Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

НОВЕЛА

Минуло вже три роки, як спочив у Бозі колгосп. Відійшов несподівано, без гамиська. Ніхто не калатав у дзвони, не голосив під конторою... Наче його зроду не було. Одне — землю розмежували, та лиш на папері.
Згодом потяглися у село всілякі спритники. Обсіли його зусібіч, мов блохи, кожному мешканцеві обіцяючи золоті гори.
Дійшла черга і до Галушкової Оксюти. Одного дня почула: хтось шарпає хвіртку.
 «Кого нечиста сила несе?» — міркувала. Взяла бука і вийшла з хати.
— Чого дражниш мого Рекса? — запитала в куцого чоловічка, що термосив хвіртку.
А той відразу почав малювати бабі вигоду, якщо вона віддасть йому пай в оренду.
Оксюта слухала й усміхалася: «Диви, як замовляє зуби! Гуде, немов джмелик».
— Будете мати гарний зиск, тільки віддайте мені свій сертифікат. Ій-бо, — божився той, — зберу врожай і під самий поріг завезу та скину п’ять центнерів збіжжя. Згода?
— Ні! — хитала головою Оксюта. — Мало щось обіцяєш.
— Тоді накину п’ятдесят кілограмів соняшникового насіння. Будете взимку сидіти на лежанці й лускати.
— Чим? — показала Оксюта беззубий писок.
— А кутні ваші ще ого-го! — хитро примружив око чоловічок, вметивши у бабиному роті кілька пеньків.
Оксюта не піддавалася, а він своє гнув, напирав:
— Пшеничка сама проситиметься змолоти. Чи вже зовсім не їсте хліба? Всі дають по три, я — п’ять, бо сам сільський, знаю: як є в хаті борошно, то й не переводяться вареники й галушки. Будете жити, немов у раю.
— Чоловіче! Шукай деінде собі безголових, а мене з пантелику не збивай. Мені ще Микита обіцяв: будеш жити при комунізмі на гороховім хлібі. Таки мусила його їсти.
Що мала робити? Достоїшся біля ятки, візьмеш хлібину і несеш додому. Доки теплий — нічого. Як вистигне — мов глина. Невдовзі загримів Микита, слідом і комунізм пропав.
— Я вам, тітко, про діло, а ви мені зуби забалакуєте.
— Не перебаранчай, може, колись згодиться. Після Микити — Льонька, теж обіцяв молочні ріки і кисільні береги.
Я навіть сама Фосу-річку пасла очима. Видко, розраховував на таких, а насправді — цього не могло бути. Отож не заманюй. Тобі, аби вхопити мого папірця. Ні! Не віддам паю.
Якби тутешній узявся за справу! Ти — чужий і хитрий. Не просто ж товчешся вже годину під моїми ворітьми.
— Таке скажете...
— Кажу, бо видко пана по халявах. Іди собі.
Спритник подався, а Оксюта міркувала: «До кого той пай прилаштувати? Оно агроном із тестем намірюється щось... Та боюсь його. Якийсь загребущий. Осів у селі недавно, але встиг чимало всього перетягти на своє обійстя.
Набув надурняк колгоспного грузовика, присусідив до нього службового мотоцикла. Відірвав найкращий шмат землі. Спаював своє, жінчине, тестя і тещі, рідні — вхопив півполя. Ниньки підбиває ділити майно. Що вже ділити?
Худоба щезла. Гараж здимів. Залишилася тракторна бригада та поруч майстерня з начинням. Сільрада стримує охочих до самоволки-розпайовки, бо як той комбайн чи трактор поділити? На всіх не вистачить...»
Баба Оксюта всілася з обіду на лавці за ворітьми і далі гризла свою душу тим паєм. Вулиця була порожня. Зібралася, було, йти до хати, коли це від колбуду затарахкотів мотоцикл, обдав порохами і гайнув далі.
 «Куди ж це погналися агроном із тестем? Ніби на пожежу. Хоча дзвін мовчить, ніхто нігде не ґвалтує».
Та несподівано бамкнуло. Вулиця ожила. Баба скумекала: «Видко, суне біда».
— Куди женешся, як навіжений? Наче ж не горить? — запитала Оксюта Якима-тракториста.
— У бригаду біжу, за своїм залізним паєм, — сказав і подався далі.
 «Божечку! Що коїться на білому світі! Он куди полетіли агроном із тестем! Плювали вони на сільраду. Ото вже сьогодні нагріють руки...»
Оксюта зачинила хвіртку на защіпку, пошкандибала й собі на бригаду.
Тільки-но прогуркотів новим «Білорусом» агроном, як за ним на комбайні поїхав його тесть.
 «О! Вже прихопили. Ці з вогню візьмуть. Обоє зажабисті».
Сторож, як завидів, було, що агроном із тестем хапають техніку, заступив їм дорогу.
— Головиха заборонила.
Хлопи відіпхнули його.
— Знаєш, де я бачив її?
— Кого?
— Твою головиху.
— Де?
— Хіба не вкумекав?..
— Овва, як прядеш! Та хапати громадське не дам, — і побіг у конторку за одностволкою. Там його і зачинили, а двері підперли залізною рамою.
— Хай не рипається, бо наробить біди, — потирав руки тесть. — Який заводити комбайн?
— Отой, що посередині. Він ще нічого. А ті два, що збоку, — ріща. Тату, дєйствуйте, я заходюся біля тракторця, допоки голота не набігла.
Техніка не заводилася. Хтось передбачливо позливав із баків пальне.
У селі знову бамкнув дзвін. Тесть вилаявся, зять кувалдою збив колодку на цистерні.
— Тату! Не стійте! Беріть відра і хутко носіть! Маємо встигнути.
Доки перші добігли, вони вже виїхали з бригади. Замість того, щоби зупинити злодіїв, люди самі кинулися до заліза. Рвали колодки, носили солярку. Навіть кран не закривали, щоб не гаяти часу.
З’явилася голова сільради.
— Люди добрі! Зупиніться!
Де там! Ніхто навіть оком не мигнув у її бік.
Розібрали все, що гуділо і котилося. Взялися за огорожу. Коли вона впала — перейшли до майстерні. Зірвали з підмурка станок і потягли кіньми. Розкривали дах, рунтували стропила, балки. Витягували вікна, знімали двері. Усе село — наче на торговиці. Лише не торгують, не б’ють долонею об долоню, не лічать гроші, а хапають залізяччя — і хто вулицею, а хто поза городами бігцем, бо ще раз треба повернутися.
Агроном і тесть довго не барилися — вигулькнули знову.
— Зятю, а кран-балку що — залишимо? Катни по автоген, а я тут попантрую.
Сторож бачив: шматують бригаду, наче вовки худобу, та як міг завадити? Сірко теж не знав, що робити. Такого юрмиська на своєму собачому віку ще не бачив, бігав і скавулив. Хотів заховатися у буді, та її теж хтось поцупив.
Баба Оксюта добилася по свій пай останньою. Ніде вже нікого не було, лише на піддашші майстерні агрономів тесть шматував кран-балку, а навколо нипав причумлений сторож. Коли відтягли раму і зняли двері в конторці, вибрався надвір.
Баба Оксюта вдарила руками в поли.
— Де мій пай? А мого тата? Він сорок років не злазив із трактора, — і зайшлася плачем.
Агрономів тесть розкраяв балку, вона гепнула, аж застогнала земля, і гукнув зверху:
— Бабо! Не ґвалтуйте й не рвіть свою душу. Он ваш пай, біля вас вертить хвостом. Беріть Сірка.
— Хай би тебе напасть взяла! Чуже все одно вилізе боком. Отямитеся, та буде пізно.
Тесть лише рукою махнув: хай собі баба провадить, що з неї візьмеш?
Оксюта покликала Сірка:
— Ходімо звідси. У мене теж, як і в тебе, доля — собача...
Біда таки не забарилася. Якраз серед жнив на комбайні застукотів двигун. Треба знімати. А чим? Агрономів тесть подався до лісу, вирубав три струнких грабчуки, змайстрував триногу. До чубка прилаштував іржаву тальку. Обперезав дротами двигуна і підігнав трактора. Прив’язав його тросом, як налигачем, до комбайна.
— Підважуй ломом, — наставляв зятя, — а я буду потихеньку від’їжджати вперед. Тоді опустимо двигуна на землю.
— Гаразд.
Тесть — бігцем до кабіни. Газонув, та щось заїло в коробці. Комбайном шарпнуло, мотором хитнуло, деревина не витримала — тріснула і вдарила зятя по голові. Він упав, а згори на нього гепнувся двигун. Підбіг тесть, та було вже пізно...

Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ
м. Одеса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "З потоку життя"