Версiя для друку Обговорити в форумi

Через два роки, які промайнуть дуже швидко, Україна і світ відзначатимуть славне 200-ліття Великого Тараса. А я пригадую, як ми святкували 150-ту річницю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Це було в Казахстані. Піддавшись на палкі заклики партії і комсомолу їхати освоювати цілину, ми з дружиною та двома синами, одному — три з половиною роки, а другому — 7 місяців, поїхали в Казахстан. Нас направили в районний центр Карабутак Актюбінської області. Дружина стала працювати вихователем у дитсадку, а після закінчення педучилища її призначили завідувачем дитсадка. А я працював у майстерні з виготовлення плакатів на кшталт: «Слава КПСС!», «Партия, ум, честь, совесть...» та інші перли. Зарплата була невелика, тому я підробляв у школі і в дитсадку грою на баяні.
А через рік, у серпні 1963 року, мене запросив до себе директор школи Султан Досмуратович Досмуратов та й каже: «Слушай, Селиван! (Хтось з малих казашат не зміг правильно виговорити моє «Василь Іванович», а сказав «Селиван» — так за мною закріпилося це прізвисько, та я не ображався, бо це вимовлялось якось жартома, по-доброму). — Пиши заявление и мы оформим тебя в школу официально. Будешь вести уроки пения и рисования». Я спочатку не погоджувався, але він мене умовив. А наприкінці року знову директор запрошує мене до себе в кабінет і говорить: «Селиван, выручай, классный руководитель уехала, перевели в другой район. Седьмой класс без руководителя, бери класс». «Да я же без образования, без опыта, как же…» Он сказал: «Все будет хорошо, будем помогать». А я приїхав лише з довідкою про закінчення 9-го класу вечірньої школи. В цій школі я закінчив 10-й клас, а в 1964 році навіть вступив до Уральського педінституту на заочне відділення факультету «Русский язык и литература». Та провчившись два роки, кинув, бо «дістало» діалектичне та марксистсько-ленінське вчення, яке я не розумів та й не хотів. А зі спеціальності за два роки не було жодного завдання.
Отже, я став класним керівником 7-го класу. Дітей було близько 30-ти душ: казахи, татари (казанські), башкири, німці, корейці, росіяни, українці та білоруси. І діти, і вчителі ставились до мене доброзичливо, мабуть, директор провів серед них відповідну «виховну» роботу.
Настав 1964 рік. Наприкінці зимових канікул директор проводить педнараду. Розглянувши всі питання, насамкінець він говорить: «Было расширенное бюро райкома. Решили широко отметить 150-летие Тараса Шевченко. Дано поручение всем руководителям учреждений и организаций в своих коллективах провести соответствующие мероприятия. Селиван, поскольку ты родом из Украины, тебе и вожжи в руки. Готовь со своим классом вечер памяти Тараса Григорьевича. Учти, будут люди из районо, отдела культуры, а может, из райкома. Так что не подведи. А мы будем помогать!»
І почалося! В одному і тому ж будинку працювали в першу зміну російська, а в другу – казахська школи. Вільних кімнат не було. Деякі номери ми репетирували у мене вдома. Я написав невеликий сценарій, який був схвалений директором і завучем. Завуч – Фирдаусія Яхіївна Юсупова, казанська татарка, дуже багато допомагала в підготовці заходу. В майстерні у мене були цілі сувої червоної матерії, з якої я робив плакати, тому червоні шаровари було з чого шити, а весь інший український одяг діти готували вдома.
Вирішили з дітьми вивчити і виконати «Реве та стогне Дніпр широкий». Мелодію діти освоїли швидко, а ось слова не відразу. Українське «реве» вони вимовляли як «рєвє». Тоді я на дошці написав: «Рэвэ та стогнэ Днипр шырокый». Допомогло, діти тепер правильно виспівували українські слова.
Були ще російські та казахські пісні, але не шевченківської теми. Був і український танок, який ми пафосно назвали «Українська сюїта». Про постановку цього танцю можна багато говорити, але я скажу коротко: цей танок поставив я, людина, яка ходить на протезі. Неймовірно? Але так було. Ні пісень, ні віршів українською мовою ніде було взяти. Я використовував тільки те, що збереглося в моїй пам’яті, той же «Реве та стогне...», «Київський вальс» П. Майбороди та інші. Вірш «За що, не знаю, називають оту хатину тихим раєм» я вивчив ще в 4-му класі, це було в 1946 році. На той час я його добре пам’ятав, це зараз можу збитися. Я його переписав і дав одній дівчинці-українці на прізвище Королько, її ім’я, на жаль, не пам’ятаю. У них вдома розмовляли українською. Вона прочитала його на святі дуже гарно. Другий вірш «Тече вода з-під явора» напросилась вивчити дівчинка-казашка. З нею довелося більше попрацювати, але й вона виступила дуже добре.
Отже, напередодні 9 березня було проведено вечір пам’яті Тараса Шевченка. Це відбувалося в школі, де найбільшим приміщенням, що могло вмістити всіх учнів першої і другої змін, був коридор. Всі діти стояли. Одна з вчительок зробила коротеньку доповідь, виступив директор, ще хтось з райвно. Окрім українських віршів, пісень та «сюїти» були ще російські, татарські та казахські номери, але це були пісні, які прославляли партію, комсомол та щасливе дитинство. Вечір пройшов добре. Всі були задоволені. А на другий день команда райкому: майже всі номери нашого концерту було включено в програму урочистих зборів, присвячених Т. Шевченку, яку проводив Будинок культури 9 березня.
На цьому ж вечорі було оголошено рішення про присвоєння імені Т. Шевченка карабутакському радгоспу, який після цього офіційно став називатися «Овцесовхоз Карабутакский имени Т. Шевченко». А після того, як казахська школа перейшла в інше приміщення, новобудову «из стекла и бетона», як тоді пафосно повідомляли газети і радіо, російська школа стала називатись «Карабутакская русская средняя школа имени Т. Шевченко». Я зараз не знаю, чи збереглося ім’я Т. Шевченка в радгоспі і школі, але свого часу, буваючи в Актюбінську, я жив по декілька днів на «Ленинском проспекте» і «проспекте Кирова», а ось років з п’ять тому довідався, що «Ленинский» став проспектом Абдул-хана, а другий – проспектом Сабіт-батира. Я не знаю, хто були ці особистості, та казахи, мабуть, добре знають, коли присвоюють їхні імена центральним вулицям. Тож можливо все.
Якось, переглядаючи книги в районній бібліотеці, я знайшов маленький томик, майже кишенькового розміру, під назвою: «Т. Шевченко. Избранное». Прочитавши: «Как помру, то схороните на Украине милой...», до тексту я втратив інтерес, а ось до малюнків Т. Шевченка, які були в цьому томику, я поставився уважніше. На одному малюнку був зображений хлопчик-казах. На голові у нього був «малахай» — це шапка з хутра лисиці. Під малюнком був підпис: «Казахский мальчик», рік (я його не пам’ятаю) і місце, де був зроблений малюнок: Кара-Бутак. Я до директора школи, він – історик. «Да, Т. Шевченко был в Карабутаке проездом на место ссылки. Он вместе с конвоем прожил здесь несколько дней. Но это не наш Карабутак, а в 40 километрах есть урочище Старый Кара-Бутак, там был аул под таким названием, там и был Тарас Григорьевич».
На черговій «виховній годині» в класі я розповів дітям про те, що довідався. Діти сприйняли цю новину з великою цікавістю. Хтось із хлопчиків запропонував: «А давайте на каникулах съездим туда на велосипедах». Увесь клас підтримав цю ідею. Директор школи не тільки підтримав, але й пообіцяв знайти провідника, який знає дорогу. Закінчився навчальний рік. Ми почали готуватись до культпоходу в урочище Старий Кара-Бутак. Почали готувати велосипеди та інше спорядження. У мене на той час уже був «горбатий» «Запорожець», тому в нього завантажили все необхідне: провіант, відерний казан, консерви. Я планував пригостити дітей козацьким кулішем, тому купили пшона. Набрали 40-літрову молочну флягу води (за рекомендацією лікарів). Все було готове. Але за день до наміченого дня виїзду надійшла вказівка «зверху» скасувати культпохід. З якої причини, я так і не довідався. А на другий день, у неділю, щоб не пропав наш провіант, зібрали увесь клас і поїхали на ріку Іргиз, яка протікає поруч, за півтора кілометри від Карабутака. Купались, грали, пустували. А ми з дівчатками зварили куліш, який виявився дуже смачним. Десятилітровий казан вишкребли за 5 хвилин. Так завершилось наше відзначення 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка у Казахстані.

Василь ЮХНО
с. Вересаєве Сакського району, АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 16.03.2012 > Тема ""Білі плями" історії"