Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2788)
З потоку життя (5915)
Душі криниця (3315)
Українці мої... (1431)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1629)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«ЯКЩО У ВАС ╢ ХОЧ КРАПЛЯ ПАТР╤ОТИЗМУ ╤ КУЛЬТУРИ…»
кримчанин, укра╖нець ╤ван Лук'янович Лавтар не зда╓ться ╕ турбу╓ чиновницьку ки╖вську...


Остап К╤НДРАЧУК, ялтинський кобзар – на Майдан╕ Незалежност╕ у Ки╓в╕: КОЛИ СУСП╤ЛЬСТВО МОВЧИТЬ, ГОВОРЯТЬ КОБЗАР╤... ╤ Д╤ТИ
Сьогодн╕ призовий фонд Всеукра╖нського л╕тературного конкурсу «Ми - д╕ти тво╖,...


ЯК ЗРОС╤ЙЩУВАЛИ УКРА╥НСЬКИЙ НАРОД
Чи про це не знали в Ки╓в╕? А якщо знали, то чому не реагували?


ЗА «КРИМСЬКУ СВ╤ТЛИЦЮ» В КРИМУ!
Щиро дяку╓мо колегам-письменникам, журнал╕стам, ус╕м нашим читачам, хто вже в╕дгукнувся на наш...


К╤БОРГИ: НАШЕ К╤НО ПРО НАШУ ╤СТОР╤Ю
В к╕нотеатр╕ «Гул╕вер» в╕дбувся прес-показ найоч╕куван╕шо╖ укра╖нсько╖ прем'╓ри,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2012 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 09.03.2012
«УКРА╥НО МОЯ, МОЯ ЛЮБА ВКРА╥НО...»
Олександр ГУБАР

Л╕тературознавство

Професор Тавр╕йського нац╕онального ун╕верситету ╕м. В. ╤. Вернадського (м. С╕мферополь), член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни Олександр ╤ванович Губар був одним з найпрацьовит╕ших укра╖нських л╕тературознавц╕в Криму та одним з тих, хто дуже пл╕дно працював на нив╕ тичинознавства в Укра╖н╕. Св╕дченням того ╓ його книги ╕ статт╕, опубл╕кован╕ ╕ за його життя, ╕ вже по смерт╕.
Розпочавши свою науково-письменницьку д╕яльн╕сть захистом кандидатсько╖ дисертац╕╖ про творч╕сть патр╕арха укра╖нсько╖ поез╕╖ Павла Тичини, Олександр Губар до к╕нця свого життя був в╕рний ╕ в╕дданий укра╖нському тичинознавству. З-п╕д його пера вийшли книги: «Павло Тичина: л╕тературний портрет» (1958), а згодом значно доповнене ╕ доопрацьоване видання «Павло Тичина: л╕тературний портрет» (1961); «Павло Тичина: л╕тературно-критичний нарис» (1981), «Павло Тичина: сем╕нар╕й» (у сп╕вавторств╕ з Л. Чернецем) (1984), численн╕ статт╕ ╕ л╕тературознавч╕ розв╕дки, присвячен╕ творчим зв’язкам Павла Тичини з укра╖нським театром, музикою, л╕тературою близького ╕ далекого заруб╕жжя.
Уже по смерт╕ О. ╤. Губаря, яка настала 15 вересня 2003 року на 82 роц╕ його життя, вдова письменника Майя Олександр╕вна власним коштом видала книгу свого чолов╕ка «Глибока дружби теч╕я» (м. С╕мферополь, видавництво «Тавр╕я», 2009 р.), присвячену життю ╕ творч╕й д╕яльност╕ Павла Тичини у складн╕ ╕ драматичн╕ 30-т╕ роки минулого стол╕ття. Рукопис ц╕╓╖ книги Олександр ╤ванович готував для одного з ки╖вських видавництв.
Активно працюючи в царин╕ тичинознавства, О. ╤. Губар багато зробив ╕ для популяризац╕╖ творчост╕ сучасних укра╖нських письменник╕в Криму, випустивши к╕лька книг про ╖хню творч╕сть: «Чорноморська хвиля», «Сучасн╕ укра╖нськ╕ письменники Криму», «Земле моя кримська». В╕н був одним з ╕н╕ц╕атор╕в видання твор╕в Тараса Шевченка укра╖нською ╕ кримськотатарською мовами, орган╕зував до ц╕╓╖ роботи перекладач╕в, написав передмову ╕ книга «Далекий ╕ близький Шевченко» («Узакъ ве якъын») побачила св╕т 1999 року. А згодом, в╕дшукавши в арх╕вах ки╖вського музею Павла Тичини науковий зб╕рник «Студ╕╖ з Криму», виданий укра╖нською мовою 1930 року в Ки╓в╕ п╕д редакц╕╓ю академ╕ка А. Кримського, п╕дготував до окремого видання ╕з цього зб╕рника працю академ╕ка «Л╕тература кримських татар» трьома мовами — укра╖нською, рос╕йською (переклад рос╕йською виконав сам О. Губар — Д. К.) та кримськотатарською, написавши сво╓ розлоге досл╕дження про життя ╕ творч╕сть Агатангела Кримського. Книга побачила св╕т у с╕мферопольському видавництв╕ «Доля» 2003 року.
У творчому доробку л╕тературознавця О. Губаря ╓ низка статей, присвячених укра╖нсько-кримськотатарським л╕тературним зв’язкам ╕, зокрема, творчост╕ Шам╕ля Аляд╕на, який переклав кримськотатарською «Запов╕т» Тараса Шевченка.
Уже понад в╕с╕м рок╕в як нема серед нас О. ╤. Губаря — одного з найяскрав╕ших творц╕в сучасно╖ укра╖нсько╖ л╕тератури в Криму, незм╕нного учасника ╕ орган╕затора Тичининських читань, л╕тературних вечор╕в, присвячених Тарасов╕ Шевченку, Лес╕ Укра╖нц╕, Агатангелу Кримському... На жаль, дуже зб╕дн╕ло наше кримське укра╖нське духовне життя без О. ╤. Губаря, та, на щастя, нам ус╕м лишилися його книги, котр╕ стали ц╕нними пос╕бниками для тих, хто ц╕кавиться укра╖нським л╕тературним життям на теренах автоном╕╖, хто не байдужий до сво╓╖ нац╕онально╖ л╕тератури, до ╖╖ творц╕в.
Творчий спадок талановитого л╕тературознавця Олександра ╤вановича Губаря чималий. У ц╕ дн╕, коли минув уже 121 р╕к в╕д дня народження Павла Григоровича Тичини, ми пропону╓мо нашим читачам одну ╕з статей О. Губаря «Укра╖но моя, моя люба Вкра╖но...», в як╕й автор досл╕джу╓ роль П. Г. Тичини в мистецькому осягненн╕ нац╕онально╖ ╕де╖ в добу тотал╕тарного режиму, з’ясову╓ться трагед╕я могутнього таланту, за висловом Олеся Гончара, «яблуневоцв╕тного ген╕я Укра╖ни».

Данило КОНОНЕНКО

Олександр ГУБАР
«УКРА╥НО МОЯ, МОЯ ЛЮБА ВКРА╥НО...»

ТЕМА В╤ТЧИЗНИ У ТВОРЧОСТ╤ ПАВЛА ТИЧИНИ

Павло Тичина належав до когорти митц╕в, котр╕ скр╕зь ╕ завжди дошукувалися «свого кореня» ╕ «свого глагола». За висловом академ╕ка Леон╕да Новиченка, Павло Тичина «вм╕в п╕днестись на т╕ верховини, куди не ступала нога його попередник╕в» [1]. «Сво╖ми поетичними засобами цей сп╕вець Укра╖ни не нагаду╓ нам н╕кого ╕ншого в ус╕й св╕тов╕й поез╕╖» [2], — в╕дзнача╓ англ╕йський критик Джон Фут.
Ген╕альний Павло Тичина переступа╓ пор╕г третього тисячол╕ття в╕д Р╕здва Христового з багатьма не розгаданими дос╕ та╓мницями сво╓╖ музи, котр╕й судилося йти на Голгофу в добу, сповнену трагед╕йними потряс╕ннями. Поет прожив на б╕лому св╕т╕ с╕мдесят ш╕сть з половиною рок╕в. А п’ятдесят ╕з них в найжорсток╕шу, найжахлив╕шу для Укра╖ни ╕сторичну смугу диктатури репресивно-тотал╕тарного режиму. Пережив у стражданнях кривав╕ часи громадянсько╖ в╕йни, був св╕дком розправ з поборниками Укра╖нсько╖ Народно╖ Республ╕ки, винищення м╕льйон╕в укра╖нського люду голодоморами, геноциду укра╖нсько╖ нац╕╖ в 30-т╕ роки, а також у наступн╕ часи.
Павло Тичина входив у л╕тературу з шевченк╕вськими словами на вустах – «Укра╖но моя». В╕с╕мнадцятил╕тн╕й студент Черн╕г╕всько╖ духовно╖ сем╕нар╕╖ уже усв╕домлював себе орган╕чною часткою сво╓╖ знедолено╖ В╕тчизни, свого згорьованого народу:
Укра╖но моя, моя люба
 Вкра╖но,
Чим я вт╕шу тебе,
 чим тебе заспокою? –
Чи про те розкажу,
 як тебе я люблю,
А чи п╕снею
 горе тво╓ я присплю,
Чи сл╕зьми роз╕ллюсь,
 мов сир╕тська дитина, —
Чим тебе заспокою я –
б╕дна людина, —
Скажи, моя люба
 Вкра╖но, Вкра╖но моя!
Сво╖ми настроями, переживаннями, роздумами в╕н сто╖ть близько до молодо╖ Лес╕ Укра╖нки.
Укра╖но! Плачу сл╕зьми
 над тобою...
Недоле моя! Що поможе
 ся туга?
Що вд╕ю для тебе
 с╕╓ю тяжкою журбою?
Гай, гай, невелика послуга.
Так писала Леся Укра╖нка 1891 року. В юного Тичини, як ╕ в юно╖ Лес╕ Укра╖нки, почуття патр╕отизму не стало громадянськи визначеним, так би мовити, публ╕цистично загостреним. Воно знайшло вираження у форм╕ плачу. Але т╕ сльози були гаряч╕, з╕ щемом ╕ г╕ркотою. А вже у в╕рш╕ «Ах не см╕йтеся ви над╕ мною», написаному двома роками п╕зн╕ше в╕д в╕рша «Укра╖но моя, моя люба Вкра╖но...», прорива╓ться мотив готовност╕ стати на захист дол╕ р╕дного краю:
Не ч╕пайте мо╓╖ Вкра╖ни!
Хай по-вашому вмерла вона.
Скаж╕ть: нащо ц╕ ваш╕
 знущання та кпини?
Не ч╕пайте – просю вас –
 мо╓╖ Вкра╖ни:
Т╕льки це ж моя вт╕ха одна!
Т╕льки з нею, т╕льки для не╖, заради не╖ в╕н вбача╓ призначен╕сть свого життя:
Х╕ба ж можете ви зрозум╕ти,
Як ╖╖ я кохаю, люблю?
Та коли б не вона,
 то для чого б ╕ жити!
 У молодого поета зароджуються мотиви мужност╕, активного ставлення до д╕йсност╕. В╕н прагне пробудити енерг╕ю у духовно заблуканих, вражених ╕нертн╕стю, байдуж╕стю до страждань знедоленого народу сучасник╕в:
Ой скаж╕ть мен╕, скаж╕ть,
Люб╕ мо╖ сестри, браття:
Що в житт╕ вас так гн╕тить
Чом нема у вас завзяття?
Таким сп╕вчутливим тоном почина╓ться в╕рш «Молодий я, молодий...» Але цей сп╕вчутливо-поблажливий тон зм╕ню╓ться категоричним осудом нос╕╖в рабсько╖ покори:
Як╕ ви без краю
раби вс╕ душею!
Так. Поет розум╕в, що у боротьб╕ за укра╖нство потр╕бне завзяття, а не психолог╕я раб╕в.
В╕домо, що першим друкованим твором Тичини ╓ в╕рш «Ви зна╓те, як липа шелестить...» Мою увагу привернула нотатка П. Тичини щодо датування цього в╕рша, подана у першому том╕ дванадцятитомного видання твор╕в поета. П. Тичина запиту╓ себе: «Ви зна╓те, як липа шелестить...» Дата написання: чи 1912-й, а чи ран╕ше? Поглянути в лист М. Коцюбинського. Конкретно – лист його ╕з Кривор╕вн╕» [3].
Переглядав я к╕лька видань твор╕в М. Коцюбинського. Серед лист╕в його до П. Тичини називаються два: лист ╕з Капр╕ ╕ другий – ╕з Ки╓ва, з Ун╕верситетсько╖ кл╕н╕ки. А третього листа, того, якого назива╓ поет, з Кривор╕вн╕, в╕днайти у творах М. Коцюбинського так ╕ не довелося. Видавц╕ його, мабуть, не знали. Але коли б ╕ знали, то не публ╕кували б. Цього листа опубл╕ковано було аж 1990 року у книжц╕ «З арх╕ву П. Г. Тичини». Ось в╕н, лист М. Коцюбинського:
25 липня 1911 р. Кривор╕вня. Галичина.
Любий пане Павле!
Не м╕г написати швидше до Вас, бо т╕льки побачився з проф. Грушевським. На початку в╕н бере до «В╕сника» один Ваш в╕рш: «Чи чули ви, як липа шелестить». Йому в╕н подоба╓ться особливо. Об╕цяв надрукувати швидко. Я при╖ду до Черн╕гова так коло серпня. Як Вам живеться? Що поробля╓те? Ваш М. Коцюбинський [4].
Отже, «ларчик открывался просто»: ╕м’я згаданого у лист╕ професора М. Грушевського, шельмованого в радянськ╕ часи як вожака буржуазного нац╕онал╕зму, було причиною замовчування цього ц╕нного документа. М. Грушевський свою об╕цянку (надрукувати в╕рш П. Тичини) швидко зд╕йснив. В╕рш було опубл╕ковано у «Л╕тературно-науковому в╕снику» 1912 року в № 1, с. 109.
Лист М. Коцюбинського несе ╕ще одну ц╕нну ╕нформац╕ю: М. Грушевському, кр╕м в╕рша «Чи чули ви, як липа шелестить», поет над╕слав ╕ще к╕лька сво╖х в╕рш╕в. Яких? Нев╕домо.
Ув╕йшовши в л╕тературу з благословення Михайла Коцюбинського та Михайла Грушевського, Павло Тичина прин╕с до св╕тово╖ поез╕╖ неповторне в сво╖й ф╕лософсько-гуман╕стичн╕й, сонячнокларнетн╕й чар╕вност╕ укра╖нське поетичне слово.
Василь Барка мав рац╕ю, назвавши Павла Тичину «бардом УНР», президентом яко╖ був Михайло Грушевський:
Ой що в Соф╕йському
заграли дзвони, затремт╕ли.
Не б╕л╕ голуби, – янголи
у неб╕ пролет╕ли.
Ой там збиралися
п╕д прапори,
п╕д сонячн╕ ще й син╕:
В╕днин╕ –
Не буде б╕льше пана
у в╕льн╕й Укра╖н╕.
╤дея нац╕онального в╕дродження, а точн╕ше – другого народження нац╕╖, знайшла самобутн╓ художн╓ осмислення у поем╕ П. Тичини «Золотий гом╕н», написан╕й п╕сля того, як Центральна Рада та Всеукра╖нський в╕йськовий з’╖зд у червн╕ 1917 року проголосили (нехай ╕ще у форм╕ автоном╕╖ щодо Рос╕╖) державн╕сть Укра╖ни. На висок╕й поетично-патетичн╕й святков╕й тональност╕ завершу╓ться поема, перейнята в╕рою в силу народу, в його ╕сторичне майбутн╓:
Я дужий народ! –
 з сонцем, голубами.
В╕тай нас р╕дними п╕снями!
Я – молодий! Молодий!
Сповнен╕ гострого душевного болю його твори про траг╕чн╕ под╕╖ громадянсько╖ в╕йни. Скорботний плач над долею Укра╖ни звучить у цикл╕ «Скорбна мати» (1917-1918). Може, то Мати Божа, вона ж Укра╖на, а може, то р╕дна згорьована пок╕йна поетова мати, у яко╖ «б╕ль серце опром╕нив блискучими ножами». ╥й болить нац╕ональна ру╖на, загибель син╕в у кривав╕й братовбивч╕й в╕йн╕. Скорбота ╖╖ болюча, глибока: «Не буть н╕коли раю у ц╕м кривав╕м краю». Для посилення траг╕зму поет вносить до циклу нагадування про ╤суса Христа, зокрема про розп’яття. Слова Т. Шевченка «за що тебе роз╕п’ято, Христе, Сине Божий?» по-сво╓му в╕длунюють у Павла Тичини:
– За що тебе розп’ято?
За що тебе убито?
Це слова страдниц╕-матер╕, яка ╕ себе в╕дчува╓ в гор╕ роз╕п’ятою на хрест╕:
Не витримала суму,
Не витримала муки, —
Упала на обн╕жок,
Хрестом розп’явши руки.
Цього ж 1918 року Павло Тичина чи не перший заговорив про трагед╕ю п╕д Крутами у в╕рш╕ «Пам’ят╕ тридцяти». Це болючий сплеск його душ╕ про загибель юнак╕в-патр╕от╕в, як╕ пов╕рили в нац╕ональне в╕дродження ╕ стали на захист УНР. Поет був на похоронах ╖х, «тридцяти мучн╕в-укра╖нц╕в» на Аскольдов╕й могил╕. Чув ╕ промову М. Грушевського.
На Аскольдов╕й могил╕
Укра╖нський цв╕т! —
По кривав╕й по дороз╕
Нам ╕ти у св╕т.
Думка поета про «дорогу криваву» Укра╖ни стала пророчою. Вл╕тку 1919 року ден╕к╕нська «добровольча арм╕я» зайняла Ки╖в. Почалися полювання на б╕льшовик╕в та «хахл╕в». Ден╕к╕нськ╕ вандали розстр╕ляли пам’ятник Т. Шевченка. Полювали й за П. Тичиною. Треба нав╕ки ╕ з глибокою сердечн╕стю подякувати Катерин╕ Кузьм╕вн╕ Папарук та ╖╖ доньц╕ Л╕д╕╖ Петр╕вн╕ Папарук, у яких тод╕ жив на квартир╕ поет, за те, що вони врятували його в╕д арешту й розправи, переховуючи у старих склепах на Байковому кладовищ╕. Л╕д╕я Петр╕вна, яка згодом стала дружиною Павла Григоровича, згаду╓:
— Обшуки й арешти. У кого знаходять портрет Шевченка – ведуть на розстр╕л. У когось знайшли Ун╕версал Центрально╖ Ради... Коли вона була Центральна Рада? – а отже, все одно повели на розстр╕л.

(Зак╕нчення в наступному номер╕)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2012 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=10015

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков