район╕в Берестейщини? Вважаю, варто навести бодай дек╕лька уривк╕в з най╕нформативн╕шого роману Федора Одрача «На непевному ╜рунт╕». Автор детально опису╓ початок окупац╕╖ В╕льнюса (до 1939 року це м╕сто входило до складу Польщ╕) Червоною Арм╕╓ю. Радянська влада чомусь одразу в╕дштовхнула в╕д себе нав╕ть колишн╕х прихильник╕в комун╕зму. Ось характерний уривок: «…На вулиц╕ Бакшта зустр╕чаю студента фармац╕╖ Здз╕ха Вонсовича. В╕н тримався осторонь пол╕тики, вважав себе за демократа, хоч ╕ зачитувався творами Шолохова та Олекс╕я Толстого. В╕рив, що в СРСР людяно розв’язано соц╕альну й економ╕чну проблеми, що, мовляв, хоч там ╕ терор, але велик╕ види на майбутн╓. Тепер його лице перелякане й с╕ре... Сторожко огляда╓ться ╕ притишено розпов╕да╓ мен╕ новини:
— Минуло╖ ноч╕ арештували ╢ндриховського, Дембовського, Петрусевича, Путрамента й ╕нших ╕деолог╕в комун╕зму та кудись вивезли. Недоречн╕сть, яко╖ н╕як не можу зрозум╕ти...
В╕стка ця мене ц╕лком ошелешила. Що за глузд арештовувати тих, хто були ╖хн╕ми приб╕чниками? Здз╕х перепов╕в мен╕ ще одну новину, яку в╕н перехопив в╕д яко╖сь дов╕рено╖ ╕ добре по╕нформовано╖ людини: на днях большевики мають передати м╕сто Литв╕.
— Прийшли чуж╕ люди ╕ роздають польськ╕ м╕ста за сво╓ю вподобою, — обурено просичав в╕н. Я, було, хот╕в сказати, що В╕льно прадавня столиця Литви, але не наважився цього сказати вголос…»
Цей уривок висв╕тлю╓ як настро╖ б╕льшост╕ в╕ленських поляк╕в, так ╕ позиц╕ю осв╕ченого укра╖нця. Той, скор╕ше, сп╕вчува╓ гнобленим литовцям ╕ б╕лорусам, ан╕ж перейма╓ться долею розд╕лено╖ Реч╕ Посполито╖.
Справд╕, прих╕д б╕льшовик╕в в╕дразу загострив ╕ виявив давн╕ нац╕ональн╕ суперечност╕. Якби не брутальна сила ново╖ окупац╕йно╖ влади, то нев╕домо у як╕ «розб╕рки» це вилилося б. Автор мимовол╕ заф╕ксував у твор╕ свою точку зору на «титульну» нац╕ю сх╕дних крес╕в: «Я поляк╕в добре знаю, дух мес╕анства й великодержавност╕ задомовився в них до тако╖ м╕ри, що всяк╕ аргументи правоти не мали б на них жодного впливу. Ще недавно ╕ Вонсович, ╕, тим б╕льше, ╢ндриховський з колегами «креси всходн╓» вважали за непольськ╕ земл╕, але вистачило появитися на вулицях озбро╓ним москалям, щоб вони в╕дчули чуж╕сть сторонньо╖ сили, яка в╕дрива╓ в╕д ц╕лост╕ Ржечипосполито╖ кусок «живого польського т╕ла». В ╕ншому м╕сц╕ знаходимо згадку про реакц╕ю молодого б╕лоруса Ал╓ся, який з появою радянських в╕йськ у В╕льно в╕дчув якийсь, може, й неусв╕домлений «приб╕й б╕лоруськост╕». Все це досить точно в╕добража╓ настро╖ представник╕в р╕зних нац╕ональностей В╕ленського краю. А ще — ум╕лу роботу б╕льшовицьких аг╕татор╕в з народними масами напередодн╕ «визволення». Тому повторюю: твори Одрача значною м╕рою енциклопедичн╕. Бо зв╕дки б ми ще могли д╕знатися ст╕льки важливих др╕бниць про сх╕дн╕ околиц╕ польсько╖ держави? Звичайно, син укра╖нсько╖ частини Берестейщини створював художн╕, а не документальн╕ твори. Проте не виника╓ жодного сумн╕ву: в╕н писав лише про те, що добре знав. Навряд чи автор висмоктував з пальця подробиц╕ з побуту пол╕щук╕в, поляк╕в, колишн╕х царських чиновник╕в, що жили в П╕нську, або тих же рос╕йських старов╕р╕в, за якими мав можлив╕сть спостер╕гати, навчаючись у В╕льнюс╕:
«Вони ходили з в╕никопод╕бними бородами, р╕зко в╕др╕зняючись в╕д решти громадян. Жили на передм╕стях Новий Свят, Нове Забудування, на Поплавах. ╥хн╕ звича╖ ╕ московська мова були непорушними серед чужого оточення. Вс╕ вони майже не знали н╕ польсько╖, н╕ литовсько╖ мови, а як знали, то дуже мало. У суботу вечором було небезпечно заглядати до згаданих д╕льниць; хлопця, що мав там свою д╕вчину ╕ не був старов╕ром, могла зустр╕ти прикра неспод╕ванка. Нав╕ть пол╕ц╕я нерадо появлялася на старов╕рських вулицях. Ненавид╕ли вони православних б╕льше як католик╕в, хоч тими православними у В╕льн╕ були переважно москал╕…» Ц╕ рядки були б ц╕кавими ╕ для сучасного литовського етнографа!
А якби колишн╕й радянський розв╕дник В╕ктор Р╕зун (б╕льше в╕домий п╕д письменницьким псевдон╕мом В╕ктор Суворов) мав можлив╕сть читати Одрача, то, певно, використав би для написання сво╓╖ епохально╖ книги «Ледокол» т╕ уривки ╕з цитованого мною роману, де йшлося про невпинний рух в╕йськових ешелон╕в у зах╕дному напрямку у 1940 роц╕:
«Потяг, на якого я чекав, стояв на б╕чних рейках, пропускаючи на зах╕д довжелезний ешелон ╕з замкненими вантажними вагонами. Так╕ ешелони тепер часто сунули в зах╕дному напрямку л╕н╕╓ю Гомель — Берестя Литовське. Деяк╕ з них зупинялися надовше в П╕нську, ╕ тод╕ б╕ля зал╕зничних магазин╕в в╕дбувався великий рух роб╕тник╕в п╕д пильним наглядом енкаведист╕в...»
Одне слово, молодий укра╖нський ╕нтел╕гент виразно в╕дчував наближення в╕йни. Але ╕ в ц╕й тривожн╕й атмосфер╕ доводилося якось жити, пристосовуючись до обставин. Вир╕шено було повертатися в р╕дне Пол╕сся ╕ вже там чекати розвитку под╕й. ╤ ось в╕н удома. Одрач н╕жно любить сво╓ село, але чомусь недолюблю╓ найб╕льше м╕сто сво╓╖ мало╖ батьк╕вщини — П╕нськ: «Завжди, чи то п╕д час л╕тн╕х вакац╕й, чи р╕здвяних свят, коли при╖здив ╕з В╕льна до П╕нська, в╕дчував я якусь в╕дразу до цього м╕ста. Такого безголов’я, тако╖ мовно╖ м╕шанини ╕ так званих «язич╕й» год╕ зустр╕ти в ╕нших м╕стах Укра╖ни…»
Як бачимо, нин╕шн╕й районний центр Брестсько╖ област╕ автор без будь-яких вагань в╕дносить до Укра╖ни. Повною неспод╕ванкою було для нього при╓днання п╕вдня Берестейщини до радянсько╖ Б╕лорус╕! А найг╕ршим було те, що йому, педагогу за покликанням, довелося вчити д╕тей не р╕дною, а б╕лоруською мовою:
«Перша моя лекц╕я по-б╕лоруському в╕дбулася для мене фатально, для д╕тей натом╕сть вона була «годиною жарт╕в». Ус╕ бо вони вже були призвича╓н╕ до р╕дно╖ мови в школ╕ ╕ тому незм╕рно здивувалися та нашорошилися, коли я звернувся до них такими словами:
— А цяпер, раб’ята, будз╓м учиться (а треба: учицца) па-беларуск╕, — сказавши це, я не вп╕знавав свого голосу; б╕лоруськ╕ слова були в мене як╕сь покручен╕, нап╕вукра╖нського та нап╕вмосковського звучання. Д╕ти спершу уважно слухали мою балаканину, а пот╕м почали см╕ятися. Я ╖м: хадз╕в (треба — хадз╕у), а вони — ходив, я ╖м: раб╕в (треба — раб╕у), а вони — робив. Я серджуся на свою недолуг╕сть, а вони по-лобуряцьки регочуть. Нарешт╕, старший з учн╕в устав за лавкою ╕ просить мене, щоб я ус╕х ╖х учив по-нашому, тобто по-укра╖нському. Я втихомирив клясу ╕ сказав, що коли вони мене уважно слухатимуть, тод╕ все зрозум╕ють…»
Як бачимо, нин╕шня зрос╕йщен╕сть берестейц╕в (а вони ╓ найближчими сус╕дами волинян) складалася ну-у, зовс╕м «╕стор╕ческ╕», починаючи ╕з золотого вересня 1939 року. А першою фазою русиф╕кац╕╖ була недбала, ц╕лковито штучна б╕лорусизац╕я. Спочатку в ╕нтел╕генц╕╖ ще були деяк╕ над╕╖ на в╕дновлення справедливост╕. Одрач детально опису╓ атмосферу учительсько╖ конференц╕╖, яка в╕дбулася у с╕чн╕ 1940 року:
«Як в╕домо, за Польщ╕ обласним центром Пол╕сся було Берестя Литовське, тепер большевики заступили його П╕нськом. Скасували теж назву Пол╕сся ╕ знову область названо П╕нською. Конференц╕я мала в╕дбуватися три дн╕ в колишньому театр╕ Гольцмана, що пот╕м перетворено його в П╕нський обласний театр. Я особисто т╕шився ц╕╓ю конференц╕╓ю, бо вона давала можлив╕сть зустр╕тися з учителями всього Пол╕сся. Мене, зокрема, ц╕кавили вчител╕ з ╤ван╕вщини та Дорогиччини. Ц╕ терени були найсв╕дом╕ш╕ нац╕онально, ╕ мен╕ вже було в╕домо, що населення цих район╕в домагалося прилучити ╖хн╕ земл╕ до Сов╓тсько╖ Укра╖ни. П╕нщина п╕д цим оглядом трохи в╕дставала, хоч ╕ тут населення н╕як не хот╕ло погодитися, що його прилучено до Б╕лорус╕…»
Не менший ╕нтерес виклика╓ у читач╕в те м╕сце, де описана реакц╕я р╕зних нац╕ональних груп на б╕лорусизац╕ю краю:
«Коли пот╕м, п╕сля промови представника з М╕нська, розгор╕лася дискус╕я, виявилося, що думки учасник╕в конференц╕╖ були под╕лен╕. Учител╕, м╕щани з П╕нська й ╕нших м╕ст та м╕стечок Пол╕сся, разом з жидами, галасливо домагалися для област╕ московських шк╕л, невелика група вчител╕в-селян та галичан р╕чево переконували вс╕х, що П╕нська область — це укра╖нська земля ╕ для добра населення ц╕╓╖ област╕ треба завести укра╖нськ╕ школи. Численна група поляк╕в-залишенц╕в здеб╕льшого була стримана ╕ не забирала голосу, проте ╕ з-посеред них дехто мав в╕двагу опов╕стися за укра╖нськими школами...»
Дуже скоро головний герой твору (прототипом якого, безумовно, ╓ сам автор) переконався, що його патр╕отизм зовс╕м не влаштову╓ нову владу, ╕ ╓ вс╕ шанси по╖хати до «б╕лих ведмед╕в». В╕д безвиход╕ вир╕шив т╕кати на Волинь, а пот╕м у Галичину. Розум ╕ винах╕длив╕сть молодого вчителя допомогли викручуватись з небезпечних ситуац╕й. Однак ╕ без прямого стеження кра╖на чек╕ст╕в та сексот╕в була небезпечною нав╕ть для «внутр╕шн╕х» подорожей. Не кажучи вже про перех╕д державного кордону… Будучи непоганим психологом, Одрач швидко второпав, що в СРСР також ╓ сво╖ пани ╕ сво╖ раби. Тому ховаючись в╕д «орган╕в», намага╓ться триматися ближче до радянських службовц╕в: «Гостювання в перш╕й кляс╕ переконало мене, що краще грати ролю сов╓тського «пана», ан╕ж просто╖ людини. Агенти НКВД завжди ближче до народу, н╕ж до уприв╕ле╓них. Тут «кра╖на соц╕ал╕зму» н╕чим не р╕зниться в╕д пансько╖ Польщ╕. ╤ там, ╕ тут пана оц╕нюють за його виглядом; т╕льки пани зм╕нилися, суть лишилася в ус╕й повнот╕…»
Завдяки родичам ╕ в╕рним друзям вдалося до╖хати до Львова. ╤ тут знову в╕рний сво╖м принципам Фед╕р Одрач залишив нащадкам не лише опис мовно╖ ситуац╕╖ в тогочасному м╕ст╕ Лева, але ╕ враження в╕д радянських укра╖нц╕в, як╕, на його думку, сутт╓во в╕др╕зняються в╕д чиновник╕в-рос╕ян з П╕нська: «Уважно прислухаюся до перехожих. Кр╕м польсько╖, чую теж ╕ укра╖нську мову. Ось напроти мене посп╕шають кудись по-сов╓тському зодягнен╕ урядовц╕ з чорними портфелями; квапливо наставляю вуха: говорять чистою укра╖нською мовою. Ще мить сл╕дкую за ╖хн╕ми рухами — видалися вони мен╕ не такими «служащими», до яких я звик ще в П╕нську. Отже, наш╕ п╕дсов╓тськ╕ зазбручанц╕; дяка Богов╕, ще не напод╕бнилися до людей з п╕вноч╕. Ще в ╖хн╕й ход╕, в жестах рук, м╕м╕ц╕ облич можна в╕дчути якусь м╕ру, якусь тактовн╕сть, якусь скромн╕сть… Це не те, що директор п╕нського госбанку, в╕д якого я вт╕кав н╕би в╕д Люципера, це не хвалькуватий Борис Алче╓в, не улесливо-п╕дступний Логв╕нов. Це як-не-як земляки, д╕ти сп╕льно╖ вс╕м нам батьк╕вщини — Укра╖ни…»
Ну, за таку ╕нформац╕ю Одрачев╕ могли б нин╕ подякувати не лише льв╕вськ╕ кра╓знавц╕. Трохи заб╕гаючи наперед, зазначу, що втеча «новоспеченого» радянського вчителя з СРСР тод╕ вдалася. ╤ дякувати Богу, бо згодом на чужин╕ народилися ц╕кав╕ ╕ потр╕бн╕ укра╖нству твори.
Прикро, що Укра╖на так п╕зно в╕дкрива╓ для себе неперес╕чного письменника Берестейського краю. Фед╕р Одрач (Шоломицький) заслугову╓ на нашу п╕двищену увагу. Тим б╕льше, що стати в╕домим у р╕дному кра╖ в╕н не ма╓ шанс╕в — з огляду на пол╕тичну ситуац╕ю в Б╕лорус╕. Тож схил╕мо сво╖ голови перед його св╕тлою пам’яттю... На в╕дм╕ну в╕д пол╕щук╕в П╕нщини, Кобринщини, Дорогиччини, Малорити, ми таки ма╓мо можлив╕сть бути укра╖нцями. ╤ не в останню чергу завдяки д╕яльност╕ таких пас╕онар╕╖в, як бересте╓ць Одрач.

Серг╕й ЛАЩЕНКО

Культуролог В╕ктор М╤С╤ЮК (м. Брест, Б╕лорусь):

— Фед╕р Одрач для Берестейщини — це, мабуть, те ж саме, що й укра╖нець Олекса Тихий для Донбасу. Символ╕чна ф╕гура… ╤ в╕н ╓ людиною р╕дк╕сного мистецького таланту! Я ц╕лком згоден з думкою, що першими в укра╖нськ╕й л╕тератур╕ наше Пол╕сся осп╕вали Дмитро Фальк╕вський (у поез╕╖) та Фед╕р Одрач (у проз╕). Нин╕ дехто в Республ╕ц╕ Б╕лорусь прагне «пол╕тизувати» Одрача. Ну що ж, у творах Тараса Шевченка, Янки Купали, Адама М╕цкевича також була якась пол╕тична складова, ╕ вона в╕дображала реал╕╖ ╖хнього часу. Але ж ц╕ну╓мо ╖х за ╕нше – за талант, перш за все!
13 березня 2012 року в редакц╕╖ газети «Брестський кур’╓р» в╕дбувся пам’ятний л╕тературний веч╕р, присвячений 100-р╕ччю з дня народження Федора Шоломицького, який у св╕т╕ б╕льш в╕домий п╕д л╕тературним псевдон╕мом Фед╕р Одрач. Вшанувати пам’ять письменника з╕бралися члени науково-педагог╕чно╖ сп╕лки «Берегиня», мистецького об’╓днання «Спориш», колишн╕ просв╕тяни й ╕нш╕ шанувальники його творчост╕. В зал╕ були присутн╕ представники управл╕ння культури, журнал╕сти р╕зних газет ╕ рад╕останц╕й. Перед присутн╕ми виступали видавець Михайло Петрукович, композитор Арсен Тетерук, д╕алектолог Володимир Борисюк, культуролог В╕ктор М╕с╕юк, поетеса Ганна Супрунюк, ╕сторик Вадим Усельонок. Одн╕╓ю з тем було питання вшанування пам’ят╕ письменника на його мал╕й батьк╕вщин╕, збереження батьк╕всько╖ хати, в як╕й в╕н народився. На сьогодн╕шн╕й момент в н╕й н╕хто не живе, ╕ вона поступово руйну╓ться. Для м╕сцево╖ громади особа письменника ╕ його творч╕сть ╓ повною та╓мницею. Тому присутн╕ говорили про необх╕дн╕сть популяризац╕╖ л╕тературних твор╕в, присвячених П╕нщин╕, ╖╖ природ╕, ╕стор╕╖ та культур╕. Треба б╕льше писати ╕ про п╕нську шляхту та ╖╖ славетних представник╕в з роду Шоломицьких, Шпак╕вських, Веренич╕в…
Напередодн╕ укра╖нцям Берестя ╕ П╕нська було в╕дмовлено у святкуванн╕ славно╖ р╕чниц╕ в П╕нську та П╕нському район╕. На думку Арсен╕я Тетерука, це св╕дчить т╕льки про незнання творчост╕ письменника ╕ про нерозум╕ння доби, в як╕й в╕н жив. ╤нцидент засв╕дчив, що адм╕н╕страц╕я звикла прикриватися ╕м’ям ветеранських орган╕зац╕й, нав╕ть не консультуючись з ними. Вона ╕гнору╓ той факт, що б╕льш╕сть ветеран╕в уже об’╓ктивно оц╕ню╓ вс╕ хиби нац╕онально╖, рел╕г╕йно╖ та економ╕чно╖ пол╕тики стал╕н╕зму.


Професор ф╕лолог╕╖, читач «Кримсько╖ св╕тлиц╕» Василь ГОРБАЧУК, м. ╤рп╕нь Ки╖всько╖ област╕:

— Зараз точно й не пригадаю, коли вперше почув ╕м’я Федора Одрача. Зда╓ться, в 2003 роц╕, коли з Берестейщини мен╕ над╕слали деяк╕ матер╕али: зб╕рку «До тебе, св╕те» (там були ум╕щен╕ опов╕дання «З Дн╕пра на Пол╕сся», уривок з пов╕ст╕ «Вощадь») та книжечку «Наше Пол╕сся». Час промайнув швидко, ╕ ми вже святку╓мо 100-л╕тн╕й юв╕лей мого великого земляка! Так, земляка, адже вс╕ мо╖ д╕ди-прад╕ди родом з Берестейщини… Зараз ╕з задоволенням перечитую його автоб╕ограф╕чний роман «На непевному ╜рунт╕», роман «Щебетун» та нарис «Наше Пол╕сся», виданий у Брест╕ в 2002 роц╕. П╕зно в╕дкрива╓ Укра╖на цього талановитого письменника… Зате, користуючись нагодою, можна сказати дек╕лька теплих сл╕в про «Кримську св╕тлицю» — вона вже багато рок╕в висв╕тлю╓ ╕стор╕ю мо╓╖ мало╖ батьк╕вщини. А це, на жаль, ╕ дос╕ маловивчена стор╕нка загальноукра╖нсько╖ ╕стор╕╖.


З КНИГИ Ф. ОДРАЧА «НАШЕ ПОЛ╤ССЯ»
В╤НН╤ПЕГ, 1955 р╕к:

«…Досить пройтися по селах в околиц╕ П╕ни, Прип’ят╕, Струменя, Ясельди, Стиру, щоб переконатися, що пол╕ське село говорить майже л╕тературною укра╖нською мовою. Пол╕щук вам н╕коли не скаже «сена», а т╕льки «с╕но», не скаже «кот», а т╕льки «к╕т», не скаже «конь», «кас╕ць», «╓хаць» ╕ т. д., а т╕льки «к╕нь», «косити», «╖хати» тощо.
Пройд╕ть, прошу, всю П╕нщину, Кобринщину, Берестейщину, ╕ ви не почу╓те н╕ одно╖ б╕лорусько╖ п╕сн╕, натом╕сть нав╕ть д╕ти на Пол╕сс╕ знають так╕ п╕сн╕, як «Ой на гор╕ там женц╕ жнуть», «Тече р╕чка невеличка», «Ой не ходи, Грицю» ╕ багато ╕нших п╕сень. На Пол╕сс╕ ╓ села, переважно м╕ж недоступними болотами й л╕сами, де по сьогодн╕шн╕й день сп╕вають думу про Морозенка, думу про Байду, п╕сню про Кармелюка й ╕нш╕. Завдяки цьому географ╕чному положенню села ц╕ уц╕л╕ли в╕д натиску чужо╖ культури, тому й там, кр╕м старовинно╖ укра╖нсько╖ п╕сн╕, збереглися також козацьк╕ звича╖ й деяк╕ мовн╕ арха╖зми. Наприклад, в околиц╕ центру Лемешевич ще й тепер м’яча називають «опукою». В сел╕ Конюхи, Повхов╕, Калавурович╕ та ╕нших стар╕ ж╕нки ╕ чолов╕ки не будуть вам проказувати молитви слов’янською мовою, а т╕льки по-укра╖нськи. В ус╕й П╕нщин╕ пол╕щук п╕дперезу╓ться крайкою або широким червоним вовняним поясом з буйними двома китицями, що живо нагадують пояси запорозьких козак╕в…»

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 23.03.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10078

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков