Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

ДО 120-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВЧЕНОГО-САДІВНИКА
ТА ОРГАНІЗАТОРА ВІТЧИЗНЯНОЇ НАУКИ, ПРОФЕСОРА ВОЛОДИМИРА СИМИРЕНКА
(Закінчення.
Поч. у № 47-49, 50-52 за 2011 р., № 1-2, 3)

З Симиренківського інституту та Мліївської станції кремлівсько-козловські мародери вивезли не лише наукові звіти, первинну документацію Володимира Симиренка, унікальне обладнання, рідкісні прилади та мікроскопи, автоматичні аналізатори, але й лабораторне скло, стільці і навіть відра та швабри для миття підлоги. У такий бандитський спосіб кремлівська влада творила «самую передовую в мире мичуринскую садоводческую науку и советскую агробиологию». Пізніше депортовані з України науковці розповідали, що у вихідні та святкові дні вулиці невеличкого тамбовського містечка Козлова (Мічурінська) квітнули українськими вишиванками та барвистою українською мовою. Сам великий «преобразователь природы» навіть не пискнув на захист ні Володимира Симиренка, ні української садівничої наукової школи. У той же час він опікувався своїм наступним помпезним 80-літтям, випрошуючи у кремлівського вождя нагород, академічних звань, персонального автомобіля та перейменування Козлова на свою честь.

«Дорогой Иосиф Виссарионович!
Советская власть превратила маленькое, начатое мной шестьдесят лет тому назад на жалком приусадебном участке земли дело выведения новых сортов плодово-ягодных растений и создания новых растительных организмов в огромный Всесоюзный центр промышленного плодоводства и научного растениеводства с тысячами гектаров садов, великолепными лабораториями, кабинетами, с десятками высококвалифицированных научных работников.
Советская власть и руководимая Вами партия превратили также меня из одиночки-опытника, непризнанного и осмеянного официальной наукой и чиновниками царского департамента земледелия, в руководителя и организатора опытов с сотнями тысяч растений...
Дорогой Иосиф Виссарионович! Мне уже 80 лет, но та творческая энергия, которой полны миллионы рабочих и крестьян Советского Союза, и в меня, старика, вселяет жажду жить и работать под Вашим руководством на пользу дела социалистического строительства нашего пролетарского государства.
И. Мичурин».

Очікувані щедроти та нагороди не забарилися. 20 вересня 1934 року за розпорядженням з Кремля вся країна відзначала 80-річчя від дня народження та 60-ліття наукової діяльності І. В. Мічуріна (до наукового стажу додали і довголітню роботу телеграфістом залізниці). Безумовно, ювіляра привітав і «батько всіх народів».
У той час як «творець» радянської біології і кремлівський лизоблюд освідчувався у палкому коханні до тирана, професор Володимир Симиренко завершував перший рік свого «перевиховання» у режимному концтаборі.
Видатного ученого звинуватили не у протидії мічурінській псевдонауці і не у теоретичних розбіжностях з Мічуріним у методах селекції. Досвідчені кати та провокатори сфабрикували справу про потужну підпільну антирадянську організацію, яка ставила за мету протидіяти колективізації сільського господарства і мала намір повалити радянську владу в Україні.
У Симиренківській справі, як засвідчують відкриті в роки незалежності України архівні матеріали, в 1933 році проходили десятки тисяч учених-агрономів, ветеринарів, інженерів та простих колгоспників. Вельми авторитетний не лише серед науковців, викладачів та студентів вищих і середніх навчальних закладів і виробничників професор Володимир Симиренко був ідеальною фігурою для створеного з нього «керівника злочинної шкідницької антирадянської організації». В Україні процес над шкідницькою організацією у сільському господарстві за масштабами та руйнівними наслідками був другим після відомого процесу над вигаданим енкаведистами «Союзом визволення України» під керівництвом Сергія Єфремова.
Після десятимісячного перебування у камері смертників, жахливих допитів та катувань і тортур Володимира Симиренка за відсутністю складу злочину наприкінці 1933 року не стратили, а смертну кару замінили десятилітнім ув’язненням в Херсонській виправно-трудовій колонії. Упродовж трьох років учений зі світовим ім’ям, окраса та гордість української науки працював у цій колонії рядовим агрономом. А його дружина й малолітні діти в цей час поневірялися по всій Україні.
Незважаючи на всілякі приниження та знущання від охорони і начальства, Володимир Симиренко досить сумлінно ставився до своїх агрономічних обов’язків і здобув прихильність місцевого начальства. Мабуть, воно і порадило йому звернутися до прокуратури з проханням про помилування.
Невдовзі його клопотання задовольнили і звільнили з колонії. Сподіваючись на підтримку московських друзів та особисто академіка Миколи Вавилова, Володимир Симиренко з Херсона відбуває до Москви. На Курському вокзалі його знову заарештовують. На Луб’янці енкаведисти розпочинають нові слідчі дії і нові тортури. Але й московські слідчі у справі Володимира Симиренка не знайшли складу злочину. Проте злочинна енкаведистська система вже не могла випустити жертву зі своїх лабет. Професора В. Симиренка висилають до містечка Обояні під Курськом.
Під його керівництвом у радгоспі закладається величезний масив промислового саду. Частина насаджень тих років збереглася й донині. Територіальна близькість професора Володимира Симиренка до мічурінської вотчини у Козлові не влаштовували його ортодоксальних опонентів. Адже успішна діяльність Володимира Симиренка в Обояні була загрозливою для цієї злочинної зграї. Немає сумнівів у тому, що і третій, фатальний для видатного ученого, арешт відбувся не без її участі.
На загальносоюзній хвилі посилення репресій, яка знову прокотилася по країні, 3 березня 1938 року професора Володимира Симиренка заарештовують втретє. Його знову звинуватили в антирадянській, шкідницькій діяльності. І після нових допитів і тортур, вибивання зізнань ув’язнили в Курську. Звідси він уже не повернеться на волю. У ніч з 17 на 18 вересня його з тисячами інших арештантів відправлять до розстрільної зони в урочищі Солянка під Курськом. До свого 47-ліття видатний учений не дожив кілька місяців.
Він завершив свій земний шлях у братській могилі під Курськом. Щоночі упродовж 1937-1938 років там розстрілювали по кілька тисяч арештантів – «ворогів народу».
Делегація Черкащини відвідала Курськ, урочище Солянка і місцевий плодорозсадницький радгосп невдовзі після 70-ліття від дня загибелі професора Володимира Симиренка. В Обояні на місці будинку, в якому він жив під час заслання, ми встановили меморіальну дошку, вклонилися симиренківському саду, а на одній із братських могил поклали квіти з України та взяли землю для ритуального перепоховання праху вченого на Батьківщині, на родинному цвинтарі Симиренківської Свято-Троїцької церкви на Платоновім хуторі. Привезли з Курщини і тендітний саджанець горобини, яку посадили під вікном батьківської хати.
У так званій Симиренківській справі упродовж 1933-1938 років арештували кілька тисяч ні в чому не винних людей, у тому числі майже весь цвіт тогочасної садівничої науки. Знекровлення її було таким масштабним, що на Мліївській дослідній станції та у Київському інституті садівництва, який був позбавлений статуcу Всесоюзного, залишився лише технічний персонал та низка донощиків.
Славетний Симиренківський інститут садівництва у Києві, який вже за три роки став провідною науковою складовою країни, мічурінці перетворили у занедбану провінційну контору. Кафедри плодівництва збереглися лише у кількох вищих навчальних  закладах України. Упродовж 30-50-х років минулого століття головним завданням наукових кафедр та всіх червоних директорів дослідних установ стала бездумна й схоластична пропаганда мічурінської агробіології, волюнтаристське запровадження мічурінської методології, недолугих мічурінських сортів та «викорінення симиренківщини». Останні слова в лексиконі ідеологічних функціонерів та лженаукових чиновників стали такими ж лайливими, як «менделізм, вейсманізм, морганізм, генетика та кібернетика». 
Після розгрому Симиренківської наукової школи головна садівнича республіка – Україна була позбавлена права захисту не лише докторських, але й кандидатських дисертацій. Вчені ступені українські науковці змушені були здобувати переважно у Москві, Ленінграді, Мічурінську, Кишиневі, у Середній Азії та у республіках Закавказзя. Не видавалися в Україні також і садівничі часописи.
Ненависть більшовицького режиму до Симиренка та до виплеканої ним унікальної української садівничої школи була такою лютою і затятою, що влада та запопадливі чиновники від науки репресували не лише їхню творчу спадщину, сплюндрували садибу, родинну Свято-Троїцьку церкву та Симиренківський цвинтар, але й перейменували уславлений сорт яблуні Ренет Симиренка, назвавши його Зеленкою Вуда. Ця принизлива для Симиренків та українського садівництва і безглузда з наукової точки зору назва не прижилася ні в помологічній літературі, ні в людській пам’яті.
Рід Симиренків по чоловічій лінії більшовики знищили вщент. Дружині та двом дітям професора Володимира Симиренка у 1944 році вдалося вирватися із сталінського гетто. Після тривалих поневірянь Європою вони врешті-решт виїхали до Канади, де знайшли свою другу Батьківщину. Олесь Симиренко став відомим ученим-совєтологом, був професором кількох університетів, дочка Тетяна тривалий час працювала у зовнішньоекономічних відомствах Канади. Внучка Наталя – знаний у світі фахівець з біології та генної інженерії.
Процес деградації вітчизняного садівництва та садівничої науки, який розпочався з арешту професора Володимира Симиренка та знищення української школи, довершила Друга світова війна. У її горнилі загинули мільйони українських садівників та сотні тисяч промислових насаджень. Вже у повоєнні роки сталінський закон про оподаткування плодових дерев у селянських садибах довершив плюндрування українського села та остаточне знищення останнього садівничого рубежу України. Це був другий, найбільш глибинний, системний та довготривалий період нищення та занепаду як промислового, так і селянського садівництва України.
У розстрільному стані ця важлива галузь економіки нашої держави перебувала до 60-70-х років минулого століття. Мабуть, самим Господом Богом було визначено, щоб відродження українського садівництва розпочалося з реабілітації Симиренків і повернення вітчизняної науки до Симиренківських витоків. Два посмертних видання фундаментальної наукової праці Л. П. Симиренка —  тритомної «Помології», здійснено на початку 60-х та 70-х років минулого століття. Ці видання поклали край поширенню мічурінської схоластики у садівничій науці країни. В 60-ті роки розпочалася важка, копітка і довготривала робота з відродження вітчизняного садівництва. Політична сила, яка вщент знищила садівничу галузь та Симиренківську наукову школу під тиском економічних і соціальних потреб, змушена була взятися за їхнє відродження. Упродовж 60-70-х років в Україні було видано цілу низку урядових постанов, присвячених розвитку садівництва, неодноразово це питання обговорювалося на партійних з’їздах та обласних і районних  конференціях. В Україні проводились Всесоюзні та Всеукраїнські наукові конференції з питань розвитку садівництва. Влада змушена була повернутися до наукових розробок Симиренківської наукової школи щодо зонального породно-сортового районування плодових культур. Не посилаючись на першоджерела та авторів, повернулися і до Симиренківської ідеї з визначення оптимальних для садівництва природно-кліматичних зон та формування центрів промислового плодівництва.
Україна покрилася мережею потужних садівничих господарств не лише в Криму, але й на Півдні України, у Придніпров’ї, Поділлі, Київщині, на Буковині та Закарпатті. Україна поступово відновлювала статус найпотужнішої садівничої республіки країни.
На жаль, цей процес призупинився після 1991 року, коли Україна втратила традиційні ринки збуту та економічну мотивацію розвитку садівничої галузі. Недалекоглядна політика приватизації у сільському господарстві спричинила широкомасштабне нищення садівничої галузі та її цілковитий занепад. У більшості садівничих областей України площа промислових насаджень зменшилася в 3-4 рази. Катастрофічно скоротилось і валове виробництво садовини. Вже двадцять років поспіль Україна, аби задовольнити потреби внутрішнього ринку, змушена завозити садовину з усього світу, навіть із Австралії, Нової Зеландії, Молдови, Ізраїлю та Польщі.
Короткочасне піднесення садівничої галузі в Україні, яке спостерігалося після реабілітації Симиренківської наукової школи, завершилося вже в перші роки після розпаду Союзу. З того часу воно перебуває у третій розстрільній фазі. Новітні реформатори без відповідних знань, досвіду, а головне, без моралі, честі та совісті, осліплені ще не прихватизованою академічною землею та майном наукових установ, на наших очах довершують руйнацію садівничої галузі та науки. Сьогодні фактично ліквідується опрацьований Симиренківською науковою школою галузевий принцип управління садівничою наукою. Новітні реформатори скорочують мережу наукових установ. Як не парадоксально, але навіть у такому древньому історичному садівничому регіоні, як Крим напередодні свого славетного сторічного ювілею закривається перша в колишній Російській імперії Кримська (Салгирська) дослідна станція садівництва. Не менш втішна ситуація складається і по всій Україні.
Ліквідовано і створений на початку 70-х років минулого століття Інститут зрошуваного садівництва у Мелітополі. Під гаслами оптимізації садівничої галузі закривається ціла низка регіональних дослідних установ. Тож, чи виживе садівнича галузь і українська садівнича наука після цього злочинного, розстрільного реформування?

Петро ВОЛЬВАЧ, академік УЕАН,
дійсний член НТШ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, симиренкознавець

Микола Ковальчук та Петро Вольвач біля меморіального знака на братській могилі в урочищі Солянка під Курськом, у якій похований професор Володимир Симиренко. 2009 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2012 > Тема "Українці мої..."