"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Українці мої..."
#7 за 17.02.2012
ЖИТ╤╢ ГАРМАША СТЕПАНА РУДЯ
Дол╕ людськ╕
Мен╕ пощастило ознайомитися з╕ стародавн╕м рукописом п╕д такою назвою. Товстий зошит у клейончаст╕й пал╕турц╕ збер╕гався в одн╕й полтавськ╕й родин╕, його передавали в╕д покол╕ння до покол╕ння як ц╕нну с╕мейну рел╕кв╕ю. Записи у зошит╕ розпочинаються з 1 с╕чня 1894 року ╕ зак╕нчуються 10 травня 1933 року. Виконан╕ вони на прохання жителя м╕стечка Чутове Полтавсько╖ губерн╕╖ Степана ╤вановича Рудя його дочкою Улитою. Батько навчив ╖╖ читати ╕ писати. Перший запис на його прохання вона зробила у 14 рок╕в. Останн╕й — коли ╖й виповнилося 53. Зрозум╕ло, що з’ясувати, чому цей заклопотаний гречкос╕й захопився мемуарами, так би мовити, сьогодн╕ неможливо. Очевидно, спонукали до цього незвичайн╕, з багатьма визначними под╕ями часи, що тод╕ в╕дбувалися в Укра╖н╕.
КОЗАЦЬКИЙ РОДОВ╤Д
В╕дчува╓ться, що автор запис╕в мав певн╕ в╕домост╕ про минуле сво╖х батьк╕в ╕ б╕льш далеких родич╕в, займав активну житт╓ву позиц╕ю, у склад╕ ╕мперського Чорноморського флоту брав участь у Кримськ╕й в╕йн╕ 1853-1855 рр., в оборон╕ Севастополя, в ╕нших под╕ях. На перш╕й стор╕нц╕ зошита записано, що Степан Рудь народився 12 с╕чня 1832 року в родин╕ колишнього запорозького козака Данила Рудого. Так, жартома, прозвали парубка брати-с╕човики за справжн╓ полум’я на його голов╕. Коли за наказом цариц╕ Катерини II 1775 року була зруйнована Запорозька С╕ч, то ╖╖ во╖ни розбрелися у р╕зн╕ кра╖. Частина з них закр╕пилася на малозаселених землях Слоб╕дсько╖ Укра╖ни, куди входила територ╕я нин╕шн╕х Харк╕всько╖, Сумсько╖, Полтавсько╖ та сус╕дн╕х областей Рос╕╖. Серед цих поселенц╕в був ╕ Данило Рудий. Правда, коли п╕зн╕ше складався ре╓стр козак╕в, то писар, що був саме нап╕дпитку, сп╕ткнувся на пр╕звищ╕ Данила. Так в╕н став Данило Рудь. Оновлене пр╕звище ╕ д╕сталося синов╕ ╤ванов╕, якого рано обс╕ли д╕ти. С╕м’я ледве зводила к╕нц╕ з к╕нцями. Степан був шостим. Його пов╕домлення про те, що в╕н збира╓ться йти на в╕йськову службу, у с╕м’╖ заперечень не викликало. Тод╕ йому виповнилось двадцять л╕т. На призовному пункт╕ у Харков╕ з ним трапився такий випадок. Йшла перев╕рка здоров’я новобранц╕в. Кожному давали в руку металевий пристр╕й для визначення сили тиску. Коли його взяв у жменю Степан, то прилад зламався. Хлопця без наступних перев╕рок зарахували у флотськ╕ гармаш╕. Тод╕ гармати пересували в основному зусиллями ф╕зично здорово╖ обслуги.
У ШКОЛ╤ АРТИЛЕРИСТ╤В
Восени 1852 року Степан Рудь став матросом Севастопольсько╖ школи морських канон╕р╕в (артилерист╕в). Допитливий в╕д природи, товариський, в╕н вид╕лявся серед майбутн╕х гармаш╕в не т╕льки великою ф╕зичною силою, але й км╕тлив╕стю, см╕лив╕стю та безкорислив╕стю. На завершальних випробуваннях молодий канон╕р показав так╕ висок╕ результати, що був в╕дразу зарахований до ек╕пажу щойно збудованого пароплава-фрегата «Владимир». Саме в цей пер╕од Чорноморський флот перебував на гран╕ двох епох: в╕дживаючого старого парусного класу бойових корабл╕в ╕ народження нового — парового. Десятки ╖х вже були на озбро╓нн╕ флоту. Степан Рудь за бойовим розкладом був першим номером баково╖ гармати (на нос╕ корабля). Ек╕паж п╕д кер╕вництвом кап╕тан-лейтенанта Бутакова (п╕зн╕ше в╕н став адм╕ралом) вже к╕лька раз╕в виходив у море, удосконалюючи бойову майстерн╕сть.
ПО╢ДИНОК З ТУРКАМИ
У жовтн╕ 1853 року почалась в╕йна м╕ж Рос╕╓ю ╕ Туреччиною. Ескадри рос╕йських корабл╕в, у тому числ╕ й парусних, пересл╕дували турецьк╕ на р╕зних д╕лянках Чорного моря. Рос╕я вела боротьбу за вих╕д у Середземне море. Пароплав-фрегат «Владимир» використовувався командуванням флоту для розв╕дки. Ранком 7 листопада 1853 року далеко у мор╕ «Владимир» натрапив на турецький в╕йськовий пароплав такого ж приблизно класу. Турки намагалися уникнути сутички. Але «Владимир» мав б╕льшу швидк╕сть ╕ п╕шов на зближення. Степан Рудь з двома пом╕чниками стояв на вахт╕ б╕ля носово╖ гармати. Придивився до ворожого судна ╕ раптом побачив, що на корм╕ його нема╓ гармати. Кинувся до командира: — Ваше благород╕╓! У нього гола корма, без гармати. Нам краще зайти у фарватер! Командир глянув у п╕дзорну трубу ╕ рад╕сно вигукнув: — Ты прав, братец. — ╤ тут же подав в╕дпов╕дну команду. В╕дстань м╕ж турецьким ╕ рос╕йським кораблями швидко скорочувалася. Степан Рудь тримав запалений ╜н╕т ╕ чекав команди. Першим постр╕лом було збито корабельний прапор. Турки п╕дняли новий. Але щ╕льний вогонь носово╖ гармати з близько╖ в╕дстан╕ завдавав турецькому пароплаву значних ушкоджень. Виникла велика пожежа. Турецький командир зробив в╕дчайдушний маневр вл╕во, щоб в╕дбиватися бортовими гарматами. Та Бутаков розгадав це: вийшов на таку позиц╕ю трохи ран╕ше. Першими вдарили бортов╕ гармати «Владимира». Дим обгорнув турецький пароплав повн╕стю. Коли в╕н трохи розв╕явся, турки спустили прапор. ╥хн╕й корабель на буксир╕ «Владимира» був доставлений у Севастополь ╕ п╕сля ремонту вступив до лав бойових суден Чорноморського флоту п╕д назвою «Адм╕рал Корн╕лов».
БАСТ╤ОНИ СТОЯЛИ М╤ЦНО
У березн╕ 1854 року вступили у цю в╕йну Англ╕я ╕ Франц╕я на боц╕ Туреччини. Восени ╖хн╕ в╕йська почали облогу Севастополя. Ек╕паж╕ бойових корабл╕в сп╕льно з арм╕йськими п╕дрозд╕лами зайняли оборону, як тод╕ говорилось, на баст╕онах. Це була жорстока ╕ виснажлива битва. Нападники пост╕йно спрямовували на захисник╕в Севастополя св╕ж╕ сили, позбавляючи оточених будь-яко╖ сторонньо╖ допомоги. Облога тривала 349 дн╕в. В╕д початку ╕ до к╕нця на баст╕онах перебував ╕ корабельний артилерист Степан Рудь. Правда, п╕зн╕ше в╕н виконував присягу у найб╕льш небезпечн╕й служб╕ — в команд╕ розв╕дник╕в. А потрапив в╕н сюди завдяки такому випадку. Темно╖ ос╕нньо╖ ноч╕ Степан чергував на батаре╖. Чув знизу тиху розмову. Прислухався. Матюкаються по-нашому. Не маючи права залишати пост, в╕н умовним сигналом викликав розводящого. Д╕знавшись, у чому р╕ч, м╕чман Корж дозволив Степану спуститися донизу. У темряв╕ розглед╕в двох, що сид╕ли на сх╕дцях. Трет╕й лежав. З’ясувалося, це розв╕дники, як╕ захопили англ╕йського оф╕цера. Сидять знесилен╕. Степан перекинув через плече англ╕йця ╕ подався нагору. Там зачекав тих двох ╕ в╕дн╕с важку ношу куди було сказано. Наступного дня на батаре╖ з’явився невисокий, з чорними маленькими вусиками смаглявий матрос з двома нашивками на погонах. Уп╕знав н╕чного знайомця. Попросив командира в╕дпустити Степана в команду розв╕дник╕в. Трохи подумавши, той погодився.
ЛЕГЕНДАРНИЙ РОЗВ╤ДНИК ПЕТРО
У команд╕ розв╕дник╕в були в основному во╖ни-укра╖нц╕. Та ╕ в оточеному гарн╕зон╕, як пот╕м переконався Степан, вони складали б╕льш╕сть. Рос╕яни займали в основному оф╕церськ╕ посади. Смаглявого з вусиками вс╕ називали Петром, але з великою повагою. В╕н був в╕д багатьох старший за в╕ком ╕ в оборонних боях виявив виняткову мужн╕сть ╕ геро╖зм. Особливо запам’ятався вс╕м такий випадок. П╕д час зимово╖ навально╖ атаки французьких мушкетер╕в через бруствер, за яким в╕дбивали напад розв╕дники, впало ядро. Димить, крутиться. Петро був у рукавицях. Тут же вхопив ядро ╕ кинув униз. Воно вибухнуло над головами нападник╕в. У розв╕дку здеб╕льшого Петро спочатку ходив сам. Вправно волод╕ючи збро╓ю, в╕н без ушкоджень виходив ╕з сутичок з ворожими зас╕дками. Але одного разу п╕сля тривалих спостережень за околицею м╕ста Петро запросив у свою чергову вилазку ╕ Степана. Французи ч╕тко дотримувалися розпорядку дня. Вечеряли в один ╕ той самий час. Цим ╕ скористалися розв╕дники. Темн╕ло. До невеликого будиночка на п╕вденн╕й околиц╕ м╕ста п╕д╕бралися непом╕тно. На сходинках ╜анку сид╕в, з╕щулившись в╕д холоду, вартовий. Прибрали його тихо. Через трохи прочинену половинку дверей побачили у простор╕й к╕мнат╕ низенького оф╕цера. В╕н стояв спиною до дверей ╕ щось шукав у шухляд╕. Почувши скрип дверей, оф╕цер, не повертаючись, запитав: — Це ти, Жан? Петро в одну мить закинув на його голову зашморг з мотузки. Та низькорослий парижанин-мусь╓ виявився спритним. Ривком упав на ст╕л, намагаючись д╕стати рукою п╕столет, що лежав на краю. Степан дв╕ч╕ приклав кулак до його потилиц╕, ╕ вояка затих. Уже на п╕длоз╕ вони м╕цно зв’язали йому руки ╕ ноги, а рота заткнули ганч╕ркою. Поки Петро заповнював шк╕ряний м╕шок паперами, Степан узяв одну запалену св╕чку з п╕дставки, обгорнув ╖╖ паперами, щоб виглядала ледь-ледь, ╕ нагромадив навколо р╕зного мотлоху. Двер╕ покинули в╕дчиненими ╕ зникли у темряв╕. Петро з м╕шком на спин╕ йшов попереду, а Степан з французом п╕д пахвою всл╕д. Без перешкод добралися до сво╓╖ застави. Трохи в╕дпочили, розв’язали його благород╕ю ноги, щоб тепер рухався сво╖м ходом. Разом з м╕шком здали його в комендатуру. Севастопольська оборона зак╕нчилася, як св╕дчать сучасн╕ дов╕дники, 28 серпня 1855 року. Агресори втратили п╕д ст╕нами ц╕╓╖ фортец╕ 120 тисяч чолов╕к. Що стосу╓ться згаданого в зошит╕ розв╕дника Петра, то можна зробити таке припущення. Це м╕г бути в╕домий з ╕сторичних джерел в╕дважний захисник Севастополя Петро Маркович К╕шка. Йому встановлен╕ пам’ятники в Севастопол╕ ╕ на В╕нниччин╕, в сел╕ Ометинц╕, де в╕н народився у 1828 роц╕.
БАТЬКО ГАРМАШ╤В
П╕сля зак╕нчення в╕йни Степан Рудь признача╓ться боцманом артилер╕йсько╖ школи. На ц╕й посад╕ в╕н прослужив 14 рок╕в. Йому було дозволено проживати на приватн╕й квартир╕, носити цив╕льний одяг. Але м╕сцем його перебування завжди була школа. Не одне покол╕ння вправних корабельних гармаш╕в одержало тут потр╕бн╕ знання, навички ╕ ум╕ння досконало волод╕ти збро╓ю. Служили вони на вс╕х флотах Рос╕╖ ╕ завжди з великою вдячн╕стю згадували Степана ╤вановича, ╕менуючи його батьком рос╕йських гармаш╕в.
З МОРЯ НА ПОЛЕ Коли Степану ╤вановичу перевалило за сорок, в╕н попросився у в╕дставку. Повернувся у Чутове з чималими грошима, як говорили люди. Матер╕ально допом╕г численним родичам, добрим сус╕дам, а соб╕ придбав пристойну садибу з ус╕ма п╕дсобними спорудами, садком ╕ земельним над╕лом. Знудьгувався селянський син за полем ╕ з головою поринув у хл╕боробськ╕ турботи. Кажуть, ц╕пом м╕г молотити ц╕лу добу без перепочинку. Коли треба було п╕дтягнути в╕з ╕з снопами, то робив це сам, без вол╕в. Доброю пом╕чницею стала йому Улита, коли п╕дросла. Кинув на не╖ оком сус╕дський парубок Микита. Поморщився трохи Степан. Жених був з б╕дно╖ с╕м’╖. Але пот╕м погодився на вес╕лля. Микита, дужий ╕ покладистий приймак, виявився тямущим господарником ╕ порядним с╕м’янином. У дворищ╕ залунали дитяч╕ голоси. Старий любив бавитися з онуками. Першою з’явилася Вустя, за нею Маруся, а пот╕м уже Володимир. Робочих рук поб╕льшало. С╕м’я жила заможно.
КОЛЕКТИВ╤ЗАЦ╤Я ╤ ГОЛОД Степан ╤ванович, якому у 1932 роц╕ уже виповнилося 100 рок╕в, вважав ╖╖ карою Божою. Але не став суперечити, як деяк╕ непоступлив╕ господар╕. За його порадою Микита ╕ Володимир в╕д╕гнали до майбутнього колгоспного двору свого коня, з ним годувальницю корову, телицю, залишилось п╕втора десятка курей. Пот╕м обидва справно ходили на роботу у колгосп. Д╕вчат уже не було, повиходили зам╕ж. Старий Рудь таким чином уник розкуркулення, в╕д якого постраждало майже п╕вселища. Та горе п╕дкотилося з ╕ншого боку. Голодний 1932 р╕к с╕м’я якось витримала. Хто виходив на роботу в арт╕ль, одержував там приварок. Щось вдавалося роздобути ╕ для дому. То жменю пшона, то пучок зелен╕ чи картоплину. Вустя була одружена з пекарем, який працював у споживч╕й кооперац╕╖. Дивись, окра╓ць хл╕ба передасть. Значно важче стало у 1933 роц╕. Особливо навесн╕. 10 травня до садиби зайшли п’ятеро. У гал╕фе, шк╕рянках, з гострими зал╕зними прутами. Видно, при╖ждж╕. Обсл╕дували шпичками весь дв╕р ╕ город. Шукали закопане зерно. Глухо. Раптом уже з комори почувся рад╕сний вигук: «Знайшов!» На подв╕р’я вигулькнув один з прибульц╕в, схожий на китайця. В руках — клунок з зерновими в╕дходами. Микита у кишенях наносив його з ферми. Степан ╤ванович схопився за клунок, почав просити не забирати останн╓. Косоокий зл╕сно штовхнув старого клунком у груди. Д╕д впав навзнак. Вдарився головою об колоду, що лежала серед двору. П’ятеро зникли за хв╕рткою. Улита трохи п╕дняла батька. Витерла кров, що зб╕гала за ком╕р. Тут нагодився Микита. Удвох вони перенесли старого до л╕жка. Перев’язали голову. Степан ╤ванович помер через чотири дн╕.
ОСТАНН╤ РЯДКИ
Поховали батька по-християнському. Сам╕ збили труну ╕ за допомогою сус╕д╕в в╕двезли на кладовище. Поставили на могил╕ хрест. Прожив Степан ╤ванович 101 р╕к, чотири м╕сяц╕ ╕ десять дн╕в. Може, ╕ ще б жив... На цьому записи Улити зак╕нчилися. Як зошит потрапив до скрин╕ баби Вуст╕, залиша╓ться нерозгаданою та╓мницею.
ДИВНА БУВАЛЬЩИНА
«Севастополь, Севастополь — город русских моряков» — сп╕ва╓ться в одн╕й рос╕йськ╕й п╕сн╕. Ну ╕ нехай соб╕ сп╕ва╓ться. А насправд╕ Севастополь — м╕сто укра╖нських моряк╕в. Виникло воно на укра╖нськ╕й земл╕. В╕йськово-морський флот теж укра╖нський, бо корабл╕ для нього здеб╕льшого споруджувалися у Микола╓в╕, який в Укра╖н╕. Не одне покол╕ння укра╖нц╕в проходило службу у Севастопол╕. Нав╕ть в╕домо, що п╕сню «Раскинулось море широко» написав черкащанин Фед╕р Предтеча з Чигирина, який багато рок╕в в╕ддав служб╕ на Чорному мор╕. Тепер див╕ться: на територ╕╖ одн╕╓╖ незалежно╖ держави перебува╓ потужна збройна сила ╕ншо╖ незалежно╖. В╕йськовий флот. Без потреби. Додому не збира╓ться. З сумом, напевне, дивляться з в╕чност╕ на полохливих керманич╕в сучасно╖ Укра╖ни мужн╕ чорноморц╕ Степан Рудь з Полтавщини ╕ Петро К╕шка з В╕нниччини — «храбрейший из храбрых русский матрос Кошка», як пишеться у п╕вн╕чних дов╕дниках. Сп╕вчувають, очевидно, що нема╓ кому п╕дняти оту бутафорську (поки що) булаву ╕ на повн╕ державн╕ груди гукнути: — Полундра! — ╤ квит.
Григор╕й СУХОВЕРШКО, ╕сторик, лейтенант В╕йськово-морського флоту у в╕дставц╕ * * * *Гармаш — у запорозькому в╕йську так називали козак╕в-артилерист╕в. *Полундра — м╕жнародний морський терм╕н. «Стережись!», «В╕д╕йди уб╕к». *Степан Рудь — прад╕д автора по л╕н╕╖ матер╕ Мар╕╖ Микит╕вни.
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9970
|