Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 27.01.2012
ЛЕБЕДИНА П╤СНЯ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Слово - зброя!

Скоро мине чверть в╕ку, як не стало Василя Симоненка. Буде п╕встол╕ття, три чверт╕ в╕ку, в╕чн╕сть. Така «в╕ддача» поетов╕ за коротке й траг╕чне життя.
Пригадую перше й ╓дине ╕нтерв’ю Василя Симоненка кореспондентов╕ рад╕о п╕сля виходу першо╖ зб╕рки його поез╕й «Тиша ╕ гр╕м». Тод╕ в╕н мовив:
— Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито ╕ так м╕зерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати так╕ в╕рш╕, як╕ б мали право називатися поез╕╓ю. ╤ якщо це мен╕ вда╓ться р╕дко, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вм╕ю ╕ мало знаю.
Найб╕льше люблю землю, людей, поез╕ю ╕... село Б╕╖вц╕ на Полтавщин╕, де мама подарувала мен╕ життя.
Ненавиджу смерть.
Найб╕льше боюся нещирих друз╕в.
Б╕льше мен╕ сказати про себе н╕чого. Зараз працюю над другою зб╕ркою. Хочу, щоб вона була кращою в╕д першо╖...
В╕н ненавид╕в смерть, знаючи, що вмира╓. П╕д час останньо╖ нашо╖ зустр╕ч╕ 10 жовтня 1963 року з╕ мною розмовляв як про найзапов╕тн╕ше сво╓ бажання: «Прожити ще б два роки, але в здоров’╖. Я б ╕ за цей час зробив, що намислив». Та доля не жал╕ла його. Кволе в╕д нап╕всир╕тського злиденного дитинства його здоров’я тануло в нас на очах. Йому не можна було курити, а в╕н без к╕нця дим╕в, йому протипоказане було вживання алкоголю, а в╕н писав сам соб╕, жартуючи, еп╕таф╕ю: «╢диний був, хто пив гор╕лку ╕ не прол╕з кр╕зь чарку в сп╕лку» (письменник╕в). А ск╕льки кров╕ забирали р╕зн╕ зо╖ли, сл╕п╕ до правди, злостив╕ й заздр╕сн╕ до таланту.
Наступно╖ сво╓╖ зб╕рки «Земне тяж╕ння» (1964) в╕н уже не побачив. А десь за три м╕сяц╕ до того нев╕дворотного дня, коли Василь Симоненко поставив останню крапку п╕сля друго╖ дати свого життя, занотував у власному щоденнику «Окрайц╕ думок»: «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав ╓диним подихом, хоч дещо було заготовлено ран╕ше. Сьогодн╕ казка ще подоба╓ться мен╕, жаль, що н╕кому ╖╖ прочитати...» (5.╤Х.1963). «Сьогодн╕... ще подоба╓ться» — це самоосв╕дчення того, як швидко поет переростав себе, як впевнено утверджувався в недожит╕ двадцять дев’ять рок╕в ╕ доходив до поез╕╖ глибокого ф╕лософсько-пол╕тичного думання, п╕дносив публ╕цистичн╕сть до р╕вня нев╕д’╓мно╖ риси високо╖ художност╕.
Прочитати й в╕ддати казку на суд товариш╕в, хай ╕ небагатьох, в╕н все-таки встиг. «В╕зьмеш прим╕рник «Казки», може, коли надруку╓ш або хоч збережеш». Мен╕ випала честь вперше опубл╕кувати цей тв╕р Василя Симоненка в газет╕ «Молода гвард╕я» минулого року.
Публ╕кац╕я була в╕дпов╕ддю на запитання, що зробила укра╖нська л╕тература в п╕дготовц╕ процесу перебудови. Власне, ╕деолог╕я ц╕╓╖ сусп╕льно╖ новини формувалася ж у творчост╕ письменник╕в-ш╕стдесятник╕в ╕ чи не найвиразн╕ше — в поез╕╖ Василя Симоненка. Перегляд завдань поета й поез╕╖, повернення до ╕стинного гуман╕зму, осуд стал╕нсько-бер╕╖вського терору, звеличення просто╖ людини, викриття соц╕альних негаразд╕в, утвердження нац╕онально╖ справедливост╕, гордост╕, г╕дност╕ й нац╕онального сорому, втраченого патентованими псевдо╕нтернац╕онал╕стами, — про все це казав Василь Симоненко на повен голос, з ус╕х трибун, на як╕ йому т╕льки вдавалося пробитись. Говорив спок╕йно, розважливо, без цитат — нав╕ки! ╤нод╕ було не об╕йтися й без художньо╖ умовност╕ казки. Тому й з’явилися «Цар Плакс╕й ╕ Лоскотон», «Подорож в Кра╖ну Навпаки», а незадовго до смерт╕ «Казка про Дурила». Про що вона, ╕ чому саме казка?
Перш за все, казка йшла з поетом в╕д дитинства:
Загляда╓ в шибку казка
сивими очима.
Материнська добра ласка
в не╖ за плечима...
Василь Симоненко написав страшну казку про шукання В╕тчизни у так званому Р╕дному краю, про щастя втекти ╕з Раю, в якому Батьк╕вщина т╕льки для вибраних, про трагед╕ю втратити Батьк╕вщину ╕ не отримати навза╓м об╕цяного Раю.
Казка ╓ казка, не будемо дошукуватись, на який конкретно-╕сторичний момент натяка╓ поет: чи на царськ╕ часи, чи на стал╕нську епоху беззаконня, чи на пер╕од п╕сля XX з’╖зду парт╕╖, коли в сусп╕льно-пол╕тичному пролом╕ заясн╕ла обнад╕йлива можлив╕сть побачити Батьк╕вщину, батьк╕вську хату в Р╕дному краю, коли почали стягувати з п’╓дестал╕в гран╕тних ╕ бронзових ╕дол╕в... Ще тод╕ мала б розпочатися перебудова. Казка проти тих, хто в╕дбира╓ в Дурила Батьк╕вщину, в╕дучу╓ ╖╖ любити, хто зводить хребти високих паперових г╕р ╕ розлива╓ чорнильн╕ моря облуди, забира╓ свободу осв╕дчення в любов╕ до не╖ ╕ притлумлю╓ ╕сторичну пам’ять, св╕дом╕сть син╕вського обов’язку сказати про цю любов.
Ще Олександр Пушк╕н зауважив, що «сказка — ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок». Василь Симоненко засобами казки навча╓ громадянсько╖ мужност╕, син╕всько╖ любов╕ до свого народу, його траг╕чно╖ ╕стор╕╖. Поет безмежно в╕рить, що т╕льки Свобода, нав╕ть в образ╕ тенд╕тного д╕вчати, в╕дкрива╓ перед духовним зором людини ╓дину й неповторну для кожного Батьк╕вщину. ╤ в╕дразу меркнуть в╕днайден╕ в темних глибинах чиновницько╖ мудрост╕ словесн╕ зам╕нники — р╕дний край, мала батьк╕вщина, укра╖нська земля, що затуманюють найсвят╕шу ╖хню суть, — Батьк╕вщину.
В худющому ╕ ф╕зично слабкому т╕л╕ Василя Симоненка «просив бур╕» ╕ звучав сильний голос, який н╕коли не збивався на шеп╕т, а пост╕йно примножувався силою, бо мав широке поле прикладання: поет жив за високим рахунком, за найвищими людськими критер╕ями ╕ найгуманн╕шими, найсв╕тл╕шими ╕деалами, а тому пост╕йно мудр╕шав ╕ м╕цн╕в. Для Василя ота «мала» земля була найб╕льшою людською ц╕нн╕стю, його долею. «Казка про Дурила» п╕дносить високу моральн╕сть ╕ громадянську етику, бо так╕ ц╕нност╕ разом ╕з патр╕отичними почуттями поет шанував у кожного народу. Разом ╕з сво╖м народом в╕н прагнув побачити не реч╕ в дзеркал╕ закону, а Закон у дзеркал╕ насл╕дк╕в ╕ щоб, врешт╕, на тих╕й Зелен╕й гор╕ не загубилася батьк╕вська хата, вся в сонячних зайчиках, яких пасе р╕дна засмучена мати.
Таке було останн╓ бажання поета ╕ про це його натхненна лебедина п╕сня — «Казка про Дурила».

Василь ЯРЕМЕНКО,
кандидат ф╕лолог╕чних наук, доцент Ки╖вського ун╕верситету
Журнал «Укра╖на»,
№ 22, травень 1988 р.

Василь СИМОНЕНКО
КАЗКА ПРО ДУРИЛА

Ото ж воно й почалося з того,
що одружився дурний Петро —
т╕льки до хати прив╕в небогу,
зразу ж топитись п╕шов у Дн╕про.
Стрибнув у воду — в вод╕ не тоне,
почухав т╕м’я дурний, а тод╕
почав серед р╕чки —
хай Бог боронить! —
ходить на руках по вод╕.
Походить трохи та ляже, полежить,
на хвилю закине ноги брудн╕ —
╕ хоч би то що!
Схопив, правда, нежить
та рибалок до смерт╕
злякав у човн╕.
Йому все байдуже —
ходить та чха╓,
та грайливо морга╓ до риб,
а небога ╕з круч╕ рукою маха╓:
— Вернись, чолов╕че,
бо з’╖м тв╕й хл╕б!
Почув те Петро та б╕гом додому;
що запопав — то усе перегриз;
добре, що ж╕нка спалила солому
та в глечиках поховала
дрова ╕ хмиз.
На╖вся Петро:
— Ну, стели постелю,
горличко н╕жна моя, —
та сама лишень л╕зь п╕д стелю,
а на дол╕вц╕ приляжу я.
Отак ╕ жили, без нужди та горя.
Сус╕ди шепталися, як один:
— В╕д чого товст╕╓
Петрова Федоря?
Аж гульк — у Федор╕ син.
╤ такий тоб╕ хлопець,
що дал╕ н╕куди,
╕ такий тоб╕ хлопець, що — ну.
На другий р╕к вже навчився б╕гати,
а на шостий —
виматюкав старшину.
Прийшли до Петра пузат╕
та й кажуть:
— Ти зна╓ш чи н╕,
що виродок тв╕й чубатий
сказав, н╕би ми дурн╕?
Роз╕злився Петро:
— Отаке тоб╕ й на!
Та я ж його витурю з дому,
щоб не балакав малий сатана
того, що ус╕м в╕домо...
Узяв ╕ прогнав. А що дурному?
Т╕льки приказував, як проганяв:
— ╤ди, лобуряко, з дому —
ти з мене останню сорочку зняв!
╤ди соб╕, зла личино!
Може, десь виб’╓шся у пани,
то, гляди, не поскупися, сину,
матер╕ справить картату хустину,
а мен╕ — кисет ╕ штани...
Ну, йди вже, клята рахубо,
бо дома з голоду вр╕жем дуба...
╤ п╕шло хлоп’я ╕з убого╖ хати
кращо╖ дол╕ соб╕ шукати.
Де воно не ходило, де воно не було!
Спало, де впало, ╖ло, що мало,
та, мов трава, росло.
Та хлопця й вигнало — слава Богу:
не менше саженя в р╕ст,
кулаки, мов горщата,
мов обаполи, ноги, —
╕ де ж те здоров’я бралося в нього,
коли все життя — безконечний п╕ст?
А люди про хлопця так говорили:
— Чому б не рости, коли в╕н — Дурило!
Отож, як дурило уже зм╕цн╕в
╕ огидло хлопцев╕ байдикувати,
в╕н раптом, н╕ с╕ло, н╕ впало, захот╕в
нав╕даться до р╕дно╖ хати.
Спакував у кишеню реч╕,
доброго костура в руки взяв —
╕, як говорять, ноги на плеч╕
та й п╕шов, куди знав.
╤де та й людей пита╓:
— А де тут дорога до Р╕дного краю?
А люди говорять:
«Кругла земля,
так що прямо╖ дороги нема╓:
сонце сходить онно зв╕дт╕ля,
а тамечки он с╕да╓. Спитай у нього. Воно
б╕га довкола Земл╕ давно,
то, певне, тоб╕ щось розумне пора╓».
Махнув рукою Дурило
та й п╕шов навпростець;
добре, що сонце у спину гр╕ло,
а в груди в╕яв в╕терець.
╤де та й ╕де. Аж у ногах занило,
прис╕сти хот╕в, та ба —
з-за кущ╕в до Дурила
виб╕гла враз галаслива юрба.
— Ти куди йдеш?
— Додому.
— А де ж твоя дом╕вка?
— У Р╕дн╕м краю.
— А край де?
— ╥й-богу, не знаю,
я, люди, шукаю в╕тчизну свою.
— А нав╕що шукати?
Лишайся, хлопче, у нас —
у нас не життя, а свято,
щасливим зробишся враз.
╤ вмить та юрба оточила Дурила
╕ дружньо до нього отак говорила:

РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ

Порода наша мудра в╕д природи,
ми зна╓мо все, бо осягнули все.
╤ глипа╓ на нас зворушено ╕ гордо
щасливий предок —
щирий шимпанзе.
Йому гойдатись на г╕лл╕ рипуч╕м
╕ на троп╕чних т╕шитись в╕трах,
а ми п╕дем ╕ ц╕лий св╕т научим,
як у чорнильних плавати морях.
У нас до того мудр╕ вс╕ та вчен╕,
що л╕м╕ту╓мо чорнило ╕ пап╕р!
Вулкани д╕ють дуж╕ ╕ скажен╕
в хребтах висотних паперових г╕р.
Ми зна╓м все! Для нас усе в╕доме!
Що буде завтра? Запитайте нас.
Як живить вогнища
руда суха солома,
так нас году╓ мудр╕сть повсякчас.
Ми пронесем, ми п╕дведем ╕ п╕дем,
ми д╕йдемо, ми сягнемо висот!
Ми ст╕льки ╕стин
вам за мить нац╕дим,
що подив назавжди зац╕пить рот.
Чого ж тиня╓тесь по св╕ту,
н╕би п’ян╕,
чого шука╓те, коли ми все
знайшли,
коли ведуть дороги ос╕янн╕
п╕д наше сонце з вашо╖ ╕мли?
У нас давно н╕хто й не чув про горе
та ╕нш╕ н╕сен╕тниц╕ й бридню.
Одна турбота наш╕ чола оре —
а що, як в мудр╕ паперов╕ гори
раптово влучить ╕скорка вогню?
Чи вистачить чорнила,
щоб залить?
А б╕льше нам н╕чого не болить...
Дурило, звичайно, розв╕шу╓ вуха,
Дурило аж рота роззявив та слуха,
Дурило гука╓:
— Зр╕каюся Р╕дного краю!
В╕зьм╕ть мене, друз╕,
до вашого раю!
╤ друз╕ Дурила п╕д руки беруть,
╕ друз╕ Дурила до себе ведуть.
А хлопцев╕ думка сидить в голов╕:
— Чого, люди добр╕,
в вас ноги в кров╕?
— Та це, — йому кажуть, —
така у нас звичка,
до щастя дорога веде через р╕чку —
та р╕чка ╕з кров╕ та тр╕шки ╕з сл╕з,
але ти не б╕йся. Не втопишся. Л╕зь.
Вона не глибока —
либонь до кол╕н...
— А кров там чия? —
не гаму╓ться в╕н.
— Чия? Та в╕домо чия — тих людей,
що п╕дло не визнали наших ╕дей...
Ми ╖х, значить, тр╕шечки,
зовс╕м помалу
кого задавили, кого зарубали.
— А це хто тут висить? —
пита╓ться в них.
— Це дурень, один
╕з отих нав╕сних,
що пруться на остр╕в...
— На остр╕в? За чим?
— Та, правду сказати,
либонь н╕ за чим:
там щастя закуте в печерах н╕мих
не те, що для нас,
а оте, що для вс╕х...
— То нащо ж пов╕сили?
— Так, для годиться:
якби не пов╕сили,
м╕г би втопиться...
╤ дал╕ до Раю Дурило ╕де,
круг себе очима дурними веде.
— А це що за ╕дол? —
пита╓ться знов.
— Це той, що закон наймудр╕ший знайшов.
Навчив нас хапати,
навчив убивати,
навчив людям в оч╕ оману пускати,
навчив нас, як жити
годиться на св╕т╕,
читай запов╕та його на гран╕т╕.

ЗАПОВ╤Т ЗАСНОВНИКА РАЮ

Що кому на роду написано,
то й конем не обскачеш того.
Одному доля дару╓ лисину,
другому — шляпу
з широкими крисами,
а третього причастову╓ батогом.
А четвертому, п’ятому,
шостому ╕ дев’ятому
ц╕л╕с╕нький довгий в╕к
ст╕льки добра об╕цятиме,
що врешт╕ з четвертого,
п’ятого, шостого
╕ дев’ятого
поробить стандартних кал╕к.
А найкраще тому, кому доля багата
не захоче н╕чого дати —
ан╕ чест╕, ан╕ глузду, н╕ сорому —
н╕чог╕с╕нько.
Ось цьому
ми з н╕кчемства свого
п’╓дестал створимо,
та освятим в кадильн╕м диму,
та сипнемо п╕д ноги кв╕т╕в,
та у лаври чоло вберем,
та, щоб весело жив на св╕т╕,
приведем панну Музу в гарем.
А сам╕ заживем без гризоти,
бо в╕домо й дитин╕ мал╕й,
що у Музи ц╕╓╖ цноти
вже не б╕льше, н╕ж у пов╕й.
Ст╕льки б╕дною торгували,
ст╕льки вже продавалась сама,
що назвать ╖╖ лярвою мало,
а сильн╕шого слова нема.
Ну, а нам що до того?
Ми люди тих╕,
нам би повне корито бурди,
теплу ковдру, затишну стр╕ху
та цукерку вряди-годи.
Бо таке на роду написано:
в╕д Адама до наших дн╕в
будуть людям св╕тити лисини
величаво мудрих вожд╕в.
Думав, думав Дурило,
аж йому голова забол╕ла,
та н╕як соб╕ не збагне:
куди ╕ до чого той ╕дол гне?
Якщо йому правда —
р╕днесенька мати,
то нащо ж йому п’яти лизати?
А якщо йому люба лизня,
то тод╕ його ненька — брехня?
Так замислився, що аж прис╕в,
с╕м дн╕в не пив ╕ не ╖в,
а на восьмий устав ╕ каже:
— Якесь дуже дивне те щастя ваше!
Не хочу такого, щоб я вмер!
Сходжу ще на остр╕в до тих печер...
Та й ну Дурило
в╕д друз╕в нових т╕кати,
а т╕ йому в спину к╕лки метати.
Добре, що наш Дурило
водою не бр╕в,
в╕н, як ╕ батько, ходить по вод╕
ум╕в —
отож в╕н перший став у печер╕
╕ давай сво╖м костуром бити у двер╕.
За трет╕м ударом впали двер╕,
╕ враз н╕би сонце сяйнуло в печер╕,
╕ вийшло зв╕дти д╕вча,
╕ всм╕хнулося мило:
— Спасиб╕ за пом╕ч тоб╕, Дурило!
Я долю тепер не мину ╕ твою —
жду тебе, парубче,
у батьк╕вськ╕й хат╕,
у тво╓му Р╕дн╕м краю... —
Сказало ╕ щезло.
Озирнувся Дурило —
дивиться:
гори вогнем охопило,
╕ кривава р╕ка змежен╕ла,
а там, за р╕кою,
на тих╕й Зелен╕й гор╕,
б╕л╕╓ батькова хата,
а п╕д нею засмучена мати
пасе сонячних зайчик╕в у двор╕.
4.╤Х.63

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=9883

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков