"Кримська Свiтлиця" > #6 за 10.02.2012 > Тема "Українці мої..."
#6 за 10.02.2012
«ЙОГО ШАНУ╢ УКРА╥НСЬКИЙ КРИМ!»
У поета - юв╕лей!
Заслужений журнал╕ст Укра╖ни, кандидат ╕сторичних наук, доцент, лауреат багатьох загальнонац╕ональних та рег╕ональних конкурс╕в журнал╕стсько╖ майстерност╕ ╤ван Левченко ╓ пом╕тною з╕ркою на севастопольському укра╖нському неб╕. З 1 липня 1997 року до 18 жовтня 2004 року в╕н працював генеральним директором Севастопольсько╖ рег╕онально╖ державно╖ телерад╕окомпан╕╖ ╕ впродовж 2000-2004 рок╕в був автором щотижнево╖ культуролог╕чно╖ рад╕опрограми «Струни серця», котра знайомила севастопольського слухача з творч╕стю класик╕в та сучасних представник╕в укра╖нсько╖ л╕тератури. Телеф╕льм про в╕дзначення 50-р╕чного юв╕лею в Севастопольському художньому музе╖ ╕м. Крошицького, яке в╕дбулося в кол╕ м╕сько╖ ╕нтел╕генц╕╖ ╕ з виконанням п╕сень на його слова та на його музику, ╓ одним ╕з кращих в╕деоматер╕ал╕в культурно╖ тематики. У 2003 роц╕ св╕т побачила перша книга поез╕й ╤вана Левченка. З того часу нин╕шн╕й юв╕ляр щороку друку╓ по зб╕рц╕ в╕рш╕в, його творч╕сть вивчають учн╕ та студенти у курс╕ «Л╕тература р╕дного краю». Членом Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни ╤ван Васильович Левченко став у 2005 роц╕. З його багатогранною д╕яльн╕стю читач╕ можуть ознайомитись на сайтах «Св╕тлиця ╤вана Левченка» http://ivanlevchenko.ukrlife.org/ та «Укра╖нське життя в Севастопол╕» http://ukrlife.org/. Там також можна почути в╕рш╕ у виконанн╕ автора. Вже б╕льше року прихильники його творчост╕ починають ранок з читання нових в╕рш╕в у мереж╕ «Facebook», вдячн╕сть за заряд позитивно╖ енергетики — у численних в╕дгуках. Добре, що в╕н ╓ в Укра╖н╕, а Укра╖на ╓ в ньому! Найкращ╕ побажання Вам, ╤ване Васильовичу, ╕з сонячного Севастополя! Глибинних прозр╕нь у творчост╕ ╕ житт╕, щастя, кохання, здоров’я ╕ Божо╖ благодат╕!
Микола ВЛАДЗ╤М╤РСЬКИЙ
* * * З творч╕стю укра╖нського поета ╤вана Левченка знайомий ще зв╕дтод╕, як в╕н к╕лька рок╕в тому при╖хав до м╕ста-героя працювати в Севастопольськ╕й рег╕ональн╕й державн╕й телерад╕окомпан╕╖ генеральним директором. Його укра╖нськ╕ рад╕о- ╕ телепередач╕ на культурно-мистецьк╕ теми полонили слухач╕в ╕ глядач╕в. Його чар╕вний, артистичний голос доносив ╕ до укра╖нц╕в, ╕ до рос╕ян, ╕ до кримських татар безсмертн╕ твори Лес╕ Укра╖нки ╕ Тараса Шевченка, ╤вана Франка, в╕рш╕ сучасних укра╖нських поет╕в Криму та Укра╖ни в ц╕лому. 2004 року ╤ван Левченко за телев╕з╕йн╕ програми «В╕дзвук Кобзарево╖ струни», «Дв╕ дороги» та поетичний рад╕орепортаж «В гостях у сина» пос╕в перше м╕сце на Всеукра╖нському конкурс╕ «Укра╖нська мова – мова ╓днання» в ном╕нац╕╖ «На виднот╕ усього св╕ту». До реч╕, того пам’ятного для нас обох року ми з ╤ваном Левченком та великою групою журнал╕ст╕в П╕вдня Укра╖ни про╖хали шляхами-дорогами мо╓╖ мало╖ батьк╕вщини – Черкащини, побували в м╕сцях, якими колись ходив Тарас Шевченко, поклали кв╕ти до його пам’ятника на Кан╕вськ╕й гор╕. Протягом дн╕в нашо╖ по╖здки я бачив ╤вана Левченка ╕ з рад╕сною осяйною усм╕шкою на його красивому обличч╕, ╕ в глибок╕й задум╕, коли ми разом п╕д╕ймалися крутими сходинками до Тараса, чув його упевнений бархатний голос, коли в╕н читав сво╖ в╕рш╕ високого громадянського звучання в аудитор╕ях, де нам доводилося зустр╕чатися з читачами. Тод╕, 2004 року, в ╤вана Левченка побачила св╕т його перша зб╕рка в╕рш╕в «Мигдаль на ру╖н╕», до яко╖ ув╕йшли його кращ╕ поез╕╖, написан╕ переважно в Севастопол╕. Нин╕ в нього уже к╕лька власних поетичних книг, а саме: «Все поверта╓ться в житт╕», «╢днаймося, браття!», «Я в╕рю: Вкра╖ною Крим проросте!», «Н╕, не все ще втрачено!», «Не губ╕мо в соб╕ Укра╖ну», «Недруги не зраджують н╕коли», багато публ╕кац╕й у журналах та газетах. В╕рш╕ ╤вана Левченка – з ч╕ткою громадянською позиц╕╓ю, глибоко патр╕отичн╕ ╕ л╕ричн╕. В╕н — один з тих, хто в╕дроджував ╕ утверджував словом ╕ д╕лом на кримських теренах ╕, зокрема в Севастопол╕, р╕дне укра╖нське слово, нашу нац╕ональну духовн╕сть. Його в╕рш╕ «Д╕йшов Шевченко в Севастополь», «Укра╖нцям», «Мигдаль на ру╖н╕», «Земля Севастополя» та багато ╕нших – зразки справжньо╖ громадянсько╖ л╕рики, мужньо╖ ╕ н╕жно╖ Поез╕╖. Нещодавно ╤вана Левченка прийнято до лав Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. В╕н – кандидат ╕сторичних наук, доцент. Нин╕ живе й працю╓ в Ки╓в╕, але тема Криму, як ╕ ран╕ше, пос╕да╓ в його творчост╕ одне з ч╕льних м╕сць. Севастополь, в якому в╕н працював, Крим в ц╕лому – його ╕ любов, ╕ б╕ль, ╕ глибока в╕ра в те, що ця земля — нев╕д’╓мна складова Укра╖нсько╖ держави. З ц╕╓ю в╕рою в╕н ╕ зустр╕ча╓ сво╓ перше ш╕стдесятир╕ччя.
* * *
О, н╕, ╤ван тут був не п╕л╕грим, Який на п╕вдн╕ затишку шука╓. Про нього Севастополь пам’ята╓, Його шану╓ укра╖нський Крим! В╕н укра╖нц╕в приспаних будив: «╢днаймось, браття!» — кликав мужн╕м словом. Мигдаль св╕й на ру╖н╕ посадив, Щоб Севастополь кв╕тнув веселково. В╕н в╕рить: Крим ще буйно проросте Вкра╖ною. Прихилиться до не╖, Немов дитя, до матер╕ сво╓╖… ╤ в цьому ╓ одв╕чне ╕ святе. Адже Вкра╖на на земл╕ – одна! ╤ перешийку обома руками За не╖ Крим трима╓ться в╕ками, Й Дн╕про сюди каналом долина. Все поверта╓ться в житт╕ на обр╕й св╕й, В соб╕ ми Укра╖ну не загубим, ╥╖ в б╕д╕ не кинем, не розлюбим – Не все ще втрачено, ╤ване, друже м╕й! Ти у Криму – не г╕сть, не п╕л╕грим, Ти тут – р╕дня, тебе тут кожен зна╓, На тебе Севастополь наш чека╓, Тебе чека╓ укра╖нський Крим! Тво╖ п╕сн╕ ╕ в╕рш╕ тут бринять, В Криму ти нам ╕ще потр╕бен дуже… Дозволь тебе, як брата, об╕йнять, ╤ з юв╕ле╓м прив╕тати, друже!
Данило КОНОНЕНКО
╤ван ЛЕВЧЕНКО «НЕХАЙ Ш╤СТДЕСЯТИЙ НАБЛИЗИВСЯ ЛЮТИЙ...»
НЕЗМ╤ННИМ РЕЙСОМ Соб╕ п╕д юв╕лей
Оглянусь – зда╓ться: ╤ жив, ╕ не жив... А вже ш╕стдесят буде – В╕ха. Я – рейс╕в сво╖х Пасажир, Якими мав ╖хать. Тих рейс╕в було Не один ╕ не два. Рушав – не питався, Що матиму з того? Я той, хто лел╕╓ У серц╕ слова. Я той, кому Доля судила Дорогу. Вже зимно... З гори – он яко╖ – Йду вниз. Та ╓ ще у паспорт╕ М╕сце для в╕зи. ╤ от що: Н╕хто Зам╕сть мене Н╕коли Не н╕с Мо╓╖ вал╕зи. У перш╕ Не пнувся ╤ задн╕х не пас. Що вже випадало – Й на тому Спасиб╕. Д╕ставсь Не з сумирних Трудяга Пегас. ╤ Муза – Як Муза: Не з г╕рших же Н╕би... Щоб зв╕вся до неба В степу колосок, Потр╕бно укинути В землю зернину. ╤ хтозна, Що встиглось? Дай, Боже, Рядок, Аби не в╕дмовчавсь Лихо╖ години. Казав ╕ кажу, Що на св╕т╕ Ми ╓, Казав ╕ кажу, Що нав╕ки Ми будем, Якщо честь ╕ г╕дн╕сть, Кор╕ння сво╓ ╤ дух укра╖нський В соб╕ не огудим. А ╖х же довол╕ – Нещадних в╕тр╕в. А ╖х предостатньо, Хто хоче ярма нам. Минають в╕ки, Та незламний наш р╕д, Бо дух наш ╤ воля народу Незламн╕. Дай, Боже, Й мен╕ Бути в слов╕, Як в╕н. Таким непохитним ╤ спраглим Свободи. Щоб чули ус╕: Укра╖ни я — син. Нащадок Козацького роду. В душ╕ Не змовка╓ Пох╕дна сурма. Нехай ш╕стдесятий Наблизився лютий, А серце хоругви В пох╕д п╕д╕йма. ╤ рейс м╕й незм╕нний, Як дос╕, М╕ж люди.
НЕ ГУБ╤МО В СОБ╤ УКРА╥НУ!
Цей контраст дошкуля╓ щодня: На тл╕ вбогост╕ – шик можновладц╕в... Загнуздала тривога коня. ╤ проснулась одвага козацька. Гики вершник╕в. Збита трава. ╤ малиновий стяг пломен╕╓. Стрепенулась важка булава У гетьмана на древн╕й Соф╕╖: «П╕д хоругви ход╕ть бойов╕, Як запрагнете кращо╖ дол╕. Чи в Америц╕ десь, чи в Москв╕, Хоч п╕д ким, а неволя – не воля! Станьте миром за землю свою, ╤ не ганьте нев’янучу славу, Що добута в тяжкому бою Проти недруг╕в наших лукавих. М’яко стелять. Та боки болять П╕сля ноч╕ – п╕д ранок прозр╕ння. Доки ╓ незалежна земля, Доти ╓ незалежна кра╖на». ╤ завмерло усе. В╕дгуло. Як зап╕зн╓ прозр╕ння гетьмана. Це наснилось чи справд╕ було, Укра╖но моя безталанна? Бачу: кошел╕ тягнуть ж╕нки – Скарб нехитрий, аби щось продати. Б╕ля входу в метро – пияки. ╤ з дитиною жебра╓ мати. А в т╕╓╖ он напис в руках: «Помож╕ть – умира╓ дитина!» Кошти треба. Хвороба тяжка: Лейкем╕я – рак кров╕ – у сина. То Чорнобиль да╓ться взнаки: Що п╕д Ки╓вом, ╕ пол╕тичний. З жиру б╕сяться владц╕в синки, В б╕дняк╕в – злидарюють дов╕чно. Укра╖но, проснися! Д╕тьми Заклинаю тебе – нашим цв╕том. Бо допоки ти ╓, доти ми, Як народ, чогось варт╕ на св╕т╕. П╕дсолодженим знадам не в╕р, А навчися себе шанувати. Доки ти ╓ у нас – ми жив╕. ╤ це нас укра╖нцями звати. Укра╖нц╕ ми ╓. Не хохли. ╤ це нам запов╕дано здавна, Щоб В╕тчизну свою берегли, Р╕дну мову, ╕ волю, ╕ славу. Ми розправимо плеч╕. Й висот Ще сягнем у житт╕ неодм╕нно. Т╕льки в╕рити треба в народ ╤ в соб╕ не губить Укра╖ну.
ЛЯЛЬКОВОД
Сус╕д за ниточку с╕п-с╕п: – А хто ти ╓ такий, народе, Що хочеш бути сам — господар ╤ незалежний ╖сти хл╕б? – Та ми… Та я… Ми – укра╖нц╕. – Ну, що ж ви хочете, скаж╕ть? – Так незалежно хочем жить! – Але ж ╕ ми вам не чужинц╕. – Воно то так… Але ж земля, Де ми живем, земля це наша. ╤ ми свою ╖мо тут кашу. ╤ зас╕ва╓мо поля. – Одначе й нам потр╕бен хл╕б. – Так ╕ купляйте на здоров’я! Ми продамо його з любов’ю. А в╕н за ниточку с╕п-с╕п: – Так те╓… Наш тут флот, у вас. – То й що? Як╕ проблеми в тому: Нехай пливе соб╕ додому! – Так ми ж його, наш флот, за газ… – А ми ╕ купим газ за хл╕б. В нас пшениц╕ так╕ тут родять, Аби лиш в╕льним був господар! А в╕н за ниточку с╕п-с╕п: – Ач осм╕л╕ли як хахли! – Та не хахли ми – укра╖нц╕! – Ну, це сво╖й розкажеш ж╕нц╕! Хахли ви ╓, як ╕ були: Бо в вас тепер знов наша влада. ╤ зачиняй св╕й балаган! …Десь голос ж╕нки: – Спиш, ╤ван? – Та н╕… Встаю! Й зав╕са пада. А в╕н за ниточку с╕п-с╕п… ╤ доти ця вистава буде, Допоки не ц╕нують люди ╤ р╕д св╕й, землю власну й хл╕б. А в╕н за ниточку с╕п-с╕п…
ВЧИТЕЛЬКА Пам’ят╕ Любов╕ Синаг╕но╖ – вчительки укра╖номовно╖ школи № 111, л╕кв╕довано╖ в Донецьку, попри протести батьк╕в
╤ св╕т не пом╕тив, Як н╕би н╕чого не сталось: А вчительку вчора Добив серед ноч╕ ╕нфаркт. П╕вроку вона ╤з протестним плакатом стояла. Й на нього м╕ськрада Зважала не б╕льш, Як на жарт. Ну, що за на╖вн╕сть: Яка укра╖нська? Панове, Донецьк – Це ж не Ки╖в чи Льв╕в... Стояла з плакатом У гурт╕ батьк╕вськ╕м. ╤ учн╕ ╕з нею У гурт╕ батьк╕в. Ну, що вони хочуть: Учитися мови? Але ж ╕нш╕ проти. Чого сто╖мо? ╢ р╕шення ради: Закрити, панове, Ту школу вкра╖нську. ╤ досить розмов! Не винесло серце Зневаги й наруги. Коли вс╕ поснули В╕д звичних труд╕в, У вчительки серце Спинилось в╕д туги. ╤ ранок без не╖ Донецьк розбудив. Заплакало небо Дощем на прощання. ╤ учн╕ з батьками Стояли уряд. Лишився самотньо Як доказ останн╕й У вчительки вдома Протестний плакат. ╤ св╕т не вжахнувся. Мовчали «Новини»... А як заспоко╖ти душу мою? Невже треба вмерти У р╕дн╕й кра╖н╕, Щоб д╕тям дозволили Мову свою?!
НЯНЯ ДЛЯ ДЖЕК╤
Нас м╕ня╓ час – цей гример жорстокий: Так вже замаску╓ – не вп╕знать н╕як. Стр╕в я однокурсницю через тридцять рок╕в: — Галю, ти? — ╤ване?! Ну, як бачиш, я... ╤ розговорились: — Як ти? — Та н╕чого. — Ну, не приб╕дняйся! Чула: ти – поет. — А ти й дос╕ в школ╕? — Н╕, вже, слава Богу! Я в собаки... няня. ╢ такий проект... М╕й хазя╖н любить Джек╕ до нестями. Зараз я на море маю ╖хать з ним. - Себто ти ╕ Джек╕? - Так. ╤ пом╕ж нами, У Криму на двох нас жде розк╕шний д╕м. Ну, бувай! Сп╕шу я. Ще на ринок треба: Щось купити з ╖ж╕. ╤ купальник теж. Дай мен╕ моб╕льний – подзвоню до тебе. А то, як донин╕, знов десь пропадеш. Записала номер. ╤ поб╕гла дал╕. А ╕з мене рими забрин╕ли враз. Краща однокурсниця ╕ красуня Галя – Няня для собаки. Як там: Джек╕, фас!.. Увижалось море у Криму далек╕м. ╤ ча╖н╕ крики. ╤ розк╕шний д╕м. Де на сонц╕ гр╕вся ╕ купався Джек╕. Поруч нев╕дступно няня Галя з ним.
МАСКО, Я ТЕБЕ НЕ ЗНАЮ!
Маски. Маски. Всюди маски. Маскарад життя без краю. ╤ кажу, хоч бачу наскр╕зь: «Маско, я тебе не знаю!» Нав╕ть друз╕ маски носять. ╥м при зустр╕ч╕ киваю, А про себе мовлю просто: «Маско, я тебе не знаю!» В╕н прямий був ╕ незламний, А тепер хто уп╕зна╓: За бариш продасть ╕ маму: «Маско, я тебе не знаю!» Так п╕тн╕╓, мнучи пальц╕, Лиш би втовпитись, хоч скраю, Та поближче до начальства: «Маско, я тебе не знаю!» В╕н, ф╕лософ, розум╕╓: В╕тер трави не лама╓, Бо трава хилитись вм╕╓! «Маско, я тебе не знаю!» Онде пан╕ пишногруда. Б╕льш пл╕ткарки не бува╓: Аж ╕скриться, як огудить! «Маско, я тебе не знаю!» Раз сказав соб╕: а дай-но Я п╕д маскою сховаюсь. ╤ почув чи╓сь негайно: «Маско, я тебе не знаю!» Хитрувати, в масц╕ бути Мастак╕в скр╕зь вистача╓. Як би жити, щоб не чути: «Маско, я тебе не знаю!»
ГОРНУСЬ ДО УКРА╥НИ
Коли г╕рко душ╕ мо╖й стане: Не заладиться н╕ч, а чи день, Пригорнусь до Дн╕прового стану ╤ наслухаюсь р╕дних п╕сень. Коли в╕тер холодний остудить Мо╓ серце палке, як вогонь, До людей прихилятися буду – ╥х теплом об╕гр╕ю його. Коли серце зайдеться в╕д болю, Як «курли» прокричать журавл╕, Пригорнуся до р╕дного поля, До сво╓╖ свято╖ земл╕. А як сили останн╕ покинуть ╤ прощально сурма просурмить, Припаду до мо╓╖ Вкра╖ни, Щоб останн╕м теплом об╕гр╕ть.
"Кримська Свiтлиця" > #6 за 10.02.2012 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9920
|