Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературознавство

Професор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (м. Сімферополь), член Національної спілки письменників України Олександр Іванович Губар був одним з найпрацьовитіших українських літературознавців Криму та одним з тих, хто дуже плідно працював на ниві тичинознавства в Україні. Свідченням того є його книги і статті, опубліковані і за його життя, і вже по смерті.
Розпочавши свою науково-письменницьку діяльність захистом кандидатської дисертації про творчість патріарха української поезії Павла Тичини, Олександр Губар до кінця свого життя був вірний і відданий українському тичинознавству. З-під його пера вийшли книги: «Павло Тичина: літературний портрет» (1958), а згодом значно доповнене і доопрацьоване видання «Павло Тичина: літературний портрет» (1961); «Павло Тичина: літературно-критичний нарис» (1981), «Павло Тичина: семінарій» (у співавторстві з Л. Чернецем) (1984), численні статті і літературознавчі розвідки, присвячені творчим зв’язкам Павла Тичини з українським театром, музикою, літературою близького і далекого зарубіжжя.
Уже по смерті О. І. Губаря, яка настала 15 вересня 2003 року на 82 році його життя, вдова письменника Майя Олександрівна власним коштом видала книгу свого чоловіка «Глибока дружби течія» (м. Сімферополь, видавництво «Таврія», 2009 р.), присвячену життю і творчій діяльності Павла Тичини у складні і драматичні 30-ті роки минулого століття. Рукопис цієї книги Олександр Іванович готував для одного з київських видавництв.
Активно працюючи в царині тичинознавства, О. І. Губар багато зробив і для популяризації творчості сучасних українських письменників Криму, випустивши кілька книг про їхню творчість: «Чорноморська хвиля», «Сучасні українські письменники Криму», «Земле моя кримська». Він був одним з ініціаторів видання творів Тараса Шевченка українською і кримськотатарською мовами, організував до цієї роботи перекладачів, написав передмову і книга «Далекий і близький Шевченко» («Узакъ ве якъын») побачила світ 1999 року. А згодом, відшукавши в архівах київського музею Павла Тичини науковий збірник «Студії з Криму», виданий українською мовою 1930 року в Києві під редакцією академіка А. Кримського, підготував до окремого видання із цього збірника працю академіка «Література кримських татар» трьома мовами — українською, російською (переклад російською виконав сам О. Губар — Д. К.) та кримськотатарською, написавши своє розлоге дослідження про життя і творчість Агатангела Кримського. Книга побачила світ у сімферопольському видавництві «Доля» 2003 року.
У творчому доробку літературознавця О. Губаря є низка статей, присвячених українсько-кримськотатарським літературним зв’язкам і, зокрема, творчості Шаміля Алядіна, який переклав кримськотатарською «Заповіт» Тараса Шевченка.
Уже понад вісім років як нема серед нас О. І. Губаря — одного з найяскравіших творців сучасної української літератури в Криму, незмінного учасника і організатора Тичининських читань, літературних вечорів, присвячених Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Агатангелу Кримському... На жаль, дуже збідніло наше кримське українське духовне життя без О. І. Губаря, та, на щастя, нам усім лишилися його книги, котрі стали цінними посібниками для тих, хто цікавиться українським літературним життям на теренах автономії, хто не байдужий до своєї національної літератури, до її творців.
Творчий спадок талановитого літературознавця Олександра Івановича Губаря чималий. У ці дні, коли минув уже 121 рік від дня народження Павла Григоровича Тичини, ми пропонуємо нашим читачам одну із статей О. Губаря «Україно моя, моя люба Вкраїно...», в якій автор досліджує роль П. Г. Тичини в мистецькому осягненні національної ідеї в добу тоталітарного режиму, з’ясовується трагедія могутнього таланту, за висловом Олеся Гончара, «яблуневоцвітного генія України».

Данило КОНОНЕНКО

Олександр ГУБАР
«УКРАЇНО МОЯ, МОЯ ЛЮБА ВКРАЇНО...»
ТЕМА ВІТЧИЗНИ У ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ

Павло Тичина належав до когорти митців, котрі скрізь і завжди дошукувалися «свого кореня» і «свого глагола». За висловом академіка Леоніда Новиченка, Павло Тичина «вмів піднестись на ті верховини, куди не ступала нога його попередників» [1]. «Своїми поетичними засобами цей співець України не нагадує нам нікого іншого в усій світовій поезії» [2], — відзначає англійський критик Джон Фут.
Геніальний Павло Тичина переступає поріг третього тисячоліття від Різдва Христового з багатьма не розгаданими досі таємницями своєї музи, котрій судилося йти на Голгофу в добу, сповнену трагедійними потрясіннями. Поет прожив на білому світі сімдесят шість з половиною років. А п’ятдесят із них в найжорстокішу, найжахливішу для України історичну смугу диктатури репресивно-тоталітарного режиму. Пережив у стражданнях криваві часи громадянської війни, був свідком розправ з поборниками Української Народної Республіки, винищення мільйонів українського люду голодоморами, геноциду української нації в 30-ті роки, а також у наступні часи.
Павло Тичина входив у літературу з шевченківськими словами на вустах – «Україно моя». Вісімнадцятилітній студент Чернігівської духовної семінарії уже усвідомлював себе органічною часткою своєї знедоленої Вітчизни, свого згорьованого народу:
Україно моя, моя люба
 Вкраїно,
Чим я втішу тебе,
 чим тебе заспокою? –
Чи про те розкажу,
 як тебе я люблю,
А чи піснею
 горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь,
 мов сирітська дитина, —
Чим тебе заспокою я –
бідна людина, —
Скажи, моя люба
 Вкраїно, Вкраїно моя!
Своїми настроями, переживаннями, роздумами він стоїть близько до молодої Лесі Українки.
Україно! Плачу слізьми
 над тобою...
Недоле моя! Що поможе
 ся туга?
Що вдію для тебе
 сією тяжкою журбою?
Гай, гай, невелика послуга.
Так писала Леся Українка 1891 року. В юного Тичини, як і в юної Лесі Українки, почуття патріотизму не стало громадянськи визначеним, так би мовити, публіцистично загостреним. Воно знайшло вираження у формі плачу. Але ті сльози були гарячі, зі щемом і гіркотою. А вже у вірші «Ах не смійтеся ви наді мною», написаному двома роками пізніше від вірша «Україно моя, моя люба Вкраїно...», проривається мотив готовності стати на захист долі рідного краю:
Не чіпайте моєї Вкраїни!
Хай по-вашому вмерла вона.
Скажіть: нащо ці ваші
 знущання та кпини?
Не чіпайте – просю вас –
 моєї Вкраїни:
Тільки це ж моя втіха одна!
Тільки з нею, тільки для неї, заради неї він вбачає призначеність свого життя:
Хіба ж можете ви зрозуміти,
Як її я кохаю, люблю?
Та коли б не вона,
 то для чого б і жити!
 У молодого поета зароджуються мотиви мужності, активного ставлення до дійсності. Він прагне пробудити енергію у духовно заблуканих, вражених інертністю, байдужістю до страждань знедоленого народу сучасників:
Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить
Чом нема у вас завзяття?
Таким співчутливим тоном починається вірш «Молодий я, молодий...» Але цей співчутливо-поблажливий тон змінюється категоричним осудом носіїв рабської покори:
Які ви без краю
раби всі душею!
Так. Поет розумів, що у боротьбі за українство потрібне завзяття, а не психологія рабів.
Відомо, що першим друкованим твором Тичини є вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...» Мою увагу привернула нотатка П. Тичини щодо датування цього вірша, подана у першому томі дванадцятитомного видання творів поета. П. Тичина запитує себе: «Ви знаєте, як липа шелестить...» Дата написання: чи 1912-й, а чи раніше? Поглянути в лист М. Коцюбинського. Конкретно – лист його із Криворівні» [3].
Переглядав я кілька видань творів М. Коцюбинського. Серед листів його до П. Тичини називаються два: лист із Капрі і другий – із Києва, з Університетської клініки. А третього листа, того, якого називає поет, з Криворівні, віднайти у творах М. Коцюбинського так і не довелося. Видавці його, мабуть, не знали. Але коли б і знали, то не публікували б. Цього листа опубліковано було аж 1990 року у книжці «З архіву П. Г. Тичини». Ось він, лист М. Коцюбинського:
25 липня 1911 р. Криворівня. Галичина.
Любий пане Павле!
Не міг написати швидше до Вас, бо тільки побачився з проф. Грушевським. На початку він бере до «Вісника» один Ваш вірш: «Чи чули ви, як липа шелестить». Йому він подобається особливо. Обіцяв надрукувати швидко. Я приїду до Чернігова так коло серпня. Як Вам живеться? Що поробляєте? Ваш М. Коцюбинський [4].
Отже, «ларчик открывался просто»: ім’я згаданого у листі професора М. Грушевського, шельмованого в радянські часи як вожака буржуазного націоналізму, було причиною замовчування цього цінного документа. М. Грушевський свою обіцянку (надрукувати вірш П. Тичини) швидко здійснив. Вірш було опубліковано у «Літературно-науковому віснику» 1912 року в № 1, с. 109.
Лист М. Коцюбинського несе іще одну цінну інформацію: М. Грушевському, крім вірша «Чи чули ви, як липа шелестить», поет надіслав іще кілька своїх віршів. Яких? Невідомо.
Увійшовши в літературу з благословення Михайла Коцюбинського та Михайла Грушевського, Павло Тичина приніс до світової поезії неповторне в своїй філософсько-гуманістичній, сонячнокларнетній чарівності українське поетичне слово.
Василь Барка мав рацію, назвавши Павла Тичину «бардом УНР», президентом якої був Михайло Грушевський:
Ой що в Софійському
заграли дзвони, затремтіли.
Не білі голуби, – янголи
у небі пролетіли.
Ой там збиралися
під прапори,
під сонячні ще й сині:
Віднині –
Не буде більше пана
у вільній Україні.
Ідея національного відродження, а точніше – другого народження нації, знайшла самобутнє художнє осмислення у поемі П. Тичини «Золотий гомін», написаній після того, як Центральна Рада та Всеукраїнський військовий з’їзд у червні 1917 року проголосили (нехай іще у формі автономії щодо Росії) державність України. На високій поетично-патетичній святковій тональності завершується поема, перейнята вірою в силу народу, в його історичне майбутнє:
Я дужий народ! –
 з сонцем, голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я – молодий! Молодий!
Сповнені гострого душевного болю його твори про трагічні події громадянської війни. Скорботний плач над долею України звучить у циклі «Скорбна мати» (1917-1918). Може, то Мати Божа, вона ж Україна, а може, то рідна згорьована покійна поетова мати, у якої «біль серце опромінив блискучими ножами». Їй болить національна руїна, загибель синів у кривавій братовбивчій війні. Скорбота її болюча, глибока: «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю». Для посилення трагізму поет вносить до циклу нагадування про Ісуса Христа, зокрема про розп’яття. Слова Т. Шевченка «за що тебе розіп’ято, Христе, Сине Божий?» по-своєму відлунюють у Павла Тичини:
– За що тебе розп’ято?
За що тебе убито?
Це слова страдниці-матері, яка і себе відчуває в горі розіп’ятою на хресті:
Не витримала суму,
Не витримала муки, —
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки.
Цього ж 1918 року Павло Тичина чи не перший заговорив про трагедію під Крутами у вірші «Пам’яті тридцяти». Це болючий сплеск його душі про загибель юнаків-патріотів, які повірили в національне відродження і стали на захист УНР. Поет був на похоронах їх, «тридцяти мучнів-українців» на Аскольдовій могилі. Чув і промову М. Грушевського.
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Думка поета про «дорогу криваву» України стала пророчою. Влітку 1919 року денікінська «добровольча армія» зайняла Київ. Почалися полювання на більшовиків та «хахлів». Денікінські вандали розстріляли пам’ятник Т. Шевченка. Полювали й за П. Тичиною. Треба навіки і з глибокою сердечністю подякувати Катерині Кузьмівні Папарук та її доньці Лідії Петрівні Папарук, у яких тоді жив на квартирі поет, за те, що вони врятували його від арешту й розправи, переховуючи у старих склепах на Байковому кладовищі. Лідія Петрівна, яка згодом стала дружиною Павла Григоровича, згадує:
— Обшуки й арешти. У кого знаходять портрет Шевченка – ведуть на розстріл. У когось знайшли Універсал Центральної Ради... Коли вона була Центральна Рада? – а отже, все одно повели на розстріл.

(Закінчення в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2012 > Тема "Урок української"