Версiя для друку Обговорити в форумi

Мандруємо зі «Світлицею»

Як на мене, пересічного туриста, Єгипет нині, навіть попри кризу і «арабську весну», спокушає трьома речами: теплим і надзвичайно чистим Червоним морем, арабсько-африканською екзотикою (не бездоганною, звичайно ж ) і хрестоматійною фараонською історією. А ще додайте сюди два континенти, декілька пустель, гори. Хіба не повний «джентльменський набір» для істинного мандрівника-відпочивальника? Отож. Тому гріх було не скористатись слушною пропозицією одного із вітчизняних туроператорів щодо відвідин курортної Хургади.

КРАЩЕ ТІЛЬКИ «БІЧ»

...Прямо на трапі нас обдав добряче підігрітий сонцем і пустелею хамсін — поривчастий вітер, що дме у цих краях із кінця березня рівно п’ятдесят днів. Над бетонкою аеродрому помітно тремтіло марево; здається, розтануло у ньому майже все на видноколі — ангари для літаків, гірське пасмо десь на краю пустелі і сама Хургада. Майже як у Лесі Українки: «Тепло та ясно… Чи се Єгипет? Так, се Єгипет… синій намет неба високого…»
Хургада – це обліплена більш аніж на десять кілометрів туристичними готелями смуга вздовж пустельного африканського узбережжя Червоного моря. Тільки функціонуючих їх нараховується більше трьохсот. І це на двохсоттисячне місто. А масово тут, у колись закритій мілітаризованій зоні, вони почали з’являтись після Кемп-Девідських угод, нагадаю, укладених рівно тридцять років тому між Єгиптом і Ізраїлем про припинення тривалої війни за «спірний» Синайський півострів.
Утім, у самій Хургаді військова присутність й досі помітна — декілька разів уранішнє небо над курортним містом розривали двигуни реактивних винищувачів єгипетських ВПС. Причому, щоразу вони «намотували» кола парами, а потім кудись щезали. Ймовірно, направлялись на чергування до найбільшого стратегічного об’єкта Південного Єгипту – Асуанської греблі, збудованої колись, як відомо, з допомогою СРСР. Але цю тему місцеві гіди намагались оминути стороною, натомість наголошуючи, що фотографуватись на тлі будь-яких військових об’єктів категорично заборонено. Мовляв, інакше у вас виникнуть серйозні проблеми з туристичною поліцією.
Кидалось також у вічі, що готельна архітектура, паркова атрибутика не «списані» в місті під копірку. Втім, пояснення цьому просте: господарі «різношерстої» нерухомості чи то пак інвестори звідусіль – німці, італійці, французи, араби. Тож самі, так би мовити, замовляють музику в бетоні чи ходовому тут монолітному піщанику. Забудова Червономор’я за сприяння тутешньої влади (до слова, єгипетське міністерство туризму розташоване на місці, в Хургаді — авт.) не припиняється й досі. Тож у буквальному сенсі на рівному місці створюються додаткові робочі місця для найбільшої арабської країни.
До речі, наші земляки теж потроху протискуються у цей щільний «інтернаціонал». Принаймні, якщо взяти на віру оповідь нашої випадкової супутниці донеччанки Наталі. У Хургаді заклопотана пані і відпочивала, і водночас вирішувала бізнесові питання. Власне, вони були вирішені ще півроку тому — Наталя вклала родинні заощадження у будівництво «з нуля» невеличкого готельного комплексу. А тепер, під завісу туру, жінці лише вручили ключі і всі документи на право власності. Наталя нам щиро зізналась, мовляв, цієї інвестиції у докризовий період вистачило б хіба що на придбання двокімнатної квартири у рідному Донецьку. Та головне – кошти з часом окупляться, бо фірма-забудовник гарантувала українці ще й здачу майна в оренду, а власті – звільнення від будь-яких податків на найближчі п’ять років. Ось так – легко і просто.
З усіх готелів, що туляться до моря майже паралельними лініями, народ, безумовно, віддає перевагу «біч», тобто, розташованим у пляжній зоні лагун, серед яких чимало штучних. Лагуна – це тихе, обрамлене фініковими пальмами та іншою вічнозеленою рослинністю мілководдя, що підступає ледве не під самі вікна готельних терас. Вода у ньому напрочуд прозора – така, що ледве не під ногами «плутаються» зграйки різнокольорових рибок. Певно, їм дуже комфортно, позаяк готельні стоки навіть після очищення, виявляється, не зливаються прямо в море, чим грішать, скажімо, на нашому милому кримському Південнобережжі, а щоразу автоцистернами вивозяться подалі у пустелю.
Однак на пляжах ми особливо не відлежувались — для цього є рідне Чорне море. Тільки перед захоплюючими морськими прогулянками, скажімо, до Ель-Гуни, «єгипетської Венеції», чи Райського острова (звичайно ж, із дайвінгом), де білий пісок і незаймані коралові рифи, встояти не змогли. Іще були екстрімні джип-сафарі з гостюванням у бедуїнів. А от окрасою всієї восьмиденної програми стала все ж автобусна екскурсія до Луксора.

ТАМ, ДЕ СТОЯЛИ ФІВИ

Життя єгиптян, звісно ж, вирувало і досі вирує навколо Нілу. Цю відому з шкільного підручника історії, здається, 5-го класу істину годі збагнути, не відвідавши перлин Південного Єгипту, до яких належить і Луксор. Ріка (так нарекли Ніл древні греки — авт.) ділить його майже навпіл. Мільйонне місто, легендарні Фіви, що упродовж багатьох століть були столицею потужної Єгипетської імперії, оспівані Гомером в його знаменитій «Ілліаді». Сьогодні ж це фактично велике село — більшість його жителів займаються примітивним вирощуванням усього, що цілорічно дозріває у благодатній нільській долині. Туристів же манить у Луксорі передовсім грандіозний храм Амон-Ра (душі бога Сонця — авт.), найбільший у світі за територією у тридцять гектарів. Якщо зробити екскурс у давню історію, то його, починаючи з XV сторіччя до н. е., зводили, прикрашали аж три фараони – Аменофіс ІІ, Тутмос ІІІ і Рамзес ІІ. При цьому інколи зумисно не залишаючи на камені письмових й ілюстрованих свідчень про військові переможні походи своїх знаних попередників.
До сусіднього, не менш відомого Карнакського храму, ми потрапили через довгу алею з рядом сфінксів з баранячими головами. Ці два храми разом з обступаючими з усіх боків руїнами, святилищами богів і богинь, священним озером для нічних обрядів становлять єдиний комплекс. Його територія чималенька, либонь, не менше одного кілометра в довжину і ширину.
Очі розбігались від побаченого, а голова не встигала «переварювати» все, що завчено говорив ламаною російською наш гід Саїд. Вийшло якось галопом по європах, не кажучи вже про зміст. Хоча і цього було достатньо, щоб просяктись атмосферою тих прадавніх часів. Адже ми блукали не поміж якоїсь там стилізації, а між усім стовідсотково автентичним – обелісками і колонами з викарбуваними геть до самого верху мініатюрами та ієрогліфами, монументальними пілонами з барельєфами, височенними статуями фараонів і доволі мініатюрними — їхніх дружин, дітей, а ще богів в образах характерної для тодішнього Єгипту живності.
Увесь же «кайф» від споглядання величі і розмаху фараонського життя дещо обірвав солдат-охоронець у чорній суконній уніформі і з «калашом» наперевіс. Він наче зумисно чекав, коли ми заблукаємо у кам’яних джунглях храмового комплексу. Щоб потім ледве не приперти до стіни своєю настійливою пропозицією сфотографуватись. Вибору у нас не залишалось, враховуючи залізну «аргументацію» вояка. А відчепився він від нас остаточно, коли нарешті отримав бажаний «бакшиш», тобто «відкупний» один фунт. Певно, у такий спосіб боєць просто заробляв «на морозиво».

У ДОЛИНІ ЦАРІВ І ЦАРИЦЬ

Далі на «раритетному» катерку нашу туристичну групу переправили на західний берег Нілу. Аби ми змогли простежити, як завершувався земний шлях володарів древнього Єгипту і починався потойбічний. У заупокійному храмі, такому, як, скажімо, в Мединет-Абу поблизу Долини царів, де ми теж побували, відбувався ритуал прощання рідні з покійним фараоном, підготовка його тіла до бальзамування і, власне, саме бальзамування. Завершувався ж «технологічний процес» поховання мумій неподалік, у вирубаних в скелях Аравійських гір колодязях (сама поховальна галерея знаходилась на дні такого колодязя – авт.). Утаємниченість церемонії все одно, виявляється, не вберігала багаті гробниці від систематичних пограбувань. Тому релігійні і віддані фараону люди, аби збити з пантелику метикуватих копачів, потайки переносили оздоблені коштовностями саркофаги із однієї гробниці в іншу. Завдяки цьому, вважають нинішні історики, й уціліла знаменита гробниця юного фараона Тутанхамона, на яку, як відомо, англійська експедиція Говарда Картера натрапила у горах тільки у 1922 році.
Цікаво, що нащадки тих «чорних археологів» досі мешкають по сусідству у тому ж селі Гурнах. І так само живуть з того, що розкопають і знайдуть у навколишніх долинах і ущелинах, по секрету повідомив наш говіркий Саїд.
А по дорозі у Долину цариць (дружин фараонів та їхніх малолітніх дітей ховали в окремому місці — авт.), на зупинці біля «Колосів Мемнона», Саїд розповів свою чергову легенду. Колоси – це дві гігантські напівзруйновані фігури, що зображують фараонів, які сидять на троні. Щоразу на світанку скульптури затягують протяжний «спів». Про ці їхні здібності давньогрецькі поети склали красиву легенду. У ній йдеться про містичного Мемнона, сина Аврори і Тіфона — царя Єгипту й Ефіопії. У бою під Троєю юнака вбив мстивий Ахілл. Згорьована Аврора попросила всемогутнього Юпітера воскресити сина, бодай на мить. Відтоді, коли Аврора пестить сонячними променями свого сина, той відповідає їй тужливим стогоном...

Василь САДОВСЬКИЙ
На фото: «єгипетська Венеція» Ель-Гуна

Фото автора

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 20.01.2012 > Тема "З потоку життя"