Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Досліджуючи польське кладовище, некрополезнавець Л. А. Проценко не знайшла там могили польського поета й публіциста Володимира (Влодзімежа) Вікентійовича Висоцького (1846, с. Романів на Волині — 11.08.1894, Київ) і про це написала в путівнику «Київський некрополь»: «Могила зрівняна з землею, без напису». Це не так — працюючи над виданням «Некрополь на Байковій горі», я досліджував поховання і могилу польського поета, київського фотографа-художника, учня київського фотомайстра Ф. К. де Мезера, публіциста, віце-президента Київського технічного товариства Влодзімежа Висоцького і віднайшов: поховання збереглося, як і пам’ятник, що стоїть, як увійти у ворота нового польського кладовища, ліворуч за тридцять метрів.
Більшу частину життя В. Висоцький прожив у Києві, де 1873 року відкрив фотоательє на розі вулиць Лютеранської і Хрещатика. Вже за перший рік роботи грошовий обіг ательє сягнув 24000 рублів, а в 1892 році — збільшився до 52000 рублів і відтоді коливався від 40 до 50 тис. рублів щорічно.
Види Києва він почав знімати у 80-ті роки XIX сторіччя. Це були невеликі за розміром фотографії. У 1882 році В. Висоцького удостоєно великої срібної медалі на Всеросійській виставці у Москві за збільшені портрети імператорської родини. Він мав і царські подарунки за виконання фотографічних робіт для членів царської родини. Згодом Висоцький отримав звання «Фотографа Імператорського університету св. Володимира», а з 1882 року — «Придворного фотографа її Імператорської Високості Великої Княгині Олександри Петрівни», до речі, засновниці Київського Покровського жіночого монастиря. За даними 1890 року з 15 київських фотомайстерень перше місце за чистотою та витонченістю оздоблення посідали Ф. Мезер і В. Висоцький. На їхню частку припадало більше половини всіх замовлень. В. Висоцький ще обіймав посаду товариша голови Київського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Окрім того, В. Висоцький був доволі відомим поетом, що відображав у своїх творах побут польської шляхти, він — автор історичних поем «Ляшка» (1883) та «Оксана» (1891). Поема «Ляшка» відображає спільну боротьбу українців і поляків проти Кримського ханства. 1912 року поему перекладено українською мовою. У поемі «Оксана» відтворено події на Правобережній Україні під час Польського повстання 1863-1864 років. Висоцький видав також збірки віршів «Всі за одного» (1882), «Нові діди» (1884), «Сатири й байки» (1894). У цих творах поет змалював побут польської шляхти в Україні, висміяв окремі сторони її життя.
Висоцький добре знав твори Тараса Шевченка, зробив репродукцію його портрету 1859 року у повний зріст, був знайомий з Іваном Франком. Творчість В. Висоцького цінувала й Леся Українка. У листі (Львів, 13 квітня 1886 року) до польської письменниці Елізи Ожешко (1842-1910) Іван Франко писав: «Щиро дякую вам за присилку поеми В. Висоцького; деякі його вірші я знаю і ціню. Будучи у Києві, напевно зайду до нього». У листі йшлося про поему «Ляшка», видану у Києві 1883 року. У статті «Сучасні польські поети», написаній уже після смерті В. Висоцького, Іван Франко дав розгорнуту характеристику творчості поета: «У 1882 р. вийшов перший поетичний твір молодого київського фотографа Володимира Висоцького, в котрім видно було невеликий, але свіжий і енергійний талант. Молодий поет розпочав сатирою «Всі за одного», в котрій висміяв безхарактерність та марнотратство польської шляхти. Висоцький цікавий уже хоч би з того погляду, що в цілій своїй поетичній діяльності (він помер 1894 р.) обмежився на епіку. На його лірі були тільки дві струни — сатира, що переходила іноді в карикатуру і робилася несмачною (наприклад, поема про Бісмарка, котрого змальовано як бісового сина), і чутливо-патріотична нота, що найповніше відзначається в поемі «Ляшка» (у 1894 р. вийшло третє видання). Хоч і як подобалася українсько-польській публіці ся поема, та, на мою думку, її поетична вартість дуже невелика... Найкращим твором Висоцького я вважаю поему «Оксана»... Висоцький ані артист не великий, ані майстер поетичної форми; його вірші дуже часто дерев’яні, балакучі, мляві, його поетична техніка дуже примітивна, смак невироблений, навіть мова не зовсім чиста. А проте чути в його поезії якийсь подих свіжості і сили, якусь мужню енергію, і в тім — головна її принада».
1887 року харківський поет і перекладач Володимир Александров (1825-1893) переклав українською мовою вірш Висоцького «Українська мелодія». 1871 року Висоцький відкрив у Києві фотоательє. У 1884 році він виконав фото Лесі Українки в народному вбранні, у 1886-му — фото Івана Франка з дружиною Ольгою Хоружинською, у 1887-му — українського мистецтвознавця Данила Щербаківського, 1890 року — Володимира Антоновича — громадського, наукового і культурного діяча, 1893 — Миколу Стороженка, директора Київської 1-ї гімназії, 1894 — Андрія Фердинандовича Крауса, архітектора і техніка, 1895 — Івана Щітківського — українського громадського діяча, першого українського представника в Київській міській думі. За життя та діяльність В. В. Висоцький сфотографував багато київських споруд, фото яких й нині використовуються при підготовці видань з історії столиці. Після його смерті фотоательє відійшло дружині — Т. С. Висоцькій і синові В. В. Висоцькому-молодшому.
Отже, історія некрополезнавства — це цілюще джерело, це той вічний струм, який в годину темну і світлу постійно підживлює духовну й моральну енергію нації, незалежно від того, хто причетний до її творення — українець чи поляк…

Віктор ЖАДЬКО,
Письменник

Редакція «Кримської світлиці» вітає нашого постійного автора, письменника, радника Міністра культури України, доктора філософських наук, професора, академіка Академії наук вищої освіти України Віктора Жадька з найвищою академічною науковою нагородою — медаллю Ярослава Мудрого!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 13.01.2012 > Тема ""Білі плями" історії"