Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРИЙДЕ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ...
У н╕ч на 19 грудня до слухняних д╕точок нав╕ду╓ться Святий Отець Миколай ╕ потайки кладе п╕д...


КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК БЕК╤Р АБЛА╢В ПРЕЗЕНТУВАВ КНИГУ «ТРИВОЖН╤ ЧАСИ»
А В╤ДТОЧУВАВ СВ╤Й Л╤ТЕРАТУРНИЙ ХИСТ ЩЕ У НАШОМУ «ДЖЕРЕЛЬЦ╤»!


СОБОР УПЦ КП ВИЗНАЧИВСЯ З КАНДИДАТОМ НА ПОСАДУ ОЧ╤ЛЬНИКА ПОМ╤СНО╥ ЦЕРКВИ
Один з╕ сп╕врозмовник╕в розпов╕в журнал╕стам, що процедура голосування була в╕дкритою. На собор╕...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Сьогодн╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му шановному читачев╕ доб╕рку прекрасних, напо╓них...


ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 16.03.2012
«УКРА╥НО МОЯ, МОЯ ЛЮБА ВКРА╥НО...»
Олександр ГУБАР

Л╕тературознавство

ТЕМА В╤ТЧИЗНИ В ТВОРЧОСТ╤ ПАВЛА ТИЧИНИ

(Зак╕нчення. Поч. у № 9-10)

Згадував ╕ сам поет:
— Б╕логвард╕йц╕ ходили по дворах з обшуками. ╤ в мене не могла не вирватися тод╕ творча спов╕дь (через прост╕р до Блока ╕ ╢сен╕на):
...Сто╖ть сторозтерзаний
 Ки╖в,
╕ дв╕ст╕роз╕п’ятий я.
Вже в╕дзначалося використання П. Тичиною для вираження траг╕зму громадянсько╖ в╕йни образу розп’яття. До реч╕, цей образ пройшов через св╕тову художню культуру. В╕н використаний ╕ Олександром Блоком з т╕╓ю ж метою, що ╕ Павлом Тичиною. Мабуть, наш поет був схвильований, читаючи в╕рш рос╕йського поета:
...И вижу: по реке широкой
Ко мне плывет в челне
Христос.
В глазах – такие же
 надежды,
И то же рубище на нем,
И жалко смотрит из одежды
Ладонь, пробитая гвоздем.
Христос! Родной простор
 печален!
Изнемогаю на кресте!
И челн твой – будет ли
 причален
К моей распятой высоте?
В╕домо, що Павло Тичина, як ╕ багато ╕нших митц╕в, був захмелений революц╕╓ю. Але незабаром «з╕ смутком на серц╕» спостер╕г, що в╕д проголошених нею ╕дей «л╕зе туп╕сть, фарисейство, лихварство, п╕дступ ╕ брехня».
У серпн╕ 1925 року П. Тичина вперше ступив на кримську землю, прибувши на в╕дпочинок в Алушту. Захоплюючись красою природи, не може в╕д╕йти в╕д роздум╕в про людей. Такий уже Тичина. Шука╓ стр╕ч. Гаряче ц╕кавиться культурою, л╕тературою кримських татар. З болючо╖ ноти, перем╕шано╖ з рад╕стю закоханост╕, почина╓ться його лист до Л╕д╕╖ Петр╕вни Папарук, датований 11 жовтня 1925 року:
«У г╕рк╕ хвилини мо╖ св╕тлий образ Л╕дус╕. В╕н завше мен╕ св╕тить – м╕й образ Л╕дус╕, в╕н завше мене гр╕╓ – м╕й образ св╕тлий Л╕дусин!» [5]
Що ж то за «г╕рк╕ хвилини»? Що краяло серце поета? В╕дпов╕дь у наступних спов╕дальних рядках:
«Мо╓ дороге, р╕дне мо╓! До Вашо╖ чисто╖ душ╕ я посилаю ц╕ рядки, як╕ вродилися на нечистому подв╕р’╖. Буденщини, ой буденщини ск╕льки! Ск╕льки брудного в житт╕! ╤ все це воно втягу╓ тебе. ╤ виклика╓, й душить – ╕ сенсу, глузду не знаходжу в н╕м. Д╕алектика життя! Д╕алектика життя! Як все це скучно, коли вже щось виправдовувати приходиться! Як все це скучно... Буденщина, брехня, ╕ твань, ╕ самота моя глибока».
Бунту╓ душа, бунту╓ любов проти житт╓во╖ скверни, духовно╖ невлаштованост╕. Стан душ╕ н╕би спроектований на навколишн╕й св╕т. Настро╖ поета зливаються з настроями природи:
«Дихають в мо╖й душ╕ в╕три велик╕, ╕ океани ворушаться, ╕ грози прол╕тають... П╕д син╕ми вечорами гойда╓ться електрика у л╕хтарях. Напнут╕ дроти нагув хтось ╕ вони гудуть... Дроти до мене ╕ в╕д мене: гойдаються п╕д ними л╕хтар╕; а зверху зморшки г╕р ╕ грози, – мовчиш ╕ з ними разом бунту╓ш».
Впада╓ в око образ бунту душ╕. Буремного, грозового. Про очисну бурю в сусп╕льств╕ поет уже писав («Плуг»). А тут враз на восьмому роц╕ п╕сля бур╕, що «трощила, ламала, з земл╕ виривала» старий св╕т, враз з’явився нехай модиф╕кований, але також образ бур╕, грози. Йдеться про неблагополуччя духу ген╕ально╖ творчо╖ ╕ндив╕дуальност╕. Лист зак╕нчу╓ться проханням до кохано╖: «Прочитайте цей листок ╕ закиньте. Х╕ба я знаю, що я написав?»
Про причину душевного збентеження св╕дчать не т╕льки листи, щоденников╕ записи про прояви «жандармського абсолютизму» в л╕тератур╕ («Можна р╕зно оц╕нювати письменника, але знищити людину з лиця земл╕ – це що? во ╕м’я чого?..» [с. 64]), а й художн╕ твори. З╕шлемося на в╕рш «До кого говорить?», датований 1924-1925 роками. До реч╕, за життя поета в╕н не публ╕кувався. Вперше опубл╕кований М. Г. Жулинським у книз╕: «╤з забуття – в безсмертя» (К.: Дн╕про, 1990, с. 251). В╕дтворенням дисгармон╕╖ душ╕, ╖╖ метанням у пошуках ладу в╕н сто╖ть близько до листа Л╕д╕╖ Петр╕вн╕ Папарук. Поет шука╓ опори соб╕ у видатних авторитет╕в:
До кого говорить?
Блок у могил╕.
Горький мовчить.
Поет над╕╓ться знайти рятувальний круг аж в далек╕й ╤нд╕╖, звертаючись до свого улюбленого поета Раб╕ндраната Тагора:
Раб╕ндранате-голубе!
З далеко╖ Бенгал╕╖
Прилинь до мене на Вкра╖ну.
Я задихаюся, я гину.
Який болючий зойк душ╕ митця, що не мав порятунку у себе вдома, у себе в Укра╖н╕. У в╕рш╕ П. Тичина заговорив про «кат╕в однокласових», не називаючи ╖х по╕менно. Це зовс╕м не означа╓, що в╕н ╖х не знав. Його потрясло те, що вони творили. Поет розп╕знав «всю фальш, всю цв╕ль парт╕йно-борчих пород╕ль», яка маскувалася «гнучкою пол╕тикою, як в╕ск». П╕сля смерт╕ Лен╕на, наголошував П. Тичина, боротьба перекинулася в середовище класу, який прийшов до влади. Ось там ╕ оскалили «братн╕ зуби» «кати однокласов╕╖». Спалахнула жорстка сутичка м╕ж амб╕ц╕йними особистостями, членами одн╕╓╖ парт╕╖ – Троцьким ╕ Стал╕ним за л╕дерство в парт╕╖. Де вже було тут думати про «той Серп нам, Молот ╕ лани»?
1926 року в альманас╕ «Вапл╕те» було опубл╕ковано уривок з задумано╖ П. Тичиною поеми про громадянську в╕йну в Укра╖н╕ «Чистила мати картоплю». В парт╕йн╕й прес╕ автора було звинувачено у «протаскуванн╕ нац╕онал╕стичного дурману». Безп╕дставн╕ звинувачення в нац╕онал╕зм╕ вибили П. Тичину з творчо╖ кол╕╖. В 1927 роц╕ з Кавказу в╕н послав повного зажури листа до Л. П. Папарук:
«Сидячи тут на горах, я часто журюся: чи вернусь я коли до сво╓╖ юност╕? чи стану знову поетом?» [с. 75]
А в лист╕ до А. П. Любченка знову звучить повна г╕ркоти нота:
«Жду тепер всього. Бо тепер все можливе, бо тепер блоху убить не можна, щоб не розквал╕ф╕кували це як щось таке» [с. 64].
У к╕нц╕ 20-х рок╕в репресивно-деспотичний тотал╕таризм почав розкручувати св╕й смертоносний маховик в Укра╖н╕. 1929 року за буржуазний нац╕онал╕зм, за активну участь у процес╕ укра╖н╕зац╕╖ було заарештовано друга П. Тичини з час╕в дитинства, талановитого поета ╕ педагога-укра╖н╕ста Аркад╕я Казку, який не витримав зв╕рячих допит╕в ╕ пок╕нчив життя самогубством в одеськ╕й в’язниц╕. Розпочалися масов╕ арешти представник╕в творчо╖ ╕нтел╕генц╕╖, звинувачуваних в участ╕ у вигадан╕й справ╕ СВУ. Уже на початку 30-х рок╕в було репресовано к╕лька сотень письменник╕в. «Головос╕к» – так назвав П. Тичина цю жахливу добу. П╕д ╖╖ жорстоким пануванням, адм╕н╕стративно-репресивним режимом зазнав р╕зких деформац╕й талант ген╕ального Павла Тичини. Поет збився на позиц╕╖ конформ╕зму. Його, найсамобутн╕шого поета двадцятого в╕ку, вразив синдром страху.
В мо╖х руках фотограф╕я   П. Г. Тичини, передана мен╕ його дружиною Л╕д╕╓ю Петр╕вною. Це одне з╕ св╕дчень тих численних стрес╕в психолог╕чних, що ╖х довелося пережити ц╕й винятково д╕тклив╕й людин╕ в часи стал╕нсько╖ ╕нкв╕зиц╕╖. Павло Григорович на цьому фото ще молодий. На зворот╕ рукою Л╕д╕╖ Петр╕вни простим ол╕вцем поставлена дата – «1915 чи 1916 р.». Поет сидить на ст╕льц╕. Худющий, у студентському картуз╕, в зношеному довгополому плащ╕. Добре видно стоптан╕, «розбит╕» черевики. 1915-1916 роки – пер╕од навчання поета в Ки╖вському комерц╕йному ╕нститут╕. Фотозображення П. Г. Тичини в╕дтято ножицями в╕д якогось б╕льшого групового фото. Хто ╕ще був зображений тут? Нев╕домо. Десь навесн╕ 1968 року Л╕д╕я Петр╕вна мен╕ розпов╕дала: «Хто т╕льки не колов оч╕ Павлусев╕ його поп╕всько-дяк╕вським походженням. У 30-х роках в Укра╖н╕ уже майже вс╕х священик╕в було репресовано, знищено. На фото були якраз ╕ репресован╕. Павлусь попросив мене спалити це фото. З╕м’явши його, передав мен╕. Волю його я виконала частково: в╕дтяла ножицями зображення Павлуся. Так воно й збереглося». А зак╕нчила Л╕д╕я Петр╕вна, розводячи руками та похитуючи головою: «Тяжко згадувати т╕ страшн╕ часи. Ск╕льки ночей ми не спали... Думали: ось-ось загримають у двер╕ «гост╕». Павлусь не знав, що я потай в╕д нього п╕дготувала було торбинку з сухарями...»
У зб╕рках П. Тичини 30-х рок╕в «Черн╕г╕в», «Парт╕я веде», «Чуття ╓дино╖ родини» зам╕сть поета-л╕рика, ф╕лософа, майстра, який подарував укра╖нськ╕й ╕ св╕тов╕й поез╕╖ на диво самобутн╕ витвори, наснажен╕ м╕сткими ╕ яскравими новаторськими образами, численними лексичними та фразеолог╕чними неолог╕змами, багатством ритмомелодики, з’явився запол╕тизований речник ╕деологем казарменого соц╕ал╕зму.
Певного п╕днесення сягнула творч╕сть Павла Тичини в роки в╕йни. Поет в╕ртуозно╖ техн╕ки з великою мистецькою силою, в надзвичайно яскравих, м╕стких зм╕стом, патр╕отично окрилених образах висловив в╕ру в перемогу народу:
Я ╓сть народ,
 якого Правди сила
Н╕ким звойована ще не була.
У скарбницю художньо╖ л╕тератури ув╕йшли так╕ твори, як ф╕лософська поема «Похорон друга», «Гроза», в╕рш «Я утверждаюсь». ╥х з ц╕лковитим правом в╕дносимо до поетично╖ класики. В час в╕йни з фашистською Н╕меччиною зверху дано було певну в╕ддушину для вираження нац╕онально╖ св╕домост╕ у прес╕, в мистецтв╕. З’явився ц╕лий ряд талановитих твор╕в П. Тичини про Укра╖ну: «Матер╕ забуть не можу», «В безсонну н╕ч» (думи про Укра╖ну), «Голос матер╕», «Укра╖на зася╓, оживе...», де на повний голос заговорила в крас╕ сво╖й ╕ одухотвореност╕ нац╕онально-патр╕отична горд╕сть поета. В геро╖чно-траг╕чн╕й тональност╕ поста╓ образ Укра╖ни-матер╕ – катовано╖, що «в стражданнях не спить» ╕ «пожежно-блискно-горобино вся боротьбою гомонить». Павло Тичина осяга╓ нац╕ональне в ╓дност╕ ╕з загальнолюдським. Для нього служити Укра╖н╕ – це значить служити ╕ людству:
Гей, народе! Будеш жити!
А я ж мат╕р не забуду!
Укра╖н╕, ╖╖ люду
Хочу в╕чно я служити,
А раз ╖й –
 то й людству буду.
╢дн╕сть загальнолюдського ╕ нац╕онального висловив поет у глибоко ф╕лософськ╕й, яскраво афористичн╕й форм╕:
Забудеш р╕дний край –
 тоб╕ тв╕й кор╕нь всохне.
Вселюдське замовчиш –
 обчухраним зростеш.
П╕сля в╕йни Павло Григорович уже не зм╕г п╕днестись до справжн╕х верх╕в’╖в «Сонячних кларнет╕в», «В╕тру з Укра╖ни», перших розд╕л╕в поеми-симфон╕╖ «Сковорода». Далися взнаки, звичайно, похил╕ л╕та, хвороби. Особливо в╕дчутн╕ у його зб╕рках (а ╖х вийшло немало) сл╕ди деформац╕╖ таланту в╕д тиску «парт╕йного кер╕вництва». Дорого заплатив поет за те «кер╕вництво». Гранично точно в╕дзначив Микита Шумило:
«Талантами не можна керувати. Можна керувати графоманами, зароб╕тчанами, л╕тературними кар’╓ристами. Але талантами керувати не можна. Зразок – Тичина. Ним «керували» чиновники, кар’╓ристи й пол╕тикани. Чверть стол╕ття тримали його п╕д страхом терору й «перевиховали». Про талановитих, великих письменник╕в кажуть, що вони – «сов╕сть народу». Правильно кажуть. Якщо справжн╕й письменник – сов╕сть народу, то як же можна ним керувати? Х╕ба сов╕стю народу можуть керувати чиновники ╕ кар’╓ристи? Який абсурд!» [6]
Поет постав роз╕п’ятим на власних творах. В останн╕й пер╕од його творчост╕ з’явилося небагато твор╕в, достойних велич╕ його блискучого таланту. Це в╕рш╕ «╤н╕й», «Танц╕ на меч╕», «Море говорить», «На сп╕ванц╕», «Горобинцю золотий», поема «Подорож до ╤хт╕ману». Вони чекають глибокого наукового осмислення.
Колись Гоголь запитував: «Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете украинской ночи». Чи зна╓мо ми Тичину? Н╕, ми не зна╓мо Тичини. Максим Рильський назвав Тичину поетом «глибоко╖ складност╕» [7]. Над творч╕стю П. Тичини працювали в╕дом╕ л╕тературознавц╕ – Олександр Б╕лецький, Леон╕д Новиченко, Арсен ╤щук, Петро Волинський, Семен Шаховський, Стан╕слав Тельнюк... Однак ╕ще не вдалося належно осмислити оту «глибоку складн╕сть» могутнього таланту Павла Тичини. На великий жаль, ще й сьогодн╕ нема╓ нав╕ть науково╖ б╕ограф╕╖ митця. Не знайти й науково╖ б╕бл╕ограф╕╖ його спадщини. Адже з б╕бл╕ограф╕╖ почина╓ться досл╕дницька робота. А що ми зна╓мо про роль Павла Григоровича в процес╕ ╕нтеграц╕╖ укра╖нсько╖ л╕тератури, культури з л╕тературою та культурою св╕товою? Адже в╕н – знавець п’ятнадцяти мов, перекладав б╕льше сорока поет╕в св╕ту. Зроблено лиш перш╕ кроки у вивченн╕ зв’язк╕в поета з кримськотатарською л╕тературою. Варто було б зосередити увагу на висв╕тленн╕ питання значення П. Тичини у плеканн╕ талановито╖, нац╕онально св╕домо╖ молод╕. Чекають на сво╖х досл╕дник╕в ╕ питання рол╕ нашого митця в розвитку укра╖нсько╖ мови, його оп╕р антинауков╕й, шк╕длив╕й стал╕нськ╕й псевдотеор╕╖ про «злиття нац╕й», асим╕ляц╕╖ мов. Поетов╕ бол╕ло р╕зке звуження сфери функц╕онування укра╖нсько╖ мови, катастроф╕чне пад╕ння тираж╕в книг укра╖нською мовою, що оберталося занепадом нац╕онально╖ св╕домост╕ народу. Шкода, що «завали» в нац╕ональному питанн╕, в гальмуванн╕ д╕╓вост╕ закону про державн╕сть укра╖нсько╖ мови дають про себе знати й сьогодн╕.
Отже, Тичинина криниця невичерпно глибока. Та настане час, коли л╕тературознавство, остаточно в╕дкинувши антинауков╕ критер╕╖ вульгарного соц╕олог╕зму, належно осмислить справжнього Тичину, якого Олесь Гончар назвав сонячним «яблуневоцв╕тним ген╕╓м Укра╖ни».

На фото: Павло Тичина в юнацьк╕ роки

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10047

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков