Версiя для друку Обговорити в форумi

ХРОНІКА ОДНОГО РОКУ

ДЗВОНИ СУМЛІННЯ
У нашому календарі є чимало трагічних сторінок. Сумний і страшний слід у пам’яті поколінь залишив голод, що розпочався в Україні в 1921 році. Його пік припав на 1922 рік.
З того часу минуло дев’яносто років. Уже не залишилося живих свідків голоду — першого, але не останнього в історії українського народу. Події поступово припадають пилом забуття... Але чи маємо ми моральне право забути про той проклятий рік? Про те, що першими жертвами того рукотворного лиха стали діти, мільйони дітей?
Їм, невинним жертвам, і присвятив автор свою документальну повість-хроніку «Діти наші, діти...» Хай вона буде всім нам, дорослим, нагадуванням і пересторогою — таке ніколи й ніде не повинно більше повторитися!
Чимало вже написано й сказано про ту сумну сторінку з новітньої історії. Але з часом відкриваються все нові й нові факти, і ми знову повертаємося до подій дев’яностолітньої давнини. Дзвони сумління знову кличуть нас до спогадів і роздумів... Так поступово з’являються з-під пера сторінки ще однієї оповіді. А вночі, у часи безсоння, авторові вчувається передсмертний дитячий крик: «Хліба, дайте шматочок хліба!..» До тебе тягнуться дитячі рученята... Проклятий 1922 рік!.. І ти мимоволі відчуваєш своє безсилля й вину...
*   *   *
Уже який день у читальному залі Маріупольського краєзнавчого музею гортаю підшивки газети «Приазовская правда» за 1921-1922 роки. Це друкований орган Маріупольського повітового виконкому й повітового комітету КП(б)У. І кожна газетна сторінка обпікає руки, стискає серце. У ті роки ще можна було писати правду, хоч правда та була жахливою. Потім настали роки оніміння... Тепер, дев’яносто років потому, про цю правду можна вже говорити вголос.
Тож запрошую читачів «КС» разом зі мною зробити сумний екскурс у недавню історію. Ми розповімо про лихо, що спіткало лише один повіт. Але то не було винятком. Так у 1922 році було скрізь, по всій Україні.
Нагадаю, що Маріупольський повіт (згодом округ) займав на початку 20-х років чи не третину території нинішньої Донецької області. Тут на той час проживало близько 380 тисяч чоловік.
Щойно закінчилася братовбивча громадянська війна. В останній раз Приазов’я було з боями звільнене від військ Врангеля в жовтні 1920 року. Новій владі довелося розпочинати своє соціальне будівництво на руїнах і згарищах. А тут ще й згубна засуха. І не лише вона — показала своє люте обличчя недавня політика військового комунізму, діяльність продзагонів, продрозкладка («продразверстка»).

БЕЗВИХІДЬ
Першосічневий номер повітової газети. Замість новорічного вітання його відкривають рядки: «Повіт, що голодує, потребує швидкої й реальної допомоги — 130 000 чоловік, з них 40 000 дітей приречені на загибель, якщо їм не прийти на допомогу».
Ці слова — як своєрідний рефрен до всього 1922 року. Ця статистика (а йдеться про третину населення повіту) буде повторюватися знову й знову. Лише справи з кожним днем ставатимуть все гіршими.
Тоді ж, у січневі дні, редактор «Приазовской правды» А. Розін поїхав у відрядження по селах маріупольського повіту. І ось 5 січня його перший матеріал «У царстві голоду» з’явився на сторінках газети, наведу лише один абзац.
«Ми звикли говорити, що діти — квіти життя, наші майбутні спадкоємці і т. ін. Потрібно подивитися на цих «майбутніх творців» у голодних місцях, жовті, знесилені, з випуклими вперед животами, з передчасно згаслими очима...
Особливо жахливу картину нам довелося побачити в селі Темрюк. Заходимо в будинок. У кімнаті з вибитим, заткнутим ганчір’ям вікном, сидять хлопчик і дівчинка.
— Де старші?
— У нас немає нікого. Я — старший, — відповідає хлопчина.
— А що ж ви їсте?
Показують «хліб» — кукурудзяне листя, висушене й підсмажене на сковорідці.
— Третій день нічого не їли. У їдальню нас не записали.
Дівчинка вже вся опухла. На обличчя страшно дивитися! Замість щік — дві кулі, що роздулися...
Хлопчик скаржиться на те, що йому вже важко ходити і весь час «спати хочеться». Ноги у нього вже опухли, і тепер пухлина підходить до рук...» — і так було не лише в цьому селі. Скрізь у селах Приазов’я, розташованих на найкращих у світі чорноземах, одне і те саме — гинули від голоду діти — наша окраса і сенс нашого життя, і ні сліз, ні надії, безвихідь.
Віддамо належне мужності редактора газети. Вони хоч друкувати цей матеріал і дозволили, але... Переїжджаючи із села в село, А. Розін продовжував свій трагічний репортаж із царства голоду.
«Малий Янісоль — ще недавно заможне село. У 1921 році навіть перевиконало продрозкладку. А сьогодні посідає одне з перших місць у списку голодуючих сіл. Разом з провожатим — членом комісії помголу відправляємося в обхід села. Заходимо в кілька хат — скрізь моторошна картина непосильних людських страждань.
Хата селянина-середняка. Раніше мав пару коней, корову. Коні попадали від безкормиці, корову вже давно з’їли. Сім’я з п’яти душ має в запасі десять фунтів зерна і п’ятнадцять фунтів полови. «Коли з’їмо все це, будемо вмирати. Більше нічого в господарстві немає», — каже голова сім’ї.
Ось хата раніше заможного селянина. Мав трьох коней, але вони вже давно поздихали. Минулого року засіяв 16 десятин, а зібрав всього один мішок зерна. У сім’ї вісім душ, із яких двоє старих і четверо дітей. Годуються половою, просмаженою на сковороді. Діти й старі виглядають живими трупами, запалі очі, земляні обличчя. Від слабості вже не можуть ходити.
Усі надії на допомогу? — «Якщо її не нададуть, ми всі через місяць помремо»...
У лютому того ж року повітова газета повідомляла:
«Зараз у селі Ялта вже зареєстровано 16 000 дітей і 970 дорослих з білковими захворюваннями на ґрунті голоду. ...Смертність на селі досягла вже 10-15 чоловік на день...»
Голова Темрюцького волвиконкому у розпачі розповідав, що кинуті своїми батьками напризволяще голодні діти зо всіх боків оточили приміщення виконкому і криками про допомогу не давали можливості службовцям виконувати поточну роботу.

ДОНЕЦЬКЕ ПОВОЛЖЯ
Біда, як відомо, не приходить одна — вже у січні в повіті почалася епідемія тифу, у травні до тифу приєдналась ще й холера (зареєстровано 199 випадків), і знову першими жертвами епідемії були діти...
Не випадково, що в одного з дописувачів вирвалося таке визначення: «Маріупольський повіт — Донецьке Поволжя!»
Становище жителів повітового центру (а в Маріуполі тоді мешкало 30 тисяч жителів) мало чим відрізнялося від того, що коїлося в селах. Ось типовий газетний матеріал за 1 березня: «...Десятки їх (дітей) блукають міськими вилицями, пристаючи до кожного з жалісними моліннями: «Дайте шматочок хліба!» Цілими сотнями стоять вони біля дверей і вікон ресторанів, кав’ярень і магазинів у надії, що тут легше дістати кусочок хліба... Діти обірвані, босі, брудні. У них немає нічого дитячого, їхні очі говорять лише про одне бажання — поїсти, що-небудь поїсти!..»
На цьому ґрунті ставали частішими крадіжки, грабежі, убивства.  Кусок хліба або навіть маленька крихта якого-небудь сурогату могли послужити причиною непоправного злочину.
За таких умов існування люди втрачали людське обличчя, ставали... людоїдами. Знову коротенька інформація із села Ялта.
«...Громадянин Барикесов — людоїд.
У передній кімнаті його будинку були виявлені шматки людського черепа, в одній із задніх кімнат, взаперті, знаходилися жінка й дівчинка років 9-10...
Він (Барикесов) зарізав і з’їв свою сестру й ще якусь чужу дівчинку...»
(Автор довго вагався, чи варто включати цей епізод — а він на той час не виняток! — в публікацію? Але ж про це йшлося в газеті за 3 березня, тодішні читачі з нею ознайомилися. То, гадаю, і нам, сьогоднішнім, потрібно знати правду, всю правду, якою б гіркою вона не була).
Можна було б продовжувати й продовжувати цю сумну низку фактів, але вже час поставити питання так: а що ж суспільство, дорослі, робітники й селяни, що вони? І чи робили щось органи радянської влади?
  
 «ДОПОМОЖІТЬ ДІТЯМ!»
Закінчувалася зима двадцять другого року. Насувався відлигами березень — критичний місяць. Усе, що можна було з’їсти, з’їли, а до рятівної зеленої лободи було ще далеко...
У повіті раз за разом проводили «тижні дітей». Організовували «тижні» Моргунов, Татаринова, Мошков, Лазаренко.
18 березня повітова газета друкує відозву міського оргкомітету чергового «тижня»: «Допоможіть дітям!»
«...Тисячі дітей чекають від нас допомоги. Ми повинні прийти їм на допомогу, ми повинні зробити для них усе можливе... Якщо ми не зможемо врятувати всіх приречених на загибель, то ми можемо й повинні врятувати хоч частину цих приречених... Якщо нам дорога Радянська влада, ми повинні зробити це заради її майбутнього...»
Суворі, жорстокі слова — «врятувати хоч частину!», — але куди ти від них дінешся — що було, то було!
Важко відривати кусень хліба від рота своєї дитини, але коли безвихідь... І ось «Приазовская правда» з номера в номер друкує інформацію:
«Визначається такий порядок: кожні тридцять робітників і службовців і кожні десять селянських садиб усиновлюють — беруть на своє утримання одне немовля...»
«Члени професійної спілки народної освіти жертвують на користь голодуючих дітей муки — 55 пудів 39 фунтів, крупи — 4 пуди 10 фунтів, солі — 2 пуди 19 фунтів...»
«У нашому повіті голодує зараз понад 70 тисяч дітей. Росте дитяча смертність, збільшується число безпритульних дітей... Наросвіта розвернула мережу дитячих будинків і зараз в них знаходиться майже 2000 дітей — більше наросвіта при всіх своїх зусиллях зробити не може...» 
І тут на допомогу з-за океану прийшла «АРА». (Пояснимо, що у 1919-1923 роках існувала «Міжнародна організація АРА» — «Американська адміністрація допомоги». У 1922-1923 роках АРА здійснила широкомасштабну допомогу голодуючим у нашій країні, в т. ч. і в Маріуполі).
Гортаємо підшивку газети. Читаємо: «...13 травня було перше засідання комісії АРА... На перших порах організація бере на себе харчування 10 тисяч дітей...»
16 травня проходило чергове засідання комісії при АРА, на якому обговорювалося питання про перерозподіл існуючих їдалень помголоду й прикріплення до них районних дитячих будинків.
Як повідомила газета, 23 вересня «у Маріуполь прибув американський продовольчий вантаж у розмірі 20 тисяч пудів, призначений для дитячих будинків...»
Що б там пізніше не говорили, але десятки тисяч маріупольських дітлахів завдячують у тому році своїм життям АРА!
А що ж радянський уряд?
Незважаючи на мільйонні жертви від голоду українського населення, восени 1922 року керівництво країни зробило спробу розпочати перерваний світовою війною експорт зерна за кордон, щоб дістати валюту для відбудови господарства. Про це було офіційно заявлено на міжнародній економічній конференції в Гаазі у червні 1922 року. Позиція радянської делегації викликала обурення західних урядових і громадських представників.

ЕПІЦЕНТР
Епіцентром дитячого горя був Маріупольський розподільник. Сюди доставляли безпритульних дітей зі всього повіту. Одного разу тут, ніби у справжньому пеклі, побував репортер місцевої газети. Ось що він побачив:
«Кожного дня перед комісією розподільника проходить більше сотні дітей... Серед дітей багато хворих так званим «білковим» захворюванням, що є результатом довгочасного виснаження. Якщо до нього ще приєднається набряк, то така дитина вже готова... В розподільнику їх називають «приречені».
У першій кімнаті, де стрижуть і миють дітей, у кутку на постелі кінчив свої розрахунки з життям хлопчик років 7-8, його підібрали десь на дорозі між Сартаною і містом...
По дівчинці років 12-13 густими пластами повзають воші...»
Автор розуміє, що все це не дуже приємно сприймати сучасному читачеві. 
А як же тим, хто цілодобово, день у день працював у розподільнику!.. Але вони розуміли: то ж бо діти, наші діти!..
У Маріуполі була розгорнута мережа дитячих будинків, головна мета яких: не дати дитині вмерти... Все інше буде потім!
Разом з репортером місцевої газети переступаємо поріг одного з таких дитячих будинків. І одразу потрапляємо на «ранок» — увійшов учитель співів і сів за рояль... А діти?
«Темним клубочком збилися вони там, біля самої грубки — хто стоїть, а хто сидить на голій підлозі, чекаючи початку свята... Музика, співи, вірші, байки... Одна за однією вибираються з клубочка щуплі постаті і виконують номер. Ось Вася Стрільцов, маленький, з впалими грудьми і страшно блідим, як глиною покритим, обличчям. І тим яскравіше виділяються на цьому блідому обличчі очі з якоюсь специфічною голодною землистою тінню під ними, їх сім таких привезли днями з Ялти, і всі туберкульозні. Всі вони приречені...
А ось забився в центр клубочка, де тепліше, Коля «непомнящий». Страшний вигляд напівмерця, що ледве бурмоче якісь слова. Він не пам’ятає навіть свого прізвища...
Але ось закінчився «ранок», і сині комочки побігли до столу. Ситно й смачно їх нагодували в той день...»
Тодішні органи освіти вже не могли справитися з таким обсягом роботи. Тоді окремі трудові колективи брали на утримання дитячі будинки, їдальні. Ось типова для тих днів газетна інформація:
«З 1 березня розпочата організація при Райкомводі дитячої колонії на 200 дітей. Утримання колонії — на проценті відрахування з службовців і робітників водтрансу».
«Відділом народної освіти в найближчі дні відкривається дитячий будинок на 50 чоловік імені командуючого військами збройних сил півдня Росії тов. Фрунзе. Будинок цей відкривається при найближчій участі командних піхотних курсів, начальником яких тов. Малишевим приймаються в цьому напрямі широкі кроки, що дають гарантію, що будинок імені тов. Фрунзе буде швидко поставлений на потрібну висоту...»

СТОГІН І БЛАГАННЯ
Хоч справи вже йшли до нового урожаю, але становище все ще залишалося критичним — умирали діти!
Уривок з офіційного повідомлення 28 червня.
«У повіті нараховується голодуючих дітей 57 520, дорослих — 62 736... Смертельних випадків за останні три дні зареєстровано 115 дітей і 153 дорослих».
22 жовтня Маріупольська повітова комісія допомоги голодуючим вимушена була звернутись у губвиконком, до робітників і селян урожайних губерній:
«Кількість голодуючих величезна: вона досягла на 1 серпня 1922 року трагічної цифри: 65 відсотків всього населення повіту. Гинуть цілі сім’ї, руйнуються всі устої — моральні, сімейні і громадські. Крадіжки, злодійство, грабунки стають повсякденним явищем. Накінець, відбувається найстрашніше, нечуване і небачене до сих пір — відбувається людоїдство... Братські могили ростуть... За період 1921-1922 років померло 21 тисяча чоловік...
Маріупольська повітова комісія вже зараз не має засобів для задоволення найменших потреб голодуючих. Стогін і благання десятків тисяч голодних дорослих і малих дітей хай дійдуть до найглухіших сіл урожайних губерній і хай, як і раніше, широкою хвилею ринуть братні пожертвування...»
Не оминув події 1922 року в його рідному Янісолі і поет Георгій Костоправ. Його вірш «Царь-Голод» — відгук початкуючого поета на перший масовий голод у радянській державі. Вражає тональність вірша, його протестний підтекст, громадянська позиція автора.
«Выжженной степью,
 безлюдными селами
Грозный Царь-Голод идет,
Слуг своих кличет
 словами веселыми,
Свищет и песни поет.
Песни доносятся
 в дальние стороны,
Чуя свое торжество...
Всюду слетаются
 черные вороны,
Верные слуги его.
Шествует голод
 с обширною свитою,
Дальше и дальше идет...
Страшный пришелец
 из дому и Родины
Толпами гонит народ...»
Того року Георгію — жителю села малий Янісоль — виповнилося вісімнадцять років...

НЕВЖЕ ЦЕ ПРАВДА?
А на порозі вже була зима — гола, холодна, безхлібна...
І ще ніхто тоді, в 1922 році, не знав, що їхній голод — то був лише перший начерк голодомору 1933 року. Бо той і той голод — то витвір однієї і тієї ж тоталітарної системи.
З того недоброго часу — а вже минає дев’ять десятиліть — дивляться на нас, вдивляються в наші душі дитячі очі — їх сотні, тисячі, мільйони... У них уже немає голодного блиску — Всевишній всіх їх упокоїв. Лише одне читається: чому? За що? Ми ж не встигли ще согрішити ні перед Богом, ні перед людьми?..
А що сказати у відповідь, коли час і безпам’ятство вже давно зрівняли могили, коли немає на них ні каменя, ні хреста. Все землею стало...
Діти наші, діти!..

Павло МАЗУР,
краєзнавець.
м. Маріуполь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема ""Білі плями" історії"