Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2798)
З потоку життя (5924)
Душі криниця (3319)
Українці мої... (1432)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1631)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЧОМУ КРИМ МОЖЕ БУТИ Т╤ЛЬКИ КРИМОМ, А НЕ ТАВРИДОЮ АБО ТАРТАР╤╢Ю
Слова "Кирим" ╕ "киримли" – однокоренев╕ ╕ говорять сам╕ за себе – чий насправд╕...


КОНЦТАБ╤Р ДЛЯ УКРА╥НЦ╤В: ЯК ВОНИ ВИЖИВАЛИ, БУНТУВАЛИ Й В╤РИЛИ
Виставка – це групи великих як╕сно зроблених арх╕вних чорно-б╕лих фото на стендах й...


╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
В 1994 роц╕ головою Феодос╕йсько╖ "Просв╕ти" обрали З. М. Багатову.


БЕЛЬГ╤Я В СТЕПАХ УКРА╥НИ
Перш╕ бельг╕йськ╕ п╕дпри╓мства з’явилися на територ╕╖ Укра╖ни у 1880-т╕ роки.


СМОЛЕНСЬКА КАТАСТРОФА: ПОЛЬСЬКА КОМ╤С╤Я ЗНАЙШЛА СЛ╤ДИ ВИБУХ╤ВКИ
За ╕нформац╕╓ю п╕дком╕с╕╖, завершено вивчення доказ╕в, що стосуються виявлення вибухових...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 16.03.2012
Д╤ТИ НАШ╤, Д╤ТИ...

ХРОН╤КА ОДНОГО РОКУ

ДЗВОНИ СУМЛ╤ННЯ
У нашому календар╕ ╓ чимало траг╕чних стор╕нок. Сумний ╕ страшний сл╕д у пам’ят╕ покол╕нь залишив голод, що розпочався в Укра╖н╕ в 1921 роц╕. Його п╕к припав на 1922 р╕к.
З того часу минуло дев’яносто рок╕в. Уже не залишилося живих св╕дк╕в голоду — першого, але не останнього в ╕стор╕╖ укра╖нського народу. Под╕╖ поступово припадають пилом забуття... Але чи ма╓мо ми моральне право забути про той проклятий р╕к? Про те, що першими жертвами того рукотворного лиха стали д╕ти, м╕льйони д╕тей?
╥м, невинним жертвам, ╕ присвятив автор свою документальну пов╕сть-хрон╕ку «Д╕ти наш╕, д╕ти...» Хай вона буде вс╕м нам, дорослим, нагадуванням ╕ пересторогою — таке н╕коли й н╕де не повинно б╕льше повторитися!
Чимало вже написано й сказано про ту сумну стор╕нку з нов╕тньо╖ ╕стор╕╖. Але з часом в╕дкриваються все нов╕ й нов╕ факти, ╕ ми знову поверта╓мося до под╕й дев’яностол╕тньо╖ давнини. Дзвони сумл╕ння знову кличуть нас до спогад╕в ╕ роздум╕в... Так поступово з’являються з-п╕д пера стор╕нки ще одн╕╓╖ опов╕д╕. А вноч╕, у часи безсоння, авторов╕ вчува╓ться передсмертний дитячий крик: «Хл╕ба, дайте шматочок хл╕ба!..» До тебе тягнуться дитяч╕ рученята... Проклятий 1922 р╕к!.. ╤ ти мимовол╕ в╕дчува╓ш сво╓ безсилля й вину...
*   *   *
Уже який день у читальному зал╕ Мар╕упольського кра╓знавчого музею гортаю п╕дшивки газети «Приазовская правда» за 1921-1922 роки. Це друкований орган Мар╕упольського пов╕тового виконкому й пов╕тового ком╕тету КП(б)У. ╤ кожна газетна стор╕нка обп╕ка╓ руки, стиска╓ серце. У т╕ роки ще можна було писати правду, хоч правда та була жахливою. Пот╕м настали роки он╕м╕ння... Тепер, дев’яносто рок╕в потому, про цю правду можна вже говорити вголос.
Тож запрошую читач╕в «КС» разом з╕ мною зробити сумний екскурс у недавню ╕стор╕ю. Ми розпов╕мо про лихо, що сп╕ткало лише один пов╕т. Але то не було винятком. Так у 1922 роц╕ було скр╕зь, по вс╕й Укра╖н╕.
Нагадаю, що Мар╕упольський пов╕т (згодом округ) займав на початку 20-х рок╕в чи не третину територ╕╖ нин╕шньо╖ Донецько╖ област╕. Тут на той час проживало близько 380 тисяч чолов╕к.
Щойно зак╕нчилася братовбивча громадянська в╕йна. В останн╕й раз Приазов’я було з боями зв╕льнене в╕д в╕йськ Врангеля в жовтн╕ 1920 року. Нов╕й влад╕ довелося розпочинати сво╓ соц╕альне буд╕вництво на ру╖нах ╕ згарищах. А тут ще й згубна засуха. ╤ не лише вона — показала сво╓ люте обличчя недавня пол╕тика в╕йськового комун╕зму, д╕яльн╕сть продзагон╕в, продрозкладка («продразверстка»).

БЕЗВИХ╤ДЬ
Першос╕чневий номер пов╕тово╖ газети. Зам╕сть новор╕чного в╕тання його в╕дкривають рядки: «Пов╕т, що голоду╓, потребу╓ швидко╖ й реально╖ допомоги — 130 000 чолов╕к, з них 40 000 д╕тей приречен╕ на загибель, якщо ╖м не прийти на допомогу».
Ц╕ слова — як сво╓р╕дний рефрен до всього 1922 року. Ця статистика (а йдеться про третину населення пов╕ту) буде повторюватися знову й знову. Лише справи з кожним днем ставатимуть все г╕ршими.
Тод╕ ж, у с╕чнев╕ дн╕, редактор «Приазовской правды» А. Роз╕н по╖хав у в╕дрядження по селах мар╕упольського пов╕ту. ╤ ось 5 с╕чня його перший матер╕ал «У царств╕ голоду» з’явився на стор╕нках газети, наведу лише один абзац.
«Ми звикли говорити, що д╕ти — кв╕ти життя, наш╕ майбутн╕ спадко╓мц╕ ╕ т. ╕н. Потр╕бно подивитися на цих «майбутн╕х творц╕в» у голодних м╕сцях, жовт╕, знесилен╕, з випуклими вперед животами, з передчасно згаслими очима...
Особливо жахливу картину нам довелося побачити в сел╕ Темрюк. Заходимо в будинок. У к╕мнат╕ з вибитим, заткнутим ганч╕р’ям в╕кном, сидять хлопчик ╕ д╕вчинка.
— Де старш╕?
— У нас нема╓ н╕кого. Я — старший, — в╕дпов╕да╓ хлопчина.
— А що ж ви ╖сте?
Показують «хл╕б» — кукурудзяне листя, висушене й п╕дсмажене на сковор╕дц╕.
— Трет╕й день н╕чого не ╖ли. У ╖дальню нас не записали.
Д╕вчинка вже вся опухла. На обличчя страшно дивитися! Зам╕сть щ╕к — дв╕ кул╕, що роздулися...
Хлопчик скаржиться на те, що йому вже важко ходити ╕ весь час «спати хочеться». Ноги у нього вже опухли, ╕ тепер пухлина п╕дходить до рук...» — ╕ так було не лише в цьому сел╕. Скр╕зь у селах Приазов’я, розташованих на найкращих у св╕т╕ чорноземах, одне ╕ те саме — гинули в╕д голоду д╕ти — наша окраса ╕ сенс нашого життя, ╕ н╕ сл╕з, н╕ над╕╖, безвих╕дь.
В╕ддамо належне мужност╕ редактора газети. Вони хоч друкувати цей матер╕ал ╕ дозволили, але... Пере╖жджаючи ╕з села в село, А. Роз╕н продовжував св╕й траг╕чний репортаж ╕з царства голоду.
«Малий Ян╕соль — ще недавно заможне село. У 1921 роц╕ нав╕ть перевиконало продрозкладку. А сьогодн╕ пос╕да╓ одне з перших м╕сць у списку голодуючих с╕л. Разом з провожатим — членом ком╕с╕╖ помголу в╕дправля╓мося в обх╕д села. Заходимо в к╕лька хат — скр╕зь моторошна картина непосильних людських страждань.
Хата селянина-середняка. Ран╕ше мав пару коней, корову. Кон╕ попадали в╕д безкормиц╕, корову вже давно з’╖ли. С╕м’я з п’яти душ ма╓ в запас╕ десять фунт╕в зерна ╕ п’ятнадцять фунт╕в полови. «Коли з’╖мо все це, будемо вмирати. Б╕льше н╕чого в господарств╕ нема╓», — каже голова с╕м’╖.
Ось хата ран╕ше заможного селянина. Мав трьох коней, але вони вже давно поздихали. Минулого року зас╕яв 16 десятин, а з╕брав всього один м╕шок зерна. У с╕м’╖ в╕с╕м душ, ╕з яких дво╓ старих ╕ четверо д╕тей. Годуються половою, просмаженою на сковород╕. Д╕ти й стар╕ виглядають живими трупами, запал╕ оч╕, землян╕ обличчя. В╕д слабост╕ вже не можуть ходити.
Ус╕ над╕╖ на допомогу? — «Якщо ╖╖ не нададуть, ми вс╕ через м╕сяць помремо»...
У лютому того ж року пов╕това газета пов╕домляла:
«Зараз у сел╕ Ялта вже заре╓стровано 16 000 д╕тей ╕ 970 дорослих з б╕лковими захворюваннями на ╜рунт╕ голоду. ...Смертн╕сть на сел╕ досягла вже 10-15 чолов╕к на день...»
Голова Темрюцького волвиконкому у розпач╕ розпов╕дав, що кинут╕ сво╖ми батьками напризволяще голодн╕ д╕ти зо вс╕х бок╕в оточили прим╕щення виконкому ╕ криками про допомогу не давали можливост╕ службовцям виконувати поточну роботу.

ДОНЕЦЬКЕ ПОВОЛЖЯ
Б╕да, як в╕домо, не приходить одна — вже у с╕чн╕ в пов╕т╕ почалася еп╕дем╕я тифу, у травн╕ до тифу при╓дналась ще й холера (заре╓стровано 199 випадк╕в), ╕ знову першими жертвами еп╕дем╕╖ були д╕ти...
Не випадково, що в одного з дописувач╕в вирвалося таке визначення: «Мар╕упольський пов╕т — Донецьке Поволжя!»
Становище жител╕в пов╕тового центру (а в Мар╕упол╕ тод╕ мешкало 30 тисяч жител╕в) мало чим в╕др╕знялося в╕д того, що ко╖лося в селах. Ось типовий газетний матер╕ал за 1 березня: «...Десятки ╖х (д╕тей) блукають м╕ськими вилицями, пристаючи до кожного з жал╕сними мол╕ннями: «Дайте шматочок хл╕ба!» Ц╕лими сотнями стоять вони б╕ля дверей ╕ в╕кон ресторан╕в, кав’ярень ╕ магазин╕в у над╕╖, що тут легше д╕стати кусочок хл╕ба... Д╕ти об╕рван╕, бос╕, брудн╕. У них нема╓ н╕чого дитячого, ╖хн╕ оч╕ говорять лише про одне бажання — по╖сти, що-небудь по╖сти!..»
На цьому ╜рунт╕ ставали част╕шими крад╕жки, грабеж╕, убивства.  Кусок хл╕ба або нав╕ть маленька крихта якого-небудь сурогату могли послужити причиною непоправного злочину.
За таких умов ╕снування люди втрачали людське обличчя, ставали... людо╖дами. Знову коротенька ╕нформац╕я ╕з села Ялта.
«...Громадянин Барикесов — людо╖д.
У передн╕й к╕мнат╕ його будинку були виявлен╕ шматки людського черепа, в одн╕й ╕з задн╕х к╕мнат, взаперт╕, знаходилися ж╕нка й д╕вчинка рок╕в 9-10...
В╕н (Барикесов) зар╕зав ╕ з’╖в свою сестру й ще якусь чужу д╕вчинку...»
(Автор довго вагався, чи варто включати цей еп╕зод — а в╕н на той час не виняток! — в публ╕кац╕ю? Але ж про це йшлося в газет╕ за 3 березня, тод╕шн╕ читач╕ з нею ознайомилися. То, гадаю, ╕ нам, сьогодн╕шн╕м, потр╕бно знати правду, всю правду, якою б г╕ркою вона не була).
Можна було б продовжувати й продовжувати цю сумну низку факт╕в, але вже час поставити питання так: а що ж сусп╕льство, доросл╕, роб╕тники й селяни, що вони? ╤ чи робили щось органи радянсько╖ влади?
  
 «ДОПОМОЖ╤ТЬ Д╤ТЯМ!»
Зак╕нчувалася зима двадцять другого року. Насувався в╕длигами березень — критичний м╕сяць. Усе, що можна було з’╖сти, з’╖ли, а до рят╕вно╖ зелено╖ лободи було ще далеко...
У пов╕т╕ раз за разом проводили «тижн╕ д╕тей». Орган╕зовували «тижн╕» Моргунов, Татаринова, Мошков, Лазаренко.
18 березня пов╕това газета друку╓ в╕дозву м╕ського оргком╕тету чергового «тижня»: «Допомож╕ть д╕тям!»
«...Тисяч╕ д╕тей чекають в╕д нас допомоги. Ми повинн╕ прийти ╖м на допомогу, ми повинн╕ зробити для них усе можливе... Якщо ми не зможемо врятувати вс╕х приречених на загибель, то ми можемо й повинн╕ врятувати хоч частину цих приречених... Якщо нам дорога Радянська влада, ми повинн╕ зробити це заради ╖╖ майбутнього...»
Сувор╕, жорсток╕ слова — «врятувати хоч частину!», — але куди ти в╕д них д╕нешся — що було, то було!
Важко в╕дривати кусень хл╕ба в╕д рота сво╓╖ дитини, але коли безвих╕дь... ╤ ось «Приазовская правда» з номера в номер друку╓ ╕нформац╕ю:
«Визнача╓ться такий порядок: кожн╕ тридцять роб╕тник╕в ╕ службовц╕в ╕ кожн╕ десять селянських садиб усиновлюють — беруть на сво╓ утримання одне немовля...»
«Члени профес╕йно╖ сп╕лки народно╖ осв╕ти жертвують на користь голодуючих д╕тей муки — 55 пуд╕в 39 фунт╕в, крупи — 4 пуди 10 фунт╕в, сол╕ — 2 пуди 19 фунт╕в...»
«У нашому пов╕т╕ голоду╓ зараз понад 70 тисяч д╕тей. Росте дитяча смертн╕сть, зб╕льшу╓ться число безпритульних д╕тей... Наросв╕та розвернула мережу дитячих будинк╕в ╕ зараз в них знаходиться майже 2000 д╕тей — б╕льше наросв╕та при вс╕х сво╖х зусиллях зробити не може...» 
╤ тут на допомогу з-за океану прийшла «АРА». (Пояснимо, що у 1919-1923 роках ╕снувала «М╕жнародна орган╕зац╕я АРА» — «Американська адм╕н╕страц╕я допомоги». У 1922-1923 роках АРА зд╕йснила широкомасштабну допомогу голодуючим у наш╕й кра╖н╕, в т. ч. ╕ в Мар╕упол╕).
Горта╓мо п╕дшивку газети. Чита╓мо: «...13 травня було перше зас╕дання ком╕с╕╖ АРА... На перших порах орган╕зац╕я бере на себе харчування 10 тисяч д╕тей...»
16 травня проходило чергове зас╕дання ком╕с╕╖ при АРА, на якому обговорювалося питання про перерозпод╕л ╕снуючих ╖далень помголоду й прикр╕плення до них районних дитячих будинк╕в.
Як пов╕домила газета, 23 вересня «у Мар╕уполь прибув американський продовольчий вантаж у розм╕р╕ 20 тисяч пуд╕в, призначений для дитячих будинк╕в...»
Що б там п╕зн╕ше не говорили, але десятки тисяч мар╕упольських д╕тлах╕в завдячують у тому роц╕ сво╖м життям АРА!
А що ж радянський уряд?
Незважаючи на м╕льйонн╕ жертви в╕д голоду укра╖нського населення, восени 1922 року кер╕вництво кра╖ни зробило спробу розпочати перерваний св╕товою в╕йною експорт зерна за кордон, щоб д╕стати валюту для в╕дбудови господарства. Про це було оф╕ц╕йно заявлено на м╕жнародн╕й економ╕чн╕й конференц╕╖ в Гааз╕ у червн╕ 1922 року. Позиц╕я радянсько╖ делегац╕╖ викликала обурення зах╕дних урядових ╕ громадських представник╕в.

ЕП╤ЦЕНТР
Еп╕центром дитячого горя був Мар╕упольський розпод╕льник. Сюди доставляли безпритульних д╕тей з╕ всього пов╕ту. Одного разу тут, н╕би у справжньому пекл╕, побував репортер м╕сцево╖ газети. Ось що в╕н побачив:
«Кожного дня перед ком╕с╕╓ю розпод╕льника проходить б╕льше сотн╕ д╕тей... Серед д╕тей багато хворих так званим «б╕лковим» захворюванням, що ╓ результатом довгочасного виснаження. Якщо до нього ще при╓дна╓ться набряк, то така дитина вже готова... В розпод╕льнику ╖х називають «приречен╕».
У перш╕й к╕мнат╕, де стрижуть ╕ миють д╕тей, у кутку на постел╕ к╕нчив сво╖ розрахунки з життям хлопчик рок╕в 7-8, його п╕д╕брали десь на дороз╕ м╕ж Сартаною ╕ м╕стом...
По д╕вчинц╕ рок╕в 12-13 густими пластами повзають вош╕...»
Автор розум╕╓, що все це не дуже при╓мно сприймати сучасному читачев╕. 
А як же тим, хто ц╕лодобово, день у день працював у розпод╕льнику!.. Але вони розум╕ли: то ж бо д╕ти, наш╕ д╕ти!..
У Мар╕упол╕ була розгорнута мережа дитячих будинк╕в, головна мета яких: не дати дитин╕ вмерти... Все ╕нше буде пот╕м!
Разом з репортером м╕сцево╖ газети переступа╓мо пор╕г одного з таких дитячих будинк╕в. ╤ одразу потрапля╓мо на «ранок» — ув╕йшов учитель сп╕в╕в ╕ с╕в за рояль... А д╕ти?
«Темним клубочком збилися вони там, б╕ля само╖ грубки — хто сто╖ть, а хто сидить на гол╕й п╕длоз╕, чекаючи початку свята... Музика, сп╕ви, в╕рш╕, байки... Одна за одн╕╓ю вибираються з клубочка щупл╕ постат╕ ╕ виконують номер. Ось Вася Стр╕льцов, маленький, з впалими грудьми ╕ страшно бл╕дим, як глиною покритим, обличчям. ╤ тим яскрав╕ше вид╕ляються на цьому бл╕дому обличч╕ оч╕ з якоюсь специф╕чною голодною землистою т╕нню п╕д ними, ╖х с╕м таких привезли днями з Ялти, ╕ вс╕ туберкульозн╕. Вс╕ вони приречен╕...
А ось забився в центр клубочка, де тепл╕ше, Коля «непомнящий». Страшний вигляд нап╕вмерця, що ледве бурмоче як╕сь слова. В╕н не пам’ята╓ нав╕ть свого пр╕звища...
Але ось зак╕нчився «ранок», ╕ син╕ комочки поб╕гли до столу. Ситно й смачно ╖х нагодували в той день...»
Тод╕шн╕ органи осв╕ти вже не могли справитися з таким обсягом роботи. Тод╕ окрем╕ трудов╕ колективи брали на утримання дитяч╕ будинки, ╖дальн╕. Ось типова для тих дн╕в газетна ╕нформац╕я:
«З 1 березня розпочата орган╕зац╕я при Райкомвод╕ дитячо╖ колон╕╖ на 200 д╕тей. Утримання колон╕╖ — на процент╕ в╕драхування з службовц╕в ╕ роб╕тник╕в водтрансу».
«В╕дд╕лом народно╖ осв╕ти в найближч╕ дн╕ в╕дкрива╓ться дитячий будинок на 50 чолов╕к ╕мен╕ командуючого в╕йськами збройних сил п╕вдня Рос╕╖ тов. Фрунзе. Будинок цей в╕дкрива╓ться при найближч╕й участ╕ командних п╕хотних курс╕в, начальником яких тов. Малишевим приймаються в цьому напрям╕ широк╕ кроки, що дають гарант╕ю, що будинок ╕мен╕ тов. Фрунзе буде швидко поставлений на потр╕бну висоту...»

СТОГ╤Н ╤ БЛАГАННЯ
Хоч справи вже йшли до нового урожаю, але становище все ще залишалося критичним — умирали д╕ти!
Уривок з оф╕ц╕йного пов╕домлення 28 червня.
«У пов╕т╕ нарахову╓ться голодуючих д╕тей 57 520, дорослих — 62 736... Смертельних випадк╕в за останн╕ три дн╕ заре╓стровано 115 д╕тей ╕ 153 дорослих».
22 жовтня Мар╕упольська пов╕това ком╕с╕я допомоги голодуючим вимушена була звернутись у губвиконком, до роб╕тник╕в ╕ селян урожайних губерн╕й:
«К╕льк╕сть голодуючих величезна: вона досягла на 1 серпня 1922 року траг╕чно╖ цифри: 65 в╕дсотк╕в всього населення пов╕ту. Гинуть ц╕л╕ с╕м’╖, руйнуються вс╕ усто╖ — моральн╕, с╕мейн╕ ╕ громадськ╕. Крад╕жки, злод╕йство, грабунки стають повсякденним явищем. Нак╕нець, в╕дбува╓ться найстрашн╕ше, нечуване ╕ небачене до сих п╕р — в╕дбува╓ться людо╖дство... Братськ╕ могили ростуть... За пер╕од 1921-1922 рок╕в померло 21 тисяча чолов╕к...
Мар╕упольська пов╕това ком╕с╕я вже зараз не ма╓ засоб╕в для задоволення найменших потреб голодуючих. Стог╕н ╕ благання десятк╕в тисяч голодних дорослих ╕ малих д╕тей хай д╕йдуть до найглух╕ших с╕л урожайних губерн╕й ╕ хай, як ╕ ран╕ше, широкою хвилею ринуть братн╕ пожертвування...»
Не оминув под╕╖ 1922 року в його р╕дному Ян╕сол╕ ╕ поет Георг╕й Костоправ. Його в╕рш «Царь-Голод» — в╕дгук початкуючого поета на перший масовий голод у радянськ╕й держав╕. Вража╓ тональн╕сть в╕рша, його протестний п╕дтекст, громадянська позиц╕я автора.
«Выжженной степью,
 безлюдными селами
Грозный Царь-Голод идет,
Слуг своих кличет
 словами веселыми,
Свищет и песни поет.
Песни доносятся
 в дальние стороны,
Чуя свое торжество...
Всюду слетаются
 черные вороны,
Верные слуги его.
Шествует голод
 с обширною свитою,
Дальше и дальше идет...
Страшный пришелец
 из дому и Родины
Толпами гонит народ...»
Того року Георг╕ю — жителю села малий Ян╕соль — виповнилося в╕с╕мнадцять рок╕в...

НЕВЖЕ ЦЕ ПРАВДА?
А на пороз╕ вже була зима — гола, холодна, безхл╕бна...
╤ ще н╕хто тод╕, в 1922 роц╕, не знав, що ╖хн╕й голод — то був лише перший начерк голодомору 1933 року. Бо той ╕ той голод — то витв╕р одн╕╓╖ ╕ т╕╓╖ ж тотал╕тарно╖ системи.
З того недоброго часу — а вже мина╓ дев’ять десятил╕ть — дивляться на нас, вдивляються в наш╕ душ╕ дитяч╕ оч╕ — ╖х сотн╕, тисяч╕, м╕льйони... У них уже нема╓ голодного блиску — Всевишн╕й вс╕х ╖х упоко╖в. Лише одне чита╓ться: чому? За що? Ми ж не встигли ще согр╕шити н╕ перед Богом, н╕ перед людьми?..
А що сказати у в╕дпов╕дь, коли час ╕ безпам’ятство вже давно зр╕вняли могили, коли нема╓ на них н╕ каменя, н╕ хреста. Все землею стало...
Д╕ти наш╕, д╕ти!..

Павло МАЗУР,
кра╓знавець.
м. Мар╕уполь

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10046

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков