Версiя для друку Обговорити в форумi

Якось ми з Надиром засиділися за вечерею. За вікном було вже темно, зійшов молодий місяць. Ми сьогодні пізно прийшли додому — для середи це звична справа. У цей день я затримуюся в школі, тому що займаюся в театральній студії, а у Надира тренування з дзюдо. Ми вже пили чай, коли з-за столу підвівся дід, збираючись  дивитися по телевізору «Подробиці». Раптом він зупинився і подивився мені під ноги, а потім докірливо спрямував погляд на мене. Я спочатку було здивувався, потім глянув собі під ноги і все зрозумів... Біля моїх ніг лежав шматок хліба, — як він туди потрапив, не второпаю! Справа в тому, що в нашому будинку до хліба завжди ставилися, як до якоїсь святині, бо ще покійна бабуся розповідала, що мрією дітей перших повоєнних років було бажання наїстися простого чорного хліба.  А тут під моїми ногами лежав білий пшеничний окраєць...
— Підніми хліб! — суворо сказав дідусь. — У голодні часи ось цим шматочком хліба, який зараз лежить під вашими ногами, хтось міг врятувати собі життя...
Нам з братом стало соромно, опустивши голови, ми сиділи за столом, боячись підвести очі. Дід дуже рідко сердився на нас. Він, трохи помовчавши, продовжив:
— Я зараз вам розповім про голод, а ви подумайте і зробіть висновки, — сказав дід. — Історія, яку я вам зараз розповім, трапилася в далекі 30-ті роки. У країні почався голод. З прилавків магазинів зникли хліб, борошно та інші продукти. Люди пухли з голоду і вмирали. Особливо страждали діти... У Криму люди теж страждали від недоїдання, але найважче було у багатьох областях України та Росії... Пам’ятаю, з України люди, рятуючись від голоду, їхали до Криму. В наше село Акманай приїхало кілька сімей, дві з яких оселилися у нас вдома: одна сім’я оселилася в халупі, а друга влаштувалася в коморі, переробленій під житло. Добре запам’ятав дядька Івана Євтушенка.
Сім’я його складалася з дружини і трьох ще зовсім маленьких дітей. Він говорив українською, а ми трохи знали російську мову, тому одне одного розуміли. Жили ми з ними дуже дружно. Ми, як могли, допомагали їм, ділилися тим, що у нас було. Пам’ятаю, як ми допомагали рибалкам тягнути сіті. Справа в тому, що багато жителів села Акманай виживали за рахунок рибної ловлі, і рибалки за нашу роботу платили нам рибою. Пам’ятаю, як ми з дядьком Іваном ходили купатися, потім йшли вздовж берега моря і збирали рибу, яку хвилею викидало на берег... Так минав час, життя потрохи налагоджувалося.
Потім почалася війна, і ми знову пережили кілька голодних років. У 1943 році мене погнали в рабство до Австрії. Навесні 1944 року мені і кільком моїм товаришам вдалося втекти і приєднатися до Червоної Армії, в якій прослужив до 1951 року. Про депортацію кримських татар дізнався лише в 1945 році з листів родичів. Вони мені написали, що 18 травня 1944 року дядько Іван заступився за нас і намагався довести військовим, що ми ні в чому не винні, на що йому пригрозили, що за вчинення опору владі його разом з сім’єю виселять з Криму разом з кримськими татарами. Свою сім’ю, — продовжував дід, — я знайшов у 1951 році після демобілізації з армії в Самаркандській області, недалеко від міста Джуми, в радгоспі імені Ілліча, куди потрапила значна частина акманайців. Окрім кримських татар, а вони становили 90 %, у радгоспі жили чотири родини німців Поволжя, 12-14 сімей росіян, розкуркулених і висланих з середньої смуги Росії, три корейські сім’ї та чотири сім’ї турків-месхетинців, які також потрапили сюди в роки лихоліття... Потрібно сказати, що всі ми, об’єднані одним нещастям, жили дуже дружно. Серед кримських татар було багато висококласних фахівців, тому радгосп завдяки спецпереселенцям став одним з найбагатших у республіці.
Минав час, велика частина акманайців перебралася в м. Джума, будували будинки, грали весілля, народжували дітей, але ні на хвилину не забували про свою історичну Батьківщину, про Крим. Вони вірили, що настануть такі часи, коли вони зі своїми дітьми повернуться у свої рідні краї, до свого рідного Акманаю.
На початку 60-х років у житті депортованих акманайців відбулася знаменна подія — в місто Джума приїхав Іван Миколайович Євтушенко. Це той самий Євтушенко, який, рятуючись від голоду в 30-ті роки, знайшов собі притулок і порятунок у нашому рідному селі. Минуло стільки років, а він не забував акманайців, нашу сім’ю, шукав нас і знайшов! Зустріч з дядьком Іваном описати дуже важко, стільки було радості, стільки вражень! Він розповів нам, що живе, як і раніше, в Криму, що нас там дуже не вистачає, що Крим без кримських татар — це не Крим! У нашому будинку всі ці дні збиралися колишні сусіди, родичі, колишні односельці. Вони приходили, щоб послухати розповіді про Батьківщину з вуст людини, яка живе там. Для них це означало дуже багато, бо це була перша вісточка з Криму, з їхнього рідного Акманаю — це був для них воістину ковток чистого повітря. Євтушенко прожив у м. Джума близько десяти днів і всі ці десять днів він був найбільш бажаним гостем у будинках колишніх акманайців. І з ким би він не спілкувався,  завжди з вдячністю згадував мого батька, вашого прадіда — діда Аблу, який врятував його і його сім’ю від голоду в 1932 році...
Приїзд дядька Івана Євтушенка в м. Джума надихнув акманайців на боротьбу за повернення на свою Батьківщину. Він знову поїхав додому в Крим, а ми ще довго його згадували.
Дід, розповівши нам цю історію, довго сидів мовчки, а потім пішов до себе в кімнату. А ми з братиком, деякий час обговорювали цю історію.
— Слухай, Бекір, адже нащадки дядька Івана живуть, напевно, в Криму, — раптом сказав Надир, — напиши про це!
Так, подумав я, про це варто написати, і не тільки про це! Про те, що ми — щасливе покоління, яке не зазнало страшних голодних років… Про те, що ми пишаємося тим, що народилися і живемо на батьківщині своїх предків, у найпрекраснішому куточку земної кулі — в Криму. І про те, який у нас чудовий дідусь Абдурешит!

Бекір АБЛАЄВ,
учень 7 класу Нижньогірської ЗОШ № 2 в АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 30.12.2011 > Тема ""Джерельце""