Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія
СЛОВО ЇЇ ПОВНОКРОВНЕ І ЩИРЕ

Кажуть, що книжку мало прочитати. Її треба відкрити для себе, щонайменше як стежку до путівця, що веде до людей... і вище.
Книга поезій Любові Проць «Група крові» («Коло», Дрогобич, 2009 р.), номінована на здобуття Шевченківської премії 2012 року, привертає і привертатиме до себе все більшу увагу читачів і гранословів, мово- і літературознавців. Мабуть, найголовнішою буде спроба хоч би частково проникнути у «секрети», таємниці її творчості. Набуті вони щонайменше чвертьвіковою «практикою» — з часу підготовки до видання першої книжки віршів з надзвичайно «заземленою» у рідний ґрунт назвою, — «Дубляни» («Радянський письменник», 1990 р.)
«Група крові» ще тісніше поєднує поетесу з усім своїм, материно-отчим. Певно, із потроєною силою притягання, адже охоплює не тільки обшири села чи краю, а й всю Україну. З чуттям її вікових болів і змагань за волю. Із глибоким розумінням історичного негативного зовнішнього впливу на зміни у психології та поведінці кількох поколінь наших людей, у висліді чого виникла ситуація, коли:
«Прадід спить, китайкою накритий,
Нас вкривають сором і ганьба,
Бо, навчившись пригинці ходити,
Тягнем тінь од власного горба» (с. 31).
Оті «пригинці» не є звинуваченням зопалу, вони глибоко обґрунтовані причинами, а це: винищення волелюбних предків чужаками, коли «сипалося золото чубів», загнання народу в неволю і страх, «де колючий дріт стеріг квадрати», а вияв протестних думок, виступів — «Толочив табун сліпих табу!» Отож, це щире співчуття, а не бездумний докір, не осуд, а заклик до протидії. Саме тому віриться, що «Ще ударим в золоті литаври».
Акцент, власне, хочеться поставити на делікатність, тактовність Любові Проць при оцінюванні гірких явищ нашого життя, зокрема, стосовно рівня національної самосвідомості, самоідентифікації частиною загалу. Як не прикро, але й час Мазепи міг ствердити, що «Є покручів незлічені отари» (с. 16). І в нашій епосі існують «...орда безлика» та «перевертні» (с. 50), «німа... юрба» (с. 70), відбувається «...суцільне затемнення нації» (с. 52).
Названо факт, але з’ясовано і головну причину-призвідницю такої аномалії. Це зовнішні, чужі, насильницькі впливи і дії:
«...в лицарських генах
Яничарика страх вже зліпив» (наслідок жорстокості зайд) (с. 73);
«німа зацюкана (відомо, ким і впродовж якого часу) юрба» (с. 70);
«в чорний біль закутий (зі злої волі ворогів)
Відтерпне голос рідних солов’їв?» (с. 14). І, як наслідок цього тиску, наводиться морально-психологічний стан якоїсь частини людей: «Ми немічні. Ми смертні і малі. Їмо. Їмося. І їмо когось» (с. 9).
Здавалося б, за таку «психологію» поетеса має всі права прогуркотіти над схиленими головами громами звинувачень, образливими «дражнилками» (якими чужаки щедро обсипали українців і до яких часто вдаються деякі наші навіть метри в наш час, начебто з одною метою: спонукати забрудненого швидше вмиватися). Однак авторка книги «Група крові» гидує мавпуванням чужинецьких образ, хоч... на площі з 360-ти сторінок читач єдиний раз спіткнеться об виліплену нашими ненависниками зневагу. Проте її зміст, звучання мають цілком інше наповнення, від якого, справді, — хоч умерти. Це — апелювання до «праведних, нас», спроектованих уже потойбіччям, що, певно ж, вдруге мають сконати, почувши «Як нащадок лепече: — хахли...» (с. 58). Це жаська трагедія роду й народу — втратити національну гордість і самим зневажати власне родовідне коріння!
Хіба може бути іншою відплата нам, сучасним, за смирення під чужим чоботом, за «тишу цю, що покірністю тхне»? І чого тоді вартий «з неотесаних — іконостас», який «мовчки теше понуре століття»?! Та й «іконостас» той, вибачте, нічого не вартий, якщо він тесаний, а не різьблений, коли він — витвір понурості, а не священнодійства.
Така психологічна напруга властива чи не всім творам п’яти розділів книги, а це: «З окропу століть», «Зимні плеса», «Хліб таємниць», «Небесна вервичка» і «Брама тиші». Тематично вони різняться, та загалом виступають під прапором наскрізної ідеї — жертовної любові до всього рідного: держави, людини, природи, духовного світу, до творчої праці. Особливістю поезій «Групи крові» виступає глибина й лаконічність думки, просто надзвичайна образна мова, за якою би художники могли творити панорамні полотна. Що не менш дивно, такі зорові масштаби і глибокі душевні зрушення втілені навіть у чотирирядкових строфах, що становлять окремі твори. Вони можуть стосуватися як окремої особи, так і широкого загалу, як от:
Є кров холодна і гаряча.
Є кров швидка і кров ледача.
Якщо Ти, Господи, єси,
Молю: від рабської спаси!
(с. 8)
Або ж стосовно творчості:
Неправда, що натхнення — розмова двох:
Митець і Бог.
Натхнення — це прекрасний монолог:
Говорить Бог (с. 81)
А ось — людина у взаємодії з природою:
Шедевр осінній...
Ах, бракує слів!
Стань і дивись — шукати їх не треба:
Тремтлива гілка пізніх журавлів
У синій рамі вистиглого неба.
(с. 322)
Справжні розсипи таких перлин — на кожній сторінці. Милується ними душа і сповнюється відчуттям дива: невже цей буденний світ можна відкривати і вражатися кожен раз — заново?!
Думається, що книгу поезій Любові Проць «Група крові» чекає попереду немало аналізів і синтезів під пильними поглядами фахівців. Та перший підсумок уже нині наяву: група крові її поезії — гаряча, жертовна, повчальна, патріотична, елітна, оживляюча. Це підтверджено кожною строфою, кожним рядком і помислом «Ластівки з Дублян». Такими словами благословив у світ поетесу її вимогливий Учитель, славної пам’яті поет Іван Гнатюк у 1990 році.
Щасливого ж ширяння, Ластівко, над Україною!

Василь САВЧУК
м. Бережани

Любов ПРОЦЬ
«ЖИТТЯ — ЦЕ ВІЧНЕ ПОЛЕ БОЮ...»
*    *    *
Так, місця під сонцем собі не нагріли,
Бо, схибнутим, в серце нам вгризлася вись.
При кволім каганчику сивої віри
Латаєм судьбу, як латали колись, —
Лукавством Москви, єзуїтством Варшави...
Півмісяцем в небі висить Анкара.
...Сорочку вкраїнську вже так полатали,
Що хрестиком чорним душа прозира.
*    *    *
До зір летіли легкокрило,
Та не до тих, та не до тих...
В кишеньки пам’яті набилось
Ох, стільки мерви — днів пустих.
Зав’яла мудрість Осьмомисла,
У борщ покришена зоря...
Так важко над усім зависла
Павуча лапа хабаря.
І серце все дрібніше крає
Триклятий світ, що гірш та гірш...
І вже себе в собі шукаєш,
Як  в  гаманці — останній  гріш.

ПІВДЕНЬ

Там, де, розігнавшись, неозорий
Степ чолом б’є об високі гори, —
Диню сонця надкушує Крим –
І не давиться словом чужим...
*    *    *
Вони й тепер перед очима –
Комуна, розстріли, «дайош!»...
І липли злидні невмолимо
До рваних, стоптаних калош.
Біда всередині і зовні.
З багна не витягти ноги.
Стоять, немов воли безмовні,
Колгоспи, впряжені в борги.
Усе в мажорах небувалих,
Живи — ні пана, ні раба.
Німі божки — на п’єдесталах,
Німа зацюкана юрба.
А де ж ті ґазди — мудрі й прості,
Що вічно кланялись землі? –
В сибірських нетрях — їхні кості
Й убивчі тавра — «куркулі».
...Проблем і нині — повний вулик,
А гени кволі — як і ми, —
Уже й ім’я своє забули
Раби, що звалися людьми.
*    *    *
Вже несусвітні анекдоти
Плетуть про нас, про галичан:
Мовляв, під стріхами в нас — дзоти,
А під подушкою — наган.
В тих анекдотах ми — бандити,
Готові бити москалів...
І що тут маєм говорити,
Як втихомирити їх гнів?
Кажу: ми хлібом зустрічаєм,
Якщо з добром до нас ідеш.
Любов’ю платимо — навзаєм.
І, звісно, ненавистю — теж.
*    *    *
І знову гнів стає на чати,
І біль вигострює ножі...
Дай сил себе не розміняти
На дріб’язки пліток і лжі.
Безсило, зганьблено, безкрило –
Мовляв, усе: числа їм несть...
Аби якесь немите рило
В багно твою втоптало честь.
Життя — це вічне поле бою:
Стинаєш орди суєти.
Дай сил залишитись собою
І з поля битви — не зійти.
*    *    *
Ну й часи! Сіроманці голодні
Люто шастають, шамкають, ша...
На долоні — поглянь-но – Господній
Аж тремтить сполотніла душа.
Глечик дня перекинутий денцем –
Каплі сонця застигли в траві.
І питає цікавий хтось: — Де це
Поховалися мертві й живі?..
Не сидять на родинному древі?!
З глузду з’їхали люди, ачей...
Повипурхують ранки рожеві
З чорних гнізд неласкавих ночей.
Посідають на дріт горизонту,
Защебечуть таке щось своє,
Що розбудять Мазепу і Гонту.
І упевнишся: були — і є!

ШЛЯХ ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ

Мовчить порепаний шляшок,
Давно заклятий лядським духом,
Лиш подорожник чулим вухом
Припав піймати босий крок.
Деінде бродять кобзарі...
І скільки в темінь не пугукай –
Відкликнеться хіба розпука,
Бо й грім старий кудись забрів.
Ти сам собі пан кошовий.
Твоє козацьке сонце низько...
І під тобою багновисько,
Що плямка: як, ти ще живий?
— А просто вмерти — то хіба
Не сором, брате?! Пугу-пугу! –
Із люльки стоптаного лугу
До неба куриться журба.
Біль скрем’янів, немов гора
В сивушнім хилиткім тумані,
А триста тих, які останні,
Із неба: — Батьку! Не пора!
Нам видно звідси: молоде
Йде військо — мов Дніпро розлитий.
Хто ж їх знамена освятити
Під Берестечко приведе?..

НОСТАЛЬГІЯ
До 100-річчя початку переселення західних українців у Канаду

Чим далі у літа — тим туга вища.
Уже душа під нею присіда.
Додому хочу, в стіни городища,
Де й досі хлипа в криничках вода.
Як гірко від солодкого «додому»...
Учора дощ придибав до двора.
І чим я тішивсь: що в дощі отому
Бодай краплина — з рідного Дністра.
Тут рідні діти.
 Там — і батько, й мати...
Вже їх нема. Вже з цвинтаря:
 Іва-а-ан!.. –
І ні летіти, ні собі кричати.
Межа довічна — розпач й океан.
Відходить ряст.
 Приходить в жили втома.
Надія вже старенька і марна.
Щодень молюся:
 що там, доле, вдома?
Не змерзла мальва край мого вікна?
Канадський клен
 мій заповіт запише,
Вербі вкраїнській з вітром перешле:
Хай ніч останню мальва заколише
І пом’яне по-рідному незле.
Коли від болю
 серце стукне дзвінко –
І океан, і ніч перебреду.
Здороженим, нев’янучим
 барвінком
Я Україні в ноги упаду.
*    *    *
Рано бити в золоті литаври:
Це не день — облудна біла ніч.
Ще не стліли паперові лаври
Під гарячим диханням сторіч.
Прадід спить, китайкою накритий,
Нас вкривають сором і ганьба,
Бо, навчившись пригінці ходити,
Тягнем тінь од власного горба.
Хтось зламав язик у тьмі:
 — Свєтло нам! –
І навік в мовчанні задубів...
Та невже заціпило мільйонам
Викоханих бурями дубів?!
Вже й забули, як воно —
 безхмарно, —
Так давно їм обрій голубів...
Та хіба на поле битви марно
Сипалося золото чубів?
Прив’ядають лозунги і дати,
Оживають чесні імена.
Де колючий дріт стеріг квадрати –
Зеленіє парость весняна.
Люто ж як думок весняні сходи
Толочив табун сліпих табу! –
Знову хмелем у народі бродить
Те, за що каравсь, та — не забув!
Ще ударим в золоті литаври,
Як мине облудна біла ніч.
Дотлівають паперові лаври
Під гарячим диханням сторіч.
*    *    *
Трісками — трибуни.
 Жмутками — чуби.
Всі уроки вчорашні — затерті.
Хоч квилить сопілка в душі:
 не губи! –
Героїчно б’ємося до смерті.
Ми злі. На осколках святинь
 без жалю
Товчемось безголово і босо.
А завтра чужинцю зволочим ріллю
І посієм на вівтарі просо.
Було уже все. Скам’яніла сльоза
Лезом зблисне в часу на повіці.
Коли ж навчимося дивитись назад
З висоти невисоких амбіцій?!
Бо чим довше ідем —
 губим світло мети.
В душу хука надія худенька.
О Боже! Не дай так іти — і прийти
На розпачливі очі Шевченка...
*    *    *
А сірий день не просвітлів...
І моститься під серцем знов
Трясовина облудних слів
В туманах завчених промов.
І ґнотик віри догоря,
І терпне у чеканні мить...
Лиш віще слово Кобзаря
Зорею в мороці горить.
Так близько стали до біди:
Сліпці — не бачимо звізди...
*    *    *
Вже мед порожніх слів – не спокуша.
Всеочищаючої б зливи!
...Брехнею опромінена душа
Бреде за світлячком блудливим.
*    *    *
На прадавнім занедбанім жорні
Мелем, мелем крутий свій час.
Білі плями і плями чорні
Яничарами прискають з нас.
Хто ми нині: сини чи пасинки?
Мучить спрага живої води.
Нерозбовтані вина класики
Бунтом бродять в серцях молодих.
*    *    *
Ах, мріють дівчатка про хлопців «крутих»,
Так хвацько «змонтованих» бойовиками.
І мало їм діла до цінностей тих,
Що предки по крихтах збирали віками.
Не в моді у звивинах — думка крута.
Глибока архаїка: цнота, сумління...
Коли розірвалася нитка ота,
Що в’яже в єдиний народ покоління?..
Пресвітла печале, у серце ввійди
На цім віражі — як ніколи — крутому, —
Щоб, наче від краплі живої води,
Воскреснув той шлях, що поверне додому, —
Де круча крута у задумі стоїть.
Де брови круті заламала тополя,
І де із крутого окропу століть
Вигулькує наша покручена воля.
*    *    *
Село віками колисала
Легка мелодія крила.
Не календар — пташиний галас
Оповіщав: «Весна прийшла!»
Тепліли багна і озера –
Маленький рай, що край села, —
Червона книга многопера
Його краси не вберегла.
Той рай давно заріс по вуха:
Де птах? Де рибка золота?
Бо хтось когось колись послухав –
І... осушили болота.
Ні птиць, ні трав...
Шматок безхлібний.
Струмочок на пісній луці –
Неначе пульс ниткоподібний
На обезсиленій руці.

СЕЛО

Дочекалась черешня шпаків.
Тріумфує душа десь насподі.
Наші кури вже сотню «шляків»*
Розгребли на сусідськім городі.
Пахне гноєм. Він сивим вуйкам
Все життя — за найтонші парфуми.
...Моє рідне, тебе не віддам
Я безрідному гицлю на глуми.
*«Шляк би тебе трафив» — галицька лайка
ПОЛЕ. РОЗДУМ
У землі на вічному припоні,
З першої травинки тут живу.
Ще козацькі гордовиті коні
Пасли запашну мою траву.
Тільки нині хочеться тікати.
Згіркли ночі, сполиніли дні.
На вечерю знову хімікати
В чисті роси всипали мені.
Вип’ю рідну пісню жайворину –
Й цілу ніч болітиме душа:
Острівок солодкого люпину
Допаса худесеньке лоша.
*    *    *
Світ зчорнів — а ми і далі: білий...
Світ здрібнів — а ми йому:
 великий...
Там, де світлі тіні остовпіли,
Ще блукають призабуті лики.
Спрагло заглядають в очі кожні,
Німо просять світло повернути...
Та уста довкола чорні й ложні,
І немає місця для покути.
Так живем, погрузнувши в мізерне,
В світі, що на гріх людський оперся.
...Поки час всесильний не оберне
В бездиханний прах іще півсерця.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2012 > Тема "Душі криниця"