Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2788)
З потоку життя (5915)
Душі криниця (3315)
Українці мої... (1431)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1629)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МИТРОФАН НАВЧА╢ Д╤ВЧАТ МУДРОСТ╤
Ще з давн╕х час╕в чомусь саме з днем Митрофана (17 червня) пов'язували традиц╕ю передавати...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. В╕ктор╕я ТОРОН
Господинею сьогодн╕шньо╖ «Поетично╖ Св╕тлиц╕» ╓ В╕ктор╕я Торон з доб╕ркою ╖╖...


╢ВТИХ╤Й МА╢ БУТИ ТИХИЙ...
Уже засаджено городн╕ культури, зр╕ють хл╕бн╕ злаки на полях А яким буде врожай?


╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
розпочина╓мо публ╕кац╕ю спогад╕в Алли Осадчо╖ ╕ продовжу╓мо писати нашу «Св╕тличну»...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. Володимир САЧКО
Нетерпимий до здирництва, хрун╕вства, цин╕чно╖ брехн╕, зради ╕ до «п╕вн╕чного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 09.03.2012
«ЖИТТЯ — ЦЕ В╤ЧНЕ ПОЛЕ БОЮ...»
Любов ПРОЦЬ

Поез╕я
СЛОВО ╥╥ ПОВНОКРОВНЕ ╤ ЩИРЕ

Кажуть, що книжку мало прочитати. ╥╖ треба в╕дкрити для себе, щонайменше як стежку до пут╕вця, що веде до людей... ╕ вище.
Книга поез╕й Любов╕ Проць «Група кров╕» («Коло», Дрогобич, 2009 р.), ном╕нована на здобуття Шевченк╕всько╖ прем╕╖ 2012 року, приверта╓ ╕ привертатиме до себе все б╕льшу увагу читач╕в ╕ гранослов╕в, мово- ╕ л╕тературознавц╕в. Мабуть, найголовн╕шою буде спроба хоч би частково проникнути у «секрети», та╓мниц╕ ╖╖ творчост╕. Набут╕ вони щонайменше чвертьв╕ковою «практикою» — з часу п╕дготовки до видання першо╖ книжки в╕рш╕в з надзвичайно «заземленою» у р╕дний ╜рунт назвою, — «Дубляни» («Радянський письменник», 1990 р.)
«Група кров╕» ще т╕сн╕ше по╓дну╓ поетесу з ус╕м сво╖м, материно-отчим. Певно, ╕з потро╓ною силою притягання, адже охоплю╓ не т╕льки обшири села чи краю, а й всю Укра╖ну. З чуттям ╖╖ в╕кових бол╕в ╕ змагань за волю. ╤з глибоким розум╕нням ╕сторичного негативного зовн╕шнього впливу на зм╕ни у психолог╕╖ та повед╕нц╕ к╕лькох покол╕нь наших людей, у висл╕д╕ чого виникла ситуац╕я, коли:
«Прад╕д спить, китайкою накритий,
Нас вкривають сором ╕ ганьба,
Бо, навчившись пригинц╕ ходити,
Тягнем т╕нь од власного горба» (с. 31).
От╕ «пригинц╕» не ╓ звинуваченням зопалу, вони глибоко об╜рунтован╕ причинами, а це: винищення волелюбних предк╕в чужаками, коли «сипалося золото чуб╕в», загнання народу в неволю ╕ страх, «де колючий др╕т стер╕г квадрати», а вияв протестних думок, виступ╕в — «Толочив табун сл╕пих табу!» Отож, це щире сп╕вчуття, а не бездумний док╕р, не осуд, а заклик до протид╕╖. Саме тому в╕риться, що «Ще ударим в золот╕ литаври».
Акцент, власне, хочеться поставити на дел╕катн╕сть, тактовн╕сть Любов╕ Проць при оц╕нюванн╕ г╕рких явищ нашого життя, зокрема, стосовно р╕вня нац╕онально╖ самосв╕домост╕, само╕дентиф╕кац╕╖ частиною загалу. Як не прикро, але й час Мазепи м╕г ствердити, що «╢ покруч╕в незл╕чен╕ отари» (с. 16). ╤ в наш╕й епос╕ ╕снують «...орда безлика» та «перевертн╕» (с. 50), «н╕ма... юрба» (с. 70), в╕дбува╓ться «...суц╕льне затемнення нац╕╖» (с. 52).
Названо факт, але з’ясовано ╕ головну причину-призв╕дницю тако╖ аномал╕╖. Це зовн╕шн╕, чуж╕, насильницьк╕ впливи ╕ д╕╖:
«...в лицарських генах
Яничарика страх вже зл╕пив» (насл╕док жорстокост╕ зайд) (с. 73);
«н╕ма зацюкана (в╕домо, ким ╕ впродовж якого часу) юрба» (с. 70);
«в чорний б╕ль закутий (з╕ зло╖ вол╕ ворог╕в)
В╕дтерпне голос р╕дних солов’╖в?» (с. 14). ╤, як насл╕док цього тиску, наводиться морально-психолог╕чний стан яко╖сь частини людей: «Ми нем╕чн╕. Ми смертн╕ ╕ мал╕. ╥мо. ╥мося. ╤ ╖мо когось» (с. 9).
Здавалося б, за таку «психолог╕ю» поетеса ма╓ вс╕ права прогуркот╕ти над схиленими головами громами звинувачень, образливими «дражнилками» (якими чужаки щедро обсипали укра╖нц╕в ╕ до яких часто вдаються деяк╕ наш╕ нав╕ть метри в наш час, начебто з одною метою: спонукати забрудненого швидше вмиватися). Однак авторка книги «Група кров╕» гиду╓ мавпуванням чужинецьких образ, хоч... на площ╕ з 360-ти стор╕нок читач ╓диний раз сп╕ткнеться об вил╕плену нашими ненависниками зневагу. Проте ╖╖ зм╕ст, звучання мають ц╕лком ╕нше наповнення, в╕д якого, справд╕, — хоч умерти. Це — апелювання до «праведних, нас», спроектованих уже потойб╕ччям, що, певно ж, вдруге мають сконати, почувши «Як нащадок лепече: — хахли...» (с. 58). Це жаська трагед╕я роду й народу — втратити нац╕ональну горд╕сть ╕ самим зневажати власне родов╕дне кор╕ння!
Х╕ба може бути ╕ншою в╕дплата нам, сучасним, за смирення п╕д чужим чоботом, за «тишу цю, що пок╕рн╕стю тхне»? ╤ чого тод╕ вартий «з неотесаних — ╕коностас», який «мовчки теше понуре стол╕ття»?! Та й «╕коностас» той, вибачте, н╕чого не вартий, якщо в╕н тесаний, а не р╕зьблений, коли в╕н — витв╕р понурост╕, а не священнод╕йства.
Така психолог╕чна напруга властива чи не вс╕м творам п’яти розд╕л╕в книги, а це: «З окропу стол╕ть», «Зимн╕ плеса», «Хл╕б та╓мниць», «Небесна вервичка» ╕ «Брама тиш╕». Тематично вони р╕зняться, та загалом виступають п╕д прапором наскр╕зно╖ ╕де╖ — жертовно╖ любов╕ до всього р╕дного: держави, людини, природи, духовного св╕ту, до творчо╖ прац╕. Особлив╕стю поез╕й «Групи кров╕» виступа╓ глибина й лакон╕чн╕сть думки, просто надзвичайна образна мова, за якою би художники могли творити панорамн╕ полотна. Що не менш дивно, так╕ зоров╕ масштаби ╕ глибок╕ душевн╕ зрушення вт╕лен╕ нав╕ть у чотирирядкових строфах, що становлять окрем╕ твори. Вони можуть стосуватися як окремо╖ особи, так ╕ широкого загалу, як от:
╢ кров холодна ╕ гаряча.
╢ кров швидка ╕ кров ледача.
Якщо Ти, Господи, ╓си,
Молю: в╕д рабсько╖ спаси!
(с. 8)
Або ж стосовно творчост╕:
Неправда, що натхнення — розмова двох:
Митець ╕ Бог.
Натхнення — це прекрасний монолог:
Говорить Бог (с. 81)
А ось — людина у вза╓мод╕╖ з природою:
Шедевр ос╕нн╕й...
Ах, браку╓ сл╕в!
Стань ╕ дивись — шукати ╖х не треба:
Тремтлива г╕лка п╕зн╕х журавл╕в
У син╕й рам╕ вистиглого неба.
(с. 322)
Справжн╕ розсипи таких перлин — на кожн╕й стор╕нц╕. Милу╓ться ними душа ╕ сповню╓ться в╕дчуттям дива: невже цей буденний св╕т можна в╕дкривати ╕ вражатися кожен раз — заново?!
Дума╓ться, що книгу поез╕й Любов╕ Проць «Група кров╕» чека╓ попереду немало анал╕з╕в ╕ синтез╕в п╕д пильними поглядами фах╕вц╕в. Та перший п╕дсумок уже нин╕ наяву: група кров╕ ╖╖ поез╕╖ — гаряча, жертовна, повчальна, патр╕отична, ел╕тна, оживляюча. Це п╕дтверджено кожною строфою, кожним рядком ╕ помислом «Ласт╕вки з Дублян». Такими словами благословив у св╕т поетесу ╖╖ вимогливий Учитель, славно╖ пам’ят╕ поет ╤ван Гнатюк у 1990 роц╕.
Щасливого ж ширяння, Ласт╕вко, над Укра╖ною!

Василь САВЧУК
м. Бережани

Любов ПРОЦЬ
«ЖИТТЯ — ЦЕ В╤ЧНЕ ПОЛЕ БОЮ...»

*    *    *
Так, м╕сця п╕д сонцем соб╕ не нагр╕ли,
Бо, схибнутим, в серце нам вгризлася вись.
При квол╕м каганчику сиво╖ в╕ри
Лата╓м судьбу, як латали колись, —
Лукавством Москви, ╓зу╖тством Варшави...
П╕вм╕сяцем в неб╕ висить Анкара.
...Сорочку вкра╖нську вже так полатали,
Що хрестиком чорним душа прозира.
*    *    *
До з╕р лет╕ли легкокрило,
Та не до тих, та не до тих...
В кишеньки пам’ят╕ набилось
Ох, ст╕льки мерви — дн╕в пустих.
Зав’яла мудр╕сть Осьмомисла,
У борщ покришена зоря...
Так важко над ус╕м зависла
Павуча лапа хабаря.
╤ серце все др╕бн╕ше кра╓
Триклятий св╕т, що г╕рш та г╕рш...
╤ вже себе в соб╕ шука╓ш,
Як  в  гаманц╕ — останн╕й  гр╕ш.

П╤ВДЕНЬ

Там, де, роз╕гнавшись, неозорий
Степ чолом б’╓ об висок╕ гори, —
Диню сонця надкушу╓ Крим –
╤ не давиться словом чужим...
*    *    *
Вони й тепер перед очима –
Комуна, розстр╕ли, «дайош!»...
╤ липли злидн╕ невмолимо
До рваних, стоптаних калош.
Б╕да всередин╕ ╕ зовн╕.
З багна не витягти ноги.
Стоять, немов воли безмовн╕,
Колгоспи, впряжен╕ в борги.
Усе в мажорах небувалих,
Живи — н╕ пана, н╕ раба.
Н╕м╕ божки — на п’╓десталах,
Н╕ма зацюкана юрба.
А де ж т╕ ╜азди — мудр╕ й прост╕,
Що в╕чно кланялись земл╕? –
В сиб╕рських нетрях — ╖хн╕ кост╕
Й убивч╕ тавра — «куркул╕».
...Проблем ╕ нин╕ — повний вулик,
А гени квол╕ — як ╕ ми, —
Уже й ╕м’я сво╓ забули
Раби, що звалися людьми.
*    *    *
Вже несусв╕тн╕ анекдоти
Плетуть про нас, про галичан:
Мовляв, п╕д стр╕хами в нас — дзоти,
А п╕д подушкою — наган.
В тих анекдотах ми — бандити,
Готов╕ бити москал╕в...
╤ що тут ма╓м говорити,
Як втихомирити ╖х гн╕в?
Кажу: ми хл╕бом зустр╕ча╓м,
Якщо з добром до нас ╕деш.
Любов’ю платимо — навза╓м.
╤, зв╕сно, ненавистю — теж.
*    *    *
╤ знову гн╕в ста╓ на чати,
╤ б╕ль вигострю╓ нож╕...
Дай сил себе не розм╕няти
На др╕б’язки пл╕ток ╕ лж╕.
Безсило, зганьблено, безкрило –
Мовляв, усе: числа ╖м несть...
Аби якесь немите рило
В багно твою втоптало честь.
Життя — це в╕чне поле бою:
Стина╓ш орди су╓ти.
Дай сил залишитись собою
╤ з поля битви — не з╕йти.
*    *    *
Ну й часи! С╕романц╕ голодн╕
Люто шастають, шамкають, ша...
На долон╕ — поглянь-но – Господн╕й
Аж тремтить сполотн╕ла душа.
Глечик дня перекинутий денцем –
Капл╕ сонця застигли в трав╕.
╤ пита╓ ц╕кавий хтось: — Де це
Поховалися мертв╕ й жив╕?..
Не сидять на родинному древ╕?!
З глузду з’╖хали люди, ачей...
Повипурхують ранки рожев╕
З чорних гн╕зд неласкавих ночей.
Пос╕дають на др╕т горизонту,
Защебечуть таке щось сво╓,
Що розбудять Мазепу ╕ Гонту.
╤ упевнишся: були — ╕ ╓!

ШЛЯХ П╤Д БЕРЕСТЕЧКОМ

Мовчить порепаний шляшок,
Давно заклятий лядським духом,
Лиш подорожник чулим вухом
Припав п╕ймати босий крок.
Де╕нде бродять кобзар╕...
╤ ск╕льки в тем╕нь не пугукай –
В╕дкликнеться х╕ба розпука,
Бо й гр╕м старий кудись забр╕в.
Ти сам соб╕ пан кошовий.
Тво╓ козацьке сонце низько...
╤ п╕д тобою багновисько,
Що плямка: як, ти ще живий?
— А просто вмерти — то х╕ба
Не сором, брате?! Пугу-пугу! –
╤з люльки стоптаного лугу
До неба куриться журба.
Б╕ль скрем’ян╕в, немов гора
В сивушн╕м хилитк╕м туман╕,
А триста тих, як╕ останн╕,
╤з неба: — Батьку! Не пора!
Нам видно зв╕дси: молоде
Йде в╕йсько — мов Дн╕про розлитий.
Хто ж ╖х знамена освятити
П╕д Берестечко приведе?..

НОСТАЛЬГ╤Я
До 100-р╕ччя початку переселення зах╕дних укра╖нц╕в у Канаду

Чим дал╕ у л╕та — тим туга вища.
Уже душа п╕д нею прис╕да.
Додому хочу, в ст╕ни городища,
Де й дос╕ хлипа в криничках вода.
Як г╕рко в╕д солодкого «додому»...
Учора дощ придибав до двора.
╤ чим я т╕шивсь: що в дощ╕ отому
Бодай краплина — з р╕дного Дн╕стра.
Тут р╕дн╕ д╕ти.
 Там — ╕ батько, й мати...
Вже ╖х нема. Вже з цвинтаря:
 ╤ва-а-ан!.. –
╤ н╕ лет╕ти, н╕ соб╕ кричати.
Межа дов╕чна — розпач й океан.
В╕дходить ряст.
 Приходить в жили втома.
Над╕я вже старенька ╕ марна.
Щодень молюся:
 що там, доле, вдома?
Не змерзла мальва край мого в╕кна?
Канадський клен
 м╕й запов╕т запише,
Верб╕ вкра╖нськ╕й з в╕тром перешле:
Хай н╕ч останню мальва заколише
╤ пом’яне по-р╕дному незле.
Коли в╕д болю
 серце стукне дзв╕нко –
╤ океан, ╕ н╕ч перебреду.
Здороженим, нев’янучим
 барв╕нком
Я Укра╖н╕ в ноги упаду.
*    *    *
Рано бити в золот╕ литаври:
Це не день — облудна б╕ла н╕ч.
Ще не стл╕ли паперов╕ лаври
П╕д гарячим диханням стор╕ч.
Прад╕д спить, китайкою накритий,
Нас вкривають сором ╕ ганьба,
Бо, навчившись приг╕нц╕ ходити,
Тягнем т╕нь од власного горба.
Хтось зламав язик у тьм╕:
 — Св╓тло нам! –
╤ нав╕к в мовчанн╕ задуб╕в...
Та невже зац╕пило м╕льйонам
Викоханих бурями дуб╕в?!
Вже й забули, як воно —
 безхмарно, —
Так давно ╖м обр╕й голуб╕в...
Та х╕ба на поле битви марно
Сипалося золото чуб╕в?
Прив’ядають лозунги ╕ дати,
Оживають чесн╕ ╕мена.
Де колючий др╕т стер╕г квадрати –
Зелен╕╓ парость весняна.
Люто ж як думок веснян╕ сходи
Толочив табун сл╕пих табу! –
Знову хмелем у народ╕ бродить
Те, за що каравсь, та — не забув!
Ще ударим в золот╕ литаври,
Як мине облудна б╕ла н╕ч.
Дотл╕вають паперов╕ лаври
П╕д гарячим диханням стор╕ч.
*    *    *
Тр╕сками — трибуни.
 Жмутками — чуби.
Вс╕ уроки вчорашн╕ — затерт╕.
Хоч квилить соп╕лка в душ╕:
 не губи! –
Геро╖чно б’╓мося до смерт╕.
Ми зл╕. На осколках святинь
 без жалю
Товчемось безголово ╕ босо.
А завтра чужинцю зволочим р╕ллю
╤ пос╕╓м на в╕втар╕ просо.
Було уже все. Скам’ян╕ла сльоза
Лезом зблисне в часу на пов╕ц╕.
Коли ж навчимося дивитись назад
З висоти невисоких амб╕ц╕й?!
Бо чим довше ╕дем —
 губим св╕тло мети.
В душу хука над╕я худенька.
О Боже! Не дай так ╕ти — ╕ прийти
На розпачлив╕ оч╕ Шевченка...
*    *    *
А с╕рий день не просв╕тл╕в...
╤ моститься п╕д серцем знов
Трясовина облудних сл╕в
В туманах завчених промов.
╤ ╜нотик в╕ри догоря,
╤ терпне у чеканн╕ мить...
Лиш в╕ще слово Кобзаря
Зорею в мороц╕ горить.
Так близько стали до б╕ди:
Сл╕пц╕ — не бачимо зв╕зди...
*    *    *
Вже мед порожн╕х сл╕в – не спокуша.
Всеочищаючо╖ б зливи!
...Брехнею опром╕нена душа
Бреде за св╕тлячком блудливим.
*    *    *
На прадавн╕м занедбан╕м жорн╕
Мелем, мелем крутий св╕й час.
Б╕л╕ плями ╕ плями чорн╕
Яничарами прискають з нас.
Хто ми нин╕: сини чи пасинки?
Мучить спрага живо╖ води.
Нерозбовтан╕ вина класики
Бунтом бродять в серцях молодих.
*    *    *
Ах, мр╕ють д╕вчатка про хлопц╕в «крутих»,
Так хвацько «змонтованих» бойовиками.
╤ мало ╖м д╕ла до ц╕нностей тих,
Що предки по крихтах збирали в╕ками.
Не в мод╕ у звивинах — думка крута.
Глибока арха╖ка: цнота, сумл╕ння...
Коли роз╕рвалася нитка ота,
Що в’яже в ╓диний народ покол╕ння?..
Пресв╕тла печале, у серце вв╕йди
На ц╕м в╕раж╕ — як н╕коли — крутому, —
Щоб, наче в╕д крапл╕ живо╖ води,
Воскреснув той шлях, що поверне додому, —
Де круча крута у задум╕ сто╖ть.
Де брови крут╕ заламала тополя,
╤ де ╕з крутого окропу стол╕ть
Вигульку╓ наша покручена воля.
*    *    *
Село в╕ками колисала
Легка мелод╕я крила.
Не календар — пташиний галас
Опов╕щав: «Весна прийшла!»
Тепл╕ли багна ╕ озера –
Маленький рай, що край села, —
Червона книга многопера
Його краси не вберегла.
Той рай давно зар╕с по вуха:
Де птах? Де рибка золота?
Бо хтось когось колись послухав –
╤... осушили болота.
Н╕ птиць, н╕ трав...
Шматок безхл╕бний.
Струмочок на п╕сн╕й луц╕ –
Неначе пульс ниткопод╕бний
На обезсилен╕й руц╕.

СЕЛО

Дочекалась черешня шпак╕в.
Тр╕умфу╓ душа десь наспод╕.
Наш╕ кури вже сотню «шляк╕в»*
Розгребли на сус╕дськ╕м город╕.
Пахне гно╓м. В╕н сивим вуйкам
Все життя — за найтонш╕ парфуми.
...Мо╓ р╕дне, тебе не в╕ддам
Я безр╕дному гицлю на глуми.
*«Шляк би тебе трафив» — галицька лайка
ПОЛЕ. РОЗДУМ
У земл╕ на в╕чному припон╕,
З першо╖ травинки тут живу.
Ще козацьк╕ гордовит╕ кон╕
Пасли запашну мою траву.
Т╕льки нин╕ хочеться т╕кати.
Зг╕ркли ноч╕, сполин╕ли дн╕.
На вечерю знову х╕м╕кати
В чист╕ роси всипали мен╕.
Вип’ю р╕дну п╕сню жайворину –
Й ц╕лу н╕ч бол╕тиме душа:
Остр╕вок солодкого люпину
Допаса худесеньке лоша.
*    *    *
Св╕т зчорн╕в — а ми ╕ дал╕: б╕лий...
Св╕т здр╕бн╕в — а ми йому:
 великий...
Там, де св╕тл╕ т╕н╕ остовп╕ли,
Ще блукають призабут╕ лики.
Спрагло заглядають в оч╕ кожн╕,
Н╕мо просять св╕тло повернути...
Та уста довкола чорн╕ й ложн╕,
╤ нема╓ м╕сця для покути.
Так живем, погрузнувши в м╕зерне,
В св╕т╕, що на гр╕х людський оперся.
...Поки час всесильний не оберне
В бездиханний прах ╕ще п╕всерця.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10026

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков